Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
23.03.2018 22:04Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

2. Гіркий попіл мрій

2

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 23.03.2018 / 45450

…Прокинувся від того, що пустотливий промінчик сонця світив мені прямо в очі. Кілька секунд намагався зрозуміти, де знаходжуся, і лише тонкий лоскотливий запах свіжої здоби пояснив моїй сонній свідомості, що я в трактирі у Корчакової.

Підводитись зовсім не хотілося, але голод того вимагав. Причому негайно. Зараз би вчорашнього гусачка… або якихось хлібців, що так смачно пахнули в подклеті.

Сьогодні кімнатка не здавалася мені вже такою маленькою. Цілком нормальна, тим паче, якщо треба тільки переночувати. Взагалі, відпочивати на ліжку значно приємніше, ніж валятися під кущем в лісі. Хоча, зізнаюсь, все одно розслабитися не дуже виходить, бо ніяк не можеш подолати внутрішні тривоги. А їх – греблю гати!

То в голові рояться думки про помсту з боку родичів Сіверських… а то раптом згадуєш про зобов’язання перед ельфами… чи розмірковуєш над тим, куди податися, чим зайнятися…

От нині, наприклад, я планував відвідати столицю. Проте треба враховувати, що як і раніше, мені доведеться грати роль простачка Ратмира, котрий прибув сюди з Темноводдя. Тому, по-перше, поки слід одягатися простіше, ніякого ельфійського акетону та такого іншого. Тільки простецький наряд, який прикупив у матроса. А по-друге, зброю приховати поглибше в торбу. Інакше це буде трохи дивно виглядати, коли такий собі наймит, що прибув до столиці в пошуках пристойної роботи, раптом з’явиться перед людьми з двома мечами, сагайдаком та луком.

Накинувши штани, куртку, та взувшись, я спустився вниз, до великої кімнати. Біля сходів сидів хазяйський кіт. Товстий, триколірний… з нахабними жовтими очима… Він подивився на мене так, ніби оцінював ступінь висоти, на яку здатний дострибнути. І видно зрозумівши, що за подібні витівки йому можуть дати йому копняка, демонстративно відвернувся.

Я пробрався до одного з вільних столів, присів та став чекати, поки хтось з дівчат в ярких червоних сорочках зверне на мене увагу. А вони, судячи з усього, з ранку чесали язики, обговорюючи свою хазяйку. З розмови мені стало ясно, що у Корчакової з’явились аж три залицяльники. Один – керуючий лісопилкою. Людина поважна, заможна… Дівчина, яка це розповідала, аж-но щоки надувала. А її подруги в такт словам хитали головами, а в очах такий блиск грошей, що хай Сарн милує!

Другий залицяльник – якийсь медовар, що проживав в північній частині Світолісся. Здається, Корчакова мала з ним якісь ділові справи. Згідно описам, цей чолов’яга колись вже був одружений. У нього був великий хутір, декілька помічників… Правда недоліки теж промайнули: вік та глухомань.

–Тот єщйо отшєльнік! – додала одна з дівчат.

Про третього сказали мало. Тільки те, що він знатний мисливець, та непоганий собою. Якщо я правильно розчув, його прізвище ­– Вижлятников.

Всі троє намагалися посвататися до «такої багатої нареченої», а вона «все носом крутить», – казала друга дівчина. І робила те з таким виглядом, наче мала з того якийсь зиск.

Зрозумівши, що я уважно слухаю розмову, дівоча зграйка миттєво розбіглася. Одна з базік рушила до мене.

–Чаво ізволітє? – прощебетала вона. Паном назвати мене не зважилася. Аж надто просто я був одягнений.

–А що є?

–Ну.., – дівчина знизала плечима, – ну… ватрушкі з творогом… пірогі з ягодамі…

Розуміючи, що розповідь затягнеться надовго, я прямо спитав про смаженого гусака.

–Нєма! Єсть куріца!

–Ну, нехай… А ще узвару якогось, та цю… ватрушку з сиром.

–Всйо? Щас прінєсу, – і дівчинка пурхнула, залишивши мене сам на сам.

Поснідати варто було б досхочу. А то хто його знає, коли мені ще доведеться сьогодні поїсти.

Поки чекав та роздивлявся що до чого, на порозі трактиру нізвідки з’явилась кудлата фізіономія якогось волоцюги. Він перелякано озирнувся і обережно увійшов всередину. Побачивши, що до нього не кинулися з кулаками, чолов’яга трохи осмілив та зробив ще пару кроків. Він все ще м`ятися, очевидно вигадуючи куди б податися далі.

Тут з подклету вискочила дівчина з розносом, на якому лежала підсмажена курка, і жваво побігла до мене.

–Кушайтє на здоров’є. Чуть позжє прінєсу… Е-е-е, ти опять пріпйорся! – і тут дівчина кинулася до волоцюги й мало не втришия почала його виштовхувати назовні.

Постояльці та відвідувачі байдуже дивилися на цю сцену. Жебрак стиснувся, зігнувся, немов очікував удару по голові.

–Пшйол! Давай! – стусан за стусаном в спину, дівчина гнала чолов’ягу геть.

Я ж, як і всі навколо, спочатку теж віднісся до сутички із байдужістю. Але в якусь мить щось всередині стислося. Судячи із зацькованого погляду жебрака, діватися йому було нікуди. В його очах промайнула така безвихідь, що моя уява тут же домалювала картину, в якій цей чолов’яга подумки звертається чи то до Святого Тенсеса, чи до самого Сарна, мов, а коли вже закінчаться його страждання, і він відправиться в чистилище.

Бродяга повільно повернувся, намагаючись не дивитися на людей, і пішов до виходу. Я знову озирнувся, поглянув на нього одночасно відмічаючи всю гаму емоцій, яка розігралася на його обличчі.

Чолов’язі хотілося заплакати, розридатися наче маленькому хлопчикові, якого тільки що вилаяла зла тітка за те, чого він не робив. Але будучи все ж дорослою людиною, він спробував стримати власні емоції. Взяти себе в руки.

Вийшло це дуже погано. І він те зрозумів, мабуть тому і відвернувся до всіх спиною, щоб не дати нікому привід для насмішок.

–Стривай! – голосно крикнув я дівчині. – Стривай, кажу! Чого він хоче?

Відповів бродяга:

–Та… та… та копієчку б… мені! – говорив він без надії в голосі.

–Да ви нє смотрітє на нєго так! – кинулася між нами дівчина. – Он тут постояно попрошайнічаєт… Іді в Городской Пріказ! Там каждому работу найдут... А то засєл у ворот і дєньгі сшибаєш с тєх, кто в потє ліца… так сказать… Тьху! Срамота! Вот чєго пруца в Новоград? Га? Откєль ви всє такіє тут появляєтєсь?

Мужичок осунувся, ховаючи голову в плечі, ніби побоюючись, що його зараз точно вдарять чимось важким, і знову поплентався геть. Зараз він мені здався схожим на дворового собаку. Добродушного, слабкого, але все ж ласкавого собаку. Такий два рази не просить, а зла не пам`ятає. Просто «все розуміє».

От, Ніхаз тебе бодай! – я дав сам собі уявного стусана. – Здався тобі цей волоцюга! Хай би йшов собі… Чого ти вліз?

–Гей! Як там тебе? – гаркнув я. – Йди-но сюди. Сідай поряд, поїмо разом! Від мене не відвалиться!

Дівчина демонстративно фиркнула і рушила було геть. А я їй в спину наказав принести пирогів та якоїсь каші.

Бродяга спробував посміхнутися, підійшов та став навпроти.

Ну, точно, песик! Зараз ще хвостиком замахає.

–Та сідай, ти! Адже не стовп!.. Як звати?

–Е-е-е… Ва-а-ася… Вася Ликових.

Я штовхнув до нього підніс з куркою, а тут ще кашу принесли. Чолов’яга сів та жадібно застукав ложкою, запихаючи собі в рот все, що бачили очі.

–Овва! Ти обережно, а то через голод заворот кішок трапиться, – посміхнувся я, відламуючи собі від курки невеличкий шматок. – Слухай, а чого ж ти дійсно на роботу не влаштуєшся? На хворого не схожий… Може, п`єш?

Вася знизав плечима, а його обличчя чомусь знову осунулось.

–Та, бачте... Я прошу вибачення, а як вас звуть?

Яка чемність! Аж дивно… Розмовляв цей Ликових аж занадто неприродно.

На вигляд йому було десь років до сорока. Місцями сивувата скуйовджена борода, довга замурзана сорочка, залатані штани, на ногах плетені личаки – все це якось суперечило його манері розмовляти. А ще більшим дисонансом в цій складній картини, виглядали його покриті мозолями долоні.

Типові робочі руки. Це добре було помітно…

–Я – Бо… е-е-е… Ратмир! – ледь себе не видав.

–Чи бачите, пане Ратмиру, я різьбяр по каменю… Приблизно місяць тому прибув на запрошення Міського Приказу для допомоги в будівництві Новограда. Але в порту мене пограбували, – голос Ликових став глухим і трохи затремтів. Він судорожно ковтнув, але взяв себе в руки та продовжив: – Забрали листа із запрошенням, всі гроші, які були… й навіть інструменти… Відлупцювали, ледь не до смерті, й майже голого та напівживого викинули в канаву. Коли прийшов до тями, то спробував, звичайно, відшукати допомоги... Ходив до міської варти, до Приказу… Та куди там! Мене не захотіли й слухати! Вирішили, наче я якийсь п`яниця, що пропив все, до останньої сорочки, та вигнали геть. Ось тепер не можу ні вибратися звідси, ні знайти роботу… Ходив й туди, й сюди… не беруть! Своїх, кажуть, не знають куди подіти, а то якийсь волоцюга припхався! Я знову до Приказу, а там стражники… схопили та втришия мене… Отож тепер біля воріт й сиджу. У людей коп.., – чолов’яга запнувся, наче подавився. Секундою пізніше я допетрав, що він намагається стримати сльози.

–Сумна історія! – кинув я. А сам подумав, що вона схожа на правду. – Що ж за стражники такі? Відказали, виходить, у пошуках злодіїв…

Ликових знизав плечима та навіть відклав убік ложку.

–Я… я… я навіть їм вказав тих бандитів, що мене пограбували. А вони лише розсміялися та самі мене ледве не побили. Сказали, щоб я йшов геть…

–Якщо так, то мабуть вони мають з тих грабіжників якийсь зиск.

–Ви так вважаєте? – здивувався Вася.

Тут знову з`явилася дівчина, яка принесла глиняний глечик з узваром та однин кухоль.

–І моєму товаришеві теж принесіть, – тут же наказав я їй.

Вона хотіла знову фиркнути, але, глянувши на мене, зблідла і мовчки пішла вниз.

–Велике вам спасибі, але я краще вже піду…

–Та не поспішай, Василю! Адже ти ж Василь, а не Вася? Так?

–Вибачте, не зрозумів.

–Кажу, ти ж Василь… та ще різьбяр по каменю… а не якась курва бродяча.

Ликових знову судорожно проковтнув, а його очі наповнилися вологою.

–Отже, тоді поснідай як людина, – продовжував я. – Скільки треба, щоб виїхати звідси? Скільки коштує місце на судні?

–Е-е-е… треба одна срібна «новоградка»... Але ж справа не в цьому, – Ликових зітхнув. – Інструмент шкода. Він був моїм хлібом… Його мені ще батько давав...

–Ось що, Василю, отримаєш півтори «новоградки», якщо проведеш мене по столиці. Я тут вперше, боюсь заблукати.

–А-а-а, – Ликових від подиву і язик проковтнув. – Але ж… але ж це дуже багато! Я не можу взяти стільки...

–Ти не береш, а заробляєш. Пий узвар, доїдай кашу і гайда в місто.

Знову пристрибала дівчина і принесла другий кухоль. Я розлив напій та зробив ковток. Тут на порозі з`явилися троє стражників. Судячи з усього вони поверталися із порту в місто та зайшли випити пива. Чоловіки пройшли всередину, озирнулися і попрямували до вільного столу.

Ликових трохи зіщулився і відвернувся убік.

–Що, знайомі пики? - запитав у нього.

Василь стримано кивнув, а потім пошепки додав:

–Он ті двоє мене і виштовхали з Міського приказу. А той, що ліворуч, взагалі хотів в ліс загнати, мов, нічого в столиці вештатись. Кожного разу, як мене побачить, завжди лупить по... по…

Договорити Василь не встиг, бо його помітили. Стражники про щось переговорили між собою і попрямували до нас. Одна з дівчат раптом схопилася і побігла кудись по сходах нагору, судячи з усього, кликати хазяйку.

Ликових хотів підвестись і піти, але я взяв його руку і примусив сісти назад:

–Пий узвар… Дуже смачний...

Василь взяв кухоль і тут же знову поставив його на місце.

–Снова ти? – пробасив здоровезний стражник в довгому багряному плащі. – Тєбя кто с лєса-то випустіл? Кто дозволіл здєсь появляца, срань ти подзаборная?

–Кіріл, та чєго ти с нім возішся? – крикнув другий стражник. – Гоні етого дармоєда в лєс, гдє ім всєм і мєсто!

–Точно! – розшерепився на весь рот третій чолов’яга. ­– Вам, лєшакам умойрскім, чі інгоскім, тока в болотах своіх і сідєть. Ан нєт – всйо в століцу норовят забраца!

Здоровань немов мене і не бачив. Він нагло став біля нас, при тому натягнувши на обличчя дурнувату посмішку, явно очікуючи забави. Стражник потягнувся схопити Василя за комір. Його товариши, що стояли трошки осторонь, з подивом побачили, як цей чолов’яга раптом різко нахилився вперед і з усієї сили в’їхався пикою в стіл. На білосніжну скатертину бризнула кров.

Стражник заскиглив, наче вжалений собака, і став голосно всіх матюкати. Я міцно стиснув в руці кухоль і приготувався до наступного кроку. Закриваючи однією рукою розквашений ніс, другою здоровань потягнувся до меча. Він не встиг витягнути його і до половини, як отримав кухлем прямо по кісточках кулака. І знову скиглення, крутіння навколо себе дзиґою та нова порція матюків.

Напарники нарешті допетрали, що відбувається, і кинулися до мене, при тому заважаючи один одному. Я підскочив з лави і ткнув найближчого чоботом по коліну. Він заверещав, тут же впав, хапаючись обома руками за забите місце. Третій стражник на секунду сторопів, оглядаючи своїх товаришів, але потім зібрався духом і кинувся з кулаками.

Махав він ними дуже професійно. Я навіть ледве встиг ухилитися від прямого в щелепу. Ще один такий удар і прощавайте зуби.

Зробивши швидкий крок вперед, тим самим зближуючи дистанцію між нами, я виставив лікоть, цілячись прямо в обличчя стражнику. Удар вийшов не настільки потужним, як планувався, але досить ефективним. Нападник впав навзнак, зачіпляючи сусідній стіл.

Отже, нападники лежать та стогнуть. Ну от і вся бійка. Навіть якось нудно.

–Цей? – запитав я у переляканого Василя, вказуючи на самого першого стражника, того що був з розбитим носом.

–Т-т-так, – ледве видавив Ликових із себе.

–Прекрасно… Ось що, шановний охоронець порядку, – промовив я, наближаючись до стражника. – Мені чогось здається, що ти не там несеш службу.

–Когда кажеца.., – закінчити я йому не дав, бо щосили заїхав йому під дих, а наступним ударом врізав в лоб.

Гепнувся здоровань з таким звуком, ніби міська стіна обвалилася. З більш-менш притомних залишився тільки той стражник, що сидів з забитим коліном.

–Ну, давай до тебе, якщо інші мовчать, – я присів біля нього.

–Чєго хочєш? – зло, але все ж злякано прогарчав стражник.

–Де його інструменти? – хитнув я вбік Василя.

–Какіє ещйо.., – побачивши занесений кулак, чолов’яга вмить заговорив по-іншому: – Стой! Стой! Я дєйствітєльно нічєго нє знаю. На кой нам єго іструмєнти?

–Тобі вони точно не треба, бо звик жити на халяву… І все ж?

–Е-е-е… нє знаю… надо у Жєрєха спрашівать... Жєрєха Грабова... Ето єго людішкі баловалісь…

–Балувались? А якщо я зараз побалуюся?

–Да стой ти! – перелякався стражник. – Я бєз подначкі сказал…

–Де його знайти? Твого Жереха?

–Обично на портовой площаді. Там єго вотчина…

–Багато відстібає вам, той Жерех?

Тут вибігла Корчакова. Вона глянула на побоїще і сплеснула руками:

–Ой, мамо, що ж це таке?

–Завузькі тут у вас проходи, шановна хазяйко, - сказав я. – Ось хлопці і не розминулися... зі столами. Так?

Стражник тут же закивав головою.

–Як тебе звати? – запитав я у нього.

–І-і-іван… Стойлов Іван…

–Моя тобі порада, Іване, не варто вам більше працювати стражниками… Йдіть звідти… Якщо узнаю, що цього не сталося, то нарікайте на себе... До речі, на Святій Землі зараз добровольці дуже потрібні. Особливо такі могутні, як ви… Второпав?

–Угу… угу…

Звичайно, я блефував. Але все ж сподіваюсь, факт того, що вони анічого про мене не знають, хоч трошки змусить цих трьох бовдурів отямитися. Каятися та причащатися вони звичайно не стануть, проте декілька днів поживуть у страху.

Я розрахувався за їжу, дав ще зверху за розбитий посуд, потім взяв за руку переляканого Василя, і ми з ним вийшли з трактиру.

–К-к-куда… куда ми? – перелякано промовив Ликових.

–До порту! – браво кинув я, і тут же пожалкував, що не взяв із собою зброю. А вона могла би і знадобитись.

–Що ж ви… що ж ви… що ж ви наробили? Навіщо себе наразили… на… а-а-а…

Василь нервово закліпав очима. Він затремтів, наче осінній лист на вітру.

–Вас… вам… е-е-е… Вони піймають! Будуть бити! – шепотів він.

–А ми дамо гідної відповіді! – бравурно посміхнувся я. Але самому було не до бравади.

О, Сарн! Як все заплуталось! Причому швидко, що триндець! – чесно кажучи, я взагалі не розумів себе. Яка муха мене вкусила? Чого вчепився в цього Василя? Невже благородство заграло в дупі? Ти ж, Боре, хотів тишком-нишком… щоб ніхто тебе не помітив… Як то кажуть: «Нижче трави, тише води».

А що вийшло, хай йому грець? Зараз набіжать стражники в трактир, почнуть шукати баламута… тобто мене…

Тьху ти! Ніхаз його бодай! Дурень ти, Боре! Дурень! – лаюсь на себе, але розумію, що відступати вже пізно… Я вляпався по самий причандалля! Тепер не відразу вистрибнеш… бо штовхнув камінчик, а той вдарив другий, потягнув третій… і тепер все закрутилося, наче лавина.

Портової площі ми досягли відносно швидко, але питання: де шукати цього Жереха? По-перше, нам навіть не відомо, як він виглядає. А по-друге, цілком могло бути, що його сьогодні його тут немає. Та і як знайдемо, то що далі?

Боре, ну ти даєш! Нічого не прорахував… плану не склав… На що сподіваєшся?

–Ну, Василю, дивись! – промовив я своєму новому напарнику.

–Ку-у… ку-у-ди? – перелякався той.

–Повсюди! Може побачиш когось з тих, хто тебе лупцював… та грабував…

Ми дуже довго вешталися серед народу, і коли я вже хотів від усього відмовитися, Ликових злякано схопив мене за рукав.

–Що? Де? – запитав я, озираючись навсібіч.

–Он там, біля парапету… Бачиш вусаня? Поряд з ним рудий…

Я повернувся: на краю площі, біля самого парапету, за розвантаженою купою бочок із зображенням виноградної лози, яку викарбували на дошках, стояла невелика група людей. Двоє з них жарко сперечалися. Вусатий чолов’яга, одягнений більш-менш пристойно, сердито жестикулював та щось доказував іншому, схожому на купця. Навколо них згрудилися декілька підозрілих особистостей, серед яких був рудий кремезний мужичок, на якого вказував Василь. Я помітив, що на ремені у нього висів чималий ніж.

–Це він… він… він.., – затараторив Ликових.

–Грабіжник?

–Так-так… їх було троє… а цей мене схопив за горло та трусив, наче грушу…

–А інші хто? Не знаєш?

Василь завзято замахав головою, того і дивись зараз відірветься.

Я прикинув розклади. Отже вусань, який скоріш за все був за головного серед цього різномастого натовпу, щось вимагав від купця. Сумніваюся, що ми з Василем спостерігали пограбування. Принаймні відкрите… Мабуть купець просто намагався домовитись із місцевими злодюжками, щоб не чіпали його товар.

–Так! Ясно, – кинув я, і тут же наказав Ликових чекати біля ліхтаря.

–Ви що збираєтесь робити? – перелякався Василь.

–Поки сам не знаю, – знизав я плечима та рушив до бочок.

Мене швидко помітили і назустріч виступили двоє чоловіків. Між іншим також озброєних ножами.

Я помітив їхні дивні бляхи, зроблені по місцевій моді. На них красувався кабан.

Перегородивши шлях, один з чоловіків нахабно спитав:

–Тє чо, нємощний?

–Ну… розмова є… до того рудого…

–Чо?

–Вуха заклало? Йди продуй!

Чоловік отетеревів. Він тут же потягнувся до ножа на ремені. Я схопив його трохи вище кисті і великим пальцем натиснув на м`язи, одночасно намагаючись утримати від можливості витягнути зброю. Судячи по пиці, я зробив йому боляче. Чолов’яга секунду-другу боровся, але все ж кинув спробу оголити лезо.

–Чо там такоє? А, Новік? – звернув свою увагу вусань.

Він відступив від купця та втупився на мене.

–Поговорити б хотілося, – кинув я, відштовхуючи хлопця з ножем убік. – Ось з цим сонцеволосим.

Вусань з подивом глянув на свого підручного та розгублено спитав:

–С ні-і-м? А ти кто такой?

–Людина… А ти?

–Ну ти дєрзкій!

–Ето Жєрєх, дурєнь! – просипів мені Новік. Він сердито потирав зап`ястя.

–Ну, Жерех, чи Короп… проте також мабуть людина? – голосно кинув я.

–Жєрєх, дай лучьшє я єму рога обламаю! – крикнув рудий.

–Хмм! Успєєца, – зіщулився ватажок. – Ну і чєво ти хочєш от моєго чєловєка? – спитав він. – Можєш говоріть прямо мнє…

–Хочу Світло в його серце впустити, – відповів я.

–Хмм! – знову хмикнув Жерех. – А ти служітєль цєркві?

–Не зовсім… просто про благо дбаю… Вважаю, що людям треба допомагати слідкувати за власним станом душі, за чистотою іскри… Направляти на шлях очищення.

Поки говорив, мені чомусь пригадалась ельфійка біля каплиці. Мабуть, я зараз для Жереха в чомусь нагадую її.

–І что ж такова натворіл сонцєволосий? – недобре посміхнувся ватажок. – Какой грєх он допустіл?

–Дізнався, що сталася на портової площі жахлива подія! – в тон ватажку відповів я. Ми з ним схрестились поглядами. – І виною тому вчинок твоєї людини, Жереху. Він з товаришами напав на беззахисну людину і пограбував її до нитки. Яка ж це несправедливість! Який це гріх!

Ватажок поправив свої чорні вуса, і з посмішкою подивився на підручних. В його очах промайнула дика іскорка, яка буває у тих, що не вважають життя іншої людини цінністю.

–Слиш ти! – заступився той, якому я пом`яв руку. – Нє хотєл би до Тєнсеса отправіца? С нім обсудіть вопроси грєха і іскуплєнія?

–Тіхо, Новік, – підняв руку Жерех. – Чєловєк что-то імєєт протів мєня… То ж нєхай повєдаєт!

–А я все сказав… Додам лише, якщо ти захищаєш свою людину, то розділяєш з нею і гріх.

–Хмм! Любопитная історія. І чєм ми можєм... откупіца?

–По-перше, стати на шлях виправлення, – від цих слів мені і самому смішно стало. – А по-друге – повернути награбоване.

Жерех розреготався.

–Ти, парєнь, мнє опрєдєлйоно нравішся. І пошутіть умєєш, і дозволенова нє прєступаєш… Поетому можеш бєжать отсєль живим-здоровим.

–Ну, ти ж розумієш, що цього не буде, – цього разу я вже не жартував.

Ми знову зустрілись поглядами із Жерехом. Не скажу, що я не нервував. Але врешті-решт заплигнув в такі хащі, що відступати вже точно не можна. Тільки вперед… і вперед…

–Нє меча… нє ножа… дажє дубінкі нєт, – якось розлого промовив він. – Как свєрр… настоящій свєрр…

–Дозволь я єму сєйчас.., – рвався помститися Новік.

–Угомонісь! Он через тебя прошйол, словно через откритиє настєж двері. Знаю я такой народец. У нєго, Новік, дажє на лбу напісано, что свєрнуть тєбє шєю, как на брущатку сплюнуть. Ето, братци, свєрр!

–Що? – не второпав я. – Що ти сказав?

Жерех відмахнувся, мов, проїхали, та спитав, кого вони образили.

–Василя Ликових.

–Хмм! Ликових… Ликових… Нє помню такова…

Я кинув головою убік ліхтаря, під яким одиноко стояв Василь. Жерех зіщулився, намагаючись пригадати, та згодом пробубонів:

–А-а... етот замухришка...

Він розсміявся, але вже по-доброму, чого сказати чесно, я не очікував. А потім додав:

–Єво, мєжду прочім, своі ж «заказалі»… Я так понял, что мєшал он ім…. Очєнь мєшал!

–Чим?

–Трудно сказать… да ми і нє спрашіваєм… Можєт, мастєр он получьшє, чєм оні. А людская завість, сам знаєш, вєщ страшная… А люді оні гніловатиє… Повєрь, я в том толк понімаю. Ім би дєнєг отхватіть… і побольшє. А ми твоєво яхонтова дажє пожалєлі і кончать нє сталі. Кінулі в канаву і на том разошлісь.

–А інструмент?

–Інструмєнт? Кто єво знаєт...

–Вродє, в Кузні снєслі… Сємйону Копилю, – промовив за спиною ватажка рудий. – На пєрєплавку.

–Шкода, – труснув я головою. – Так що робити-то будемо?

Жерех здивувався. Він поправив вуса, а потім клацнув язиком та сказав:

–Когда убійца ідйот на поводу у справедливості, то дєло кінчається страшно… для всєх…

–Який вбивця?

–Ти, паря, дурака нє валяй… Шагай по добру, по здорову, пока нє позно.

І тут до мене дійшло, що він мене вважає вбивцею. А відсутність зброї… принаймні видимої… примушує його не нападати на мене. Саме відсутність зброї, я не обмовився.

–Сєводня разойдйомся міром, – повторив Жерех. – Ну а потом, каждий сам по сєбє… Нє всєм позволітєльно так со мной говоріть, как ето сдєлал ти. Уясніл?

Я кивнув на прощання та пішов до Василя. А в голові між тим гупає, наче по порожній бочці.

–О, Сарне! – кинувся до мене Ликових. – Н-ну навіщо ви так ризикували? – тремтячим голосом промовив він. – Навіщо?

Я не знав, що сказати. Мабуть, тому що дурний? Добре, що все добре скінчилося…

Подумав про те, і раптом згадав, як був свідком розмови одного старого, що сидів на кораблі до Новограда, в оточення своїх внуків, і поважного ельфа, який приндячись, спитав, мов, що треба для того, аби бути доброю людиною. Які для того треба виконувати умови.

–Тільки не кажіть, що треба бути безкорисливим… догоджати… От не повірю! – казав ельф.

–Ви просто зараз не можете цього зрозуміти, – відповідав старий. І ці слова в’язали ельфа за живе. Він навіть набундючився, наче індик. – А от спитайте у кого-небудь... спитайте, чи потрібні добру причини, щоб бути добром?.. Ні. Безумовно, що ні! Ось тому воно завжди перемагає зло... Добрій людині не треба причини, щоб залишатися доброю.

Почулися заперечення, але старий знову повторився, що ельф просто зараз не може цього зрозуміти.

Отож і я не можу зрозуміти, що мене тягне допомогти Василю. Навіщо воно мені? Який зиск?

Боре, що ти мелеш! – сердився я на себе. – Припини ці дурні перемовини сам із собою!

–Здається, мені відомо де ваш інструмент! – приголомшив я Василя. – Поквапимось, поки є ще шанс його знайти цілим.

–Ви… ви… ви… кажете щиро?

Чолов’яга захлинувся і подивився так пронизливо, що в мене по спині пробігли мурахи. Я тут же рушив вперед, не в силах витримати цей погляд.

Ми вийшли до Кузнів. Спитали у місцевих про Семена Копиля. Знайшли його ледь не на околиці. З невеличкої кузні вийшов коротконогий чоловік. Він відклав молот та спитав, чого нам треба.

–Вам тут якось інструмент занесли, – промовив я, дивлячись на Семена скоса.

–Хто заніс? І який інструмент?

–Хлопці Жереха… Грабова… Василю, розкажи-но, що в тебе було.

Ликових задумався, а за мить спробував пояснити.

–А-а-а, – захитав головою коваль. – Є… заносили… То, виходить, ваше?

–А чиє? – підморгнув я. – Жереха? Та він в житті крім ножа нічого не тримав.

–То правда, – погодився Семен. – Пощастило вам, хлопці, що я й досі лінувався переплавити ті цяцьки…

Коваль підійшов до стіни, схопив якийсь мішок та притягнув нам. Василь кинувся розв’язувати тасьма, і ледь закінчив, висипав на траву якісь залізяки. Секунда і він розридався.

–Е-е-е… чого це з ним? – перелякався коваль.

А в мене всередині так щось стислось, аж в горлі почало дерти.

–Чого, та чого! – ледь зміг вичавити з себе. А потім відкашлявся та сердито кинув: – Ти за кузнею своєю сумував би? Отож!

Я присів та почав допомагати Василю складати інструменти назад до мішка…

2012 - 13 рр
26.03.2018 Проза / Повість
3 (2. гіркий попіл мрій) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
Попередня публікація: 22.03.2018 Поезії / Вірш
Весна / Вірш | Меньшов Олександр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
26.05.2018 © Іван Петришин / Казка
Богині Гризоти (ПРИТЧА)
26.05.2018 © Анатолій Валевський / Казка
Личаки-мандрівники
26.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 22)
25.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 21)
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
17.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
23.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
31.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 22  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +20
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +32
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +27
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
03.04.2018 © роман-мтт
11.12.2012 © Каранда Галина
29.09.2014 © ГАННА КОНАЗЮК
23.09.2012 © Ярослава
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди