Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
26.03.2018 21:19Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

2. Гіркий попіл мрій

3

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 26.03.2018 / 45480

…Корабель на Умойр, невеличка торгова шнява, повільно розвернувся і, роблячи широку дугу, почав виходити з гавані, переливаючись напівпрозорими райдужними вітрилами. Позаду гудів старенький двигун, який неквапливо штовхав судно вбік відкритого моря.

Василя я вже не бачив. На палубі копошилися матроси, юрмилася невеличка групка пасажирів, серед яких було вже важко когось розрізнити. На березі біля парапету згрудився натовп проводжаючих. Люди відчайдушно махали руками і кричали, щось на кшталт «удачі»…

Коли ми забрали інструменти, та вибралися із Кузнів, я дістав дві срібні «новоградки» і простягнув їх Василю. Він спочатку обурився, кричав, що не візьме. Потім, що це занадто багато. Проте я навіть не слухав, а мовчки всунув гроші в його суху долонь та потягнув Ликових до пристані.

–Тобі на якій алод повертатися? – спитав у нього.

–Е-е-е… на Умойр…

–Пішли шукати, хто туди відправляється…

–А як же Новоград?

–Він уже тут стоїть, здається, років зо сто. І ще, дасть Сарн, сто простоїть.

–Але я ж обіцяв показати столицю... за це ж, мабуть, повинен отримати гроші…

–Сам розберуся. Не маленький…

–Послухай… послухай… Ти не можеш мені дати гроші просто так! Вірніше, я не можу їх просто так взяти! – відчайдушно жестикулював чолов’яга. На його обличчі з’явилася маска розпачу, а на очах заблищали крупинки сліз.

–Можеш… не можеш… хочеш, чи не хочеш… Все вже зроблено! І обговорювати ми це не будемо! – відрізав я, одночасно відчуваючи доволі суперечливі емоції.

Ми деякий час йшли мовчки. Василь плентався позаду, а потім торкнувся мого плеча і неголосно сказав:

–Дякую… я цього не забуду, – він потупив очі та декілька секунд нервово гладив свою борідку. – Через мене у вас будуть неприємності, – промовив чолов’яга.

–То нехай! – відмахнувся я. – Знав би ти, Василю, які неприємності, так би мовити, були декілька днів тому… то сказав би, що сьогоднішні події – весела прогулянка…

–О, Сарне! Невже ви дійсно не переймаєтесь власною долею? – дивувався Василь.

Я мовчав. А що відповідати? Зайве приндитись? Ні, все це дурня… Що зроблено, то зроблено, і причин тому шукати зась.

Ми спустилися вузенькими вуличками та десь за півгодини вийшли до пристані. Я піймав одного з портових служак та з`ясував про кораблі до Умойру. Він морщив лоба, крутив носом, проте побачивши мідний п’ятак вказав нам на декілька суден.

Ще півгодини ми з Василем обходили пристань, питали про вільні місця, і нарешті натрапили на невеличку шняву. Капітан повідомив про закінчення завантаження та відхід з порту за годину.

–Вот только забєру разрєшєніє в портовой управє, – додав він згодом.

Я розрахувався, потім майже силоміць заштовхав Ликових на борт та спустився до парапету.

Василь щось прокричав, проте в натовпі мені не вдалось анічого зрозуміти. Дочекавшись, коли корабель відійде від пристані та рушить в астральне море, я піднявся по сходах на площу і попрямував до столиці.

Було вже далеко за полудень. Настрій нарешті почав вибиратися на зустріч гарячому сонечку. Ота паскудна частинка, що гризла мою душу постійними докорами, мовляв, навіщо ти допомагаєш, відтепер занурилася в свою нірку, поступившись місцем «задоволенню», яке буває у людини, що виконала достойну справу… Я відчував себе прекрасно, як то кажуть – на підйомі. І з таким настроєм підійшов до портових воріт Новограда.

Охорона, чоловік десь з десять, втупилась в мене поглядом. Вірніше, солдати оглядали майже кожного виїжджаючого. Декого зупиняли та розпитували про мету прибуття.

От не думав, що в місто не всіх і пускають. В цю ж мить почув, як хтось сердито лаявся, мовляв, «нема що робити цим бовдурам».

–Вчора такого не було! – бурчав чолов’яга. – А сьогодні що змінилося? Кого, Ніхаз вас бодай, розшукують?

–У нас пріказ! – рявкнув один з солдатів. – А будєш пєрєчіть да прєрєкаца, вощє в холодную загрєміш!

Я протопав мимо, намагаючись не встрявати в суперечку.

Ворота були відчинені навстіж. Масивні, величезні… зроблені ледь не з вікових дубів… Та ці стулки сам Ніхаз не здолає! Їх, мабуть, і три десятки людей з місця не зрушить.

Я дивився на вирізьблені на дереві узори, а сам неспішно заходив під арку, прикрашену нехитрими цегляними пілястрами. Різкий перехід від світла до темряви на деякий час осліпив мене. Прийшлось навіть зупинитися.

Треба відмітити, народу тут вешталось – хай Сарн милує! Заїжджали вози, сунулися якісь натовпи богомольців… йшли торговці, солдати, матроси… то в середину, то назовні… Всі пруться, штовхаються… Мене це починало дратувати.

Нарешті очі по-обвикли. Всередині чималого проїзду з високими арками кам’яного зводу було доволі бруднувато та ще і воняло чимось тухлим. Відчуття, що то наче стіни обдзюрені сотнями відвідувачів.

Деінде виднілися мозаїчні сцени з життя Святого Тенсеса, поряд з якими стояли якісь приїжджі роззяви. По суті, найбільше тухлятиною воняло саме під цими образами. Може оці богомольці на радощах всикалися.

Я поквапився минути цей проїзд і нарешті вибрався в місто.

Квартал, куди відразу потрапив, звався Торговим Рядом. Скажу відразу, місце доволі колоритне. Розповідали, що тут здебільшого ніхто живе, а лише стоять якісь лавки, крамниці, конторки та склади. Так воно і здавалось на перший погляд. Проте трохи згодом я вияснив, що в цьому кварталі чимало заїжджих домів, які на ельфійський манер прозивали хотелями.

Головна вулиця, що йшла прямо від Портових воріт, мала назву Велика Хлібна. Закінчувалась вона Вічевою площею, поряд з якою розташовувались Міський, Ратний і Розшуковий Прикази.

Ледь я пройшов по бруківці кроків десь зо сто, як відчув наче щось тисне… Навіть озирнувся… і лише за мить второпав – будинки! Так, так… величезні кам’яні споруди, які наче гіганти з давніх легенд, нависали над людьми, суворо спостерігаючи за ними. Більшість будівель складалися з чималих валунів, які додавали спорудам більшої масивності. І від цього, мабуть, і той тиск.

Я поквапився проскочити цю вуличку, але куди там! Похід по ній затягнувся хвилин на п`ятнадцять. А будинки чим далі, тим масивніше ставали. Навіть не знаю в чому причина того дивного остраху, який охопив мене. Ходив печерами і то не так нервувався, а тут… Ще і ця штовханина на вулиці, суєта… Толком не пройдеш.

Слава Сарну я нарешті вирвався на площу та глибоко вдихнув. Серце заспокоїлось, стало трохи легше. Я наблизився до якоїсь величезної статуї, яка судячи з одягу, зображала мага, навколо якого в молитовному екстазі виднілись декілька фігур в довгих плащах із капюшонами до очей. Пам’ятник облюбували голуби, які вже встигли покрити його чималим шаром гівна.

До речі, в місті було багато всілякої живності. Різноманіття собак взагалі вражало: тут тобі й товсті песики з короткими лапами, і великі кошлаті потвори… руді, чорні, білі з плямами… Вибирай, якого схочеш.

А котів? Матінко моя! Вони важно крокували вулицями, наче купці, або якісь шляхтичі… сиділи на парканах, чи карнизах, роздивляючись перехожих з таким видом, яким міська стража оглядає різношерсту публіку, що прибувала в столицю… хитро виглядали з маленьких підвальних віконець, явно задумуючи якусь підлу справу…

Не можна обійти й птахів. Бруківка, дахи, паркани – усюди сиділи, літали, гуляли, срали жирні голуби, а між ними стрибали задиристі горобці.

Я зловив гав, поки дивився на кам’яного мага, і від того трохи не потрапив під віз, що перевозив сіно. Ледь встиг відскочити під сердити крики візниці. І ось в цей момент на очі потрапив шпиль Вежі Айденуса, прикрашений величезним золотим орлом, який споглядав за жителями Новограда. Башта мага, маківка якої зі слів місцевих була вкрита червоним золотом, знаходилась десь далеко в центрі міста, за внутрішніми мурами, які розділяли столицю на частини, тобто квартали.

Нарешті віддихавшись, я зрушив з місця та близько години блукав серед вуличок Торгового Ряду, заглядаючи в крамниці, підслуховуючи розмови перехожих. Скажу, що Бернар мав рацію, кажучи, що в Новограді було легко загубитися. І справа навіть не в мені, а в тій дурнуватій забудові цього міста, а особливо Торгового Ряду. Головне зрозумів одне: треба не випускати з поля зору Велику Хлібну вулицю і тоді можна буде повернутися до Портових воріт.

День вже добігав вечора, а навколо не вщухала метушня. Люди звично вештались столицею. Одні поспішали по наказних справах, інші торгували, треті щось купували, четверті оглядали столицю…

–Чєво ізволітє? – нахилився до мене якийсь літній чоловік.

Я озирнувся. Виявляється ноги занесли мене в якесь забите Сарном місце. Поруч стояв лоток з розкладеною військовою амуніцією, одягом та іншими речами. В цьому райончику було багато солдатів: і піших, і кінних, озброєних професіоналів та новачків, які ледь вміють правильно тримати меча.

–Что-то подсказать? – знову спитав мене торговець.

–Не знаю… Можливо, прикупив би щось з одягу… а у вас лише зброя…

–Ну, так на ето сєводня.., – чолов’яга чомусь зам’явся, а потім якось дивно посміхнувся. Його голос настав трохи іншим, я б сказав – офіціальним: – Сьогодні на це чималий попит!

Судячи з мого вигляду, торговець зрозумів, що я не в курсі нинішніх новин.

–Вночі, ходять чутки, – почав пошепки розповідати він, – нібито захопили нашу фортецю Горішок.

–Що? Хто? Як?

До нас наблизились двоє солдат. Вони явно почули слова торговця.

–Ти чєво мєліш? – гаркнув один з них йому. – Знаєш, шо за слухі биваєт?

–Хлопці… рєбята… я нічєво такова нє говорю! – злякався старий чолов’яга.

–Ладно, нє сси! Ми ж нє городская стража! – кинув другий і голосно розреготався. Очевидно, йому сподобалось, як товариш налякав торговця. – А про Орєшєк зря всйо-такі нє болтай! А то загрєміш до Жугі Ісаєва!

–А що там трапилося? – підключився я. – Захопили той Горішок, чи брешуть?

Солдати перезирнулись один з одним. Потім той, що був ліворуч махнув рукою та сказав:

–Завтра всйо-равно ім голови снєсут… а на площаді раскажут… Чєво скривать правду-то!

–Снєсут? Нам? – торговець позадкував.

–Та нє вам, дурєнь! А ім… бунтарям… Прівєзут в Новоград і шоб нє повадно іним – прілюдно враззз! – солдат щосили махнув рукою, буцімто відрубав комусь голову.

–Так значить щось в Горішку трапилось? – не відчіплявся я.

–Бунт! – додав другий, та з таким видом, буцімто хотів сказати, що я також дурень. – Но нічєво, щас с німі бистро справяца! Іван Івєрскій і нє такіх усмірял!

–Да-да! – вторив перший ратник. – Узнают, по чйом фунт ліха! Завтра услишитє!

З ким «бистро справяца» та про що ми почуємо ратник так і не пояснив. Ледь ці двоє солдатів пішли геть, як торговець розгублено пробурмотів:

–О, Сарне! Що ж то робиться? Отже вірно мені казали… вірно… Ох-ох-ох! – він осенів себе святим знаменням та щось тихо-тихо пробурмотів під ніс. ­ Декілька секунд і чолов’яга почав жалітися на негаразди в Лізі: – Спочатку соляний бунт на Фороксі… потім рудокопи в Імлистих шахтах на Умойрі... тепер у нас на алоді почалось! Ех-ех-ех!.. Не знаю, що ці двоє балакають, проте заколоти ніколи без Імперії не обходились! Про те всі бають в місті… правда не вголос…

Я задумливо почухав маківку. Ото ж бо, дивлюся, чому по столиці чомусь чимало озброєних солдатів бродить… Та ще перевірки біля воріт… Оттепер все зрозуміло!

Я знову почухав макітру.

Фортеця Горішок… пам’ятаю, як про неї згадувалось в судовому журналі… Бернар тоді казав, що це один з найбільш укріплених центрів Ліги.

І от тобі візьміть ласуйте! Бунт! Що за хєрня? З якого переляку подібне трапилось?..

Слухай. Боре, а якщо до бунту дійсно приклала руку Імперія, то… то… то нам, м’яко кажучи, буде непереливки. Варто тільки висадитися ворожому війську, як в Світоліссі почнеться кривава колотнеча. І війна вже буде не десь на далеких алодах, не на Святій Землі, а прямо тут, в самому серці Кватоха.

Картинка, скажу вам, намалювалась моторошна.

«Іван Івєрскій і нє такіх усмірял», – так заявив ратник. Отже, до Горішка вже мабуть направили якісь сили… Не стражників, зазвичай, а реєстровиків! Тих, що вміють голови рубати!

Проте, захопити Горішок буде дуже проблематично. Якщо вірити словам Бернара, то це практично неприступна фортеця. Яким чином ми завтра побачимо на площі бунтівників?

Дива та і тільки! – я відійшов від торговця та рушив собі далі. Мабуть, вже треба повертатися до трактиру… тим паче, що вже живіт бурчить.

Біля позеленілої від моху стіни помітив зовсім маленького гіберлінга. Скоріш за все, це була дитинка. Десь хвилина спостерігання за нею, і мені стало ясно, що вона загубилася.

Чисто по-людськи стало шкода цього малорослика. Я наблизився, присів, щоб бути на рівні із дитиною. Її маленькі чорні оченятка злякано втупилися в мою персону, явно очікуючи якогось підступу.

–Привіт! – посміхнувся я. – Як справи?

Відповідь гіберлінга більше походила на шамкання беззубого старого: ані слова не розібрати. Я перепитав і, напружуючись, зміг розібрати наступне: переді мною була дівчина на прізвисько Гггомасська… тобто – Ромашка. Вона разом з братами напросилася сходити в Торговий Ряд, нібито для закупівлі солі. І ось, як результат, відбилася і загубилася.

–Тобі треба повернутися в Гіберлінгській квартал, – промовив я, на що Ромашка тут же закивала головою. – Пішли, проведу…

Чесно кажучи, я лише приблизно знав, де знаходиться той квартал. Бачив ворота до нього, коли вештався вуличками. Ми рушили по бруківці й десь за півгодини блукання дісталися місця.

Високі кам’яні мури, що розділяли Торговий Ряд із Гіберлінгським кварталом були ще частково недороблені. Ми дійшли до брами і за кілька секунд вибралися до широчезної площі. Мене відразу вразила характерна відмінність архітектури, а саме – пузаті округлі будиночки… При чому майже всі дерев’яні…

Не скажу, що вони були акуратні, проте огиди не визивали. Більш-менш доглянуте село. Тільки з бруківкою.

Ось такий він, Гіберлінгський квартал. То тут, то там снували «ростки» в національному одязі – різнокольорових клітчатих килтах. Але були і ті, що носили якусь гримучу суміш в ельфійсько-гіберлінсько-людському стилі. Було і смішно, і цікаво одночасно. Людей тут було малувато, а ось ельфів – взагалі жодного. Хоча, якщо пригадати свої прогулянки Торговим Рядом, то там теж дуже рідко траплялися ельфи... А ось гіберлінгів – чимало.

Ромашка радісно підскочила і кинулась кудись бігти. Я тільки рота встиг відкрити, а потім махнув рукою. Про себе лише посміхнувся стосовно дитячої безпосередності. А, в іншому, діти і серед гіберлінгів діти.

Озирнувся, хотів було повертатися назад, а потім вирішив трошки пройтися по цьому кварталу. На відміну від Торгового Ряду, тут бруківка була не така чиста. У багатьох місцях виднілися купи сміття і кінського гною. Навколо продавали багато риби: і солоної, і в`яленої, і свіже спійманої. Її носили в корзинах, варили в величезних чанах, смажили на пательнях… потрошили… сушили... солили…

Загалом, навколо була суцільна риба. А жінки-господині діловито крутилися біля торговців, вибираючи щучок, омулів та карасів.

Маленькі, схожі на кішок, дітлахи з цікавістю розглядали мою персону. Одному такому я посміхнувся і навіть підморгнув, а той раптом злякався та кинувся бігти геть.

Невже люди тут рідкісне явище? – промайнуло в голові. І тут же я побачив величезну людську фігуру, яка на фоні маленьких волохатих гіберлінгів виглядала просто разюче. Якась мить, і я зрозумів що це Першосвіт.

Він сидів біля величезного казана, тримаючись руками за голову. Поряд метушилися кілька сердитих гіберлінгів, які щось кричали на своїй мові.

Обличчя Першосвіта було дуже опухлим, а під лівим оком виднівся синець. Одяг місцями порваний. Від хлопця за версту несло перегаром від якогось дешевого пійла.

–Гей, друже, добре виглядаєш! – посміхнувся я.

Першосвіт підняв каламутні очі й довго вдивлявся в моє обличчя.

–Боре? – пробурмотів він. – Як мені хріново…

Гіберлінгі завмерли і з часткою цікавості подивилися на мене.

–Що трапилося? – спитав я хлопця.

–Не пам`ятаю, – знизав той плечима.

Ані зброї, ані ременя… навіть торби немає… Можу побитися об заклад, що гроші у Першосвіта теж були відсутні.

–Як він у вас опинився? – звернувся я до сердитих гіберлінгів.

–Припхався півгодини тому! – неохоче відповів один з них. – Зламав нам воза… розсипав горщики… деякі взагалі розбив… Хто заплатить за те?

–Спокійно… спокійно… Я все оплачу.

Щось щастить мені сьогодні на добрі справи. При такій вдачі, ввечері слід очікувати на нагороду…

–Добре погуляв, – я присів навпочіпки біля Першосвіта і оглянув його синяк та подряпини. – Бився?

–Не пам`ятаю, – хлопець дохнув мені в обличчя моторошною сумішшю винних парів. – Зайшов до шинку... Все чинно так… скатертина, посуд... дівчата… Замовив пива… поїсти… а потім як в тумані… Здається, з кимось зчепився…

–Це помітно! Ти йти можеш?

Хлопець знизав плечима та пробурмотів, що спробує. І тут же обблював свої черевики. 

–Ех, хлопчисько! – сердився я. – Другий день в столиці й вже встиг вляпатися в гівно!

Я підійшов до гіберлінгів, розрахувався за биті горщики та візок, а потім повернувся до Першосвіта, який все ще намагався підвестись. В цей час до нас наблизився якийсь старий, з виду поважний, гіберлінг. Позаду нього тупотіли ще двоє (судячи з усього – брати). І всю цю процесію оточувала чимала кількість озброєних гіберлінгів. Схоже, то була місцева стража, чи хтось на кшталт цього.

–Доброго дня! – хрипко промовив старий. Висока хутряна шапка на його голові, сіпнулася вбік, ледь він кивнув мені.

–І вам, шановний, – відповів я.

–Ми, – продовжив гіберлінг, – Сиві… гіберлінгські посли в Новограді… курируємо питання нашої громади…

Прозвучало якось офіційно. Я би навіть додав – занадто. І все ж, не дивлячись на холодність тону, як най можна ввічливо промовив у відповідь:

–Дуже приємно.

–Зараз склалася… скажімо так – дещо делікатна ситуація, – продовжив посол. Його колючий погляд не обіцяв приємну розмову. – Ваш друг пошкодив не тільки возик… Поки він ходив нашим кварталом, поки приходив до тями...

–Що трапилося? – напружився я.

–Айстри… квіти… Ваш товариш витоптав цілу ділянку айстр…

Я гарячково намагався второпати про що мова. Айстри… айстри… Це квіти? І що?.. Першосвіт витоптав квіти… Що за ніхазовня?

–Перепрошую, але я і досі не розумію, про що ми говоримо? 

В голові був повний сумбур і здається Сиві зрозуміли мою розгубленість. За мить посол пояснив, що айстри висаджують біля входу до будинків, щоб ці квіти відганяли біди та неприємності.

–І-і-і? – я закліпав очима.

–Хммм… Це неввічливо, – продовжував гіберлінг. – Неввічливо, скажімо так, з’являтися в чужій домівці… а цей квартал і є наша, гіберлінгська, домівка… Так ось ми вважаємо, що ваш товариш зробив дуже дурний вчинок… він образив наші традиції… Грубо! Безцеремонно! Нахабно! – кожне слово, наче цвях.

Я стис кулаки, але спробував себе контролювати:

–Знову повторюсь, що перепрошую за свого товариша… Проте у його виправдання хочу додати, що він був випивши… а отже не контролював-а-а…

–Це його не звільняє від образи в наш бік! – перебив посол. – Скоріш додає ваги, бо з’являтися у когось вдома в подібному стані…

­–Слухайте, ми не хочемо нікого кривдити… і ображати… І між іншим ви, гіберлінги, самі полюбляєте чимало хильнути зайвого! – сердито кинув я, відчуваючи, що починаю заводитися. – Отже розумієте, що в таки хвилини людині важко контролювати себе.

От не думав, що якісь квіти призведуть до скандалу. Ніхаз їх роздери! Та цих айстр, ромашок… васильків чи волошок хоч греблю гати! 

А навколо нас тим часом вже згрудився чималий натовп. І здається зовсім не прихильників.

–Ми любимо випити, – роздратовано погодився посол, – але знаємо межі пристойності! Ми не ходимо по іншим кварталам і не гадимо у вас!

«У вас»? Мабуть цей посол вважає мене жителем людської частини столиці. Тепер розумію, навіщо стіни між кварталами – щоб не пускати нахабних чужинців!

–Гаразд… гаразд, – м’яко промовив я. – Не хочу суперечки… Ми з Першосвітом не хочемо суперечки… Отже, давайте про щось домовлятися! Що можемо вдіяти?

Посол не встиг відповісти. З натовпу вискочив один із гіберлінгів і голосно вигукнув:

–Боре? Ви ж Бор, правильно?

Я примружився, намагаючись зрозуміти, звідки я можу знати цього гіберлінга. Мені вони всі зараз здавалися на одне обличчя. Стоять навколо, дивляться своїми оченятками… Від цього відчуваєш себе чомусь голим… Знаєте, як буває уві сні: йдеш серед натовпу, і раптом розумієш, що на тобі немає одягу.

–Я Тон! – промовив гіберлінг. – Ну же! Тон Вітродуй... Пам`ятайте, хатину на березі?

–А-а-а… Тоне… згадав…

Сімейка Сивих і Вітродуй відійшли вбік та про щось тихо пошептались. Хвилина і посол повернувся до мене та більш примирливо промовив:

–Дуже радий, що ви, Боре, допомогли нашому одноплемінникові, Тону Вітродую…

Не можна сказати, що я дійсно чимось допомагав цьому гіберлінгу, проте вважаю, що поки слід триматися цієї версії. Здається, удача повернулася до мене… до нас із Першосвітом… Може вдасться викрутитися із цієї неприємності з ніхазовими айстрами.

–Боре, – продовжив посол, – ми згодні порозумітися, стосовно квитів…

–Це добре, бо ще раз повторю, мій друг те зробив ненавмисно… він не мав злого умислу…

–Гаразд, – посол підняв руки догори. – Поки наші хлопці допоможуть вашому товаришу, ви, Боре, не могли б прогулятися до нас в гості? – запропонував гіберлінг.

Я напружився, хоча спробував не подати виду. Йти до Сивих бажання не було, але розум підказував пересилити власні острахи. Та і взагалі… До речі, що «взагалі» мій розум пояснювати відмовився.

Я згідно кивнув та, похлопавши Першосвіта по плечу, рушив за послами. За нами відразу ув’язалися декілька гіберлінгів, судячи з усього, охорона. Поки йшли я помітив, що майже біля кожного будиночку ростуть квіти. І не просто квіти, а саме айстри… Не знаю в чому причина такої тяги до них, проте от вам факт.

Хвилин за п’ять ми дісталися великого бочкоподібного будиночку. Дах робив його схожим на якийсь гігантський гриб. Зсередини пахло копченою рибою, та якимись прянощами… А ще хвоєю.

Мене запросили зайти, посадили за мініатюрний стіл, і поки двоє інших братів посла готували частування, той присів навпроти і хрипким голосом промовив:

–Ми, гіберлінги, тут, в Новограді, наче одна велика сім`я, яка ділить горе і радість один одного. Думаю, Боре, ви це розумієте.

–Безумовно, – хитнув я головою у відповідь.

–Нам не хотілося б виглядати непривітними господарями… Погоджуюсь, що ми з вами удвох погарячкували… трохи… Отже давайте спробуємо розпочати розмову ще раз, вже як добрі друзі.

–Давайте.

–Тон нам все розповів, – заявив посол. Що він мав на увазі під словом «все», я поки ще зрозумів. – Знаєте, друже… Я же можу вас так назвати? Отже, кілька років тому ми відправили родину Вітродуїв на пошуки нашої Батьківщини... Вам, мабуть, відомо, що до великого Йок… ви кличете його Катаклізмом… наша раса жила на континенті Іса.

Про всяк випадок, я захитав головою. Але від посла очевидно не приховалась моя малообізнаність.

–Чи розумієте ви, що таке континент? – неголосно спитав посол. Не думаю, що він очікував на мою відповідь. – Величезний… неймовірно величезний шмат суши! Мені й самому важко уявити його розміри… І ось його «проковтнув» зловісний астрал. Наша Іса зникла, наче ніколи й не існувала…

–Але ви все ж в те не дуже вірите, якщо раз від разу відправляєтесь на її пошуки?

–Одного дня небо розкололося, – промовив Сивий. – Світ тріснув. І крижаний Вовк пожер сонце. Так часто цитують наші легенди… Астрал пожер Сарнаут, але ж не весь! Ми, наприклад, із вами і досі існуємо.

–Завдяки Великим Магам! – іронічно посміхнувся я. – Не хочу вас ніяк образити, але серед гіберлінгів ніколи не народжувались маги. Тим паче Великі! Тому чому ви всі й досі вважаєте, наче Іса залишилася цілою в астральному морі? Кому б вдалося стримати його наступ?

