16.03.2018 11:50
Без обмежень
59 views
Rating 5 | 4 users
 © Двірний Сергій

Наплічник

опоеза

«На! Тримай!, - вклала мені в руки битком набитий наплічник.

Що там, не знаю. Вона сама його пакувала. Моя справа – передати.»

«Книги., - заледве видавив із себе, - Там мої книги.»

«А я думала цегла., - зиркнула на мене стурбовано, - Ну, бувай!»


Сама його пакувала?..

Уявив схилене над наплічником обличчя, наморщене чоло.

Різкі, рішучі рухи, коли поспіхом вкидала книги.

Роздратування, з яким прибирала з очей пасмо неслухняного волосся, намагаючись впоратися із непіддатливим замком…


Не зводив очей із наплічника і бачив тепер у ньому, власне, і не наплічник, а втілення її уваги.

Пругкий пакунок рухів, кострубата геометрія котрих, зімкнувшись, завмерла площинами та кутами.

Пузатий контейнер, що вміщував уже не стільки книги, скільки простір, окреслений і впорядкований її зусиллям.

Проміжок її особистого життя, побіжно замкнутий у капсулу часу, обсягом в старенький наплічник.


Крутив його в руках і думав, так воно і є: защібки і «блискавки» міцно замикають не кишені та лямки, а її присутність.

Немов у химерному дзеркалі, відбиваючись виглядом, якого наплічник набув лише завдяки їй.

Тій, що надала моїм книгам, складеним певним чином, свої жести, подих, ставлення, вагання…

Й допоки наплічник залишається не розщебнутим, а його зміст непорушним, він, ніби рельєфна світлина, надійно схороняє неповторність її простору, самобутність наведеного нею ладу.


Такими ж неповторними та самобутніми як і її тіло…

Саме це й робить звичайнісінький наплічник таким для мене надзвичайним, авжеж.

Позаяк, ця пака щільно обтягнутих цупкою матерією книг, співвідносна з її власним тілом, з її сокровенним, одній їй належним простором.

Так ніби вона теж складається із книг: фоліанти серця, легенів, м’язів туго обтягнуті ніжною шкірою наплічника долі…


Відтак, її тіло і мій, впакований нею наплічник симетричні.

В тій мірі, в котрій здатні розкластися на її рухи, наміри та лад.

Тож, не розпаковуючи наплічника, я ніби зберігаю для себе її тіло.

Й, навпаки, розпакувати наплічник, дістати й поставити на полицю улюблені книги, зарівно, що розпороти їй шкіру й, видерши нутрощі, розкласти на прилавку м’ясної ятки.


Знаю, звучить це дико, але викласти книги з наплічника, перекласти їх у порядок нового простору означає для мене те ж саме, що вбити, безжально знищити ту, котру ще й донині кохаю.

Розчленувати мов труп й, випорожненим наплічником жбурнувши в куток здерту шкіру, залишити гнити на поживу зарозумілим словам, що жертимуть її безхитрісною чернеткою ніби хробаки перегній.

Ні, це сильніше за мене: я не годен зрадити те, що зраджувати ні в якому разі не можна.

Навіть попри те, що зраджено мене…


Бо, коли сокровенним перестане бути її тіло, сокровенним перестане бути і її простір та час, в утробі котрих складаюся своїми книгами.

Сокровенність мого «я» немислима без сокровенності її тіла.

Я не більше аніж стос книг, що набуває цілісності живого образу та подоби лише під шкірою її простору й часу.

Хай, навіть, вони й розперезані численними застіжками та зашморгами, крізь які, раз по разу, вивалюю власні нутрощі на полиці книжкових яток.


Насправді, вона повернула мені не просто наплічник, а моє багатокамерне серце, в якому плекала свій простір і час, гортала книгу долі…

Де вирував кругообіг думок і почуттів, що струменіли крізь нас гарячими судинами обіймів, дотиків, слів…

Там, поміж гострих ребер грудної клітки, і досі пульсує наше минуле, кардіограмами рядків, палімпсестами злютованих, устами в цілунку, сторінок…

А ще, обтягнутий блакитною шкірою неба світ, у котрому, здавалося, були одним тілом, обмінюючись однією душею на двох немовби прочитаними книгами.


Зітхнувши, звалив наплічник на спину й поніс небо, простір, час назад до себе, до книг і полиць…

Ноги вгрузали у думках, а думки ніяк не могли вирватися із полону погордженого серця.

Думав, аби залишили себе не розпакованими, а, просто, поклалися одне на одного, то, напевне, ніколи б і не пізнали ані зради, ані втрат, ані горя вигнання.

Не пізнані, не розкладені мирно зріли би не розкушеними плодами, що на віки вічні таїли би в собі не розкриті книги буття… 


Світили би голизною чистих, незайманих сторінок, на котрих ані Бог, ані лукавий, ані доля не спромоглися би прописати нам жодної каверзної задачі.

Бо, хіба ж будь-яка задача - не всього лиш розкладений на певні умови розв’язок?!.

Тож, не розпаковуючи, не розкладаючи одне на одного по полицям, позбавили би себе клопоту трудних та болісних рішень.

І вдовольнившись лишень ребристою поверховістю безневинних тіл, раювали би цілковито безумовними як Боги серед Богів!..  

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Вірш

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Оракул (опоеза) / Вірш | Двірний Сергій». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Весь час реготав (опоеза) / Вірш | Двірний Сергій». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Двірний Сергій.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 24.03.2018 20:59  © ... => Тетяна Ільніцька 

Або ж книги, уміщені у знаки наших тіл...
Дякую за увагу! 

 19.03.2018 09:57  Тетяна Ільніцька => © 

Гарна метафора, у якій тіло - це книжка, і доля теж уявляється книжкою, і стосунки до книжки таки подібні. І багатокамерне серце-книга зачепило. Справді що ми один для одного як не знакова система, уміщена в книжці? 

Публікації автора Двірний Сергій

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо