На грані живого і мертвого
глава 5 том 4Виготовлення приладів та устроїв
Олександр Андрійович прокинувся рано. Поснідав і пішов на роботу. Він зайшов у заводський відділ Інтернет і вийшов на зв`язок з американським вченим Рудольфом Фейман.
– Шановний, Рудольф, ми Вас і вашого друга запрошуємо на післязавтра на операцію головного мозка. Ми Вас зустрінемо в нашім аеропорту «Бориспіль».
– Олександр Андрійович, велике Вам спасибі. Ми обов’язково післязавтра приїдемо, – сказав Рудольф Фейман.
– Тоді, Рудольф Фейман, на все добре і до зустрічі в аеропорту «Бориспіль», – сказав Олександр Андрійович і вимкнув зв`язок.
З Інтернета Олександр Андрійович пішов у механічний цех провірити як іде виготовлення деталей по його замовленню. І якщо деякі деталі вже виготовлені, то почати зборку вузлів приладів та устроїв.
– Доброго дня, Ілля Володимирович, – звернувся він до начальника цеха. – Скажи, будь ласка, як ідуть справи по виготовленню деталей на моє замовлення, – запитав Олександр Андрійович.
– Деталі по скафандру – головній частині хірургічного ліжка всі готові закінчується зборка скафандра і почався монтаж ліжка. Устрій для проникнення в мозок теж готовий, йде його кріплення у скафандрі. Розсувний шприц теж виготовлений. Завтра зранку будемо вести його монтаж та монтаж електронно-магнітного ультразвукового датчика в устрої скафандра і до обідньої перерви хірургічне ліжко буде готове.
– Молодці! – похвалив Олександр Андрійович. – Тоді я зараз пішов до твоїх хлопців. Попрацюю сьогодні і завтра з ранку.
– Пішли я тебе проведу. Як там – на Симпозіумі? – запитав Ілля Володимирович.
– Нормально. Я пообіцяв, що через три місяці появиться перша вилікувана людина від хвороби на рак. Я думаю, що я не помилився, – відповів Олександр Андрійович.
Тільки повставали з-за стола і взяли напрямок до дверей, як в кабінет зайшов Микола Антонович і потиснув їм руку.
– Слухаю тебе, Микола Антонович, – сказа Ілля Володимирович.
– Я бачу, що ви зібралися в цех. Тоді пішли. Я вже там був. Хлопці працюють. Обіцяють назавтра все буде зроблено.
– Я Олександру Андрійовичу теж так пообіцяв, – сказав Ілля Володимирович.
Хлопці, помітивши начальство пішли на своє місце, на перекур.
– Ну що, орли, я привів вам помічників, – жартуючи сказав Ілля Володимирович.
Олександр Андрійович І Микола Антонович потиснули їм руку.
– А якщо точніше то мені сказали, що їм хочеться разом з вами прийняти участь у цій справі. Якщо ви дозволяєте, то після перекура вони приступають з вами до роботи.
– Дозволяємо, – сказав усміхаючись бригадир Антон.
Поки на перекурі була бригада, до якої приєднався і їх керівник Ілля Володимирович, то Олександр Андрійович та Микола Антонович знайомилися з монтажним об’єктом.
Після перекура Ілля Володимирович та хлопці підійшли на робоче місце.
– Олександр Андрійович та Микола Антонович, я вас віддаю в надійні руки бригадиру Антону, до завтра, – сказав Ілля Володимирович і пішов на об’єкт де йшла установка обладнання технологічної лінії по випуску комбайнів.
– Ну що, Антонович, тоді приступайте до роботи з Андрійовичем, – сказав бригадир. – Ваш вузол – устрій проникнення в мозок, – сказав бригадир Антон. Ось він перед вами на стелажі. Гвинтики до них та ключі теж ось на стелажі. А ось і рукавиці, – показав Антон, підвівши їх до стелажа. А ось візьміть міні електронний ультразвуковий датчик та ще розсувний шприц, – додав Антон, відкривши невеликий металевий сейф який стояв на стелажі.
Олександр Андрійович та Микола Антонович взяли ключі, гвинтики та міні електронний ультразвуковий датчик і розсувний шприц і приступили до начинки устрою проникнення в мозок. До кінця робочого дня залишалося майже три з половиною години.
Монтажники, зібравши хірургічне ліжко підійшли до Олександра Андрійовича та Миколи Антоновича, які теж майже закінчували начинку устрою проникнення в мозок. Залишалося закріпити, міні електронний ультразвуковий датчик згідно кресленням, які взяв із собою Олександр Андрійович. За двадцять шість хвилин міні електронний ультразвуковий датчик стояв на місці. Микола Антонович та Олександр Андрійович впоралися із своїм завданням.
Бригадир Антон, взявши зі стелажа устрій проникнення в мозок готовий до установки в скафандр хірургічного ліжка і за сорок хвилин хірургічне ліжко було готове до експлуатації.
Микола Антонович та Олександр Андрійович подякували монтажникам за дострокове завершення важливого об’єкта і попросили хлопців допомогти їм перенести це ліжко до них – в науковий цех.
Олександр Андрійович з Миколою Антоновичем та ще два монтажники погрузили ліжко на електрокару і, привізши до лабораторії ліжко занесли у вільну кімнату. Микола Антонович та Олександр Андрійович ще раз подякували і міцно потиснули їм руку.
– А ми думали з Василиною де це ви загуляли, – жартуючи сказала Сніжана Вікторівна.
– Було б непогано. А тут прийшлося попрацювати, – сказав Микола Антонович.
– Який ти, Микола, обидчивий. А я і не знала. Пробач, – лагідно, усміхаючись, попросила Сніжана Вікторівна.