В цю мить принесли частування. Чесно кажучи, мене мало не знудило від одного тільки запаху. Я звичайно чув про національну гіберлінгську страву – «кислу рибу», чи ескгір (коли ми пливли в галеоні в Новоград, мені Лок встиг трохи про неї розповісти), але не думав, що вона має настільки неприємний запах. Готували, здається, цю справу так: засоленого очищеного омуля клали в якийсь відкритий посуд і залишали бродити. А згодом, коли риба «скисала» (а вірніше ­ – псувалася) її й починали їсти.

І ось на столі переді мною поставили миску з есгіром. Та ще і з чималим шматком. До горла тут же підкотила нудотна грудка… Я навіть примусив себе дихати ротом…

За кілька секунд подали коржі, сир і холодний темний ель.

–Пригощайтесь! – посмішка Сивого була схожа на собачий оскал. Мої останні слова його все ж скаламутили, хоч він і намагався те приховати. – Пригощайтесь, Боре!..

Я обережно подякував.

–Ми, як вже було сказано, раді, що ви допомагали Тону на тому дивному острові, – продовжив посол. – Шкода, звичайно, що його подорож так сумно закінчилася. Не дивлячись на те, що не всі вірять в успіх в пошуках Іси, ми вважали, що у Тона перспективний напрямок розвідування. Але... але сталося, що сталося, то прийдеться знову продовжувати відправляти дослідників в усі куточки астралу. Може, комусь із них вдасться знайти Батьківщину… і наше Древо.

В цей час нарешті привели Першосвіта. Він важкими кроками спробував піднятися по сходах, але тільки-но переступив поріг і відчув запах «кислої риби», як його обличчя надбало блідо-зеленого кольору. Хлопець одним стрибком перескочив через усі ступені, а в наступну мить його знудило прямо на бруківку.

–Слабкий шлунок у вашого товариша, – іронічно посміхнувся посол. – А ви чого не їсте?

Я стримався від їдкого зауваження та зрозумів, що це свого роду іспит. Відмовитись, це значить ще раз образити місцеву гіберлінгську громаду. Отже, згадуючи їхні традиції, поклав на корж сир і трохи риби. Звернувши все в трубочку, я видихнув і відкусив перший шматочок. На подив омуль не був зіпсованим, як мені думалося. Солений на смак, та ще з сиром… а потім зверху ковток елю… Дуже не погано. Навіть – смачно!

Всі розповіді про те, що подібну їжу можуть їсти тільки варвари, вважаю чистою маячнею!

–Ви питаєте, навіщо ми шукаємо Ісу, нашу прабатьківщину? – промовив посол. Він взяв свою порцію елю та зробив невеличкий ковток. – Питаєте, чому ось вже багато років раз-за-разом споряджаємо кораблі, ведемо розвідку астрального моря?

Сивий зітхнув та раптом замовк. Його очі втупились кудись вдалечінь, за стіни цього будиночку. Мабуть, – думалось мені, – перед його внутрішнім поглядом пробігають картинки зі «старих прекрасних часів», яких він, звично, ніколи не бачив, проте сто разів чув.

–…коли не було ніякого астралу, – промовив чийсь голос.

І от вже я повернувся до якихось спогадів…

Кузня… брати Задерихвост… горить вогонь в великій печі…

–…коли на межі між льодом та полум’ям росло Велике Древо, – розповідають мені волохаті ковалі, – з гілок якого були створені перші гіберлінги – Ас та Емла...

Межа, – сказали вони. І я намагаюсь уявити, як би виглядав кордон між вогнем та льодом… Що то за місце? Що то за таке дивне дерево?

–…кожен гіберлінг по досягненню повноліття відправитися до Древа, щоб прожити там певний час, охороняючи те місце від набігів диких племен орків.., – додаюсь брати Задерихвост.

І в цю мить чомусь запекло в грудях… І вже я бачу темні силуети кораблів… тіла вбитих людей… сам лежу навзнак, дивлюсь в зоряне небо…

–Цікава ви людина, Боре, – голос посла раптом вирвав мене з тих дивних місць, де вешталась моя свідомість.

–Що? – перелякано перепитав я. Відчуття, наче звалився на дупу.

Озирнувся навкруги. Отже, знаходжусь в будинку Сивих. Сиджу біля столу. Їм «кислу рибу»…

Що за ніхазовня відбувалась хвилину тому? Що то було? Спогади? Гра власної уяви?

–Чим же я так цікавий? – нарешті опанував себе і спитав у посла.

–Знаєте Лока?

–Ще б пак!

–Він заходив до нас вчора… допоміг Тону влаштуватися... До речі, вони удвох навіть здружилися. Дивно, чи не так?

–Чому ж дивно? Обидва відтепер самотні… без братів та сестер… Чому ж не здружитися?

–Так, так… ви маєте рацію…

–До речі, ви так і не відповіли. Чому я «цікавий» в ваших очах?

–Хмм… Лок згадував пригоди на тому острові… дещо розповідав… Я чомусь уявляв вас зовсім не таким… але зараз подивився, і зрозумів, що помилявся, – говорив Сивий якимись загадками.

–І що ж Лок про мене такого сказав? – я знову відкусив саморобну рибну трубочку і запив це елем.

Двоє молодших братів посла так і не сіли з нами. Вони чомусь стояли трохи осторонь, і дивилися на нас майже не кліпаючи своїми чорними оченятками. Наче дві статуї.

–Лок описав вас, як суворого і непідкупного воїна… який слідує своїм древнім північним традиціям... Такий собі Свєрр.

Знову це ім’я. І знову вкотре мене порівнюють з цією давньої людиною… Хоча, чому «давньою»? Сто років, хіба це такий вже довгий термін?

–Свєрр, – повторив я, смакуючи це слово.

–Так... Ви ж з Інгосу? Тоді повинні знати, хто такий Свєрр, і чим він відомий.

Я невизначено знизав плечима. Посол м`яко посміхнувся і раптом заявив:

–Ви мені подобаєтеся, Боре! Тому скажу прямо, що ми завжди будемо раді вашому візиту до нас.

–Дякую, – кивнув я у відповідь.

Чомусь здалося, наче цей посол веде зі мною якусь дивну гру. Сенс її я ще не вловив, але вже починав щось невиразно уявляти. Особливо після фрази гіберлінга: «Якщо буде необхідна наша допомога – можете звертатися». Згідно місцевих традицій, я повинен заявити, що також готовий допомогти. А коли те зроблю, зажену себе в кут, бо від сказаного, як людина слова, відмовитися потім не зможу. Тому я і вагався.

Ми зустрілись з послом поглядами, в цю ж мить і вирішились мої подальші дії.

–Якщо буде потрібна моя допомога, – заговорив я, – і якщо вона не буде суперечити, звичайно, моїм… власним поглядам… то я готовий вам теж прийти на допомогу.

Сивий посміхнувся і знову відпив зі свого кухля.

–Рука руку миє, – неголосно промовив він, і я раптом подумав, що гіберлінги не такі вже лопухи, якими їх малюють обивателі. Їх «ігри» не менше хитрі та заплутані, ніж у ельфів.

Я жваво допив ель, доїв рибу, потім подякував послу за частування. Ми з ним розпрощалися, і в цю мить його брати винесли якийсь одяг.

–Візьміть… Це дарунок, – заявив Сивий. – Для вашого друга. Здається, він йому буде потрібний.

–І знову велике спасибі, – вичавив я із себе.

Мені прийшлося прийняти той одяг. Але в душі я був обурений, що доводиться так вчинити. Знову (хоча б формально) стану залежним від когось.

Я виглянув назовні. Першосвіт сидів кроках в десяти. Його обличчя все ще мало зеленуватий колір. Я підхопив хлопця під руку, допоміг йому підвестися і ми повільно рушили геть із кварталу.

В Торговому Ряду знайшли тихе містечко, де присіли на лаву.

–Ну що? – дозволив я собі сердито прикрикнути на хлопця. – Що з тобою робити?

–Оххх! – важко зітхнув Першосвіт, випускаючи зі своїх легенів такий ядрений вихлоп, що мені аж самому погано стало.

–Гаразд! Пішли до мене... Відіспишся, а вранці поговоримо… Може в баню сходимо.

–Спасибі, брате, – вичавив з себе парубок. – Я так і не второпав, чого від нас ті гіберлінги хотіли?

–Судячи з усього, ти їм добре напакостив! Вони, бачу, взагалі-то не полюбляють канійців… Мабуть місцеві їм немало лиха роблять. А тут ти, ведмідь драний, їм квітники пошкодив! Що ти хотів у відповідь? Меду із молоком?

Першосвіт хотів посміхнутися, але на обличчі відобразилась така потворна маска, що хоч плюй в неї, аби вночі не наснилася. Хлопець спробував встати самостійно, трохи похитнувся, проте втримався на ногах.

І ми з ним повільно поплентались до Портових воріт…

2012 - 13 рр
31.03.2018 Проза / Повість
4 (2. гіркий попіл мрій) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
Попередня публікація: 23.03.2018 Проза / Повість
2 (2. гіркий попіл мрій) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
25.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 21)
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
17.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
26.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
12.04.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 26  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +20
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +31
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +27
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.03.2012 © Тетяна Ільніцька
29.08.2010 © Віта Демянюк
04.10.2011 © Марина
20.01.2011 © Михайло Трайста
10.05.2010 © Трамонтана
06.01.2012 © Т. Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди