Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
24.03.2018 12:12Поема
 
Рейтинг: 5 | 5 гол.
Без обмежень
© Двірний Сергій

Поріг

опоема

Двірний Сергій
Опубліковано 24.03.2018 / 45457

«Любі дітки, Бог кличе нас і ми мусимо йти…

Ми могли би вас взяти з собою, але кожен має вирішувати сам, ступати йому за поріг чи ні…»


Стояли на пустельному березі океану: він, вона і трійко їхніх дітлахів.

Легенький вітерець колихав довгі білі вбрання, а за спиною звисало велике, червоне сонце.


«Ваша сестра ще надто мала, аби вирішувати йти їй з нами чи ні… ви ж уже достатньо для цього дорослі.

Тож, чи готові ви піти разом з нами до Бога?»


Діти сиділи перед ними на піску і, не зводячи з їхніх облич благаючих очей, безперестанно плакали.

Батькам теж не вдавалося втримати сльози, але попри те все-одно щасливо усміхалися…


Нарешті, старший, ковтаючи неслухняні сльози, підвівся й ступив у їхні обійми: «Так, я з вами…»

Менший же впустив голову на коліна й лишень ще сильніше заридав…


Витримавши хвилину, зітхнули: «Ну, що ж… на все Божа воля!..

Отже, ще не час для тебе… маєш, залишитися тут, зі своєю сестрою…


Але, знай, синку, що ми тебе дуже любимо і завжди будемо за вас із сестрою молитися…

Й з нетерпінням чекати… там… біля Бога…»


Давши волю сльозам, зробили крок до дітей й, припавши одне до одного в обіймах, мовчки прощалися.

Затим, заледве відірвавши від себе дітей, взялися утрьох за руки й поволі увійшли у воду.


Крок за кроком, вода підбиралася все вище й вище, а разом із нею ріс у дитячих грудях і жах…

Коли ж вода вже підперла підборіддя й хвиля почала заливати рот і ніс, хлопчик, гарячково спинаючись навшпиньки, не витримав й, ридаючи, закричав: «Ні! Ні, я не хочу!..»


Батьки, що по обидва боки міцно тримали його за руки, перестали молитися й, зупинившись, з болем заглянули в обличчя сина.

«Ти впевнений, що не хочеш?, - нарешті обізвалися, - Бути разом із нами? Біля Бога?»


«Хочу! Дуже! Але, давайте, повернемося до них., - мотнув головою до берега, - Додому. Нам так з вами було добре!..»

Сумно усміхнулися: «Вже так, як було ніколи не буде… Пізно… Це життя, цей світ для нас уже скінчилися… На нас, синку, чекає лише один Бог…»


«Але ти повертайся., - тяжко зітхнули, - Видно, ще не час переступити тобі поріг небосхилу… Йди до своїх брата і сестри… й будь для них таким, якими ми були для вас…»

Й разом відпустили руки…


Спочатку дивилися йому в спину, а, потім, сплівшись пальцями, повернулися обличчям до відкритого океану…

Їх молитва була тільки до Бога… всі помисли, геть всі почуття і турботи залишалися позаду… назавжди… разом із цим грішним світом.


Похапцем вибравшись на берег, дрижав в обіймах сестри і брата від холоду, страху та розпачу й не зводив заплаканих очей з океану.

Од білих постатей… від котрих, спочатку, зоставалися погруддя… потім лише голови… маківки… й, насамкінець, нічого крім хвиль…


Проплакали всю ніч, одні на порожньому березі, під темним, всіяним холодними зорями небом, силкуючись розчути в гуркоті хвиль рідні голоси, милий серцю оклик…

Заснули тільки під ранок, зігріваючи маленьку сестричку у щільно стулених долонях дрібних, дитячих тіл.


Старшому було десять, його молодшому брату вісім, а сестрі щойно виповнилося лише шість.

Тож, коли їх, голодних і вкрай знесилених, по кількох днях надибали на березі випадкові туристи, одразу ж доправили до поліції.


Тіла батьків так і не знайшли…

Тому, принаймні, на час розслідування дітей віддали в руки батьків їх матері, дідуся і бабусі, котрі мешкали далеко від океану, в самісінькому центрі країни.


Раніше вони не часто гостювали у бабусі, тож, заледве її знали.

А молодша й, взагалі, зустрівши, навіть, не впізнала…


Так сталося через те, що бабуся все життя люто ненавиділа свого зятя, їх тата, вважаючи, що це саме він понівечив долю її єдиної доньки…

А ось тепер і звів, нещасну, у могилу…


Дізнавшись же про обставини смерті, враз незлюбила і старшого внука.

Ніби він там, на останньому порозі міг зупинити свою матір, повернути назад до життя її кохану дитину...


Глуздом розуміла, її ненависть безпідставна, дика й не має жодного виправдання!

Проте, нічого вдіяти з собою не могла…


Ненавиділа в собі цю ненависть до відчаю!

Й через це, роздрочуючись, ще більше ненавиділа, по суті, безневинне дитя, що, хай і мимоволі, але змушувало її так страждати, з ранку до ночі з’їдаючи нещадними гризотами…


Та й інші внуки теж були її серцю не такі милі, як би того хотіла.

Як не прагла без останку розчинитися у простосердій, невимушеній любові до них…


Щиро, всією душею бажала, аби діти замінили їй безповоротно втрачену доньку.

«Як не як, а вони ж кров від її крові, - сама себе умовляла, - та й від моєї крові теж!..»


Однак, в їх рисах, жестах, поведінці було так нестерпно багато від батька, що це було, просто, сильніше за неї…

Як не старалася, як не кляла себе і переконувала!..


Дитяча ж душа одразу відчуває любов чи нелюбов до себе…

Тож, уже в перші дні свого перебування у бабусі, з сумом, між собою погодилися: «Ні, вона нас не любить.»


Час минав, дні змінювалися тижнями і місяцями, а серце бабусі так і не пом’якшало, не відкрилося повністю на зустріч сиротам.

Дратуючись, уникала дітей як могла, всіляко обмежуючи своє спілкування з ними лишень вкрай необхідним.


«Я маю піти і повернути маму і тата., - якось уночі, вже після того як вклалися спати, рішуче промовив старший.

Тепер я вже не боюся., - й з сумом додав, - Ніхто нас не любить окрім них!..»


«А, куди ж ти підеш?», - затамували подих менші.

«За поріг, куди ж іще! Туди, куди вони й пішли. Попрошу їх повернутися назад… до нас… додому.»


«А, якщо вони не захочуть? Вони ж весь час говорили, що з Богом найкраще.»

«Але ж вони нас люблять, хіба ні?! То, хай прийдуть і заберуть нас до себе, до Бога!»


«А, що, коли Бог їх не відпустить?, - не вгавали, - Що тоді?»

На мить замислився: «Я поговорю з Богом… Розкажу як ми їх любимо… як нам їх страшенно не вистачає… як погано нам тут без них жити… Він не відмовить нам, я знаю…»


Наступного дня він зник.

Шукали його всім миром по всіх околицях, але знайшли лише через кілька днів.


Одягнутий у довгу білу сорочку, сплив нижче за течією місцевої річки.

«О, Господи! Моя сорочка!», - заледве видавила із себе бабуся й тут же впала, розбита паралічем.


У церкві, взявшись за руки, мовчки стояли перед труною й, пильно вдивляючись у крейдяне обличчя старшого брата, з усіх сил старалися прочитати відповідь.

Та, марно: його мовчання було цілковитим і непереборним, а їх сльози нестримними й нескінченними…


Пройшло всього кілька довгих, болісних днів після похорон, коли якось уночі брат підсів до ліжка сестри й, поклавши їй на плече руку, розбудив словами: «Я знаю, чому він не зміг переступити поріг!»

Й гаряче пояснив: «Бо, поріг через який переступили наші тато і мама знаходиться не тут, а там… в океані… де вони його й переступили, розумієш? Це ж очевидно!»


«Ну, і що?», - спросоння не могла второпати до чого він веде.

«Як що?! Ми маємо поїхати до океану, на те саме місце, пам’ятаєш? Ти зачекаєш на березі, а я переступлю поріг і приведу назад наших тата і маму, згода?!


Закивала головою: «І нашого старшого брата теж!»

Нахмурив чоло: «Я ж кажу, він не переступив поріг…»


«Чому ти так думаєш?, - сіла у ліжку.

Гадаєш, він знову не зміг?»


«Не знаю… Але, якби переступив, то повернувся б із татом і мамою.

Й, помовчавши, добавив: Або не повернувся би взагалі… як вони.»


«Але ж тато і мама казали, що Бог може все! Навіть, мертвих зробити живими, пам’ятаєш?»

«Пам’ятаю, аякже!, - усміхнувся полегшено, - Думаю, коли ми там втрьох гарно попросимо Бога, він обов’язково нам його поверне, авжеж!»


«То, ти поїдеш зі мною?, - зрештою порушив замріяну тишу, - Чи чекатимеш на нас тут?»

«Звичайно, поїду!, - потиснула плечима, - Коли ти їм скажеш, що я вже чекаю на березі, вони зразу ж захочуть назад, правда?»


Домовилися, що відтепер відкладатимуть геть всі кишенькові гроші на квитки.

Й, скріпивши умову урочистою і страшною клятвою, більше ані гроша не потратили ані на солодощі, ані на іграшки, ані на розваги, як не кортіло!..


Спочатку думали, зможуть добратися до океану, просто сівши на потрібний автобус чи потяг.

І, навіть, спробували було один раз сісти… але, марно: їх одразу ж повернули додому.


Але, на диво, невдала спроба, врешті решт, зіграла їм на руку: саме після цього випадку й було вирішено, що старенькому дідусю вже не під силу впоратися одночасно з розбитою паралічем дружиною та двойком малолітніх дітей.

Тож, невдовзі їх відправили назад до рідного міста, у розпорядження місцевих органів опіки, під наглядом яких вони перебували.


Пристроїли їх у бездітну сім’ю, що покликалася створити для них справжній домашній затишок.

То була, правдиво, добросерда пара, щаслива відкрити їм свої самотні серця, назавжди оселити у переповненій не розтраченою батьківською любов’ю душі…


Тому, коли на другий тиждень, рано вранці тихо залишали їхній будинок, було трішки їх шкода.

Навіть, мовчки постояли хвилинку біля дверей їхньої спальні…


Серце здавлював щем, душу облягала дивна, невимовна журба…

І ще щось дуже схоже на те, коли дивилися услід своїм батькам.


Йшли вздовж берега весь день, добравшись до потрібного місця якраз надвечір: пузате сонце висіло там же, де й тоді.

Вже не стримуючи рясні сльози, повсідалися на пісок і просто мовчки плакали…


Затим, зрештою, піднявшись, брат скинув із себе одяг й, діставши із наплічника довгу білу сорочку, вдяг на голе тіло.

Озирнувся навкруг, немовби чогось шукаючи і тяжко зітхнув…


«На, тримай!, - протягла йому ляльку, - Це моя сама улюблена! Її подарував мені тато…»

Й, насупившись, докінчила: «Даси її Богу, якщо він не захоче відпустити їх назад, добре?»


«Добре., - взяв до рук ляльку, - Але ти не надовго з нею розлучаєшся, ось побачиш! Я скоро повернуся… із татом і мамою…»

«І з братом теж.», - кивнула, усміхнувшись, й міцно-міцно його обняла.


«Ну, все, час., - обережно опустив їй руки, - Ми мусимо повернутися до того, як сяде сонце. Ти ж не будеш тут сидіти одна у темряві, правда?»

А вона все плакала і плакала й ніяк не могла від нього відірватися…


Ступив у прозору, холодну воду й, підбадьорливо усміхнувшись на прощання, пішов назустріч хвилям.

Дрібненький, у завеликій на нього сорочці, малиновою стежинкою, що стелилася від нього до сонця…


Вода піднімалася все вище й вище, все вище й вище підносив затиснуту в руці ляльку…

Аж допоки над поверхнею не залишилася лише вона одна.


Не відривала очей від ляльки, намагаючись розгледіти на ній зімкнуті пальці брата.

Бодай який знак, що він ще там, що, не відпускаючи ляльку, ще тягнеться до простягнутих назустріч рук тата і мами...


Лялька підносилася хвилями, все ближче й ближче прибивалася до берега…

І їй здавалося, що ось-ось із води з`явиться, спочатку, його рука, а, затим, вийдуть на берег і всі четверо… живі і веселі…


Коли ляльку остаточно прибило до берега, дістала її з води й, притиснувши до грудей, гірко розплакалася.

Плакала й не зводила очей із хвиль, все ще сподіваючись на їх скоре повернення, на щасливий кінець їхньої казки…


Невдовзі сонце сховалося за небосхил, барвами догоріло призахідне небо, над головою спалахнули перші яскраві зорі…

І її, тінь за тінню, огорнула темрява.


Місячне сяйво дробилося сріблом, переливалося ртуттю, граючись, стрибало із хвилі на хвилю, а їй здавалося, що то із дна океану світиться інший світ…

Знала, там біля доброго, але непоступливого Бога зібралася, благаючи, вся її сім’я: тато, мама і два братики…


Та, ось настав ранок, піднявши галас на весь білий світ, запалав високим сонцем день, а вона все сиділа й сиділа…

Час від часу схлипуючи, згадувала минуле, мріяла за майбутнє й терпляче чекала… але ніхто не йшов.


Вдивлялася у хвилі, що одна за одною невпинно накочувалися на берег і думала, що, мабуть, Богові не сподобалася лялька.

«Авжеж, - переконувала сама себе, - тільки маленькі дівчатка граються ляльками! А Бог же не дівчинка і зовсім не маленький…»


Тож, час від часу, перебирала нехитрий скарб свого дитячого наплічника: мамин гребінець, браслет, який сплів їй старший брат, дитяча Біблія, яку їй тато й мама подарували на останній день народження…

Врешті решт, зупинила свій вибір на Біблії.


«Тато й мама постійно читали Біблію, - втішалася рятівною здогадкою, - Богу має неодмінно сподобатися такий подарунок!»

Вклала у наплічник ляльку, гребінець, браслет й, дочекавшись доки сонце стане як тоді великим і червоним, накинула на спину наплічник і, притиснувши до грудей Біблію, сторожко ступила в океан…


Ноги боязко вимацували дно, холодна хвиля била у маленькі груди, а сльози не переставали литися з широко відкритих очей.

Й коли, пінячись, вода зімкнулася над її головою, вона, не закриваючи нажаханих очей, крикнула щосили у густий морок океанної безодні: «Мамо! Тато! Де ви?!.»

04.04.2018 Поезії / Поема
Сонце. Пекло. Нестерпно... (опоема) / Поема | Двірний Сергій
Попередня публікація: 19.03.2018 Поезії / Вірш
Оракул (опоеза) / Вірш | Двірний Сергій
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
16.08.2018 © Панін Олександр Миколайович / Гумористичний вірш
Зайченя та Полуниця
15.08.2018 © Добродій Ольга Іванівна / Вірш
Ти не Мержинський
14.08.2018 © Марянич Михайло Миколайович / Вірш
Битіє
14.08.2018 © Панін Олександр Миколайович / Ліричний вірш
Прекрасна Жінка Літо
14.08.2018 © Зельд / Ліричний вірш
Злива
Поема
11.04.2018 © Серго Сокольник
Хто вони?
24.03.2018
Поріг
14.03.2018 © Лука
Флейта хребта
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 5
Переглядів: 84  Коментарів: 2
Тематика: Поезії, Поема
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 24.03.2018 20:55  © ... для КАЛЛИСТРАТ 

Дякую! Ви як завжди до мене ласкаві! 

 24.03.2018 15:23  КАЛЛИСТРАТ для © ... 

Сильный рассказ. Спасибо! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
09.08.2018 © Суворий
Судетська криза: чехи відкидають ультиматум Гітлера, Європа мобілізується (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Проба сил: Чи Росія може воювати? (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Англія та Франція примушують Чехословаччину віддати Судети (вересень 1938)
07.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Чемберлейн їде до Гітлера (вересень 1938)
06.08.2018 © Суворий
Похід Польщі проти української церкви (вересень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.09.2011 © Колядко Оксана Валеріївна
08.09.2013 © НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
22.12.2017 © Олена Коленченко
03.05.2011 © Наталі
24.08.2017 © Борис Костинський
15.08.2014 © Ольга Шнуренко
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди