04.04.2018 17:37
для всіх
49
    
  - | -  
 © Василенко Андрій Антонович

На грані живого і мертвого

глава 8 том 4

літо близиться до фінішу

Василина Григорівна та Сніжана Вікторівна закінчували писати комп’ютерну програму по ув’язці резервної частини мозка експериментатора та ефіру з ультразвуковим електромагнітним датчиком і по ув’язці ультразвукового електромагнітного датчика з діючим спеціалізованим комп’ютерним устаткуванням. Олександр Андрійович поніс Петру Микитовичу словесний репортаж і вони вдвох стали поповнювати новими коментарями знятий сюжет відеокамерою під час операції головного мозка. Микола Антонович займався кресленням ультразвукового електромагнітного датчика. В лабораторії знову запанувала вчорашня тиша, яку зрідка порушував тихий ляскіт вагонних коліс електричних потягів. Дівчата, закінчивши писати комп’ютерну програму по ув’язці резервної частини мозка експериментатора та ефіру з ультразвуковим електромагнітним датчиком і по ув’язці ультразвукового електромагнітного датчика з діючим спеціалізованим комп’ютерним устаткуванням стали займатися іншою справою. Сніжана Вікторівна пішла в машинну залу обчислювального Центра, а Василина Григорівна пішла в школу. В школі на неї чекали майбутні учні.

Василина Григорівна відкрила школу і показала дітям класи, в яких вони будуть навчатися.

– А тепер пішли до мене в кабінет поговоримо та я прийму ваші документи, – сказала Василина Григорівна і відчинила двері. – Заходьте, будь ласка, – запросила вона.

В кабінеті всі не помістилися. Шестеро стояли у відкритих дверей і все слухали. 

– Мене звати Василина Григорівна Чабаненко. Я працюю директором цієї школи, – представилася вона. – Я по вас бачу, що ви всі ровесники. І мабуть з одного класа і всі класом мабуть вирішили перейти в нашу школу? – запитала Василина Григорівна.

– Вас, Василина Григорівна, інтуїція не підвела. Мене звати Органна. Я староста нашого десятого класа. В нашому класі навчається чотирнадцять школярів. Ось наші атестати всіх чотирнадцяти, всі прийти не змогли по важливим причинам. Школа наша знаходиться на околиці Києва. Їздимо до школи електричкою. Зі мною розмовляли всі вчителі, які викладали свої предмети в нашому класі й вони просили мене, щоб я узнала про їхню долю, – повідомила Органна. – А це їх прізвища та телефони, – сказала вона і віддала аркуш паперу.

– Я щиро вдячна вам всім за ваше дружнє рішення. Наша школа візьме їх всіх на роботу з великим задоволенням, – сказала Василина Григорівна. – Якщо у вас запитань немає, то я щойно буду їм телефонувати, – повідомила вона. – А вас, шановні випускники, прошу приходити першого вересня на уроки. На все добре! – додала вона.

Василина Григорівна прийняла таке рішення – прийняти кожного на роботу без попередньої співбесіди і подзвонила першому по списку. Це був викладач історії – Ігнат Матвійович, 

– Ігнат Матвійович, вас турбує директор заводської школи Вишгородського района – Василина Григорівна. Тільки що були в мене ваші учні. І я думаю, щоб вам всім не приїздити по трудовому влаштуванню ви можете зібрати трудові книжки та заяви інших вчителів і приїхати один. Поговоріть з ними. А ви, Ігнат Матвійович, можете приїхати в школу в будь який час, я на вас буду чекати. Якщо треба дзвоніть. Мій телефон висвітився на вашому мобільному. На все добре і до побачення.

«А я вже переживала, що в нашій школі в цьому навчальному році, окрім першокласників більше нікому не прийдеться вчитися, адже до першого вересня залишилося п’ять днів», – подумала Василина Григорівна.

Василина Григорівна сховала всі атестати в невеличкий металевий сейф і її мрії стали уявно витати в творчих небесах. Вона думала про своє філософське бачення Вселеної.

Вона розуміла, що кожен вчений має свою думку по відношенню до самих звичайних явищ природи. Про сяйво яке створює Ранішня Зоря, один каже, що це результат падіння метеоритів з вищих слоїв атмосфери. Інші приписують магнетизму земної кулі . Другі думають, що це електричне явище. А є і такі, що Ранішню Зорю розглядають як явище згорання карбонату водню, який виділяється із землі внаслідок гноїння рослинної матерії. Або є такі, що стверджують як наслідок того, що якесь тіло туманності, яке обертається навколо Сонця і коли воно находиться по сусідству із Землею, то віл сонячного проміння в його газоподібній частині матерії в нашій атмосфері і виникає явище Ранішньої Зорі.

Читаючи наукову пресу Василині Григорівні кожен раз приходилося в любій галузі науки виявляти розбіжності думок вчених. У неї склалося таке враження, що ні один експериментатор, ні богослов не розуміють як духовну так і матеріальну сторону природи Вселеної. Їх сама вченість затримується по двом причинам – це органічне нерозуміння духовної сторони природи і їх боязнь громадської думки. Те, що було наглядним доказом і успіхом в очах Платона і його учеників тепер сучасними вченими розглядається як надлишок, що б’є через верх надмірної фантазії, яка базувалася на не правдивій філософії. Свідчення людей древності, які були дуже близькі до духу природи – єдиному аспекту, в якому духовність дозволяла себе розглянути і збагнути, тепер для сучасних вчених – це легендарні та міфічні казки. Василина Григорівна добре пам`ятає, що Гіппократ ще тоді думав і казав, щоб пізнати Вселену, треба істину шукати в природі, посилаючись на свій інтелект, тому що інтелект є духовний дар природи – продукт еволюції нашого мозка. Інтелект, як духовна іскра розума підсвідомо знаходиться в резервній частині мозка, яка була у древніх феноменів задіяна свідомістю і через нервову систему проявляла несвідомо в мозку рефлекторні дії пізнання істини. Подібними духовно-рефлекторними діями – інстинктом володіють, риби, тварини, пернаті ті інші живі істоти. Їх інстинкт безпомилково знає і вказує, як піклуватися їм про себе. В процесі еволюції розум формувався в двох напрямках – у напрямку свідомого пізнання Вселеної і в напрямку підсвідомого пізнавання. Підсвідомий інтуїтивний напрямок притаманний розуму людини. А підсвідомий інстинктивний напрямок призначений для тварин, риб, пернатих та інших живих істот. Для кожного виду живих істот, окрім людини, був свій еволюційний напрямок створення форми та змісту їхнього інстинкту.

Василина Григорівна добре усвідомлювала, що інтуїція є миттєво діючим знанням всезнаючої свідомості. Гублячи інтуїцію людина розгублює свої інтелектуальні сили, які є духовним вінцем і завершенням інтуїції. Інстинкт рибини, тварини, пташини та іншого вида живих істот є підсвідомою формою та змістом їхнього розума, він вказує їм на орієнтацію в просторі, на час розмноження нащадків, та як знайти ліки в час захворювання.

Василина Григорівна мріяла і була впевнена, що еволюційне удосконалення розума досягається завдяки еволюційному удосконаленню інтуїції людини та інстинкту у різного вида животних. Василина Григорівна в своїх роздумах дійшла висновку, що чим вища інтуїція чи інстинкт тим вищий розум. Це вона вже наглядно бачить в порівнянні мурашок і тигра.

Всі мурахи зі своїми архітектурними, соціальними і політичними здібностями стоять значно вище по шкалі інстинкту. Вони творчі, віддані і не лякливі своєю душею та трудолюбиві, а підступний королівський тигр, який тільки підстерігає свою добичу. Тайни інстинкта довго зневажали в храмі науки. У кожній людській Расі була різна інтуїція, яка постійно еволюціонувала і накопичувала свій інтелект.

Василина Григорівна не сумнівалася в тому, що інтуїція представляє собою абсолютне знання, яке обґрунтоване на баченні свідомості тотожного упізнаного об’єкта. Людина в процесі пізнання використовує: думку, науку і осяяння. Думка – це почуття та сприйняття істини. Наука це – діалектика. Осяяння – інтуїція. Через них людина стає здібною перенестися за межі нашої планети і прийняти участь у спілкуванні з іншими духовними та фізичними особами. І до Василини Григорівни враз прийшла така думка, що якби не було внутрішнього осяяння так званої інтуїції, то у євреїв не було б Біблії і у християн не було б Ісуса. Те, що Ісус робив, то були плоди його інтуїції.

Її мрійливе натхнення перервав телефонний дзвінок. Подзвонив Ігнат Матвійович, що вже він виїхав із пригорода електричкою, везе документи всіх вчителів.

Василина Григорівна вийшла із свого кабінета і стала зачиняти двері.

– Не закривай, – обізвався, ідучи по коридору Олександр Андрійович.

– Ти, що, Олександр, з Петром Микитовичем закінчили зйомку відео репортажа по проведенню хірургічної операції? – запитала Василина Григорівна. – Готуєтеся зустрічати групу американських вчених із Колумбій-

ського інститута Нью-Йорка, – додала вона.

– Закінчили, – відповів Олександр Андрійович.

– Можемо у вихідний день подивитися? – запитала Василина Григорівна.

– Та хоч зараз. Ти куди йдеш? Зайдемо подивимося можливо щось підкажеш ще добавити до сюжету, – запропонував Олександр Андрійович.

– Ходімо. В мене ще є небагато часу. Якщо не встигну додивитися, то обов’язково зайду додивитися, – погодилася Василина Григорівна.

В кабінеті заводського Інтернета їх зустрів Петро Микитович і запросив присісти, показавши на стільці.

– Ви на довго? – запитав Петро Микитович. – Чаю, чи кофе? – запропонував він.

– Ми зайшли продивитися ще раз сюжет відео репортажу. І можливо Василина запропонує чимось поповнити сюжет, – сказав Олександр Андрійович. – Мені чаю. А тобі, Василина? – запитав він.

– Теж чаю, – погодилася Василина Григорівна.

Петро Микитович приготував чай, поставив чай на стіл і включив відеокамеру. На екрані почали появлятися знайомі Олександру Андрійовичу кадри.

Спочатку відео репортаж почався із зустрічі та знайомства в аеропорту Бориспіль з пацієнтом із Америки Едгардом Паундом – доктором філософських наук та його кращим другом Рудольфом Фейманом – лауреатом Нобелівської премії в області фізики. Потім появилися кадри приїзду їх на завод та знайомство з заводом. Далі пішли кадри по хірургічній операції.

– Яке в тебе, Василина, враження? – запитав Олександр Андрійович.

– Побачене дуже вражає, але у почутому на мій погляд не вистачає інтерв’ю тих людей, які показані на екрані цього відео репортажа, – зауважила Василина Григорівна.

– Ти, Василина, права, а я про це і не подумав. Технар – не філософ, – сказав Олександр Андрійович.

– Я вам відредагую відео сценарій цього сюжета, і дам пораду для кожного про що бажано буде почути в їх інтерв’ю. – сказала Василина Григорівна. – А ви потім кожного запросите до себе на інтерв’ю, – додала вона.

У Василини Григорівни задзвонив телефон. Дзвонив Ігнат Матвійович, що він чекає її біля школи.

– Я іду в школу, бо на мене там вже чекають, потім прийду, – сказала Василина Григорівна.

Василина Григорівна подзвонила в кадри Поліні Петрівні, щоб вона

щойно прийшла до неї і пішла в школу.

–Я вибачаюся, Ігнат Матвійович, – сказала Василина Григорівна і, відперши двері запросила його в свій кабінет.

Ігнат Матвійович поклав трудові книжки, паспорта та заяви Василині Григорівні на стіл. Він був пенсіонного віку, але виглядав молодше. Василина Григорівна взяла заяви і стала на кожній ставити підпис, що вона просить прийняти на роботу.

– Василина Григорівна, – звернувся Ігнат Матвійович –. Мені до ухода на пенсію залишилося ще чотири роки. Ви ж дасте мені доробити до пенсії? – запитав він.

У відчинені двері заглянула Поліна Петрівна.

– Заходь, Поліна Петрівна. Ви, Ігнат Матвійович, про це не думайте, аби ваше бажання та дозволяло вам здоров’я, то працювати зможете до схочу, – відповіла Василина Григорівна. – Пішли я вам покажу кімнату для вчителів, а потім ви підете із Поліною Петрівною до неї і вона оформить вас всіх на роботу згідно ваших заяв із сьогоднішнього дня.

Вони втрьох зайшли у кімнату для вчителів, оглянули і, обмінявшись теплими словами присіли на доріжку.

– А тепер пішли зі мною, – сказала Поліна Петрівна.

Вони прийшли у відділ кадрів завода.

– Ви, Ігнат Матвійович, не хвилюйтесь, що вас на роботу зачисляє не школа, а завод. Наша школа збудована за кошти завода і знаходиться на балансі нашого завада і все це узаконено з Міністерством Освіти. Ви поки, що присядьте. Можете почитати нашу заводську газету «Фрезер», а я швиденько напишу на вас всіх наказ по заводу і запишу вам у трудові книжки про ваше прийняття на роботу в школу.

Поліна Петрівна взяла верхні документи: паспорт, трудову книжку, заяву і стала заносити дані в наказ, пишучи його на комп’ютері. Це були документи вчительки англійської мови – Ротенберг Фаїни Марківни 1965 року народження. Народилася в державі Ізраїль в місті Тель-Авів. Проживає на Україні з 1985 року. Заміжня. В наказ на неї вона занесла прізвище, ім’я та по батькові, дату народження та записала ким оформити згідно її заяви – вчителем англійської мови і так швиденько, маючи на кожного всі дані був надрукований наказ по заводу на всіх вчителів.

– Надія, Сергій Никифорович є? – запитала Поліна Петрівна. – Кажеш є. Тоді, будь ласка, зайди візьми в мене на підпис наказ по заваду. Дякую, – додала вона.

Надія Петрівна зайшла у відділ кадрів, взяла наказ по заводу і понесла директору завода на підпис.

– Через десять хвилин Надія Петрівна принесе підписаний директором наказ по заводу і я тоді заповню ваші трудові книжки, – сказала Поліна Петрівна. – А тепер, Ігнат Матвійович, в мене до вас делікатне запитання. Я коли ще не працювала на цьому заводі була у відрядженні в Єрусалимі. Красивий город. Але я без перекладача ніде не могла сама впоратися. Якби знала мову івриту або мову ідиш я була б дуже задоволена своєю поїздкою. Планується відрядження в Палестину моєї кращої подруги, з якою я тоді працювала, то може б Фаїна Марківна написала коротеньку мову побутового спілкування. Правда там палестинці розмовляють арабською мовою, а не на мові івриту, – спитала Поліна Петрівна.

– Поліна Петрівна, коли наша група вчителів по заохотливій путівці Міністерства Освіти в цьому році їздила на екскурсію в Палестину, то тоді Фаїна Марківна в нас була перекладачем. Для неї арабська мова, як нашому українцю російська. Я їй скажу і вона вам напише побутовий словник для зрозумілого побутового спілкування, – повідомив Ігнат Матвійович.

У відділ кадрів заводу зайшла Надія Петрівна і положила на стіл наказ по заводу підписаний директором завода.

– Надія Петрівна, а тебе можна запросити, щоб ти допомогла мені заповнити оці трудові книжки. Тобі половина і мені половина, щоб ми швидше відпустили Ігната Матвійовича і він встиг на електричку, – попросила Поліна Петрівна.

– Давай з великим задоволенням. Треба ж людям робити приємне, – сказала Надія Петрівна.

Вони розділили трудові книжки порівну і стали в них записувати про прийняття кожного в школу такого-то завода на такі-то вчительські посади з такого-то числа місяця і року.

– Все! – промовила Надія Петрівна і глянула на Поліну Петрівну, яка вже почала ставити печать у трудових книжках.

– От і все, Ігнат Матвійович, ось беріть ваші трудові книжки, вас поздоровляю і бажаю успіхів у вашій навчальній та виховальній справах, – сказала Поліна Петрівна тиснучи йому руку. – Тепер ідіть на електричку ви встигаєте, – радісно додала вона. 

До щирого поздоровлення Ігната Матвійовича приєдналася і Надія Петрівна.

Ігнат Матвійович подякував і, попрощавшись пішов на електричку.

Василина Григорівна заперла кабінет для вчителів, а потім свій та двері школи і пішла в заводський Інтернет до хлопців редагувати сценарій про операцію головного мозка.

– Петро Микитович, давай чай та вмикай відеокамеру, – зайшовши запропонувала Василина Григорівна.

В кадрі появилася Надія Петрівна, яка поселяла в заводському домі в кімнату для приїжджих Едгарда Паунда та Рудольфа Феймана.

– В цьому кадрі невідомо де поселяються і хто ця людина, що їх посе-ляє, – зауважила Василина. – Ти, Петро Микитович, як ведучий цієї програми, повинен запитати, а Надія Петрівна повинна сказати хто вона і де

поселяє приїжджих і побажати їм на добраніч.

Далі в кадрі появилася Сніжана Вікторівна та Василина Григорівна, яким Едгард Паунд цілував руки.

– Запитай, Петро, теж хто ви такі. А Сніжана Вікторівна хай скаже, що вона така-то і прийшла як уболівальниця. Я впевнена, що Сніжана знайде, що сказати на твоє запитання, – запропонувала Василина Григорівна. – Я ж дам інтерв’ю коли закінчимо перегляд відеозапису, але ми всі повинні зібратися ще раз для того, щоб експромтом вклинитися в будь який коментар, даючи цікаве доповнення цього кадра, – додала Василина Григорівна.

В кадрі появився Микола Антонович.

– Він повинен розповісти хто він і як він прийшов разом із Олександром до розробки ними такого медичного устаткування, – запропонувала Василина Григорівна.

Відео зйомка закінчилася. Василина Григорівна, дала своє інтерв’ю і пішла з Олександром Андрійовичем в лабораторію. Був кінець робочого дня. Коли зайшли в лабораторію на них вже чекали Микола Антонович та Сніжана Вікторівна.

В лабораторії пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила Надія Петрівна своєму любому Миколі Антоновичу. Просила нагадати Олександру Андрійовичу, Сніжані Вікторівні та Василині Григорівні, що завтра зранку заводські машини везуть огородників на поле для послідньої обробки огородини від колорадського жука.

– Телефонувала моя Надійка. Завтра зранку по заводському графіку всі огородники нашого завода їдуть в поле травити колорадського жука, – повідомив Микола Антонович. – Думаю, що не забудемо. А ти, Сніжана, не забула…Вже кінець робочого дня, – запитав Микола Антонович, дивлячись на неї трішки усміхнено.

– Що не забула? – теж, усміхаючись запитала Сніжана Вікторівна. – Забула!

– Почитай щось. Може і про жука, – попросив Микола Антонович.

– Про жука, а якщо не про жука, а про павука? Все одно комахоїдні, – сказала Сніжана Вікторівна.

– Читай про павука – послухаю, – погодився Микола Антонович.

Сніжана Вікторівна стала читати такі вірші:

ПАВУК

Коли між гілок павутину плете павук, 

Вона переходить в твердий із рідкого стану, 

Її перехід – реактивний має звук, 

Від швидкості виходу плетиво різним стане.

Тверда павутина – матерія мертва все ж, 

Рідка ж павутина у ньому жива – не мертва...

І кут при падінні від неї залежить теж, 

Без неї павук не побачить, не вчує жертву, 

І вниз не злетить між гілок лісових, густих.

Падіння його – реактивне, він кут міняє ...

... Лежить відкриття наукове – де стик

Живої матерії з мертвою ... Так, буває!


РАНОК

Пелюстками хмари розкрилися в небі, 

З них хоче блакиті напитись роса

І травам віддатись в зеленій потребі, 

Щоб був задоволений сіном косар!

Проснулося все – оживилось подвір’я:

Хазяїн став поратись біля тварин, 

З гусей, що близь сіна посипалось пір’я –

Побились, – аж півень покинув свій тин!

Пелюстками хмари розкрилися в небі, 

Засмагливо Сонце всміхнулось росі

І – сонне проміння, мов півнячий гребінь, 

Торкнулося сіна в рум’яній красі!


У ВИРІ ЛЮБОВІ

Іще не зів’яло, як травка, кохання,  

Лиш тишею сіло в духмяному сіні…

Все так же катаються внуки на санях

Й дощі, мов лепечуть під настрій весінній!

Все так почуття набухають, мов брунька, 

Й душа наливається соком любові!

І в серці, мов бринькає радості струнка –

Це наше кохання вирує, мов повінь!


– Сніжана, ти знала, що ми завтра їдемо в поле і спеціально мабуть про нього підготовила нам такі вірші? – запитав Микола Антонович. – Я задоволений такою тематикою. Я вже там побував і завтра можу не їхати, – жартуючи сказав він.

– Гарні вірші. Молодець! – сказала Василина Григорівна.

– Хороші вірші. А тепер пішли додому, – сказав Олександр Андрійович і, взявши її за талію повів на вихід із лабораторії.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!