– Не пробачу, якщо не буде на десерт, – сказав Микола Антонович і засміявся.
– Якщо так, хай буде так. Що тобі… про кохання? – запитала Сніжана Вікторівна.
– Про кохання після наукових віршів, – попросив Микола Антонович.
– Тоді ось такі слухай, – сказала і стала читати:
БУТТЯ ІНТЕРЕСІВ
Зійшли, як прибульці, на Землю з небес анунаки, –
І кожен з них жив по три тисячі з хвостиком років!…
Які в них були на той час пізнавальні ознаки?
Чи велетні може, чи карлики міряли кроки
Між річками Тигр та Євфрат у Персидській затоці?
Чи крила були в них, чи, Мо, ’ двигуни реактивні?!
Яка голова? Чи обличчя у них без емоцій?!
Цікаво! Та маєм уяви лише негативи…
Чи, може, закон таємниці існує в природі?
І вчені з’ясують і скажуть у пресі:
Чим більше загадок, тим менше людина у згоді, –
Інакше б життя не сприймало в бутті інтересів!
ЗЛІПОК УЯВИ
Сфінкс на Землі такий же, як на Марсі...
Яку загадку ідентичність криє,
Що в різнім просторі ознаки спільні має?!
Чи мо, ’ скульптура ця – уяви зліпок?
І є відбитком образу прибульця,
Що перевтілився в людино-звіра
І так себе залишив на планетах,
Як явище подвійності природи,
Яка створила це єство аморфним,
Бо в плоті цій – добро і зло єдині...
Розгадка таємниці може в тому,
Що Сфінкс сприймає світ так, як людина,
Хоч бачить він його очима звіра?!
ЛЮБОВ НЕ РОЗМІННА МОНЕТА
Як Шляху Молочного далеч, у космос прямує –
Моє почуття, так з любов’ю твоєю крокує!
Бо серце твоє і моє – мов одно вже ритмує,
Бо ми, як голубка і голуб, в коханні воркуєм!
Жартуючи, кажеш, що ти бідна і сива,
Он дівчина інша багата і надто красива…
Та ні, щоб із раю любові та в пекло тікати!
Але ж від багатства мені найдорожча й така ти!
Моє почуття – не розмінна в коханні монета, –
Як вітер від Сонця, – воно у мені не линяє!
Хай навіть впаде із орбіти і наша планета –
На цінне багатство я нашу любов не зміняю!
НАШЕ ПРАГНЕННЯ
Ти пишеш, мій любий, роман про чарівне кохання,
Яке нас веде у мандрівку шляхами любові,
Малюєш наш образ любові – майбутнє світання,
Бо хочеш щоб завжди були ми щасливі обоє…
…Я ж хочу, щоб ти при любій доленосній годині
Щоденно у нашім любовно-життєвім барвінку,
Як Сонце, завжди був моїм оберігом єдиним,
А я в цім романі, лиш перша й остання сторінка!
ЗЛИВА ЛЮБОВІ
По селищу вшкварило срібним дощем,
А в серці, мов злива, кохання іде
І сяє в душі почуттєвий мій щем,
Який на побачення з милим веде!
Немов феєрверками блискавки лет,
А в серці, мов злива, кохання іде,
Хай буде до нитки промоклий жакет,
Одначе бажання мене доведе!
З ракетниці неба бабахкає грім,
А в серці, мов злива, кохання іде,
Погода керується Богом вгорі,
Який на побачення з милим веде!
Мене не зупинить від блискавки жах –
Бо в серці, мов злива, кохання іде!
Бар’єр мій від страху – любові межа,
Яка на побачення з милим веде!
По селищу вшкварило срібним дощем,
На бажану зустріч босоніж іду,
Бо сяє в душі почуттєвий мій щем, –
Як блискавка грому – любові я жду!
ШЛЯХ ДО ТЕБЕ
Я йшов до тебе через поле гречки,
Воно мене спиняло білим цвітом…
Була між нами зайва суперечка,
Що йшов до тебе крізь пекельне літо,
Що йшов до тебе через гори сніжні,
Орлом летів, сідав на скелі гострі…
Мене ж вели, мов слід, уяви ніжні,
А ти чекала, щоб прийшов я в гості…
Були надії хмурі і веселі,
Були й такі, що зовсім непідступні!
Та все ж таки знайшов твою оселю
Й провів у ній свої святкові будні!
ВІЧНИЙ ВОГОНЬ
Вічний вогонь, як символ шани,
Тим, хто героєм в землю ліг
За Батьківщину, за кохання,
За крок священної землі.
Вічний вогонь – це не реклама,
Щоб не забули вбитих ми...
Він для дітей, як слово: Мама,
А для дорослих – слово: Мир!
– Спасибі. Вірші вразили, наче блискавка. Особливо вразив святковими буднями вірш «Шлях до тебе», – сказав Микола Антонович.
– І мені дуже сподобався вірш «Шлях до тебе». А тепер хоч і в дощ, аби додому – до проведення своїх святкових буднів, – усміхаючись додала Василина Григорівна.
– Додому, так додому. Що скажеш, Олександр? – люб’язно запитала Сніжана Вікторівна.
– А я хочу щоб ти ще прочитала, – заперечив Олександр Андрійович, усміхнено дивлячись в її насторожені очі.
– Підожди, підожди! От коли ми з тобою прийдемо додому я тобі дома так почитаю…, – усміхаючись посварилася пальчиком Сніжана Вікторівна.
– Я б ще послухав та хочеться вже додому. Давай закривай двері та пішли, – втрутився Микола Антонович, захищаючи колегу.
Сніжана Вікторівна посварилася пальчиком і на Миколу Антоновича і дістала з сумочки ключик. Всі слухняно вийшли і вона заперла двері.
03.10.2015