Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
31.03.2018 07:22Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

2. Гіркий попіл мрій

4

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 31.03.2018 / 45519

…Ледве я замкнув двері та спустився сходами, як до мене підійшла Зая Корчакова. Жіночка витерла руки забруднені борошном об свій фартух і мило посміхнулася. Ямочки на її щічках стали більш виразними, роблячи обличчя таким, наче воно світиться зсередини. Я навіть на мить завмер, любуючись хазяйкою трактиру.

–А вами, Ратмире, сьогодні цікавилися, – неголосно сказала Зая. – Після ранкової колотнечі, приходили з Міського Приказу.

–Стражники?

–Якійсь молодший урядник…

–Один?

–Та ні… із парочкою помічників… Я їх покормила, заспокоїла. Вони й пішли геть.  

–Я вибачаюсь за ту дурну бійку, – пробубонів у відповідь, відчуваючи, як починаю червоніти. – І що ж вони хотіли?

–Питали хто та що… звідки… Але я ж і сама не знаю, – чомусь загадково посміхнулася жіночка.

–Якщо вам цікаво, я можу відповісти.

–Ну це не обов’язково… Я ні на чому не наполягаю, – Корчакова потерла кінчик свого носа, в результаті забруднила його мукою. – А у вас, Ратмире, доволі жорсткий… навіть чіпкий погляд. Не думаю, що ви матрос торгівельного флоту… чи вантажник, яким прикидаєтесь… Я в цьому вже набила руку.

От і кажи після цього, що жінки не водяться з Ніхазом. До речі, він, кажуть, покровитель кабаків, трактирів та шинків… Тому і не дивно, що у Заї такий нюх на людську природу.

–І ви нічого не сказали тому уряднику? – обережно запитав я.

–Нічого… А варто було б?

–Хто знає, що та чого варте, – знизав я плечима. – У мене до вас прохання. В кімнаті залишився відпочивати мій товариш. Чи не могли ви приглянути за ним?

–Добре, – хитнула головою Зая. В її очах я прочитав жіночий інтерес. – А ви куди ж?

–Треба повернутися до столиці… Дещо не закінчив.

–Так вже вечоріє. Я б не радила вештатись Торговим Рядом, як зовсім стемніє.

–А мені, чесно кажучи, не туди… Я до Ратного двору, – сказав, а сам смикнув себе за язика. Ну якого, питається, бісика, ти, Боре, про це сказав? От дурень!

Корчакова ніяк не показала, що їй нібито це цікаво. Вона знову почухала кінчик носика і ми з нею мовчки розпрощалися. Я вийшов з трактиру і рушив вбік Портових воріт.

Ну що, Боре? – питав сам себе. – Спробував перетворитися на непомітного «крота»? Всюди встиг відмітитися, хай йому грець! Бернар тебе ж колись попереджав, що слід спочатку думати, а потім вже діяти. А ти лопух ще той!

Але лайся, чи не лайся, відтепер зробленого назад не повернеш. Так що їж наслідки ложкою!

Я доволі хутко дістався брами, минув втомлену стражу, та рушив вже напівпустими вуличками Торгового Ряду. Відчуття тисняви повернулось, ледь ноги пройшли сотню кроків. Місце собак та кішок зайняли пацюки… Так-так, саме вони боягузливо пробігали понад стінами та ховалися в підвалах.

А ще на вулиці виповзли повії. Не треба мати багато розуму, щоб вияснити що то за дівки, які солодкаво поглядали на перехожих чоловіків. Поки сьогодні вештався цим кварталом, встиг почути розцінки на їхні послуги. Найдешевші, кажуть, починалися десь з п’ятнадцяти сівєрійських копійок.

–Але за ці гроші такі пики пропонують, що хай Сарн боронить! – гоготав оповідач, ляскаючи себе по боках.

Сонце ще не заховалось, було достатньо світла, проте завеликі будинки наводили морок. Вірніше, тінь, яку вони відбивали, робила вуличку схожою на печерний тунель… Я згадував свої мандри на острові Безіменного, вештання в темних проходах могильних гротів, де нас очікувала нежить, і від того нервово смикав себе за одяг, бо руки так і тягнулися до мечів, котрі начебто повинні були висіти збоку… Лише на площі до мене повернулось відчуття легкості та свободи.

Я знову дістався пам’ятника, віддихався та потопав до наступної брами, яка вела в головний квартал, де знаходилась Башта Айденуса. Ворота, вірніше проїзд, на відміну від Портового проходу був зроблений більш акуратно. Та і виглядав пристойніше. Тут не воняло тухлятиною, лайном та іншими «квітковими ароматами». Мозаїки сцен із життя Святого Тенсеса чергувались із видами давніх міст.

Я не затримувався та відносно швидко проскочив прохід, вибираючись на величезну площу. І перше, що відразу кинулось в очі, це вежа, яка здавалося здіймалася до самих хмар.

Невже, – думаю, – ось там десь наверху знаходиться той Айденус? Цікаво, а він взагалі виходить до людей, чи сидить, наче арештант?

О, Сарне! Які ж дурні думки в моїй голові рояться.

Я приклав до очей долоню та витріщився на шпилі. Навколо головного повільно хороводили величезні повітряні ліхтарі, які ярко освітлювали прилеглі вулички та площі.

Будівля мала восьмикутну форму і була складена з гладеньких гігантських каменів. Вони були так чітко підігнані один до одного, що аж-но не вірилось. Навіть не уявляю, яким чином можна було присунути до столиці подібних велетнів. Скоріш за все лише магічним засобом… Та ну! От не повірю, що шматок скелі можна просто так підняти та перенести… Та навіть перевезти! Це не можливо!.. Тільки чаклунство! Тільки так! І до шептухи не ходи! – я хлопнув себе по ляшці та рушив далі.

Ця частина міста разюче відрізнялася від попередньої. По-перше, тут було чистіше, а вулиці набагато ширші, і вже так не тисло на мізки. А по-друге, місцева публіка здавалась більш поважною. Ані галасливих торговців, ані іншої братії. Все доволі чемно, розміряно… По вулицях гуляло чимало франтуватих ельфів та не менш хизувато разодягнених людей… Були й гіберлінги. Вони ходили невеличкими групками, демонструючи повну відстороненість і байдужість, наче навкруги нікого окрім них і не було.  

Взагалі, мене Новоград починав… Як би це пом’якше сказати? Дивувати? Ні… ні… Скоріш розчаровувати. Замість того, щоб поєднувати, це місто народжувало ще більші протиріччя та поглиблювало розколи.

Місцеві, та і ті, що прибули сюди за кращою долею, стрибали один перед іншим, наче блохи. Топили сусідів в «багнюці», аби самим вибратись вище них… Тьху! Ніхазове плем’я!

Відразу пригадалось підслухане в Торговому Ряді, коли якийсь чванливий товстун ганив вбік тих же гіберлінгів.

–Будинки? – нахабно посміювався він. – Ой не сміши! Оті дивакуваті бочки? Ти їх назвав будинками? Так собаки в кращих будках живуть, ніж ті гіберлінги!

Або розмова двох жіночок біля якоїсь крамнички, де одна з них повчала подругу, як підчепити «багатого мужичка».

Чужість… хизування… грубість… черствість… честолюбство… чванство… Так можна стояти та перелічувати усі вади, що існують в світі, аж до ночі. І отже всі вони будуть тут, в столиці, ледь не у кожного третього.

Я озирнувся та побачив в кінці однієї з широких вуличок доволі гарну будівлю. Скоріш за все, то був собор. Цікаво, чи не про нього тоді розповідала ельфійка в каплиці? – промайнуло в моїй голові. – Може дійсно туди варто сходити?

Я розгублено зробив пару кроків та тут же отримав поштовх в плече від якогось перехожого. Він сердито пробурчав якусь лайку та пішов собі далі. Я на мить розгубився, та ледве відступив вбік, як і сам в свою чергу налетів на якусь жінку. Вона голосно зойкнула і сердито втупилася на мене.

–Вибачте, – промовив я. – Тут така штовханина…

–А ти рота не роззявляй! – різко відповіла жінка.

Її обличчя було доволі красивим. Але ця красота скоріш примушувала напружуватись, ніж доброзичливо посміхатися. Мідно-руде розпущене волосся, що спадало на плечі… тонкі брови, суворий погляд холодних очей… горда постава… і біла-біла шкіра… Такої ще не бачив. Наче молоко.

Я позадкував і знову пробубонів вибачення.

–Дай мені руку! – раптом наказала жінка. – Нумо!

Чомусь послухався та простягнув їй свою бруднувату долоню.

–Хм! – жінка примружилася, розглядаючи її. Вона ще рази три хмикнула, а потім заявила: – Твоє майбутнє дуже туманне...

Овва! Ще мені цього не вистачало!

–А ви хто така? Віщунка? – запитав я, дивлячись в темно-сірі жіночі очі.

Зараз почне грошики вимагати, мовляв, а давай погадаю. Балагана вистава, хай йому грець! От не можна ходити по новоградським вуличкам, щоб не зустріти якусь халепу.

–Хм… Не сподівайся, що компас Покровителя вкаже тобі вірний шлях, – бурмотіла жінка. – Ти граєш зі своєю долею.

–І все це видно на долоні? – іронічно спитав я.

–Майже… майже, людина без шрамів…

І ось тут я завмер. Як вона мене назвала?

–Єлизавета Баришева! – заявила жіночка, відпускаючи мою долонь. – Це моє ім’я. А тебе як звуть?

–Б-б-б… Ратмир…

Єлизавета чомусь хмикнула та зіщулилась. В ній відчувалася якась нервозність… якась напруженість... Може це через її погляд? Була в ньому якась ненормальність…

Раптом зіниці Баришевої неймовірно розширилися. Ох, скажу, і перелякало це мене. Невже людина здатна сама керувати своїми зіницями?

Жінка гордовито посміхнулася і промовила:

–Отже, ти Ратмире… Рат-ми-ре… Нехай так… хоча це ім’я тобі не пасує… То з яких братів будеш? З Умойру? Інгосу? Темноводдя?

–Братів? – мені здалось, що я почув саме це слово.

–Так, братів…

Скоріш за все мова йшла про земляцтва. Вона мабуть вважає мене членом одного з них.

–Я сам по собі! – заявив Баришевій.

–Сам?.. Хмм… Отже, Ратмире… ти сам по собі…

Уривчастість її фраз виглядали схожою на накази. Пухкі червоні губи Єлизавети некрасиво скривилися і вона раптом заявила:

–Я – провісник. Проте говорю тобі прямо, що не кожному розповідаю його майбутнє... не кожному допомагаю з його шляхом…

–А хіба можна знати чиєсь майбутнє? Здається мені, навіть Великі маги цього не вміють.

Нарешті я себе трохи опанував.

–Вірити мені, або не вірити – твоє право! – заявила Єлизавета. Її зіниці повернулись до нормальних розмірів. – Але заковика в тому, що насправді ми всі здатні передбачати майбутнє… власне майбутнє… і корегувати свій життєвий шлях… Просто в силу деяких обставин не завжди те розуміємо.

–І я також можу? – іронічно спитав у провісниці.

–Можеш! І робиш! – з викликом заявила Єлизавета. – Ти кожного дня плануєш якісь дії… кожного дня інтуїтивно робиш те або інше, а потім пояснюєш друзям, що тобі пощастило… що це доля посміхнулась… А насправді несвідомо користуєшся власними силами, які приховані в твоїй природі… Це є у всіх нас!

–Ну, можливо… Проте не раз, і не два, і навіть не три буває таке, що мене спіткає невдача. Чи то бува щось втратив, або сталася якась неочікувана неприємність… Горе, нарешті! Як в такому випадку бути? Де моє передбачення? Куди воно дивилося?

–Невдачі не завжди невдачі! Якщо треба залізти в річку, щоб перебратися на інший бік, то так треба і зробити…

–Щось складнувато для мого розуміння… Якісь сім мішків гречаної вовни, не інакше!

–Хочеш простіше? Ну от уяви, що ти зламав ногу, впавши з коня. При тому звичайно почнеш скаржитися, кажучи всім про нещасний випадок… або щось на кшталт того… А дивлячись більш ширше, ти зможеш побачити дещо інше. Наприклад, що тебе не забрали на війну через кульгавість…

–Ох! Ну і похмуру ж картинку ти намалювала! А взагалі в народі в таких випадках кажуть, що немає лиха без добра… бо ми всі схильні шукати якісь приємніші речі, навіть в поганих справах… Ось так! – підвів я риску.

–Правда буття в тому, що ми самі в усьому винні… До речі бува і так, що іноді потрібно якби стріла ворога встромилася в твої груди, – і Єлизавета раптом тицьнула пальцем мені в ребра. І тицьнула так боляче, наче дійсно в груди встромилася стріла. – В такому випадку з коня не падають, і ноги не ламають.

Вона підморгнула та дивакувато посміхнулась.

–Якого бісу? – вирвалося в мене. – Ти про що таке кажеш?

–Про вибір шляху, – і жіночка знову чомусь тицьнула мені в груди.

–Отже, ти хочеш сказати, наче падіння з якогось там примарного… з того клятого коня було… було заплановано саме мною? І ногу я зламаю навмисно? – нахилився до Баришевої. І тут же роздратовано видав: – Та то дурня якась! Це хто ж при здоровому глузді стане шкодити самому собі? І до чого тут передбачуваність? Якщо я все ж залишився живий, звалившись з коня… або даху… то зазвичай в тому всі бачать руку Сарна… або прихильність Покровителя. Тоді кажуть, що це вони відвели біду.

Єлизавета нічого не відповіла. Вона прибрала руку, що зображувала стрілу та знову зіщулилася. Її зіниці на мить розповзлися та швидко повернулися до нормального стану.

–Це дурні розмови! – повторив я.

І чого, думаю, зчепився з цією Баришевою? Вибачився б та йшов би собі далі по власних справах.

–Ти так кажеш, бо боїшся визнати мою правоту! – заявила жінка.

–Хм! Ще чого!..

–Ти сліпо слухаєшся натовпу, який наївно вважає, наче все добре, що з нами трапляється, це воля Сарна, а погане ж приписують Ніхазу. А між тим, ще раз повторюся, все лише обумовлено нашим вибором… нашою волею…

–Та всратись не встати! – чомусь розсердився я. Верземо один одному казна що! – Ну добре, от наша зустріч це тоді що? Те ж мій план? Чи твій? Хто його передбачував, га?

–Очевидно, так було треба, щоб ти знайшов мене.

–Тобто? Кому треба?

–Тобі…

–І навіщо? – уїдливо запитав я.

–Бо бажаєш дізнатися напрям власного шляху…

–Отаке! Я що ж, виходить заблукав, раз прошу допомоги? – мені чомусь стало смішно. Здається, я натрапив на місцеву божевільну. – Якось це не зростається з розповідями про передбачуваність. Тобі так не здається?

–Чи заблукав, чи розгубився… Хтозна! Проте скажу тобі, як зазвичай відповідають гіберлінги: «Твоя Нитка ще тчеться».

–В твоїх словах чується якась невизначеність! – я хотів йти геть, бо не бачив сенсу від подальшої розмови.

Баришева очевидно теж не збиралась мене затримувати. Вона все ще дивакувато заглядала в мої очі, а потім неголосно додала:

–Твій талант, Ратмире, знадобиться всім: і людям, і ельфам, і навіть гіберлінгам. Всі вони тебе попросять про щось важливе… Якщо ти ризикнеш та виконаєш їхні прохання, то дізнаєшся про власне минуле.

–Овва! Так я ще і свого минулого не знаю! – кинув жінці, а сам, чесно кажучи, вкрився липким потом. Треба не подавати виду, що я розгубився. – Слухай… слухай… а це не забагата платня за таку таємницю, як моє минуле? Всім допомагати… то мене на подібне не вистачить.

–Жартуй, жартуй! Але з часом ти згадаєш мої слова…

Баришева розвернулася і пішла далі.

–До речі, – вона на мить зупинилася і кинула в мій бік, - Церква тобі не допоможе. Можеш поки не поспішати до покаяння.

Я стояв ошелешений. Мало того, що вона назвала мене людиною без шрамів, натякнула про загадкове минуле, так ще і про церкву сказала. Треба все ж спитати її прямо, що це діється!

–Геть з дороги! – заволав чийсь незадоволений бас.

Я ледве встиг притиснутися до кам`яної стіні, як повз проскакав якийсь загін озброєних людей. Вони навіть не скинули швидкості, наче навколо нікого і не було.

Ледь отямився, як зрозумів що Баришевої вже ніде не видно. Я сердито плюнув та спитав у найближчого перехожого, куди йти, щоб потрапити до Ратного двору.

–Куда? – нахабно посміхнувся той. – А ти откєль?

–А що? – не второпав я.

Чолов’яга оглянув мене з ніг до голови. Потім голосно розреготався та пішов собі далі, так і не сказавши де шукати Ратний двір. Я стояв, наче обпльований, дивлячись чолов’язі в спину. А він демонстративно поправив свій плащ, на якому були вишиті меч із орлом, що сидів на руків’ї, та гордовитою ходою потопав вбік далекого собору.

–Останній легіон Канії, – проговорив інший чолов’яга, який стояв осторонь та чухав потилицю. Його також ледь не збив той нахабний загін.

Судячи з одягу, це був один із столичних глашатаїв.

–Що ти кажеш? – наблизився я до нього.

–Кажу, що твій співбесідник з відомої в Новограді гільдії… Вона зветься «Останній легіон Канії». У них, між іншим, непоганий флот… потужні кораблі… Ти не звертай уваги, що він так до тебе. Просто побачив… е-е-е… просту людину, яка шукає Ратний двір, от і приндиться.

Глашатай явно хотів сказати не «проста людина», а дещо більш образливе, проте вчасно втримався.

–А ти підкажеш, де Ратний двір шукати? – спитав я у нього.

–Підеш за ріг, там ще з півверсти уздовж вулиці, і притопаєш прямо до здоровезних воріт. Це і є Ратний двір… А ти, друже, чого там шукаєш?

–Та так… хочу спитати про навчання…

Глашатай посміхнувся. Йому, мабуть, також було дивно бачити простецького хлопця, який буцімто збирався всунутися до Ратного двору. Зараз почне розповідати, мовляв, туди важко потрапити… або – не всіх беруть… треба багато грошей… зв’язки…

Але ж я туди йшов не власну долю влаштовувати, а Першосвітові. Хто ж винен, що цей лопух в перший же день потрапить в халепу. Спробую дізнатися що до чого, а там може і поталанить.

–Ну давай, друже, – хитнув головою глашатай.

–Слухай, – нахилився я до чолов’яги та неголосно запитав: – А що кажуть, нібито в Горішку якась біда трапилась?

Глашатай напружився.

–Е-е-е… а ти звідки… е-е-е.., – замекав він, боягузливо озираючись навсібіч.

–Знайомі вояки розповіли, – підморгнув я.

–Ну… е-е-е… мало хто знає, що там дійсно коїться…

–А в приказах що ж? Мовчать? Нічого не кажуть?

Глашатай знизав плечима. Я бачив, що він хоче втекти від мене, бо вочевидь тема розмови не дуже приємна.

–Ти це… йди-но, – махнув рукою мій співбесідник. – А то вже темніє.

Сказав, і сам жваво рушив на протилежний бік вулиці, а вже звідти попрямував до головної площі. Я озирнувся, відмітив, що вже дійсно починає сутеніти, тому поквапився дістатися Ратного двору. Десь за чверть години дійшов до невеликих арочних воріт, біля яких несли службу четверо солдат.

–Куда прьош, бєстолоч? – один з них став у мене на дорозі.

–Стій-но, друже! – припідняв я руки, демонструючи миролюбність. – Я тільки дещо дізнатися.

–Чєво тєбє? – горланив вояка. – Трактір? Так он слєва, за углом…

–Та до чого той трактир? Скажіть, хлопці, з ким можна із начальства поговорити з приводу вступу до…

Охоронники розреготались, так і не дав мені закінчити фразу. Мабуть, все ж я дійсно виглядаю дурнувато, тим паче біля цього місця.

–Провалівай! – зло кинув другий охоронець. – У тєбя дєнєг нє хватіт сюда попасть! Тут нє всєм дворянам по карману…

–І скільки ж воно коштує?

–Дорого!.. Слушай, а ти шо ж, в начальсвующіє люді рєшіл подаца? – насмішкувато спитав перший чолов’яга. – Прєдставляю ету картіну: голожопий засранєц командуєт полком!

І знову регочуть, аж за животи хапаються.

Боре, чим ти взагалі думав, коли перся сюди? От наївна душа!.. Та ні, скоріш дурень безмозкий!

–Так ви когось покличете? – сердито спитав я. Рука потяглась до пояса, але зупинилась, ледь пригадав, що ходжу без зброї.

–Іді, міл чєловєк! – промовив третій охоронець, подивившись на мою застиглу руку. – Іді от грєха…

Сперечатися і нариватися я не став. Зрештою так нічого не вирішити… Треба інакше… Як само, поки не знаю… але придумаю…

Я розвернувся та пішов було назад, але раптом зрозумів, що зголоднів. Тому рушив за ріг, аби повечеряти в трактирі.

Ото, скажу вам, місце! На відміну від закладу Корчакової, тісне та ще й душне. Віконця, що в казематах. Народу, правда, побільше, але у всіх такі підозрілі пики, що тільки й приглядай за гаманцем. Дівки, які обслуговували відвідувачів, були більш «виразні». Я б додав – аж занадто «виразні». Це відчувалося не тільки в поведінці та мові, але й в одязі.

Мені раптом спало на думку: чи не тут Першосвіт випивав? Якщо так, то не дивно бачити наслідки подібного його «відпочинку». З таких місць можна не тільки без штанів вибратися.

Хоч у трактирі, як то кажуть, яблуку ніде було впасти, я все-таки примудрився знайти невеличке містечко біля сходів. Обережно опустив свій зад на криву лаву, слухаючи як вона жалібно заскрипіла. Тут було темнувато, навіть не дивлячись, що на стіні горіла свічечка… Стіл був якийсь липкий, наче на нього пролили мед. А ще трошки смерділо чимось кислим.

–Чо подать? – нахилилась до мене одна із гарячих рум’янощоких дівчат. Її дебелі цицьки ледь не вивалювалися з-під вирізу на платті.

–Ковбаси… смаженої.., – я втупився в жіночі принади. – Пива…

Дівчина оглянула мене своїм вишколеним очком, оцінюючи ступінь платоспроможності, і шмигнула геть. Я тим часом оглядівся та помітив в дальньому куточку знайоме обличчя. Там сидів мій старий знайомий – рудий молодий десятник, який збирався у нас з Першосвітом реквізувати оленя, і якому я потім розбив ніс. На ньому вже красувалась гільдійська накидка.

«От встигають же деякі! – гірко посміхнувся я сам собі. – І пару днів не минуло»!

–Я і кажу, – почувся голосний бас якогось чоловіка, що сидів за сусіднім столом, – що мені поставляти, коли солдати навіть до Горішка не дісталися?

Товариш цього червонопикого базіки зробив знак говорити тихіше, але той все одно продовжував казати доволі голосно:

–Та ну! Завтра про те весь Новоград гудіти буде!.. Як то кажуть, ховай, чи не ховай погане, а воно ж таки гляне!.. Отже я йому одне кажу, а він на мене бичиться… горланить… Мовляв, начебто, терміново перекидають зі Святої Землі якийсь полк... і буцімто завтра той вже буде стояти біля фортеці! В одну мить! Ха-ха-ха! Ти таке чув?

Обидва чоловіки розреготались.

–Каже мені, мовляв, давай, щоб на той час там уже були обози із харчами! – скаржився червонопикий. – А сам руку тягне…

–Чого? Щось треба? – спитав інший чолов’яга.

–Тю! Ну ти даєш! Чого хоче, чого хоче… Хабара! – гаркнув цей мужичок. Було помітно, що він вже добряче напідпитку.

Червонопикий продовжував невиразно обурюватися, клянучи якогось столичного чинушу, та чомусь поминаючи недобрим словом то якихось лісовиків, то водяників. Мовляв приндяться та чинять перешкоди, тому приходиться із гіберлінгами зв’язуватись. Та ще через канцелярію усе проводити.

–От дурні! – захитав головою другий. – Невже ті гіберлінги не розуміють своєї вигоди?

–Та де! Вперлися рогами… і ні в яку! Приходиться угоду оформляти… а ти ж знаєш, як в приказах… тільки зав’яжись з ними.

Чолов’яга скрушно замотав головою та потягнувся до свого кухля.

Я ж раптом відчув біль… і саме в тому місці, куди тицяла Баришева.

Стріла в груди… Ну і нісенітниця! Взагалі, та вся розмова з жінкою суцільна маячня. Казна-що напатякала, а я і вуха розвісив… От хіба ми дійсно можемо передбачати своє майбутнє? Хіба можемо вибирати напрям власного шляху? А як же обставини? Як же воля богів?

Ні, я взагалі вірю в удачу… Як без неї? Проте вона не така часта гостя в моєму житті… і вважати її неусвідомленим почуттям передбачуваності майбутнього… таким собі підкажчиком напряму мого руху… Та ну! Ти хоч сам, Боре, не верзи казна-що!

–Та чи де бачене таке? – знову почувся голос обуреного постачальника харчу. Він почав занадто різко розмахувати рукою. – Дерти цілу «новоградку»! Там тієї риби – з мишачу бідницю! А прикажчики аж підстрибують… страх, як їм грошиків хочеться…

–Так скоро мито за торг підвищать! – підтакнув його товариш. – Їй-богу! Сам вчора чув, мовляв, в казні недобори за недоборами. От підвищать мито, клянусь Тенсесом!

–Та Ніхаз з тими недоборами й митами. Все терпимо, коли б не їхнє хабарництво трекляте!

Тут мені принесли здоровезний кухоль пива та смажену ковбасу. Пахло все непогано, та і з виду було нічого. Проте варто було спробувати того пива, щоб зрозуміти – рідкісна кислятина.

Не встиг я зробити й ковток, як зрозумів, що мене помітив рудий хлопчина. Він ляснув свого товариша по плечу і голосно прокричав:

–О-о-о! Глянь-ка, єщйо одного нєлйогкая занєсла!

А Ніхаз би тебе забрав! От падлюча пика, помітив таки!

Схилившись один до одного, компанія рудого нахаби довго щось обговорювала, при тому іноді голосно регочучи. Я зробив вигляд, наче їх не помітив та взявся за ковбасу. Пару разів укусив – не сподобалось. Занадто багато жил… Та і з прянощами перебрали.

Сміх став голоснішим. Я краєм ока помітив, що з-за столу встало четверо чоловіків разом із рудим забіякою. Побрязкуючи зброєю, вони попрямували до мене.

Всякій людині, в тому числі навіть бандиту, для того щоб зробити що-небудь мерзенне, потрібний привід. Хоч і формальний. Така вже природа людей: їм завжди необхідно виправдання власних дій. Ударив когось, наприклад, то всім кажеш наче захищався. Ну і в такому ж дусі.

Ось і зараз ця четвірка відразу в бійку не полізе. Я в тому впевнений. Спочатку почнуть задиратися, а вже потім скористуються нагодою.

Отже, бійки, мабуть, не уникнути… Слухай, Боре, а от цікава річ: щоб зараз сказала Баришева? Невже все також натякала, наче це я запланував бійку? – від подібної думки ледь не розреготався.

Чоловіки наблизились, стали навколо мене. Двоє розташувалися з боків, третій – за спиною. А попереду, звичайно ж, рудий десятник.

–Ну, здарова! – бадьоро вигукнув він. Здається хлопчак прийняв неабияку дозу горілки. Відразу хоробрість в дупі заграла. – Помніш мєня?

Якщо я якимось чином викручусь, не дам приводу, то ця зграя випивох не зможе відкрито напасти в трактирі. А швидше за все підстереже мене в темному провулочку, де не буде свідків їхнім падлючим справам. Мабуть, все ж ліпше мені бити їм пики на людях… бо хтозна, як воно потім повернеться.

Я відпив пива (вірніше тієї кислятини, що звалося пивом), при тому вдаючи наче слухаю потішну пісеньку місцевого грошового музики.

–Ей! Я к тєбє обращаюсь! – стукнув рудий по столу. Він хотів надати своєму голосу мужності, а замість того навіть пискнув в кінці фрази.

Зараз я знову зроблю вигляд, буцімто його не чую… ігнорую… Він схопить мене за грудки, тим самим вже на крок виявиться ближче до своєї мети, тобто – набити мені пику. Неповага це реальний привід для сутички. А якщо додати сперечання, то шансів отримати стусанів буде більше.

–До мене? То ж я чую, хтось пищить… думав миша пробігла, – кинув хлопцю.

–Помніш мєня?

–А повинен?

–Дурачка валяєш?.. Ну-ну! Ужє забил, как мясо оленєй крал? – рудий поставив руки в боки.

Отже, він має намір мене звинуватити. Судячи з усього, я повинен «закипіти».

–У кого? – спокійно питаю у хлопця.

–Что «у кого»? Ти у нас мясо воровал!

–Де це «у нас»? – відповідаю питанням і майже йому в тон, але спокійно, наче нічого і не трапилось.

–Бляяя! На островє!

–Чиєму острові? Твоєму, чи якому?

–Нє строй тут дурачка!

–Та я серйозно не можу зрозуміти, у кого і де я міг вкрасти м`ясо... Це по-перше. А по-друге, звідки в тебе власний острів? Ти що, типу Айденус? Великий Маг?

Я відпив пива, периферійним зором відзначаючи дії підручних рудого десятника. Вони все ще чекали наказу, чи якогось знаку, щоб кинутися на мене. А навкруги, дивлюсь, вже місцеві босяки та голодранці почали збиратися. Очікують на виставу.

Рудий, замість того, щоб лаятися, чомусь почав пояснювати, при тому доволі довго й плутано, що я неправий. Він так намагався довести власну точку зору, що аж розчервонівся. А я все попивав смердючу кислятину та продовжував робити вигляд, наче слухаю музику.

–Ей! – хлопчина смикнув мене за плече. – Я с кєм тут говорю? Ти шо ж, мєня нє уважаєш?

О! Почалось! Нарешті хоч щось народив. Тепер треба очікувати на…

Не встиг я додумати, як двоє чоловіків, що стояли із флангів, схопили мої руки і щосили притиснули їх до столу. Третій, який ховався за спиною, наліг на плечі, не даючи мені можливості піднятися.

Оце я проґавив початок бійки… Зараз рудий мені ніс розквасить. Юшкою заллюся, це як пити дати!

Я не чинив опору і, по-моєму, це змусило нападників трохи занервувати. Зробивши вигляд, що тиск на плечі змушує мене опускатися до столу, я нахилив голову і потягнув чоловіка позаду себе вниз. Він піддався та наліг сильніше. Рудий тепер не міг вдарити по обличчю, бо заважав і стіл, і його напарник, який тримав мене за руку.

–А ну-ка, поднімітє етого засранца! – бадьоро прокричав хлопець, при тому закачуючи рукав на правиці.

Я вперся ногами і вскочив, одночасно відкинувши голову назад. Потилиця глухо луснула у щось м`яке. Пролунав хрускіт та майже жіноче: «Ай-й-й!» Здається вмазав по носу… Я знову різко нахилився і також різко вскочив, відкидаючи голову назад. Цього разу удар вийшов потужнішим і чолов’яга, голосно лаючись, зіскочив з моїх плечей. Боковим зором я помітив його ногу і з усієї сили в`їхав в коліно. Жаліти не став: зламаю так зламаю!

Ох він і заверещав! Наче свиня перед смертю.

Це відволікло інших нападників. Я скористався їхньою розгубленістю та врізав по коліну тому, що був праворуч. Він зойкнув, звалився на дерев`яну підлогу… Отже, мій правий кулак звільнився…. Він із смачним плямкаючим звуком влетів в ніс чолов’язі, що стояв ліворуч.

Під ним щось приємно хруснуло. Це, здається, передні зуби…

Я схопив свій кухоль та жбурнув в обличчя рудому. Він влетів йому в ліву брову і відразу розколовся на дві частини. Хлопець рухнув, наче мішок. Стрибок, я опинився біля тіла та жорстким ударом п’яти зламав йому ключицю.

У трактирі повисла така тиша, що було навіть чутно, як біля віконець дзижчать мухи. Народ розступився і тут мені назустріч вийшли ще троє чоловіків, товариші оцих стогнучих нападників.

–Непогано, – сказав один з них. Чорна борода, коротке волосся, кривий ніс. Мабуть, переламаний у давніх бійках. – Непогано… Я ж казав, що він не отой темноводінський лопух… Було відразу помітно.

Судячи з останніх слів, «темноводінський лопух» міг оказатися Першосвітом. Отже, це йому тут пику начистили.

–Ну? – чолов’яга закотив рукава та вийшов наперед. – Правил немає?

Ох-ох-ох… А з цим бороданем запросто так не впораєшся. Видно, що бита голова. Одне мене радувало, що він не хапався за зброю.

Перший удар я пропустив. Кулак влетів в живіт, вибиваючи повітря з легенів. Я рефлекторно закрив руками обличчя і, треба сказати, вчасно, бо коліно бороданя стрімко попрямувало в моє підборіддя. Я покотився по підлозі, чіпляючи лави і ніжки столу. Щось звалилося на голову, ляснуло по спині та плечах.

Фух! Головне, Боре, піднятися на ноги… Нумо, зараза ти така! Вставай!

Віддихатися було важко. Удар був достатньо міцним… Щоб виграти час, я прослизнув під сусіднім столом і схопився на ноги.

На руці одного з товаришів бороданя блиснув кастет.

–Як ти там казав? – кинув я, намагаючись привести дихання в норму. – Правил немає?

Ліва рука схопила зі столу глиняний кухоль і тут же не замахуючись жбурнула його в найближчого супротивника. Він закрився руками, а я перестрибнув через стіл.

Удар… тримай другий… а ось тобі третій! – я махав кулаками зі швидкістю вітру. Присів… знову удар… попав в печінку… а потім підскочив і зверху в щелепу…

Бородань застогнав та осів на підлогу. Тут підскочили двоє інших… пам’ятаю, як перед самим носом пролетів кулак із кастетом… Я плазом звалився на спину, намагаючись увернутися від нього. Чолов’яга нахилився вперед і отримав удар обома ногами в живіт. Його тут же відкинуло кудись за сходи.

Я вже нічого не відчував: ані болю, ані втоми. Навіть думки кудись заховалися. Весь світ перед очима крутився, буцімто скажений собака за своїм хвостом. 

Схопився з останнім, третім чолов’ягою. Він до речі вже встиг обійти мене з флангу і завдав два різких удари, цілячись то в голову, то в живіт. Перший я ледь не пропустив, лише якимось чудом підставив плече… А другий встиг перехопити і відразу ж відповісти ліктем, цілячись в похмуру пику. Було чутно, як клацнули щелепи і противник завалився навзнак.

Тут «ожив» бородань. Він зміг підвестись та окинув оком поле бою.

–Овва! Нічого собі! – облизав чолов’яга губи. – Давай-но, хлопче, заспокоїмося… Ти вже довів, що ми помилялися…

І він опустив руки. В цю мить хтось прокричав:

–Бєрєгісь! У нєво нож!

Бородань зрозумів, що ховатися більше немає сенсу. В його правиці блиснув ніж. І скажу вам – чималий.

–Сподіваюсь, відтепер ти розумієш, чим все скінчиться? – промовив я йому, облизуючи пересохлі губи.

–Розумію, – прошипів чолов’яга у відповідь.

Він зробив перший випад. Це була перевірка. Я лише подовжив дистанцію, яка розділяла нас. Бородань ощирився та зробив крок вперед. Він знову атакував, а я знову ж відступив, намагаючись при тому загортати ліворуч. Так ми «протанцювати» десь хвилину. Першим не витримав бородань. Чолов’яга перейшов к активному наступу, мені ж залишалось спробувати не поранитись.

Відступ… уворот… стрибок ліворуч… В якийсь момент нападник відкрився і отримав удар по ребрам. В наступну мить я перехопив його руку, затиснув її в замок та вивернув. І вже користуючись нею, наче важелем, змусив бороданя пригнутися до полу. Я тиснув, поки не почув характерний хрускіт. Потім перехопив зброю і відпустив чолов’ягу. Він звалився на підлогу і застогнав.

–Ти ж пам’ятаєш – правил немає! – зло пожартував я і увігнав лезо трохи вище лопатки. А для вірності, ударом кулака по рукоятці ножа, вбив його вістря в дерев`яну підлогу.

Бородань закричав не своїм голосом і тут же отримав від мене черевиком по пиці.

Я встав, озирнувся і сердито кинув:

–Ще бажаючі є?

–А ти вже закінчив? – почулося звідкись здалеку.

Натовп розступився і я побачив на порозі декілька стражників. Серед них стояв високий сухорлявий чоловік, одягнений в довгий каптан. Саме він і запитав мене.

Відвідувачі щось зашепотіли та розбіглися, наче таргани. Я лише встиг розчути: «Жуга Ісаєв! Пйос»!

Здається, час казати: «От твою мати! Я попав»!

Про Жугу розповідали чимало історій. Здебільшого то були чутки. Але серед них вистачало і правди…

Жуга Ісаєв, на прізвисько Злий Пес, був головою Розшукового Приказу. У мене склалась думка, що небезпечнішої людини в Новограді немає. Він, судячи з усього, людина небувалої кмітливості. Щодо розбійничого племені – жорсткий, нетерпимий… навіть із тими, хто їм допомагав. Казали, що на його рахунку купа загублених життів, чи винних, чи невинних – то вже інше питання.

–Якщо закінчив, – сухо промовив мені Ісаєв, – то прошу з нами.

Він оглянув місце бійки, проте, здається, його анічого тут не вразило. А ось стражники невпевнено переминалися з ноги на ногу.

–Ви хочете мене затримати? – я зробив наголос на слові «мене». – Вважаю, що це зовсім несправедливо…

Ісаєв зіщулився та хмуро хмикнув. Я йому явно не подобався.

–Несправедливо? – перепитав він. – Чому ж?

–А тому, що «проходити із вами» повинні вони, а не я! – запал бійки ще не стухнув. Якщо треба, буду відбиватися.

–Оці колоди? – хитнув головою Жуга. – Схоже, їм зараз потрібна допомога іншого характеру… Отже, семеро проти одного... та ще й з ножом... Бачу, все це не стало перешкодою для тебе. Ну і спритно ж ти їх!

–Тоді я не розумію причини моєї затримки. Якщо ви розумієте, що це був самозахист…

–От що, друже, досить сперечатися! Йдемо по хорошому! – Ісаєв ощирився та подав знак стражникам. І вони поповзли вперед.

Я прикинув розстановку сил. Прорватися крізь двері не вдасться. Вікна ж занадто вузькі, щоб вискочити. Стражники, судячи з усього, церемонитися не будуть: заріжуть і на тому кінець. А от якщо здамся, то можна буде спробувати вирватися на вулиці.

–Добре, – я зробив крок вперед. Ми зустрілись із Жугою поглядами. Відчуття, наче він намагався заглянути мені в душу. – Я звичайно піду… проте попереджаю відразу, що...

І тут мене наче огорнула якась темрява. Останнє, що пам’ятаю, як стрімко почала наближатись підлога…

2012 - 13 рр
12.04.2018 Проза / Повість
5 (2. гіркий попіл мрій) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
Попередня публікація: 26.03.2018 Проза / Повість
3 (2. гіркий попіл мрій) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
25.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 21)
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
23.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
31.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 23  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +20
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +31
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +27
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.03.2012 © Тетяна Ільніцька
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
29.09.2014 © ГАННА КОНАЗЮК
25.01.2012 © Т.Белімова
10.05.2010 © Трамонтана
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди