Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
27.03.2018 16:07Оповідання
Про любов  Про життя і смерть  Про щастя  Про час  
Таня
Рейтинг: 5 | 9 гол.
З дозволу батьків
© Ковальчук Богдан Олександрович

Таня

Дівчині з минулого життя.
Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 27.03.2018 / 45489

— Якщо ти такий тупий, — заявив мені вітчим, — то йди працювати ким завгодно. Не буде бабла — вижену з хати. А то від тебе взагалі жодної користі.

Мама мовчки погодилася. Вона взагалі не сміла заперечувати чоловікові, адже знала, що потім доведеться дуже довго й нудно виправдовуватися перед сусідками: це я у ванній впала, це я зі сходів покотилася, це мене пограбувати намагалися — і так далі.

Саме так я у сімнадцять із невеликим гаком потрапив на завод скляних виробів, де мусив день-у-день проливати піт (а подекуди й кров) по півтори зміни поспіль, аби задовольнити грошові апетити безробітного вітчима. Існувала, либонь, певна іронія в ситуації, що склалася: я брав безпосередню участь у виробництві пляшок, із яких відтак мій названий батько накачувався до втрати пульсу і які полюбляв бити об чиюсь голову — чи то мамину, а чи то мою.

Не сказати, що робота була аж така огидна. Взагалі, мене можна назвати справжнім щасливцем, оскільки переважна більшість моїх однолітків під той час стояла на ногах значно гірше за мене. Дехто з них уже навіть на зоні для малолітніх злочинців устиг побувати, бо просто не знаходив притомних способів виживання у монохромних надрах робітничого містечка, закинутого подалі від людського ока в суворі Донбаські степи.

День, коли я вперше побачив Таню, майже нічим не відрізнявся од усіх інших: я йно завершив другу норму за добу і кволо чвалав весняною моквою, яка надійно заховала від перехожих роздовбані дороги околиці, в керунку своєї хрущовки. Додому не хотілося: по-перше, вітчим напивався з регулярністю раз на два дні, а тому, відповідно до такого графіка, наразі мусив бути вже в дрова, а по-друге, кишеню невпевнено грів мізерний аванс, що його я неодмінно позбувся б, опинившись у рідних стінах.

Мою увагу привернув непоказний генделик за два квартали від дому. Такими закладами місто повнилося, як обличчя підлітка чиряками — місцевий пролетаріат мусив десь задовольняти свої нехитрі потреби у паленій горілці та тухлій рибі, — а проте чимсь привабливим мені здався саме цей. Здавалося, що ліпше самотужки пропити отримані гроші, ніж задовольняти дурнувате самолюбство маминого співмешканця, і я рушив до пластмасових дверей із логотипом популярної марки пива на постері.

Приміщення цілком очікувано замакітрило голову плетивом запахів, найприємнішим із яких видавався аромат прокислого пива, розлитого долівкою тут і там. За одним із грубих дерев’яних столів сиділо у прямому розумінні троє калік — місцеві інваліди виробництва Палич, Григорович і Петрович, які заразом були вітчимовими найзатятішими товаришами по чарці. Ще один стіл був зайнятий самотньою панянкою, що сиділа до всіх присутніх спиною, демонструючи частину чорного, мов руки шахтаря, волосся. Решта ж місць порожніли.

Я примостився за один із вільних столів так, аби кутнім зором бачити водночас і трійку нетверезих приятелів вітчима, які саме допивали другу пляшку горілки, і — наскільки це було можливо — дівчину. Поки що, ще не підігрітий алкоголем, соромився взятися її пильно вивчати, проте з мого ракурсу вряди-годи відкривався чудовий краєвид на профіль акуратного личка, коли вона вчергове затягалася тонкою цигаркою.

— Чого? — запитав офіціант, він же бармен, він же, певно, і власник точки, перекрикуючи лемент чорно-білого телевізора на стіні.

— Сто горілки і темне пиво. — Я ще раз метнув погляд на панянку. — Ні, двісті горілки. І лимон.

Коли замовлення опинилося на моєму столі, трійця калік саме невпевнено, тримаючись одне за одного, неначе потопельники за рятівні соломинки, посунула до виходу. За кілька миттєвостей двері відчинилися й зачинилися, тож відвідувачів у закладі залишилося двоє — я та дівчина.

Палене питво огидно опікало стравохід, затим шлунок, одначе таки приносило жадану полегкість мозкові. Я пив мовчки, вже не соромлячись того, що не зводжу очей із дівчини. А та все курила й курила свої цигарки, одну за однією, мов силкувалася поставити місцевий рекорд зі швидкості.

— Хто це? — запитав я офіціанта, коли той прийшов, щоби забрати спорожнілу карафку з-під горілки.

— Гадки не маю, — хлопчина стенув плечима. — Якась не наша. Мовою говорить. Уже години три у мене сидить. Час від часу пиво замовляла.

— Тоді принеси їй якогось вина... Чогось такого романтичного. Що є? — У нас тільки портвейн, «три сокири». Білий і червоний. Хочеш романтичного — вали в ресторан.

— Добре. Хай будуть «три сокири». Червоний. Запиши на мене.

Офіціант подався виконувати замовлення. Він налив у пластикову склянку бридке червоне пійло та підніс дівчині, намагаючись щось розповісти їй попри крики телевізора, де саме йшов повтор якогось старого футбольного матчу. Вочевидь, той зрештою спромігся донести думку, і тоді панянка вперше повернулася до мене.

Чомусь я відразу вирішив, що її звати Таня. Знаєте, буває, що ім’я дуже пасує людині, яка його носить, і цей випадок скидався на це. Саме такою — з великими карими очима, довгими (фарбованими?) віями, кумедним маленьким носиком, правильними тонкими губами — мені уявлялася ідеальна Таня. Не Тетяна, не Танічка, а саме Таня.

Чи то від горілки впереміш із пивом, а чи то від засилля тютюнового диму зробилося млосно. Захотілося вийти надвір — ковтнути свіжого повітря. Я підвівся, кинув на стіл якісь гроші, не надто переймаючись, чи вистачить цього за все замовлення, і подався до виходу.

Коли до дверей лишалося півкроку, я відчув легкий доторк до плеча. Може, замало заплатив, тож треба було дати ще грошви? Але, розвернувшись, замість офіціанта побачив Таню.

— Куди ж ти? — всміхнулася вона. Говорила українською, мала чудернацький акцент. — Купив мені вина, а познайомитися не захотів? Я — Таня.

— Знаю, — бовкнув я.

— Звідки?

— Здогадався.

— Бач, який здогадливий, — Таніна усмішка поширшала, відкривши на позір рівний ряд досконало білих зубів. — А як тебе звати?

— Петро...

— Сідай за мій столик, Петре. Випиймо.

Куди й поділося бажання провітритися? Я пішов за Танею, наче зачарований, і мовчки опустився на лаву навпроти неї, не знаючи, як зав’язати розмову. Дівчина дістала з пачки ще одну тонку цигарку, а відтак глянула на мене:

— Будеш?

— Не курю.

— Спробуй. Заспокоює нерви.

Якимсь незбагненним чином я зловив себе на тому, що глибоко затягаюся запропонованою сигаретою. Коли і як я підкурив? Закралася думка, що в місцевий бармен (він же офіціант, він же власник... ну, ви знаєте) навмисне підливає в алкоголь якийсь секретний інгредієнт «для веселості».

Таня сиділа навпроти та все так само всміхалася, а я силкувався визначити, скільки ж їй років. Судячи з фігури, з витончених рухів, із того, як упевнено вона трималася, дівчина однозначно старша за мене. От тільки чи набагато?

— Дев’ятнадцять.

— Що? — не зрозумів я.

— Мені дев’ятнадцять. Ти ж про це думаєш, хіба ні?

У димі цигарки і буркотінні футбольного коментатора розчинилося відчуття реальності того, що коїться. Здавалося, що я знаю Таню вже не один рік, і ми взагалі-то частенько сидимо тут, у цім жахливім генделику, розмовляючи й покурюючи ці дивні цигарки з присмаком яблука.

Разом з утратою прив’язаності до дійсності надійшов і незбагненний затишок. За одну мить зробилося однаковісінько, в якому стані зараз перебуває вітчим, чи б’є він маму, чи спить у хмільному забутті, а чи то взагалі ґиґнув. Плювати й на роботу, і на всеньке дурнувате місто з його териконами, покаліченими алкоголіками та проклятим скляним заводом, де я працював. Захотілося взяти Таню й чкурнути звідси куди завгодно, світ за очі, аби подалі.

Я не помітив, як за нашим столиком з’явилися два пакети — не пляшки, які я виготовляв, а саме картонові пакети — портвейну. Таня мовчки відкоркувала один із них, розлила трунок по пластикових скляночках і запитально глянула на мене. Я кивнув.

— Тоді, — сказала вона, підносячи свою порцію, — випиймо за те, щоби тобі стало сміливості закінчити з усім цим. Ти ж уже готовий, правда?

— Закінчити з чим? Готовий до чого?

Ошелешено я дивився на дівчину, а та замість відповіді піднесла до вуст указівного пальця — тихо, мовляв, бо зіпсуєш найголовніше.

Ми стукнулися пластиковими склянками і випили до дна. Усе це — за тотального мовчання, коли не брати до уваги завивання телевізора. Із-за шинкваса кудись зник бармен — може, пішов приймати крам чи щось таке?

— Берімо це вино з собою та вшиваймося звідси. — Таня здійнялася на рівні, легко підхопила з лави сірий півшубок і сумочку, а відтак глянула на мене: — Доп’ємо деінде.

— А рахунок? — запитав я, та вона урвала:

— Забий. Чи ти боїшся, що тебе знайдуть і покарають?

Чорт забирай. Не те, щоб я боявся — бо ж чого, по суті, тут страшитися? — а проте почувався незатишно: не звик отак просто йти геть, не розрахувавшись.

— Гроші нам іще знадобляться, якщо ми плануємо вибратися звідси подалі, — не вгавала Таня. — Заощаджуй.

За хвилину ми хутко крокували геть од генделика, ховаючись за постаті химерних п’ятиповерхівок, заплутуючи слід, немов хижі звірі, десятками однотипних подвір’їв, гублячи навіть власний запах у смозі від місцевих заводів і фабрик. І от, коли ми поневірялися так хвилин із десять, Таня ввімліла на місці, спрямувавши погляд кудись поміж двох будинків попереду. За ними наше місто, можна сказати, закінчувалося; далі — тільки траса на Харків і густий ліс.

— Ти ж не хочеш додому, Петре? Там — п’яний вітчим, завтра на роботу... Тобі самому не остогиділо так жити?

Коли по-щирому, я вже припинив дивуватися, звідки Таня знає про мене стільки всього. Зловив себе на думці, що навіть приблизно прикинути не можу, скільки часу ми просиділи в тім генделику, перш ніж піти. Час немовби затягся у вузол, а я, дрібний тарган, приречено бігав ним, навіть не даючи собі ради, чи варто його розв’язувати, — то чи був би доречним подив іще десь?

— Я подобаюся тобі, Петре? Тільки чесно. Від цього багато що залежить.

Таня, думаю, була створена для того, щоби подобатися. Я міг би закластися на що завгодно: вона завиграшки може отримати будь-якого хлопця, котрий припаде до смаку — варто їй тільки глянути на нього так, як вона дивилася зараз.

Дивилася на мене.

— Так, — самими вустами відповів я.

— Тоді вшиваймося звідси. Удвох — я і ти. Там за будинками, — Таня поглядом показала, де саме, — є траса. Нам потрібно спинити машину.

— Зачекай, я ж навіть документів при собі не маю...

— Це нічого, — відповіла дівчина. — Вони тобі не знадобляться. У крайньому випадку я знаю, де дістати нові.

А наступної миті вона геть неочікувано прилинула до мене всім тілом і поцілувала. Я заплющив очі...

...й отямився за кермом машини, що на повній швидкості гнала в темряву автостради. Таня гучно сміялася на сидінні поруч.

— Який молодець, Петре! Ти у мене — справжній скарб! Нумо ще швидше!

— Що сталося? — крикнув я, але мої слова втопилися у завиванні мотору. Хотілося натиснути на гальма, з’їхати на узбіччя та спробувати зрозуміти, куди поділися кілька останніх десятків хвилин, але погляд Тані позбавляв волі, змушував сліпо коритися — так, немовби від цього залежало моє життя.

Ми неслися у далеку далечінь на невідомо чиїй машині, а дівчина все сміялася, час од часу під’южуючи: «Нумо, ще швидше!». І я покірно втискав педаль акселератора в підлогу, неначе намагався протовкти там наскрізну діру.

* * *


Нашою зупинкою була заправка при дорозі: щойно годинник у салоні показав третю ночі, огидно запищав індикатор пального.

— За два кілометри на нашому боці буде можливість заправитися. Стиш трішки швидкість, — наказала Таня.

Саме так — дівчина наказувала, насолоджуючись отриманою наді мною владою. Гидко визнавати, та я не був проти. Усіма нами щось верховодить: щоденні справи, службова необхідність, родинні клопоти — ці речі позбавляють нас навіть натяку на свободу, а якщо обирати, ким бути керованим, то Таня — це далеко не найгірший із можливих варіант.

Може, навіть найкращий.

Може, навіть єдиний прийнятний.

Я притис машину ближче до правого краю дороги і сповільнився до шістдесяти з невеликим гаком кілометрів на годину, щиро дивуючись, як за нами й досі не закріпився який-небудь місцевий поліцейський патруль. Міг тільки уявити, чим загрожувала ця пригода, та якраз про це думати хотілося найменше. Можна сказати, на ту мить я вже змирився: хай буде так, як є, а далі побачимо.

АЗС випірнула з-за повороту жовто-зеленою вивіскою. Увімкнувши правий поворотник, я пригальмував і пірнув у кишеню-заїзд.

Попри пізню годину, машин тут було чимало. Переважно на заправці відстоювалися утомлені довгою дорогою далекобійники, але й легковиків не бракувало.

— Ти знаєш, скільки у нас лишилося грошей? — запитала моя супутниця, коли я втулився у чергу з двох автівок до однієї з колонок, і тут-таки відповіла: — Менше ста гривень, Петре. А нам потрібен повний бак, розумієш? Ти ж іще хочеш потрапити до мене додому, чи не так?

Я на мить стулив повіки у роздумах, як вийти з цієї ситуації, а тоді...

...нісся машиною. Глянув на свої руки, що стискали кермо, і побачив, що вони всуціль вимазані кров’ю. Знову десь подівся час, причім, судячи з червоної заграви понад обрієм, значний його відрізок.

— Що я зробив? — запитав я у своїх кривавих рук.

Таня спала, згорнувшись на переднім сидінні, моби найзатишніша у цілому світі кицька — пухнаста, добра і абсолютно безкривдна. Уві сні вона виглядала невимовно привабливою. Було втішно дивитися, як вона спить, дарма що вся ця ситуація починала скидатися на сон. Врешті-решт, я так і вирішив — сплю, отже нехай це дивне марево й надалі розвивається тільки йому відомим керунком.

Напевно, я просто задивився на Таню, тому не зауважив, що попереду ледве сунеться інший легковик.

* * *

Із протоколу допиту свідка:

«Я, Петров Олександр Вікторович, 14 лютого 2017 року близько 20:00 перебував на своєму робочому місці у кафе, власником якого я є відповідно до наданих мною документів. У цей час до мого закладу зайшов чоловік. Цей чоловік виявився підозрюваним, Іванченком Петром Івановичем, 2000 року народженя, про що я дізнався пізніше від представників правоохоронних органів. Іванченко П.І. сів за кутній стіл, замовив алкогольні напої, а саме — двісті грамів горілки та кухоль пива, після чого мовчки розпочав їх уживати. Варто відзначити, що тоді ж, приблизно о 20:00, у закладі перебувало троє громадян, які є моїми постійними відвідувачами. Їхні прізвища та імена я назвати не можу, але вони відомі серед місцевих мешканців як Павлович, Петрович та Григорович. Вони пішли у невідомому мені напрямку раніше за Івначенка П.І., але безперечно могли його бачити. Іванченко П.І., розрахувавшись за своє замовлення, подався до виходу, але біля дверей розвернувся, подивився кудись поперед себе і подався за інший столик. На мою думку, на цей столик Іванченко П.І. до цього дивився довгий час, хоча там нікого не було. Іванченко П.І. сів за згаданий столик і замовив два пакети алкогольних напоїв, а саме — червоного вина. Я приніс замовлення й попросив його відразу розрахуватися, але той ніяк не відреагував на моє прохання. Приблизно о 20:45 я відійшов надвір, щоби перекурити, а коли поврнувся — виявив, що Іванченко П.І. пішов із мого закладу разом із замовленням, за яке не заплатив. Тоді я зателефонував на гарячу лінію «102». Я, Петров Олександр Вікторович, стверджую, що підозрюваний за той час, поки перебував у моєму полі зору, ні з ким не спілкувався, ні до кого не підсідав і ніяким чином не співдіяв із іншими громадянами, в т.ч. — і зі згаданими мною постійними відвідувачами».

Із протоколу допиту свідка:

«Я, Олександровський Іван Борисович, близько 23:00 рухався своїм автомобілем «Міцубіші Лансер» чорного кольору, державний номерний знак АН????ВА, трасою сполученням «Донецьк – Харків», а точніше тією ділянкою траси, яка проходить через місто, в якому я проживаю, маючи намір приїхати додому після роботи. Зненацька просто під колеса мого автомобіля вистрибнув молодий чоловік, тож я змушений був застосувати екстрене гальмування, щоби уникнути зіткнення з ним. У молодому чоловікові я пізніше впізнав підозрюваного, Іванченка Петра Івановича, коли представники правоохоронних органів показали мені його фотопортрет. Іванченко підвівся з траси, підскочив до водійських дверей і, погрожуючи предметом, схожим на пістолет, викинув мене з водійського місця, після чого сів за кермо і рушив моїм автомобілем «Міцубіші Лансер» у невідомому напрямку».

Із газети:

«...на кадрах чітко видно, як на заправку заїжджає чорна «Міцубіші». Індикатор часу показує третю тринадцять. Із водійського місця виходить невисокий чоловік із короткою зачіскою, який тут-таки, без жодних передмов, розпочинає хаотично стріляти по людях, які перебували на АЗС. Зчиняється паніка, а цей молодик преспокійно бере “пістолет” колонки і встромляє його в бензобак...»

Із протоколу з місця ДТП:

«...«Міцубіші Лансер», державний номерний знак АН????ВА, на високій швидкості допустив зіткнення з автомобілем «Тойота Королла», державний номерний знак АН????АА, який рухався у попутному напрямку. Від удару «Тойота Королла» втратила керування, врізалася у відбійник і відлетіла на праве узбіччя, де перекинулася. «Міцубіші Лансер» також утратив керування, вилетів через відбійник на смугу зустрічного руху, де, здійснивши зіткнення по дотичній із автобусом «ЛаЗ», державний номерний знак ВВ????АВ, вилетів за межі проїжджої частини, там допустив зіткнення з деревом, унаслідок чого сталося займання...»

Із висновку лікаря:

«Іванченко П.І., 2000 року народження, отримав опіки 82% шікряного покриву тіла, а також відкриту черепно-мозкову травму, забій грудної клітки (зламавши друге, третє та п’яте ребра праворуч), рване ушкодження внутрішніх органів у черевній порожнині (...). Смерть настала о 6:21 15 лютого 2017 року внаслідок сукупності травм, несумісних із життям».

* * *


У цю мить ми з Танею сидимо в придорожньому кафе та п’ємо каву з коньяком. Нас абсолютно не помічають інші люди — байдуже, чи йдеться про трасу, а чи то про цю забігайлівку, — і можу вам заприсягтися: зі мною ніколи не траплялося нічого кращого.

— Довго ще до тебе додому? — питаю я, відсуваючи спорожніле горня. Офіціант, утім, ніколи його так і не забере. Для нього ані горня, ані нас двох тут просто немає.

— Ми майже приїхали, Петре. Я тобі все ще подобаюся?

— Неймовірно, — відповів я, і це було щирою правдою.

Годинник на стіні показує двадцять по восьмій, хоча мені тяжко сказати, чи сьогодні — ще «сьогодні», чи це вже яке-не-яке «завтра».

— Потерпи. Вже зовсім скоро.

Вона поклала руку на мою долоню.

У карих очах танцювали бісики. А наступної миті я...

Київ 28.03.2018
20.04.2018 Проза / Оповідання
Дарчина зграя / Оповідання | Ковальчук Богдан Олександрович
Попередня публікація: 11.12.2017 Поезії / Філософський вірш
Як пропадав письменник / Філософський вірш | Ковальчук Богдан Олександрович
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
19.08.2018 © Іван Петришин / Повість
Ейлін Ченґ: "Розмова у Вагоні" (Сучасна Китайська Література)
19.08.2018 © Іван Петришин / Новела
Еілін Чен: Розмова у Вагоні (Китайська Література)
13.08.2018 © роман-мтт / Мініатюра
Серпень-Крадій
13.06.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону (Частина друга. Машина)
13.06.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
Оповідання Про час
27.03.2018
Таня
18.08.2017
Допоможи мені померти
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 9
Переглядів: 115  Коментарів: 8
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 02.04.2018 09:39  © ... => Артюх Леся Вікторівна 

Радий, що сподобалося. 

 01.04.2018 22:28  Артюх Леся Вікторівна => © 

захоплююче!!! 

 29.03.2018 09:46  © ... => Тетяна Ільніцька 

Дякую, пані Тетяно. Давно не писав дрібніших оповідок штибу цієї, бо весь час присвячував багатолітерному дітищу. Але воно, дітище, стало нині на місці, того вирішив от трошки розписатися у короткій прозі. 

 28.03.2018 10:06  Тетяна Ільніцька => © 

Класно написали, Богдане! І містично, і романтично, і зворушливо. Змусили глибше дихати - отже, текстуальна стратегія спрацювала. Вітаю! 

 27.03.2018 21:50  © ... => Каранда Галина 

Буває, думаю, з багатьма) 

 27.03.2018 21:26  Каранда Галина => © 

Ого людину обмарило... чи то на той світ, чи то в паралеьний вимір перекинуло...цікаво читалося! Сюжет для серії якогось серіалу про привидів і порталів між світами. 

 27.03.2018 21:08  © ... => Валерій 

Дякую) 

 27.03.2018 17:32  Валерій => © 

Це треба надрукувати!!! Ви якось у невеликий текст зуміли втиснути так багато, що аж дивуюся!!! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
18.10.2018 © Суворий
Рішення по Закарпаттю: Ужгород відходить мадярам, нова назва - Закарпатська Україна (листопад 1938)
13.10.2018 © Суворий
Пацифікація Галичини: польська армія руйнує українські села, катує та арештовує (жовтень 1938)
11.10.2018 © Суворий
Європа після Судет: Німеччина активізує зовнішню політику та шпигунство (жовтень 1938)
10.10.2018 © Суворий
Радянська Україна: арешт маршала Блюхера, повстання та чистки в червоній армії (жовтень 1938)
09.10.2018 © Суворий
Закарпатська криза: долю Закарпаття передано в руки Німеччини та Італії (жовтень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
29.08.2010 © Віта Демянюк
26.03.2012 © Піщук Катерина
20.01.2011 © Михайло Трайста
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди