На грані живого і мертвого
глава 1 том 4У вихідний
Микола Антонович прийшов додому. Доньки Наташа та Іра дивилися мультики, а коли почули, що мама балакає з папою, то побігли до нього. Микола Антонович піймав їх обома руками і притиснувши до себе обернувся навколо своє осі, а потім поставив на підлогу обняв їх і став цілувати. Потім він повів їх у дитячу кімнату і сів на стілець, а вони, обнявши його за шию сіли йому на коліна і стали задавати питання.
– Папа, коли ти нас ще поведеш у заводський міжпланетний Інтернет? Там і мультики цікавіші, – сказала доця Наташа.
– Папа, а я хочу до вас в лабораторію на комп’ютер, щоб хоч раз поговорити з тьотею Наташею із планети «SS-344», а то ти мамі розказуєш і нам із Наташею хочеться її побачити, – сказала Іра.
– Завтра вихідний день. От вас і поведемо ми з мамкою і в Іетернет, і до нас в лабораторію, – пообіцяв папа. – У понеділок ми вас поведемо в дитячий садочок. Туди де я вам показував, коли його почали будувати. А в понеділок там буде багато діток таких як ви і ви з ними познайомитеся і будете дружити. В будинку дитячого садочка є приміщення де вас будуть навчати і танцям, і малюванню, і англійській мові. Будуть вас водити і в клуб міжпланетного Інтернета, де вам покажуть і мультики, і кіно. То я думаю, що вам там буде цікавіше ніж сидіти дома з нянею. Няня вас буде відводити в дитсадочок і забирати з нього та приводити додому, – пояснював папа.
В дитячу кімнату зайшла мама. Хоче запросити на вечерю.
– Мама, а нам папа пообіцяв, що ми з понеділка будемо ходити в дитячий садочок, – радісно сказала Іринка, обнявши веселу сестричку Наташу.
– Я рада за вас, що наш папа прийняв таке рішення, – сказала мама. – Давайте його за це поцілуємо, – додала вона.
Вони поцілували папу і пішли вечеряти.
Мамочка, ми з Наташею так любимо сирники, – сказала Іра. – Давай ми тебе поцілуємо, – сказала Наташа.
Вони поцілували маму, а до них приєднався і папа і стали вечеряти.
Мама, а папа нам пообіцяв, що ми завтра підемо всі в заводський міжпданетний Інтернет, – повідомила Іра.
– Значить сходимо. Ви ж знаєте те, що папа обіцяє він завжди його виконує, – запевнила мама. – А тепер ходімо спатки, – додала мама.
Надія Петрівна вклала дітей і, поцілувавши їх пішла до себе в спальню, де на неї вже чекав Микола Антонович.
– Я вже постелив постіль, – повідомив Микола Антонович.
– Зараз ляжемо і я тебе за такий вчинок поцілую, – усміхаючись сказала Надія Петрівна.
Вони полягали.
– Я свої обіцянки так же як і ти виконую, – сказала Надія Петрівна і смачно поцілувала.
– Добре, що наші доньки погодилися ходити в дитячий садочок, – сказав Микола Антонович.
– Коли будете розмовляти з душею Ісуса? – запитала Надія Петрівна.
– Приблизно через чотири дні. Затримка буде із-за виготовлення ультразвукового електрично-магнітного датчика, – пояснив він.
– А Сніжана та Василина віддають на виховання в дитсадочок своїх дітей? Ти розмовляв з ними? – запитала Надія Петрівна.
– Вони сказали, що ми прийдемо додому і порадимося з якого дня, чи з понеділка, чи з першого вересня, – відповів Микола Антонович.
Надія Петрівна стала Миколі Антоновичу задавати запитання.
– Я прочитала в міській газеті «Київ вечірній» що в Гімалаях на території Англії є печера повна скелетів наших гігантських предків, і вони сучасними вченими розглядаються як одиничні чудеса природи, а не людської Раси, яка колись існувала. Як ти, любий, думаєш.? – запитала вона.
– Для того, щоб сказати точно треба провести дослідницьку роботу. Все може бути. А може це прибульці із планети «Нібіру», яка через кожні три тисячі шістсот років заходила в нашу Сонячну систему і вони на нашій Землі добували золото і залишали шахти з устаткуванням для добичі золота, які зараз знаходять геологи, – відповів Микола Антонович. – А що ти, люба, вичитала ще? – запитав він.
– Там писалося й про те, що останки архітектурних реліквій ранніх людських Рас такі як печери Аджанти, які знаходяться в двісті милях від Бомбея на Чандорському хребті та древнього міста Аурангабада палаци, гробниці лежать в пустельній занедбаності вже сотні років і тільки недавно вони, приваблюючи туристів скульптурами та живописом стали нагадувати людині про давно віджиті цивілізації. Писалося, що нікому із сучасних вчених не приходило в голову, що наші сучасні материки, подібно Лимурії та Атлантиді, вже по декілька разів уходили під воду і з часом появлялися знову, щоб нести нові Раси людства. А ще писалося про те, що людина здібна перебувати в кожному тілі незалежному друг від друга: фізичному, астральному, ментальному та вогняному і переміщатися із одного в друге різними матеріальними носіями. Але для перебування в кожному тілі треба, щоб дух людини мав силу і навики, які б добувалися у постійних духовних вправах. Адже людина народжується у фізичному тілі, а для почуття вона використовує присутнє в ньому астральне тіло. Для думок людина використовує своє ментальне тіло. А коли до людини приходить осіяння, то це значить, що людина перебуває у вогняному тілі. При належному навику і розвитку людина здібна із фізичного тіла виділити окремо астральне, ментальне чи вогненне тіло та, зосередившись в будь якому із них свідомо покидає тимчасово своє фізичне тіло. Що ти, любий, про це думаєш? Скажи! – запитала, зіваючи Надія Петрівна.
– Ти, моя люба, засинаєш уже, – сказав Микола Антонович. – Давай ми будемо спати, – додав він.
Вони обнявшись, поцілувалися і віддалися приємній хвилі сна.
Ранок розбудив їх приходом яскравих сонячних променів через відчинені балконні вікна. Надія Петрівна пішла на кухню, а Микола Антонович пішов у дитячу кімнату провідати Наташу та Іру, які ще солодко спали. Подивився на них і, поцілувавши, пішов помагати Надії Петрівні.
Надія Петрівна чистила картоплю. Микола Антонович поцілував її і, взявши ніж та й почав чистити картоплю, відповідаючи на її вечірнє запитання.
– Розумієш, Надійка, наука права, що в часи створення нової Америки древня Атлантида опускалась і поступово ішла під воду, але вона помиляється, як в приведених нею епохах, так і в обчисленні тривалості її опускання під воду, – розповідав Микола Антонович.
Надія Петрівна, слухавши його, жарила картоплю, готувала любимі сирники та інші страви.
– Ти, любий, сходи побалуєшся з доньками, а я тим часом приготую нам сніданок, – запропонувала Надія Петрівна.
І коли Микола Антонович зайшов у дитячу кімнату Наташа та Іра сиділи за столом і малювали. Наташа малювала півня, який кричав ку-ку-рі-ку! Іра малювала курочку, яка знесла яєчко і кричала куд-ку-дах! Микола Антонович став спостерігати за образним народженням їхніх малюнків.
– Молодці! – похвалив Микола Антонович. – В тебе, Наташо, півень, як живий, мені здається, що я навіть чую його голос. А в тебе, Іринко, курочка ряба знесла яєчко, яке неначе і справді золоте.
В дитячу кімнату зайшла Надія Петрівна, запросила на сніданок і, розглянувши малюнки теж здобрила їхні художні твори.
Кухня зустріла їх чарівливими ароматами страв. Вони побажали один одному смачного і стали задовольняти свій апетит. Поївши доньки та папа поцілували маму і з веселим настроєм стали задавати різні запитання, що до того як і де розпочнуться їх довгождані розважальні два дні: субота та неділя.
– Зараз, дітки, я з мамою поведемо вас в наукову лабораторію, потім ми підемо погуляємо в парковій зоні нашого завода, прийдемо додому пообідаємо і підемо в заводський відділ міжпланетного Інтернета і подивимося мультики, – пояснив папа.
Вийшовши із квартири вони коло ліфта зустріли Сніжану Вікторівну з
Олександром Андрійовичем та їх сином Олежиком і Маргариту Віталіївну з донькою Оксанкою та Петра Микитовича з відеокамерою.
– Де це ви, Микола? – запитала Сніжана Вікторівна. – Візьміть, будь ласка і нас із собою, – попросилася усміхаючись Сніжана Вікторівна.
– З дуже великим задоволенням візьмемо. Правда, Іра, Наташа, – звернувся він до своїх доньок. – Ми зараз йдемо в лабораторію. Наташа та Іра хочуть перевірити свої резервні частини мозка та поспілкуватися ще із тьотею Наташею з планети «SS-344», а потім підемо в заводський відділ міжпланетного Інтернета і там ще подивимося мультфільм із планети «Нібіру», – відповів Микола Антонович.
– А ви, Сніжана, далеко зібралися? – запитав Микола Антонович.
– Олежик хоче покататися на орелях в парковій зоні звода, – відповіла Сніжана Вікторівна.
– Ми туди підемо теж прямо з лабораторії. Краще і ви ходімо з нами, – запропонував Микола Антонович. – Олежик теж перевірить свою резервну частину мозку, поспілкується з гуманоїдами космосу, та ще з моїми доньками, – усміхаючись додав Микола Антонович.
– Чуєш, Олежик, як ти, приймаєш дяді Миколи пропозицію? – запив Олександр Андрійович.
– Приймаю з великим задоволенням, – радісно відповів Олежик.
Вони погодилися і пішли в лабораторію. Сніжана Вікторівна подзвонила Василині Григорівні та Маргариті Віталіївні і розповіла про їхні плани на вихідні і теж запропонувала їм прийти в лабораторію. Василина Гри-рівна та Маргарита Віталіївна теж дали згоду.
Зайшовши в лабораторію діти стали уважно розглядати комп’ютерне устаткування. Микола Антонович з Олександром Андрійовичем стали приєднувати до комп’ютерного устаткування шоломофони.
– Ви ж, хлопці, тепер готуйте шоломофони і на Василину, Сергія та їх доньку Сніжанку, та на Петра з Маргаритою і їхню доньку Оксанку, – нагадала Сніжана Вікторівна.
Поки Микола Антонович та Олександр Андрійович приєднували шоломофони в лабораторію прийшли: Василина Григорівна, Сергій Никифорович та їх доця Сніжаночка, Петро Микитович з Маргаритою Віталіївною та донькою Оксанкою.
Після знайомства Олежика зі Сніжанкою та Оксанкою Олександр Андрійович запросив Сергія Никифоровича, Петра Микитовича, Маргариту Віталіїну та їхніх дітей посідати на стільці і з Миколою Антоновичем стали налаштовувати в шоломофоні кремнієвий модуль переходу отриманої інформації із технічної системи – комп’ютерного устаткування в біологічну систему, – резервну частину мозка. Налаштовуючи шоломофони вони казково пояснювали дітям призначення шоломофона.
Олександр Андрійович і Микола Антонович, розказуючи дітям, що, кого і де вони почують і побачать на табло комп’ютера, оділи їм і їхнім родителям на голови казкові шоломофони. Олександр Андрійович, одівши шоломофон включив комп’ютерне устаткування.
На табло комп’ютера появилася Наташа із планети «SS-344», і привітавшись почала розмову.
– Я бачу, що ви сімейними колективами вирішили зі мною всі поспілкуватися. Мене зовуть тьотя Наташа я із планети «SS-344». Розкажіть мені, будь ласка дітки, як вас звати та чиї ви дітки? – сказала тьотя Наташа.
– Мене звати Олег. Це мій папа Олександр, а це мама Сніжана, – відповів Олежик, взявши їх за руку.
– Мене звати Наташа, а це моя рідна сестричка Іра, – сказала Наташа взявши її за руку. – А це наші папа Микола і мама Надія відповіла Наташа, взявши з Ірою їх за руку.
– Мене звати Сніжана. Мій папа Сергій і мама Василина, – сказала Сніжанка і взяла їх за руку.
– Мене звати Оксана мій папа Петро, а мама Маргарита ось це вони, – сказала Оксанка, взявши їх за руку.
– Дуже рада вас чути і бачити, Олежик, Наташа та Іра, Сніжанка та Оксанка. А щоб ви хотіли почути, чи побачити? – запитала Наташа.
Тьотя, Наташа, ми прийшли до вас, щоб перевірити свою резервну частину мозка, – відповів Олежик.
– Тоді ви зніміть шоломофони, я вас зараз буду тестувати. Покажу вам кольорові мультики. Якщо ви побачите мультики кольоровими? То це визначає, що ваша резервна частина мозка вже задіяна свідомістю, – сказала Наташа.
Всі поскидали шоломофони і Наташа включила мультфільм «Ну, заєць, начувайся!».
Сюжет фільму був побудований на дружніх змаганнях зайця, лисиці та вовка в мистецтві – вони змагалися в малюванні. І завжди перемагав заєць. А лисиця та вовк тільки нахвалялися, що на цей раз у когось із них малюнок буде кращим і кожен раз коли вони починали малювати новий малюнок на конкурс лисиця та вовк нахвалялися: «Ну, заєць начувайся!»
Всі дивилися з задоволенням такий мультфільм.
– Папа, а чого у зайця дуже червоні не тільки губи, а й навколо рота? – запитав Олежик.
– Бачу, бачу, синку. То він зранку з’їв дуже багато моркви та заївся, – відповів папа.
– Я теж бачу його заїди, – сказала Наташа.
– Ти, Наташа, маєш на увазі ось цю фарбу, – запитала Іра і обвела пальцем навколо рота зайця.
– А ти, Надійка, бачиш? – запитав, жартуючи Микола Антонович й усміхнувся.
– Бачу. Ти ж знаєш, – відповіла Надія Петрівна.
– Я теж бачу, папа і мама, дивіться, – сказала Сніжаночка і показала пальцем.
– Бачимо, доню, – відповіли папа і мама.
– Ось які заїди, – сказала Оксанка, ткнувши пальцем – бачите?
– Доця, я бачу, а ти, Маргарита? – запитав Петро Микитович.
– Я теж бачу, – відповіла, усміхаючись, Маргарита Віталіївна.
Василина Григорівна поцілувала Сергія Никифоровича, Сніжана Вікторівна – Олександра Андрійовича. А Маргарита Віталіївна – Петра Микитовича. Надія Петрівна і Микола Антонович теж поцілувалися. Всі були дуже раді за себе та за своїх дітей. Діти теж раділи і кожен із них аж до кінця мультиків підкреслював жирні кольори фарби, якими користувався заєць, вовк та лисиця.
– Наташа, а ти тепер спробуй іще перевірити і на дотик, чи здатні вони відчувати почуття дотику та смаку, – попросив Микола Антонович.
– Добре, мій любий, а ти, Надійка, будь ласка не ревнуй, що я так його називаю, – попросила Наташа. – Адже мені приємно так же, як і тобі та йому, коли ви називаєте один одного цими ніжними словами, – додала вона.
– Я вже не ревную. І думаю, що в цьому мене навчила моя резервна частина мозку, яка була задіяна свідомістю ще до одруження з Миколою, – відповіла Надія Петрівна.
– А тепер, любі, дітки уважно слухайте мене, – звернулася Наташа. – Я зараз кожному із вас буду давати цукерку. Ви повинні зосередитися на цукерці думаючи про неї в своїй уяві, а потім сміливо беріть із моєї руки на табло комп’ютера і кладіть на свій язичок. Коли розсмокчете, скажете, якою вона була на смак. Зрозуміли? – запитала вона.
Тьотя Наташа принесла цукерки. Стала роздавати, а діти їх брали і клали на язичок, і стали розсмоктувати, переглядаючись оди з одним, і розмовляючи в кого який аромат та смак має цукерка.
– От і молодці ви, і зараз я за це кожного поцілую, – сказала тьотя Наташа і стала, притискаючи до себе цілувати кожного.
Кожна дитина взаємно обіймала і цілувала в щічку тьотю Наташу. Родителі зрозуміли і стали на радощах теж обійматися і цілуватися.
– А тепер, любі, дітки хай у вас запитають папа і мама, що ви відчува-ли коли я вам давала цукерку і поцілувала вас, – запропонувала Наташа.
На запит Миколи Антоновича доньки стали розповідати, що вони, поклавши на язичок цукерку відчували солодкий смак та аромат цвітучих кетягів акації. А коли тьотя Наташа цілувала, то відчули теплоту обіймів і ніжний поцілунок. Що вони в ті хвилини були впевнені, що це все відбувається наяву. І ними оволодівало якесь осяяння – підіймало емоційний настрій душі.
На запит Олександра Андрійовича Олежик відповів теж саме, що і Наташа та Іра, а після цього,що він, мов прокинувся після сна.
На запит Василини Григорівни Сніжаночка відповіла, що для неї тьотя Наташа була така ніжна і вона її весь час відчувала так же, як і маму.
На запит Маргарити Віталіївни Оксанка відповіла запитанням: «А чому так тьотя Наташа вміє робити, що все відчуваєш? А чого я по телевізору тільки бачу печення, а не відчуваю його смак та аромат?».
– Наташа, я згадав те, що мені перед сном розповідала моя люба Надійка, вичитавши в газеті «Київ вечірній» і, що її вичитане дуже зацікавило. В газеті писалося про те, що людина здібна одночасно перебувати у фізичному, астральному, ментальному та вогненному тілах і переміщатися із одного в друге різними матеріальними носіями. Коли народилася у фізичному тілі, то для почуття вона використовує присутнє в ньому астральне тіло. Для думок людина використовує своє ментальне тіло. А коли до людини приходить осіяння, то це значить, що людина перебуває у вогняному тілі, – розповів Микола Антонович. – Але для перебування в кожному тілі треба, щоб дух людини мав силу і навики, які б добувалися в тренуванні у постійних духовних вправах.
– Так і є. Наші вчені про це вже давно знають, – сказала Наташа.
– Ти, Микола, хочеш сказати, що твої діти Наташа та Іра, мій Олежик, Сергієва Сніжаночка та Оксаночка Петра, в яких задіяна свідомістю резервна частина мозка, вже мають таку здібність і колись при своєму належному навику і розвитку вони будуть здібні із фізичного тіла виділити окремо астральне, ментальне та вогняне тіло і, зосередившись свідомо залишитися в будь якому із них, покинувши тимчасово своє фізичне тіло і побувати в різних координатах Вселеної, збагнувши і пізнавши тайни Вселеної? – подумавши запитав Олександр Андрійович.
– Можливо Вищий Розум Вселеної, якого згодом люди обожнили і стали називати Богом, сотворив Ісусу такий розум, який в той час через якусь частину його мозка, яку ми – люди маємо, як резервну частину, міг у своєму фізичному тілі творити такі енергії, котрі давали йому можливість свідомо перетворювати фізичне тіло в астральне і потім знову із астрального у фізичне, – сказав Микола Антонович.
– І так як в астральному – духовно-матеріальному тілі, яке складається із певних необхідної кількості атомів, залишається розум і душа, то вони обоє здатні були переносити астральне тіло Ісуса у космічному ефірі, черпати із ефірних флюїдів транспортну енергію та енергію, яка необхідна для перетворення астрального тіла Ісуса у духовно-фізичне тіло на нашій планеті Земля, – продовжив Олександр Андрійович думку Миколи Антоновича. – Я думаю, якщо людина може одночасно перебувати у фізичному, астральному, ментальному та вогненному тілах, то коли людина тимчасово залишає своє фізичне тіло і переходить в астральне тіло, то в астральному тілі людина залишає ментальне та вогненне тіла, які допомагають їй, будучи в астральному тілі черпати розум в ментальному тілі, а осяяння – у вогненному тілі, – додав Олександр Андрійович.
– Що скажеш ти, Василина, по цій думці? – запитав Микола Антонович.
– Я, як філософ, думаю, що Ісус коли лікував людей, він користувався своїм ментальним та вогненним тілами. Ментальне тіло давало йому розум, а вогненне тіло давало осяяння його розуму. Його розум завдяки його ментальному тілу зчитував інформацію із фізичного тіла людини, виявляв причини її захворювання. Його вогненне тіло, отримавши від розуму Ісуса Христоса таку інформацію давало його фізичному тілу на атомному рівні осяяння. Це осяяння начинене духовно-матеріальними ліками із необхідних атомів переносилося із фізичного тіла Ісуса на хвору людину через ефірний флюїд його поглядом та долонею руки спеціальною транспортною матерією, яку він черпав у своєму вогненному тілі. Лікуючі духовно-матеріальні атоми такого осяяння, проникнувши в тіло хворої людини штучним шляхом по аналогу шарикової моделі, яку ти, Олександре, використав при лікуванні американця від рака мозка, створюють в різних місцях тіла людини так звані репараційні ферменти – лікуючі молекули, – здобрила Василина Григорівна.
– Любий, Микола, Олександр та Василина, ви вірно мислите. Вчені нашої планети такої ж думки, – вмішалася в їхню розмову Наташа. – Може ще показати щось вашим діткам? – запитала Наташа.
– Сьогодні досить, то ми прийдемо завтра, а ти, Наташа, підготуй хороші мультики. Ми тобі, Наташа, всі дуже вдячні і бажаємо вашій планеті щасливої орбіти, а тобі здоров’я та любові. – Дітки, скажіть тьоті Наташі велике спасибі та до побачення, – звернувся він до них.
Дітки всі хором радісно і щиро подякували тьоті Наташі і вона сказавши всім до побачення вимкнула зв`язок.
– Тепер, може ми підемо в заводську їдальню та пообідаємо, – запропонувала Василина Григорівна.
– Я таке рішення підтримую, – погодилася Маргарита Віталіївна.
– А ти, Сніжана, – запитала Василина Григорівна.
– Я тільки за таку пропозицію, – відповіла Сніжана Вікторівна.
Микола Антонович закрив лабораторію і вони пішли до їдальні.
Біля їдальні їх як завжди зустрічав Тузик на своїй собачій мові.
– Сніжана, – звернувся Микола Антонович. – Поки принесуть блюда на наше замовлення може б ти дітям ще прочитала щось, – попросив Ми-кола Антонович.
– Добре. Зараз я прочитаю вірш про дітей для вас, а потім для дітей коли Петро Микитович стане відеокамерою показувати малюнки до кожного вірша то я почну читати вірші, – сказала Сніжана Вікторівна.
Петро Микитович налаштував відеокамеру. Сніжана Вікторівна прочитала про дітей і про їх перехідний вік у зростанні.
ПОРОЗУМІВСЯ
– Чого ти Вова млоїш на уроці?
В навчанні ж ти є, а ні «бе», ні «ме»:
Щось каркаєш – аж соромно й сороці,
Стоїш у дошки, мов ягня німе!
– Чого, чого?! Он мама тату кажуть:
«Ну й що, що маєш вищі дві освіти?!
Ти – кочегар! Не гроші маєш – сажу!»…
…Не вченим краще буду я говіти!
АКСЕЛЕРАЦІЯ
– А що таке акселерації хода,
Що нею завуча дівча скорило? –
Питає учень, – може, це якась біда,
Що мов приборкує душевні крила?
І вчитель класу відповів незграбно:
– Вона – твоїх подружок п’явчі очі,
Що тілом кличуть сексуально звабно,
І кожен, мабуть, на таке захоче...
– Я так і знав, що це від сексу йде біда,
Бо точать в школі язикаті ляси:
Була тоді акселерації хода,
Як завуч був на неї дуже ласий!
Петро Микитович думав де б почепити екран – темне полотно для показу відеокамерою дитячих малюнків і він темне полотно почепив на шторах вікна заводської їдальні – це був такий екран для показа дитячих малюнків намальованих ним до віршів Сніжани Вікторівни.
– Я бачу, що ти,Петро Микитович, вже готовий до показу малюнків. Тоді давай включай відеокамеру, – запропонувала Сніжана Вікторівна.
Петро Микитович навів відеокамеру на екран і, включивши її став показувати малюнки.
На екрані стали появлятися малюнки до яких Сніжана Вікторівна написала вірші.
Сніжана Вікторівна до кожного малюнку як він з’явився на екрані стала читати такі вірші:
ІНСТИНКТ
– Інстинкт – то що це і хто його має? –
У класі вчительку Вова питає. –
А мо, ’ – це майже як розум людини,
Що від народження мають тварини.
Та тільки мислити зовсім не вміють –
Вони ж природним чуттям володіють:
Собаки ж – дуже розвинені нюхом,
Коти – володарі зору і слуху...
І, як би бридко життя не диміло –
Вони ж чуттям користуються вміло!
ПОШТАР
Ведмедя на пошту взяли працювати:
Дали йому сумку, дали адресати,
Придбав ще й машину за мамині кошти,
І став він розвозити селами пошту...
Возив і в далекі, і поруч – із містом...
Неначе звірині сліди, всі дороги,
Несуть від поштамту всім радісні вісті,
Які, мов з дитинства, з святого порога...
А якось його зупинила лисиця:
Мерщій обступили навколо звірята
Й прохали, щоб він передав, як годиться,
В сосновий лісочок листа для зайчати!
ЕКСКУРСАНТ
Привезли його на ферму,
Там якраз корів доїли:
В ясла клали їм люцерну,
Молоком телят поїли,
І йому дали на пробу –
Смак прийшовся до вподоби!
В іншому селі сусіднім:
В церкві дзвін бив на обідню,
Мед на пасіці качали,
Екскурсанта пригощали...
Повертаючись, ведмедик,
З молоком духмяним, з медом,
В цирк завіз все до буфету...
І, немов по естафеті,
В час перерви на виставі
Дітям всім на стіл поставив!
ПІД КУПОЛОМ
Ось клоун завітав до арени,
Із мімікою клоунських жестів.
Мотор завівся, ніби сирена.
Снопами сяйва блиснув прожектор,
Радіючи, дивилися дітки,
Як в кулі з металевої сітки
Ведмідь кружляє на мотоциклі
Під самим верхом купола цирку...
Ну й швидкість! Мов летить на орбіті:
Під серцем в нього дух забирало...
Вслід гнались оченятами діти –
А їх душа, мов завмирала!
ВЕДМІДЬ І БДЖОЛА
– Коли б бджолу спіймав –
Я мед би відібрав!
Над ним кружля бджола,
Він, далі від гріха,
Щоб жала не дала,
Лиш лапами маха...
Аж, гульк – воно стирчить:
І ніс розпух умить!
Він біль спинить не зміг:
В барліг – із носом зліг.
РАКЕТА
Величезний олівець – не олівець,
А накреслить, мов мастак і фахівець,
Білу стрічку на небеснім полотні…
І здається – у космічній далині,
Мов згорає на хвостатому вогні...
І гадають журавлі в височині:
„ Що за бестія безкрила, а літа? –
Лиш вогонь вискакує з хвоста!”
СОНЯ
Ну й ледащо котик Хмарик,
Як посніда – йде кімарить:
То калачиком на боці
За подвір’ям на толоці,
А в обід – як та дитина,
Під столом він спить на спині.
Бо, як спить – то тільки й сниться:
Мов йому муркоче киця,
І приємно, ладки, в тиші –
На вечерю будять миші!
MAMA – КИЦЯ
За собою водить киця
Гусенят по дачі.
Їм на місці не сидиться,
Без гусочки плачуть...
Рвуть травичку, ніби полють,
Носики – лопатки,
Набивають ними вола
Маленькі гусятка...
Підросли та й повтікали
На ставочок – до водиці...
... Лиш на березі чекала
На гусей їх мама-киця.
ЖАЛО МЕДУ
– Якби я крила мав –
Брехав ведмідь бджолі –
То я б як ти злітав
По мед, аж ген за ліс...
І пурхав би, як ти,
Із квітки на листок,
І міг би помогти
Тобі зібрать медок...
Від добрих слів його
Бджола йому дзижчить:
– Візьми медку мого –
В гузенці він стирчить.
НЕВАГОМІСТЬ
З невагомістю навіть пушинку
Неможливо ніяк порівняти,
Бо пушинка легка як сніжинка,
Невагомість – це інше поняття:
Це лиш в космосі можна відчути,
Що вагоме стає невагомим,
Там не мати ваги – просто чудо,
Щоб висіти легким та рухомим!
І літати – якщо відштовхнути,
Як ту кульку, повітрям надуту,
Бо тяжіння земне там не діє –
Невагомість і ним володіє!
РАНОК
Ранок котить Сонце з лісу,
На траві роса сміється,
Грак на гілку тінь повісив,
У ведмедя спина гнеться –
Ведмежа сидить на спині,
Йде позаду ведмедиця...
Не дали поспать дитині
Та й на спині не сидиться –
Втік від тата в ліс ведмедик:
Покотився по брусниці,
Та й заснув. І знову сниться:
Мов заліз в дупло із медом!
ЦИРКАЧ
В час приїзду, рано-вранці,
На вокзалі в ресторані
Подали на стіл ведмедю
Булку з маслом, чай та меду...
Після виклику таксиста
Повезли його до міста...
Він на всі вітрини зиркав..,
Як під`їхали до цирку,
Попрохав він діловито:
Всі білети закупити,
Щоб ішли з усього світу
На його виставу діти!
ФІГУРНЕ КАТАННЯ
Завдяки рекламі ведмедиця
Привела кататися синочка,
На льоду була і донька киці...
Тож побрались з дітками віночком –
Так почався ніжний подих дружби
Двох звірят на ковзанці в палаці,
Що з`єднав теплом і в танці пружно,
Мов здіймав цю пару фігуристів,
Про яких розходилися вісті,
Що вони посіли перше місце...
Як завжди, дотримавшись традицій,
В знак подяки: сину ведмедиці,
Сувенір дали – це лялька киці,
А ведмедя ляльку – донці киці.
МАРЕННЯ КИЦІ
Дивиться киця на небо: де зорі, мов нори...
Марить, що в кожній – там мешкає мишка...
Видерлась тихо на дерево – вище нагору:
Звідти на мишку очікує нишком...
Хочеться з дерева киці полізти на небо,
Поруч із мишкою в космосі стати –
Конче спіймати її в невагомості треба,
Й лапками, ніби пушинку, тримати...
Киці здається, що Місяць, засяявши рогом,
Жовтим бананом на дереві зріє...
Хоче із гілки вона перелізти до нього
В сяйві бажання: інстинкт, мов зоріє...
Киця смакує, надибавши нюхом дорогу –
В космос стрибнути із Місяця мріє!
ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ
Чи то лежить яйце, чи то кружляє на долоні?
Там, з космосу, Земля на нього майже схожа
Й тримає все своїм тяжінням у полоні,
Все те, що в нім навколо неї бути може:
Хоч граєш у м’яча – і він на Землю пада,
Вона його вагу притягує до себе,
Бо так над ним земне тяжіння має владу –
Воно в м’яча з дітьми приходить грати з неба!
КОСМОС
– Космос – який він, і що в нім літає? –
Якось орел у синички питає.
– Космос – це небо, де жевріють зорі
Й Місяць рогатий, що, мов на дозорі…
– Де ж він? – орел та синичка гадають, –
Мо, ’ де ракети безхвості літають,
Чи над Землею, що має орбіту?
Може ховається в білому світі?..
– Спасибі, Сніжана, за вдало вишукані вірші на космічну тематику, – подякував Микола Антонович. – Якраз несуть нам блюдо на наше замовлення, – додав він.
Всі, особливо діти, які були раді почутому і побаченому, підтримали Миколин схвальний відгук на вірші для дітей, плескаючи в долоні. І вони всі, побажавши смачного стали їсти.
Від їхнього стола стала не музичною мелодією розходитися трапеза приймання їжі – було чути тільки рвані ритми цокання ложок та виделок, які по своєму відраховували тривалість трапези, яка вже наближалася до свого завершення. На кінець за столом настала тиша.
– Любі, дітки, майбутні дослідники Вселеною. Вірші тьоті Сніжани про космос та ваше спілкування з тьотею Наташею із планети «SS-344» це тільки ваш початок пізнавання Всесвіту. Ви готові вже і далі його пізнавати шляхом дослідів та експериментів? – запитав Микола Антонович.
– Готові! – несвідомо і гуртом відповіла малеча.
– Коли готові, тоді пішли зараз в паркову зону на орелі, – запропонував Микола Антонович. – На них ви будете тренувати свій вестибулярний апарат – можливо доведеться вам, дітки, побувати і в космосі, – додав він.
На виході із їдальні на них вже чекав Тузик, заглядаючи ласкаво їм в очі і виляючи хвостом. А коли Микола Антонович пригостив його пиріжком, то він, з’ївши його вів їх аж до орелей. Там він приліг і став спостерігати.
– Дітки, зараз ви будете кататися на каруселі. Ви повинні міцно триматися, бо будете відчувати те, про що писала у вірші тьотя Сніжана. У вас буде перехоплюватися дух на дивнім колі, яке вас буде то опускати, то підіймати, бо його лінія лету має постійність – орбіту. Спробуйте собі уявити, що ви літаєте в космосі, – сказав Микола Антонович.
Орелі автоматично зупинилися.
– Що скажете, дітки, сподобалося літати на своїй уявній орбіті? – запитав Микола Антонович.
– Сподобалося! – гучно, майже разом, відповіли всі як один.
Дітки, зрадівши, взялися за руки і пішли за батьками. На ялиновій алеї, яка вела їх в заводський Інтернет. Батьки зупинилися і присіли на довгий стілець.
– Дітки, сеанс почнеться через чотири хвилини, – повідомив Микола Антонович.
Але посидіти їм довелося недовго. Став накрапати невеличкий дощик і вони зайшли в приміщення. Тільки підійшли подивитися розклад сеансів, щоб взнати назву мультфільму, як пролунала мелодія, закликаючи до Інтернета.
Мультики називалися: «Змагання зайця і їжачка в бігові на дистанцію сто метрів». Сюжет був такий: на обочині лісової просіки жили не далеко один від одного заєць та два брата – їжачка. Їжачки жили на обочині початку просіки за сто метрів один від одного, а заєць жив на обочині кінця просіки. Заєць вибігаючи з лісу часто став зустрічатися з їжачками. І кожен раз коли він зустрічався з ними, то він зустрічався не з двома разом, а тільки з одним із них. Він зустрічався то з тим, то з тим коли вони вилазили із свого лігва і виходили погуляти на просіку лісу. А так як вони жили недалеко один від одного, то заєць не помічав місця зустрічі. Зустрічаючись з ними він подружився з кожним і думав, що це один і той же їжачок. Вони коли подружилися, то стали часто зустрічатися на улюбленій ними лісові поляні де збиралися лісові звірята погуляти. Але на лісову поляну чомусь так ставалося, що приходив тільки хтось один із цих двох їжачків. Одного разу зранку на поляні лисиця заспорила із зайцем. Заєць казав лисиці, що він бігає швидше неї, що у змаганні на швидкість в лісі немає йому рівних. Їхню розмову почув їжачок, який лежав калачиком під дубом і, підійшовши до них сказав зайцю, що він у бігові на дистанцію сто метрів є неперевершеним. Заєць з лисицею засміялися і запропонував йому позмагатися з ним. Змагання заєць призначив на після обіда. Їжачок, лисиця і заєць пішли на просіку визначити місце змагання. Їжачок їх привів на початок просіки проти свого місця проживання. Вони намітили сосну від якої будуть стартувати і пішли далі в сторону кінця просіки. Їжачок зупинився проти місця проживання свого брата і сказав їм, що біля цього дубочка кінець дистанції їхнього пробігу. Їжачок сказав їм, що він після обіду чекає на них біля стартової лінії. Лисиця та заєць побігли на лісову поляну, а їжачок зайшов до свого брата і повідав про таке змагання. І вони домовилися, що брат буде сидіти під дубочком і, помітивши їх стане бігти до дубочка. Коли після обіду вони зустрілися під сосною і стали на старт вони домовилися, коли почне кукувати зозуля, вони почнуть забіг. Тільки почала кукувати зозуля заєць та лисиця, примружившись як зірвалися, рвонувши, з місця старту тільки пиляка пішла. Їм було вже не до їжачка. Але коли вони стали добігати до дубочка, збавивши швидкість вони враз помітили їжачка, який добігав до дубочка і скрикнув, що він перший.
Так їжачок обдурив зайця та лисицю.
Закінчилися мультики. Загорілося світло в заводському відділі Інтернета. Люди почали виходити. Дощу вже не було. Свіже повітря з озоновим духом стало наповнювати легені радісних дітей, які обговорюючи мультики розщебеталися, мов птахи на гарну погоду. Не хотілося йти додому.
Вони ще в алеї сіли на лавку і Сніжана Вікторівна прочитала вірш:
ЛЮБОВІ СЛЬОЗА
Ми знов у зеленім шатрі, сидимо під вербою,
Нам чути, як квакає піснею, жаб’ячий хор.
Та коник, мов скрипка скрипоче нам десь між листвою…
Сумні ми прийшли на ставок, щоб розвіять мінор.
Крізь листя твій зір залюбки діставати став зорі –
У радих очах усміхнулась любові сльоза, –
Краса забарвила коханням в чудовім узорі –
До серця любов’ю зайшла почуттєва гроза!
Ніч в небі, немов запалила багато свічок,
А небо в ставок – загасити, – із ними упало.
І Місяць між ними, неначе рибальський гачок –
Спіймати він зірку задумав, – хай, щоб там не сталось…
…Лунали до ранку цілунки смачні під вербою!
Не чути, як квакає піснею, жаб’ячий хор.
І коник, уже не скрипоче про щось між листвою –
Як завжди в зеленім шатрі загубився мінор!
В такому ж темпі за таким же планом непомітно промайнув і другий вихідний день – неділя.