Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.03.2018 12:09Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

2. Гіркий попіл мрій

1

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 17.03.2018 / 45371

…Тільки-но ми оминули мис Дозорний з неприступною кам’яною фортецею Горішок на самому його кінці, що стояла на сторожі столичного алоду та визвірялася вбік астрального моря купою гармат, як за ним відразу з`явилась столична гавань. Зізнаюсь – тут же оххх… отетеревів! Картина, що відкрилась звідси, вразила мене до глибини души. І справа, навіть, не в розмірах заливу.

Поки пливли по моторошному астральному морю, я звісно намагався уявити собі Новоград. Серед дурнуватих думок про небезпеку мандрів з алоду на алод, напади велетенських астральних демонів на одинокі кораблі та страху випадково опинитися за бортом, в голові також малювалися інші картинки… про вигляд столиці… Здебільшого уявлялися якісь гарні дерев’яні хатинки. Навколо них гуляли багато одягнені люди… Ну і в тому же дусі…

Все це більше ґрунтувалися на власній уяві. Проте дійсність виявилась просто вражаючою. «Отетеревів» не зможе передати усіх фарб емоцій, які мене обуяли.

З фіолетового, деінде місцями сіруватого туману проступали контури столичного порту, за яким виднілися невеличкі, проте доволі акуратні слобідські будиночки приховані поміж зелених дерев, а ще далі відкривалися види на височезні мури самого Новограду. А над всім цим височіла здоровезна башта Великого мага.

В мене аж дух запнуло… Та і не тільки в мене: купа народу ринула на верхню палубу, щоб помилуватися краєвидом.

Наші кораблі неспішно повернули в залив, який був щільно набитий судами всіляких мастей: від торгових до військових, від маленьких шхун до галеонів першого рангу.

Тут і там снували невеликі купецькі кораблі… Шастали верткі гіберлінгські шняки… На приколі стояли шикарні ельфійські яхти… Неподалеку несли вахту кілька військових сторожових бригів. Від всього цього великого різноманіття починала йти обертом голова.

Поява Новограда на березі цього залива справа випадкова. Так поясняв підпоручик, один з молодших офіцерів нашого судна. Навколо нього тоді зібрався чималий натовп слухачів, а він, очевидно радий тому, охоче розповідав усілякі байки та історії.

Отже, поява Новограда, зі слів підпоручика, справа випадкова. Не зруйнували б сто років тому стару столицю Канії, не було б цього міста, а біля заливу, як і раніше стояло б невелике поселення Велетнівка.

–А ви і не знали? – з хитрим примруженням на обличчі питав балакучий підпоручик. Він хвацько підкручував вуса та весело посміхався. – Так тут з давніх-давен існував невеличкий мисливський хутір... Жив на ньому такий собі Ладислав на прізвисько Вовкодав. А вже пізніше цей хутір розрісся до села... будинків близько до трьохсот...

–А чому Велетнівка? – спитав хтось із слухачів.

–Ніхаз його знає... сього не пам`ятаю... Розповім вам краще, як місце для нової столиці вибирали... Отже, видали указ, мовляв, треба з канійських алодів відписатися о можливих зручних місцях… де, що та куди... І почалося змагання, бо всі хотіли мати у себе столицю. І Умойр, й Інгос... багато хто… Однак на Раді обрали доволі нейтральне місце. Спочатку, правда хотіли стару фортецю Горішок перебудувати, але передумали. І стала Велетнівка Новоградом. Зібрали з усіх алодів Ліги різних майстрів, направили їх на будівництво... Скажу вам, що місто виросло досить швидко. Та і зараз продовжує старанно будуватися.

Новоград, зі слів підпоручика, був відразу розділений на три головних квартали. Один з них – Ельфійський – найкрасивіший та чистіший серед інших. Його віддали майстрам з Тєнебри й вони перетворили болото (а на місці кварталу дійсно було невеличке болото) в суцільне архітектурне чудо.

Крім цього кварталу, були ще Канійський та Гіберлінгський.

–Іноді там такі хащі, що хай Сарн милує! – посміхався підпоручик. – Якщо у ельфів все зрозуміло і заблукати серед вулиць майже не можливо, то в Канійському, а тим паче Гіберлінгському кварталах – сам Ніхаз ногу зламає. Більш-менш влучно побудовані це Шляхтянська вулиця… Велика Гайова, Старокутівська… Багато народу живе на Малій Глиняній, на Торговиці… Там взагалі непогано. А ось на Хлібну, Пісочну… Рівну, чи Над’ярну краще вночі не заходити. Можна не тільки без грошей залишитись…

Підпоручик знову підкрутив вуса та недвозначно посміхнувся. Потім трохи розповів про інші частини столиці. Вони через свою замале значення, швидше служили додатками до головних.

У Новограді крім людей проживало чимало всіляких рас: і ельфів, і гіберлінгів, і навіть вільних гоблінів. До речі останніх в Новограді ставало рік від ріку все більше. Немало їх тікало з Хадаганської імперії та оселялося в столиці. Місцева влада навіть дозволили цій расі побудувати власну каплицю та проводити там служби. На Нижньоспадській вулиці, біля Баштової площі, гоблінам дали привілей на розміщення власних дрібних крамниць та грошових меняйлень, чи бачірень, як їх прозивали ельфи.

Навколо ж Новограда продовжили розростатися передмістя та слобідки, в яких оселялось чимало приїжджих з інших алодів та місць Ліги.

Все це зараз знову пригадалося, ледь я побачив порт Новограда.

До речі, тільки-но ми відійшли від атолу, як всім пасажирам було об’явлено про поголівний перепис. Капітан дав наказ занести наші дані, щоб потім передати їх до столичної влади. Питали про все: звідки, чим займався, чи є родичі в Новограді, або десь ще… Потім всім пообіцяли по приходу до Новограда допомогти. Розмістити по притулках. Тих, хто мав якісь навички, тут же зазивали піти до цеховиків. Нібито там бралися всіляко допомогти біженцям з алоду Клемента.

–Якщо ви вирішите залишитись в Новограді, – повідомляв писар кожному з пасажирів, з яким вів бесіду, – то столична влада обіцяє рік не збирати з вас ценз. Влаштуєтесь, закріпитесь, станете повноправним жителем міста… і вже потім почнете платити податки, як і всі.

Шукали серед народу і воїнів. Я взагалі від всього відхрестився. Заявив, що не планую надовго затримуватись в столиці. Писар було спробував мене розговорити, але наткнувшись на недобрий погляд, тут же це припинив.

Отже, ми наближались до порту. Серед роззяв, що зачаровано роздивлялися гавань, я помітив фігуру Першосвіта. Підійшов до нього, торкнувся плеча та поцікавився:

–Ну ось ми уже і в Новограді… Які плани? Що станеш робити?

–Перш за все, безумовно, огляну столицю, – широко посміхнувся гігант. По його блискучих очах було помітно, що він у захваті. – Коли ще такий шанс випаде.

–А потім до дому? В Темноводдя? Чи залишишся?

–Хочу попитати щастя… Врешті-решт, якщо випала така доля, то гріх не скористатися. Запишусь до війська. Може пощастить.

–Тримай, – я простягнув йому п`ять срібних монет. – Вважай, що це твоя частка. Може, гільдійську накидку собі купиш.

Першосвіт голосно зареготав і взяв гроші.

Бернара я знайшов на кормі в великій просторій каюті. Він сидів у дальньому кутку на двох зелених подушках біля величезного вікна… і курив глиняну трубку. За подібним заняттям я заставав його вперше. От не думав, що паладинам дозволяється робити щось подібне.

Від своєї частки грошей Бернар тут же відмовився. І зробив це явно демонстративно… Хоча, якщо чесно, я і не розраховував на іншу відповідь.

–Можеш віддати її Першосвіту або Стояні, – відмахнувся ельф. – Їм, мабуть, буде потрібніше.

–Ти вже напевно знаєш, що я служу Дому ді Дазірє? – я не питав, скоріш констатував. Сам тут же присів поруч з паладином. – Проте добився того, що буду відносно вільною людиною…

–Тебе, вважаю, відразу викличуть. Знайдуть завдання, так що нудьгувати не будеш! – посміхнувся Бернар. Він пустив клуби диму та подивився кудись під стелю. – Можливо день, ну два, а потім обов’язково покличуть… Ти ж ніколи не був у Новограді?

–Ні, – захитав я головою. А сам подумав: «Здається, ніколи». Правда, хтозна, чи це дійсно правда.

–Давай домовимось, що післязавтра… десь опівдні… біля воріт в Ельфійський квартал.., – Бернар ледь не вичавлював із себе фрази, – я тебе і буду чекати. Думаю, ти його легко знайдеш.

–Навіщо?

–Скажімо так – я покажу місто. А то боюся, друже, ти заблукаєш, – і паладин чомусь розсміявся.

–Дякую, звичайно, проте я не дитина… Вважаю, можу дати собі раду.

А самому в цю мить подумалось, чи не збирається Бернар слідкувати за мною. Оця його опіка занадто підозріла.

–Даремно ти відмовляєшся, – ельф знову пустив дим та подивився на мене. – Отже, вирішено, що ми зустрінемось… До речі, що будеш робити в свій, так би мовити, «вільний час»?

–Походжу… подивлюсь, – я зараз сам собі нагадував Першосвіта. Йому задавав аналогічні ж питання. – Е-е-е… Взагалі, спробую зайве не муляти очі…

–Кому? – насупився ельф.

–Та всім, – невизначено відповів я, проте думки були про можливу помсту збоку канійської шляхти.

–Хочеш стати таким собі кротом? Зануритись під землю, щоб тебе і не бачили?.. Непогане рішення… але ти все одне залишаєшся сам на сам…

–Вовків боятися… ну далі ти сам знаєш!

–Головне, щоб ти не наробив дурниць, – додав наостанок паладин.

За той час поки галеон добирався до причалу та отримував «добро» на швартування, я встиг змовитися з одним із матросів, та купив у нього ємну торбу для всіляких речей, куди відразу склав всю амуніцію і одяг. За додаткові пару мідяків той же матрос віддав свою стару лляну невибілену сорочку, затаскану шкіряну куртку й парусинові штани. Переодягнувшись у все це, я став схожий на якогось портового робітника.

Галеон довго швартувався і от нарешті підтягнули здоровезний трап, міцно його закріпили та дозволили спуск на берег. Почалася довга «текучка». Я не став поспішати й вирішив йти десь в хвості.

Біля трапу з’явилась якась горласта жінка, яка нудним голосом людини, що в тисячний раз повторює одне і те ж саме, голосно закричала:

–Прівєтствуєм вас, гражданє Лігі, у врат нашєй новой століци — славного города Новограда!

–Це хто така? – почув я як хтось з натовпу запитав у одного з матросів.

-Так ето Вєрка Шилова! Зазивала із Городскова Пріказа... Тут такіх многа! – і чолов’яга розсміявся. – Сєйчас всєх жєлающіх потянут до пріютов… ілі в найм до цєховіков… Вам жє вродє обєщалі помощь? Ото ж єштє єйо ложкамі, помощь ету! – і матрос знову зареготав.

Здається, допомога столичної влади не зовсім те, на що всі сподівалися.

–Дєл у нас в Кватохє многа! – продовжувала кричати жінка. – В етом ви самі очєнь скоро сможєтє убєдіца.

Деякі люди явно зацікавились та скупчились біля Шилової. Вона трохи збавила напору та вже не так голосно волала про «кисільні берега та молочні ріки», які очікували всякого, хто побіжить до Міського Приказу.

–…которий так нуждаєца в любой помощі всєх жєлающіх.

Голос зазивали втонув у питаннях. Здається, слова жінки впали на благодатний ґрунт, і багато хто дійсно замислився над своїми майбутнім на новому місці.

–…стать однім із тєх, – прорвалося крізь людський гомін, – кто поможєт в строітєльствє століци… нужни камєнщікі, нужни…

–А-а-а… о-о-о… у-у-у.., – піднялось море голосів.

Я так і не зміг почути, про кого ще розповідала Шилова.

Ладно, якось сам впораюсь, – промайнуло в голові. – Зараз важливіше сховатися в столичному натовпі… від всіх подалі…

Неподалік від трапу стояла портова варта. Десятник чіпким оком оглядав тих, хто спускався вниз, наче когось відшукував. Натовп жваво завертали праворуч до високих та на перший погляд нескінченних дерев`яних сходів, які вели з причалу на площу.

–Живєє! – ліниво покрикував вартовий. Потім виловлював якогось роззяву та направляв його на правильний шлях. – Куда прьош? Нє відєш, чо лі? Сюда давай!

Нарешті дійшла і моя черга. Я пройшов повз десятника, який майже і не глянув у мій бік, видно не вважав досить цікавим. А, може, просто вирішив, що «з цього і поживитися нічим».

В цей час до сусіднього причалу неспішно підійшов красень галеон з вимпелом капітан-командора. Пришвартувався він досить швидко, і я почув, як хтось із портових службовців заговорив про відправлення реєстровиків на Святу Землю. Наче підтверджуючи його слова, з-за рогу якоїсь будівлі на пристань вийшов чималий загін латників.

–Ей! Нє зєваєм тут! Шєвєлімся! – гримнув десятник, судячи з усього мені.

Піднявшись по сходах вгору, я опинився на величезній площі. Оце, скажу вам, місце! Відчуття, наче опинився у велетенському мурашнику.

Біля стін парапету скрипіли лебідки, які піднімали з причалів чималі вантажі… туди-сюди по кам`яній бруківці снували вози, між ними бігали люди, гіберлінги, навіть гобліни з характерними козлиними борідками… голосно лаялись вантажники та перевізники… купці всіх мастей та рас укладали контракти… валандались якісь волоцюги та дрібні злодії… І над всім цим «парили» стражники, які з нудьгуючими обличчями, ліниво спостерігали за порядком…

Отже, суцільна штовханина та гомін. Людині незвичній до такої жвавості, легко було розгубитися. Тому я кілька хвилин стояв у ступорі й озирався на всі боки. А потім все ж знайшов сили зібратися та неквапливо рушив до столичних мурів, які виднілися за хатинками портової слобідки.

–Ей, парєнь! Стой! – гаркнув хтось праворуч. Я обернувся. – Работйонка нє нужна? – питав високий брюнет з акуратною борідкою. Його обличчя було досить «відкритим» і негативом не тягнуло.

–Дивлячись яка? – я постарався придати своєму голосу більшої впевненості та трохи змінити говір. Не хотілось якби відразу зрозуміли, що походжу з Інгосу.

–Мєшкі с зєрном надо на мєльніцу отвєзті. Смогйош?

–І скільки?

–Чєво «скільки»?

–Грошей скільки? – посміхнувся я, опускаючи торбу на бруківку.

–О! Чуствуєца… чуствуєца.., – чолов’яга так і не сказав, що йому відчувається, та чомусь радісно посміхнувся. – Даю четвертак і по рукам.

Я прикинув багато це чи мало… Та хрін його знає! З місцевими розцінками не знайомий (я і з грошима ще не зовсім розібрався). Проте відчуваю, що це якась середня оплата… А по-друге, якщо дійсно хочу зануритися та заховатися в натовпі, то потрібно погоджуватися. Врешті-решт, граю роль простого трудяги. А на цій портовій площі просто так не валандаються…

–Добре! – ми побилися по руках. – Але з тебе обід!

–Екій, молодєц! Посмотрім на тєбя в дєлє, а там відно будєт, – брюнет по-доброму посміхнувся. – Я – Копил Мухов. У мєня тут артєль…

Я також назвався, проте Ратмиром.

–Засранєц Малюта опять запіл, – поскаржився Копил. – А мнє кровь із носа, как грузчікі нужни. Понімаешь, Ратмір, раз подряд взял – надо виполніть! Такая моя натура!

І ми з ним рушили до парапету. Від побаченої гори мішків, я аж присвиснув. Тут їх стільки, що і до вечора не впоратись. Але відмовлятися було вже запізно.

Я скинув свою торбу і озирнувся.

–Ти нє бойся! – зареготав Копил. – За твоім добром я прігляжу. Кстаті, а ти сам откуда?

–Е-е-е… з Темноводдя! – збрехав у відповідь.

Копил потер маківку, та пробурмотів «ясно». Він подивився кудись вбік, а потім заявив:

–Іді вон к тому бородачу. Ето Сава. Будєш с нім в парє.

Я залишив свої пожитки біля Мухова та взявся до роботи. Завантаживши разом із Савою мішки, ми сіли з ним на воза й поїхали до млинів.

–Но, проклятая! – гаркнув напарник на коняку та вперіщив її по хребту віжками. – Тяні, суча дочка!

Віз натужно заскрипів та рушив з місця.

–Впєрвиє тут? – запитав Сава.

Я зрозумів, що видаю себе тим, що занадто уважно озираюся на всі боки.

–Та якось раніше все не вдавалось до столиці потрапити, а тут приплив та хочу придивитися, – невимушеним тоном відповів напарнику. – Слухай, друже, а де тут можна на нічліг зупинитися?

–Гдє? Ето завісіт сколько у тєбя дєнег, – жартома відповів Сава.

–Ну, скажімо, щось пристойне тут є? Проте і не шикарне… Людське!

–Вон слєва… за тєм доміком… Відіш трактір? Ето «Красний пєтух»!

Я подивився в зазначеному напрямку. Там була добротна висока будівля із шатровим дахом, на маківці якого виднілася прапориця у вигляді півника. Широкі червоні вікна трактиру були прикрашені різьбленою лиштвою у вигляді розкішного рослинного орнаменту, а карнизи нагадували здоровезні гребінці. З товстої цегляної труби валив густий дим, а в повітрі розлився запах свіжої здоби. І в цей момент я зрозумів, що страшно зголоднів.

З натовпу, який згрудився біля сходів до трактиру, вийшов якийсь чоловік в дивакуватому одязі. Він ліниво оглянув людей, та щось голосно вигукнув.

–Глашатай, – пояснив Сава. – Мєжду прочім, можєш у нєго спросіть…

–Що саме?

–Да всйо, что угодно! Про трактіри, про ночлєг, про работу… новості всякіє… І ето бесплатно! Такіх вот глашатаєв Городской Пріказ по всєй століцє наставіл около сотні!

Поки ми їхали до млинів, Сава, охочий до розмови, замість того ж глашатая, сам повідав купу всяких новин. Серед всього я вже дізнався, що він колись трудився на лісопилці, тієї яка на Східній вирубці. Але не так давно там раптом трапилось щось дивне: більшість працівників різко захворіла. Почали виясняти, проте і досі зовсім нічого не зрозуміло.

–Кто-то говоріт, что ето всйо чєрєз клєщєй! – хитав головою Сава. – Мол, кусают і оттово люді і болєют… страх как болєют… Лежат, акі мйортвиє, – видно остання фраза була чиїмсь цитуванням. – А двоє даже помйорлі! Слава Сарну, что мєня сіє омінуло! – і Сава почав розповідати про сім`ю, про трьох дочок та двох синів. – Кто за німі пріглянєт, когда і со мной что-то едакоє проізойдйот? Нєт, нєт, воврємя я ушйол до Копила… Мєжду прочім, он мужик порядочний… Слово свойо дєржіт! Євойная артєль – наіпєрвєйшая в порту!

Ми минули ряд добротних хат із солідними городами, які тягнулися до невеличкого лісочку, проїхали громадську баню, і ось, нарешті, з’явилися столичні мури. Тут наша дорога роздвоювалася і ми почали повертати ліворуч, вбік чи то складів, чи то ще якихось господарських будівель.

Треба сказати, що Новоград дійсно капітально розбудовувався. І Сава про це декілька разів згадав. Нове місто росло, можна сказати, з нічого! Споруджувалися міцні кам`яні будинки... а поруч зводилися укріплення, здіймалися догори кріпосні мури... з’являлися величезні площі, проводилися широкі вулиці... навіть каналізація і водопровід...

Так зараз розповідав Сава, який при тому експресивно розмахував руками. Що таке каналізація, він все ж толком розповісти не зміг. Проте додав, що «ету штуку ельфи прідумалі».

–В Новоград столько народа каждий год прієзжаєт, что хай Сарн мілуєт! – говорив він і тут же тицяв пальцями на робітників. – Но і нє мєньше уєзжаєт… Здєсь закрєпица тяжєловато.

Дорога, якою ми рухалися, петляла між складів, гігантських колод, чи не менш величезних кам`яних плит, які лежали прямо на узбіччі. Збоку здавалося, наче все місто було в риштуванні. Тут та там снували купи людей: і теслярів, і мулярів, і стропальників, і столярів... Та Тенсес його знає кого ще! Майстри гордовито походжали вздовж стін, про щось сперечалися. Гомін стояв такий, що Саві вже доводилося кричати, щоб я його почув.

Ми повернули повз чергову будівлю, і віз покотився вбік високого млина, який стирчав осторонь. Відразу за ним можна було побачити ще купу подібних споруд.

–Мєльница! – крикнув Сава. – Ми так етот край клічєм.

–І багато тут… мєльніц?

–Больше полусотні! Город огромний, корміть надо тьму народу…

–А які тут взагалі… краї? – я спробував зорієнтуватися.

–Ну… Портовая слободка… Ми єйо ужє проєхалі… Вот Мєльніца… Єщйо єсть Кузні… ето справа от порта… За Кузнямі – Воєная слободка… Там дозволілі сєліца рєєстровікам…

–А той бік? За Мєльніцей?

–Там? Сухарноє… В основном пєчі. Дєлают хлєб для армєйскіх да флотскіх нужд…

–Мені казали, що навколо Новограда повно слобідок.

–Знамо дєло много! Вот по другую сторону города стоіт Мєдовоє прєдместьє… Я как раз там і живу. Оттуда дорога лібо в Тємноводьє… чєрєз лєсопілкі… лібо виходіш на Западний тракт… до судовєрфєй і Орєшка!

–А в місті як?

–Как? Нє бойся, нє заблудішся… Ето на пєрвий взляд город похож на улєй. Будєш в сєрєдінє, поймйош, что всйо трошкі прощє.

–Ей! Сюда давай! – звідкись вискочив якийсь мужичок, який завзято замахав руками.

–Вот бєшєний! – посміхнувся Сава. – Здорово, Услав! Ти что ж думаєш, я нє знаю куда єхать-то?

–О, то ти Сава! А я гляжу на єнтава вот! – тут чолов’яга кивнув на мене. – Гляжу та думаю…

Я вже не слухав його, а хутко злазив з воза і починав тягати мішки. Всередині складу було на диво чисто. На столі, що стояв у невеликого віконця, сопів начищений до блиску самовар. У білосніжній вазі поруч з ним лежала в`язка бубликів та величезний медовий пряник. Судячи з усього Услав збирався снідати.

–Тпру, ти, ніхазова сіла! – потягнув за поводи Сава. Він легко зістрибнув і почав мені допомагати.

–Сколько-но вас сєводня трудіца? – питав мірошник, підстрибуючи поруч з нами. Видно, що він трохи сердився, що йому не дали попити чаю.

–Єщйо шєстєро, – казав Сава. – Да вон відіш, Іван ужє слєдом єдєт…

–Слушай, гдє такова гарячєва помощніка сєбє отхватіл? – посміхнувся Услав. Він підвів брови та з часткою похвали в мій бік додав: – Давно нє відєл столь р’яних работніков! Всйо п’яніци да лєнтяі! Ти откудава будєш, дружищє?

–Із Темноводья он, – відповів Сава.

–А-а-а… Відно єщйо нє прітйорся, раз пуп так рвйот! – Услав відмахнувся. Слово «Темноводдя» йому явно не сподобалося. – Ну, дружищє, вашіх тут пруд пруді! Одні бивают з головою, другіє – спасі да сохрані! Ти, відно, із пєрвих!

Ще декілька хвилин Услав мив кістки усім жителям Темноводдя. Ми тим часом перетаскали всі мішки. Потім розпрощалися із мірошником та рушили назад до порту.

–Жарко, – невдоволено пробурчав Сава, обтираючи обличчя хусткою. – Кваску б сєйчас, да холоднєнькова. А? Что скажєш?

–Не погано б, – погодився я.

–Давай в трактір до Заі заєдєм.

–Куди? До якої Заї?

–О-о-о! Да ето прозвіщє у хазяйкі… Хорошая дєвка… да вот с мужєм нє сложилося…

–Це як?

–Погіб гдє-то на Святой Зємлє, – скорчив невдоволену пику Сава. – На самом дєле Зая ето Зоряна Корчакова… Так что? Заєдєм? Вип’єм по кружєчкє кваса. У нейо ягодний квас такой, что аж... ууух! – тут Сава зобразив такий жест, немов з ополонки вискочив.

–Ладно, давай, - погодився я, правда не через спрагу, а від того, що хотів з`ясувати стосовно вільної кімнатки.

Прив`язавши коняку до ліхтарного стовпа, ми піднялися добротними дерев`яними східцями і за декілька секунд опинилися в величезній світлій кімнаті.

Я вважав, що в трактирах зазвичай брудно, як у Ніхаза в сраці. На подив всередині виявилося дуже чисто, навіть аж пахло по-домашньому. І якби не дубові столи, що стояли в приміщені, та які до речі були вкриті кольоровими скатертинами, не відразу б допетрав що перебуваю в трактирі.

Ми з Савою присіли недалеко від сходів, що вели в подклет. Звідки відразу потягнуло все тим же запахом свіжої здоби.

–Ей, дєвіци! – гримнув Сава молодим дівчатам. – Квасу нам! Да чтоб холоднава!

Одна з них в червоній сорочці пустотливо посміхнулася і кинулася вниз в подклет, виблискуючи голими п`ятами. Я не встиг озирнутися, як до нас наблизилась інша молода жіночка. Сава встиг шепнути, що то і є хазяйка трактиру.

–Хороша, правда? – підморгнув він.

–Ну… нічого.., – неохоче зізнався я. Насправді, дійсно гарна жіночка.

–Добрий дєнь! – промовила вона, надягнувши на обличчі дуже милу посмішку.

Більше за все мені сподобались її очі, які світилися якимось дивним блиском. Я мимоволі посміхнувся, відчуваючи себе хлопчиськом. З боку, мабуть, виглядаю дурнувато.

–Доброго і вам дня! – промовив я, злегка відкашлявшись. – Послухайте, шановна пані, мені тут кімнатку підшукати треба… невеличку… Дня на два, може три. Чи не знайдеться у вас чогось вільного?

–Отчєго же нєт… Чому ж ні! – голос у Заї був занизьким, грудним, але приємним. – Якраз одна така звільнилася. Нагорі.

–Чи зможете потримати до вечора? – я поліз за грошима, але жінка жестом показала не поспішати.

–Притримаю звичайно. Ви заходьте, як буде час.

–Сподіваюся, у вас тут і годують непогано, – я знову втягнув носом тепле повітря, що струменіло з подклету.

Хазяйка трактиру мило посміхнулася та мабуть хотіла ще щось промовити, але звідкись пристрибала дівчинка з двома кружками ягідного квасу.

–Натє! – галасливо крикнула вона, ставлячи їх на стіл. У тут же додала: – Халодний!

–Тихше, Лізо!.. будь-ласка… Що ж, – Корчакова повернулася до нас, – звертайтесь, коли буде потреба! – хитнула головою та пішла геть.

Ми з Савою одним махом осушили свої кружки, потім розрахувалися і вирушили вниз до воза. Я не втримався і озирнувся вбік Заї. Та щось говорила своїм помічницям, але наче відчула мій погляд і озирнулась у слід, одночасно червоніючи, буцімто зріла ягода.

–Понравілась? – пустотливо проговорив Сава. – Да, дєвка что надо! Потому і Заєй клічут… Хотя нрав у нєйо, скажу чєсно, порой крутой!

Ми сіли на воза та рушили в порт. Возилися із зерном майже до вечора. Потім Копил зібрав всю артіль і подякував всім добрим словом. Кожному роздав належне, а коли черга дійшла мене раптом сказав:

–А ти і правда парєнь ловкій да работящій! Услав мнє тєбя успєл расхваліть… да і Сава говоріт только доброє… Дєржі полтінік… і свєрху єщйо пятак… Ето большє, чєм обєщано…

–Дякую, – посміхнувся я.

Позаду почулися чиїсь невдоволені голоси.

–А айда-ка, братци, в трактір! – заявив Копил. – Всєх угощаю півом. А ти, Ратмір, как? С намі?

–Та я б і повечеряти був би радий… не тільки пива випити…

–Ех! Обєщал, так тому і бить. Братци, всєх угощаю і обєдом!

Трохи вмившись, ми галасливим натовпом вирушили до Корчакової. Копил всю дорогу сміявся і розповідав сальні історії.

–Так ти откєль такой ловкій пріпхался? – спитав один з хлопців Мухова, і тоном, скажу вам, який не передвіщав нічого приємного.

Він проштовхнувся крізь своїх товаришів та навіть встиг зачепити мене. Навмисно, чи випадково, проте стусан в плече був чутливим.

–Он с Тємноводья, – відповів замість мене Сава. – Ти, Мірон, до людєй-то нє цєпляйся… Лучьшє свою б лєнь отбросіл да за ум взялся.

–А кто тут цєпляєца? – хлопець, якого назвали Мироном, гордовито задер носа. Він знову штовхнув мене в плече. – Как тєбя клічут?

–Ратмир, – кинув я, поправляючи впавши торбу.

–Мир… Рат-мир, – здається передражнив мене Мирон. – Ну-ну…

–Ти б полегше, чи що, – примирливо кинув я хлопцю, піднімаючи свою ношу.

–Ох уж ето вашє нарєчіє! – занадто голосно промовив Мирон. – Полний Новоград тємноводінцєв набілся! Пройті нєгдє!

–Щось я не зовсім розумію. Що тобі не подобається?

–Что ти там мєлєш? Что проквакал? Совсєм тєбя не пойму... Ні слова! Ти на каком лопочєш? А?

–По канійські.., – чесно кажучи, я навіть впав в легкий ступор.

І це, здається, ввело Мирона в оману. Тому хлопець нахабно випростався, та вже більш голосно додав:

–Чєво? Каком, к Ніхазу, канійском? Чушь! Ви в свойом болотє… в Тємноводьє… да і на іних Сарном забитих алодах… ви там совсєм людской облік потєрялі! На канійском он говоріт! Ето какоє-то дурноє нарєчіє… іспорчєний малограмотнимі житєлямі Тємноводья канійскій язик... І єслі ви соізволілі пріпєрєца сюда із своєго болота, то будьтє любєзни говоріть на чєловєчєском язике! Ваша жє рєч, ето ні что іноє, как смєсь нєпонятно ч’іх слов… Пєрєкручєних… пєрєіначєних слов…

Я розгублено подивився на Мирона, потім на Саву, на Копила, на інших хлопців. Десь в середині почало бурлити, закипати…

–Мірон, ти вобщє ужє.., – сердито заговорив Мухов. – Какова хєра сєйчас напльол?

–Копил, я давно тєбє хотєл сказать, – злобно огризнувся хлопець, – что ти в послєднєє врємя частєнько нанімаєш вот такіх голодранцєв… І платіш ім поболєє моєго.

–Да іді ти в сраку! – насупився Копил.

–Самі ви всє ідітє! А ти, жаба тємноводєнская, валі в свойо болото! Нє совєтую гулять по городу! – крикнув Мирон та пішов собі геть.

Я стиснув кулаки, ледь стримуючи себе. Оце мене привітали в перший день прибуття.

Копил сердито сплюнув на землю та неголосно вилаявся. Потім пробурмотів, що Мирон дурень, не слід на нього звертати уваги.

Мене ж ще трохи тіпало. Навіть не розумію, як втримав себе та не заїхав Мирону по пиці. Можливо через ту ж розгубленість, неготовність до подібної ситуації.

–Ладно, ідьом в трактір! – сказав Копил та рушив першим.

Десь за чверть години ми вже розмістилися за широким дерев`яним столом біля червоного вікна. Всередині в правому куті недалеко від сходів грали веселі музики.

–Піва! – гаркнув Копил дівчатам. – Ей! Піва нам!

Я ти часом знайшов господиню і попросив показати кімнату. Ми з нею піднялися аж на третій поверх.

–Ота, – вказала рукою на двері Зая. Вона витягла ключ, відімкнула замок та штовхнула стулки.

Це була невелика комірчина з маленьким слюдяним віконцем, так таким, що тільки визначати час доби. Однак тут було все дуже затишно, а постіль пахла якимись свіжими травами.

–Візьміть все ж завдаток, – я простягнув Корчаковій п’ятак, який отримав від Копила. Потім кинув свою торбу в дальній кут.

Жінка протягнула мені ключ та рушила по своїх справах. Я зачинив комірку та спустився до компанії Мухова.

Увечері в трактирі вже було повно народу. В основному, то були якісь мандрівники, молодші офіцери з пришвартованих кораблів, купці середньої руки та дехто з портової варти. Як я зрозумів, «Красний пєтух» вважався місцем відносно пристойним, і аби хто сюди не завалювався.

Поки сьогодні їздив з порту до млинів, встиг звернути увагу на місцеву чоловічу моду. Що стосується більшості молодих хлопців, то вони здебільшого носили коротко стрижене волосся, при чому з навмисним підкресленням високого чола. Майже всі були безвусі, проте з невеличкою борідкою. Поверх косоворотки парубки носили шкіряну безрукавку, а на ногах – вузькі штани та чоботи до колін… А-а-а! І головне – це широкий ремінь з шикарною мідною пряжкою. У Мирона, між іншим, вона була у вигляді морди вовка, який хижо визвірявся.

–Да то слободкінскіє хорохоряца! – говорив мені Сава, коли я його спитав про цих хвалькуватих павичів. – Будєш в століцє, увідєш, что там всйо іначє!

Я підсів до своїх нових товаришів і одним махом випив кухоль пива, поки внизу в подклеті нам готували вечерю. Пиво виявилося напрочуд смачним.

–Єво тут на мєду варят, – повідомив Сава. – Рєцєпт знаєт только хазяйка.

Принесли ще по келиху, а незаьаром і смаженого гусака. Вмолотили ми його в одну мить. Знову випили, Копил тут же голосно промовив, що я непоганий хлопець.

–Єслі надумаєш, пріході ко мнє в артєль! Говорю то открито… чесно… А на того дурака, Мірона, плюнь! Слишиш? Плюнь!

Я посміхнувся та відмахнувся.

–Не дівка, не розкисну! – сказав Копилу.

Ми доїли гусака, допили пиво та стали розбрідатися.

Йти спати було ще зарано. Не дивлячись на денну втому я вирішив трохи прогулятися по околицях. Треба було оглянутися, прикинути що до чого. Відвідування столиці вирішив перенести на ранок. Заодно пройдуся завтра і по крамницях, загляну на ринки, може дещо прикуплю.

Портова слобідка більше нагадувала якийсь добротний сільський хутір, ніж передмістя. З півночі до неї підступав густий ліс, а східніше можна було помітити великі вигони, звідки пастухи повільно гнали стадо корів. Потинявшись серед вуличок, я знову повернув вбік порту, та деякий час спостерігав з парапету за судами. В світлі вечірнього сонця гавань виглядала казково. Особливо зачаровувала гра кольорів в астральному морі. Такого бачити ще не приходилось, навіть коли сидів на березі острова Безіменного.

І ледь тільки почали запалювати ліхтарі, рушив до трактиру. Чесно кажучи, цього разу трохи заблукав і вийшов аж біля млинів. Неподалеку виднілася невелика капличка, поряд з якою стояла служниця Світла – тендітна ельфійка, яка була закутана в чорну рясу. Вона, судячи з усього, продавала міру якимось перехожим. Ті відсипали мідяків, забрали баночку і пішли геть.

–Що тобі, друже? – голос служниці відгукнувся дзвіночками. – Міри? Інших прянощів? Або ти просто прийшов помолитися?

–Ні, – було замотав я головою, і тут же усвідомив, що давно не відвідував подібних місць. – Хоча, стій! – порившись в кишені, я дістав декілька мідяків і теж купив невелику баночку міри, пару свічок та увійшов всередину каплички.

Біля входу по обидва боки висіли зображення Великого Тенсеса, під якими горіли маленькі лампадки. Я навіть розгубився, не знаючи, що треба робити. Тут на допомогу прийшла служниця:

–Якому святому ви прийшли помолитися?

–Ну... Святому Аргу… Слухайте, а можна це робити своїми словами?

–Не бажано, звичайно, – посміхнулася ельфійка. – А давайте вам допоможу.

–Стривайте, – я тут же простягнув служниці міру і свічки. – А ви можете помолитися замість мене, а я почекаю зовні?

–Але...

–Прошу вас, зробіть так.

Чесно кажучи, мені стало трошки ніяково. І чому це мене смикнуло попертися до цієї каплиці? Що тут забув?

–Як ваше ім`я? – тихо спитала ельфійка.

–Бор.

Дівчина прийняла міру, поставила свічки та увійшла вглиб приміщення. А я хутко вискочив та став чекати її біля входу. Молитва зайняла менше чверті години.

–Я звернулась до Тенсеса та Святого Арга, попросила у них для вас благості! – промовила ельфійка, вибравшись назовні. – А можу у вас дещо запитати? – і не очікуючи відповіді, дівчина промовила: – Чи проходили ви обряд Посвяти?

–Що?

–Знаєте, я не бачу Світла в вашому серці. Таке буває, коли навмисно не приймаєш його…

–Хммм! Обряд?.. Не пам’ятаю, якщо чесно… Напевно не проходив... А він допомагає? – звісно питання було дурнуватим. Проте хіба не таку людину я і повинен зображати?

–Воїсвіт говорить, що мало виконувати тільки ритуали, мало того, щоб піти просто купити міри й прочитати в «Молитвослові» потрібну молитву… А треба пустити Світло всередину себе...

–Овва! А що ж зараз всередині мене? Невже пітьма?

–Там суцільне безладдя…

–І ви це бачите? – здивувався я.

–Ви даремно іронізуєте, Боре. На вашому місці я б негайно відвідала наш головний храм в Новограді… і пройшла б обряд Посвяти! Покаялася, причастилася… омилася б святою водою…

Мені чомусь подумалось, що швидше за все цій бідній ельфійці не вистачає спілкування. Адже каплиця бозна де! І хто сюди заходить? Ведмеді та вовки! А суть вчення нести треба, і ось начебто шукає «заблукалих». Насправді вона нічого не бачить в моєму серці… Нічого!.. Хоча зізнаюсь, що на якусь мить я повірив її словам… І навіть трохи перелякався…

–Дякую! – перебив я ельфійку. – От зараз і піду в столицю… прямо до храму!

І розвернувшись, швидким кроком потопав геть. Вийшло, звичайно, грубувато і не тактовно, але так я б простояв до ранку, вислуховуючи проповіді.

Повернувшись до трактиру, я піднявся до себе в комірку і роздягнувшись впав на м`яке ліжечко. Ледь примружив очі, як майже миттєво провалився в сон.

Ось, Боре, і пройшов твій перший день в Новограді. Що, цікаво, видасть тобі другий?..

2012 -13 рр
22.03.2018 Поезії / Вірш
Весна / Вірш | Меньшов Олександр
Попередня публікація: 10.03.2018 Поезії / Вірш
Зимняя ночь/ Winternacht / Стихотворение | Меньшов Олександр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
23.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 19)
22.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 18)
21.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 17)
21.05.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Щастя?!
20.05.2018 © Анатолій Валевський / Гумореска
Небувальщини
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
09.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
17.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
23.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 21  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +19
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +31
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +26
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
13.06.2012 © Пантелеймон Куліш
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
12.04.2011 © Закохана
02.10.2017 © Марина Життєва
22.12.2012 © Каранда Галина
30.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди