06.04.2018 11:11
Без обмежень
13 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

На грані живого і мертвого

глава 10 том 7

прополка в аграрному цехі завода

В парковій зоні завода в збудованій невеличкій, але в добротній і надійній коморі для збереження і вкриття від доща та сніга знаходилося аграрне знаряддя заводчан та лави, які використовуються заводчанами для поїздки в аграрний цех та для проведення влітку в парковій зоні всіляких церемоній та свят. Біля цієї комори, взявши із неї сапки сидять заводчани на винесених із неї лавах і чекають заводський транспорт, щоб ці спеціальні лави поставити в кузова цих машин і поїхати в село на прополку своїх земельних дільниць.

– Хлопі, будь ласка, вставайте! Он бачите вже їдуть машини, – сказала Сніжана ласкаво, дивлячись то в світло-зелене плесо очей Сергія, то в бездонну голубизну очей Олександра.

Микола Антонович, Олександр Андрійович, Сергій Никифорович, Петро Микитович та всі чоловіки поставили лави в кузова машин, всі посідали і поїхали. Коли машин виїхала за місто молодь: дівчата та хлопці почали співати, а коли вже виїхали на пряму дорогу, яка вже вела до села, то почалася жвава розмова і про овочеві культури, і про їх прополку.

– Олександре Андрійовичу, що ви зі Сніжаною Вікторівною спочатку будите полоти? – запитала Василина Григорівна.

– Ми почнемо з морковки та буряка після їх проривки, а потім почнемо полоти цибулю, перець, капусту, петрушку, укріп та, якщо встигнемо то почнемо прополювати і діляночку картоплі, – відповіла Сніжана Вікторівна.

– А ми з Маргаритою спочатку прорвемо та прополемо те що й Сніжана та ще прополемо, якщо встигнемо, гречку, – сказав Петро Микито-вич.

– А ви, Василина Григорівна, з Сергієм Никифоровичем, що почнете полоти? – запитав Петро Микитович.

– Ми спочатку теж прорвемо і прополемо морковку та бурячок, а потім почнемо полоти цибулю, перець, капусту, петрушку, укріп та, якщо встигнемо, то почнемо і діляночку кукурудзи, – відповів Сергій Никифорович, і знову чомусь став згадувати як вони з Олександром Андрійовичем після захиста дипломів їздили в ліс за опеньками і їм обом тоді запала в око Сніжана Вікторівна. Цей спогад чомусь визвав ті давні приємні почуття і заставив його знову довго розглядати Сніжану Вікторівну, відчуваючи її теплий погляд, який вона теж чомусь не зводила з нього, відчуваючи тепло його очей. Сергій Никифорович, не відриваючи погляд від Сніжани Вікторівни звернувся до Миколи Антоновича. – Микола, розкажи з чого ти з Надійкою почнеш прополку? – запитав Сергій Никифорович.

– Ми почнемо свою прополку з того, що й ви, а потім станемо полоти

ділянку баштана: дині, кавуни, огірки та гарбузи, – відповіла Надія Петрі-вна кокетливо, зазираючи йому в очі як це частенько повторює і на роботі.

– Ти ж, Микола, не забув, що я тобі казала коли ми їздили на посадку овочевих? – запитала Василина Григорівна. – Так що шукай собі сторожа, а то твоя прополка буде даремною, – сказала, жартуючи, Василина Григорівна і всі усміхнулися.

Нарешті машини повернули на дорогу в поле і, проїхавши до середини поля зупинилися. Заводчани, взявши сапки та кошики з їдою розійшлися по своїх земельних дільницях.

Була хороша погода і працювалося легко, а годинник непомітно намотував на циферблаті своїми стрілками час, піднімаючи Сонце в зеніт.

– Ну що любий, Сергій, може зробимо перерву на обід та запросимо сусідів, – запропонувала Василина Григорівна.

Сусіди погодилися. І взявши кошик з їдою пішли. Коли прийшли, то стіл вже накривався повним ходом. На скатертину розстелену Василиною Григорівною стали викладати із кошиків різні страви. Не обійшлося і без спиртних напоїв. Від кожної пари стояли пляшки «Кагора».

– Сергій, розкорковуй! – лагідно запропонувала Сніжана Вікторівна, заглядаючи ніжно в його очі, з яких вже назустріч в карі очі Сніжани Вікторівни бігли емоційні хвилі любові.

Сергій Никифорович розкоркував і розлив порівно всю пляшку в підставлені хлопцями стакани.

– Так, хлопці та дівчата, остальне дома, – сказав Сергій Никифорович і підняв стакан, зустрівшись із бажаним поглядом Сніжани Вікторівни.

– А я вас всіх шановні, колеги, запрошую до нас в гості на продовження нашого обіду, – запропонувала Василина Вікторівна, .

Випили, закусили, а відпочивати не стали.

– Дома будемо відпочивати, – сказала Сніжана Вікторівна, дивлячись в очі Сергія Никифорович і, витаючи в їх світло-зеленій заводі чекала на його відповідь.

– Правильно, Сніжана, кажеш. Погляньте, вже всі заводчани працюють, – сказав Сергій Никифорович, дивлячись в її бажані ніжно чекаючі очі. – А тепер накрийте, що на скатертині та ходімо полоти, – додав він.

– А тепер, Сергій, ми запрошуємо їх по приїзду до нас та продовжимо розмову про наші враження від сьогоднішньої вилазки на природу, дивлячись Олександру в очі і, тонучи всім своїм єством в плесі його голубих очей, – сказала, усміхаючись, Василина Григорівна, показуючи рукою на не прибране зі скатертини.

– А тепер давайте позмагаємося, як завжди. Хто швидше впорається, той від мене отримає відповідний приз, – весело запропонувала Сніжана Вікторівна. – Що скажете, хлопці? – запитала, спрямувавши свій погляд на Сергія Никифорович.

– А який же на цей раз буде приз? – запитав Микола Антонович.

– А це ж як і тоді – жіноча тайна, Залежить лише від того – яка з наших бригад стане переможцем? Як для тебе, то ти ж знаєш приз буде такий же як завжди – прочитаю вірш, – відповіла Сніжана Вікторівна.

– Годиться! А тепер, мої любі друзі, гайда по своїм робочим місцям, – сказав Микола Антонович і вони розійшлися по своїх дільницях і стали сапати.

Сонце, сідаючи на околицю села вже вішало над полем рожеву загра-ву.

– Скоро почне вечоріти, – сказав Микола Антонович, закінчуючи намічену прополку. – Надійко, ти бери кошики та йди до Василини, а я зараз теж буду йти, – додав Микола Антонович.

Надія Петрівна прийшла і стала вкладати в кошики залишене після трапези. Коли прийшов Микола Антонович Надія Петрівна вже все повкладала в кошики.

– Надійко, гукай Сніжану хай читає вірш, – звернувся, жартівливо, Микола Антонович і, підійшовши, смачно поцілував. – Ну що, любима? Завтра приїдемо досапувати, – додав він.

Сонце вже сіло за обрій і вечір став фарбувати небо сірою фарбою, підганяючи роботу працюючих.

Заводчани стали сходитися і сідати на машини. Нарешті прийшли і Серій Никифорович з Василиною Григорівною, Олександр Андрійович зі Сніжаною Вікторівною та Маргарита Віталіївна з Петром Микитовичем.

– Завтра ще приїдемо полоти сказав Сергій Никифорович. – А ви, хлопці, та дівчата, ? – запитав Сергій Никифорович.

– Ми теж приїдемо та просапаємо гречку, – відповіла Маргарита Віталіївна.

– А ми приїдемо та прополемо гарбузи, – відповіла Надія Петрівна.

– І ми приїдемо та будем досапувати цибулю, – відповів Олександр Андрійович.

Вони мовчки взяли сапи та кошики і пішли до машин. Мовчки сіли і поїхали, а коли приїхали до заводської комори і поклали в ній сапи, то вже стемніло.

По алеї між ялинками їх Місяць довів до будинка.

Всі зайшли в ліфт і, вийшовши на десятому поверсі гості почали, як завжди, з вестибюля розглядати вечірню річку Дніпро. Небо було зоряне. По темній воді плив Місяць, мов золотий човен, а зорі, ніби сріблі русалки, 

взяли його у своє оточення.

– Досить розглядати. Заходьте в квартиру, – запросила, стоячи у відчинених дверей Василина Григорівна. Розташовуйтеся, як у себе дома. Ви ж в нас уже не в перший раз.

В залу прийшов Сергій Никифорович і поставив на стіл дві пляшки вина «Шардане».

В залу зайшла Василина Григорівна і поставила на стіл вісім чарок, сир та цукерки.

– Олександр, відкорковуй та наливай по п’ять капель, щоб враження від цієї поїздки краще віддзеркалювалися в думці кожного, – весело і усміхнувшись попросила його Василина Григорівна і, зазирнувши в його очі пірнула всім своїм нутром у плесо його голубих очей.

– Я хочу послухати вчених нашого завода, – почав розмову Сергій Никифорович. – Коли ви, Микола Антонович, будете лікувати від хвороби зла?

– Через тиждень, – запевнив Микола Антонович. – Ми вже готові. Ми вже по спеціальній автоматизованій комп’ютерній програмі завели в пам`ять спеціалізованого електронно-комп’ютерного устаткування всі атоми, які можуть бути в резервній частині мозка з їх відповідно кожному структурну решіткою та кутами їх з’єднання мі ж собою в молекулах. Вони нам уже відомі і знаходилися на зовнішніх носіях в електронно-комп’ютерному устаткуванні. Ми їх туди завели коли визначали двійники розуму в резервній частині мозка. Та ще проведемо таку роботу: по спеціальній автоматизованій комп’ютерній програмі електронним ультразвуковим датчиком будемо окреслювати границі резервної частини мозка для виявлення в ній всіх атомів. Потім по спеціальній автоматизованій комп’ютерній програмі приладом-перехоплювачем будемо перехвачувати і затримувати атоми в резервній частині мозка для їх розгляда Тазиметром Едісона, який має величезну степінь відчуття. Він дасть можливість узріти всі атоми і направити їх в діюче спеціалізоване електронно-комп’ютерне устаткування для встановлення їх параметрів; в окресленій зоні резервної частини мозка. Далі ми по спеціальній автоматизованій комп’ютерній програмі через Тазиметр Едісона методом функціональної магнітно-резонансної томографії магнітно-резонансним томографом проведемо копіювання всіх атомів резервної частини мозка. Потім, враховуючи рухливість нейронів, які можуть штовхати атоми при їх дослідженні, ми для утримки атомів використаємо по спеціальній автоматизованій комп’ютерній програмі прилад електронно-магнітного затримання атомів для їх розгляда. Далі електронним фотомікроскопом ми будемо зчитувати та визначати скопійовані магнітно-резонансним томографом всі параметри атомів резервної частини мозка. Залишається нам розробити репараційні атоми. Створити математичну модель по лікуванню хвороби зла репараційними атомами та написати

комп’ютерну програму.

– Зрозумів. Будемо лікувати. А тепер, хлопці, яке ваше враження, що нового прийшло до вас на ум, – запитав Сергій Никифорович.

– Я мав задоволення від отримання селянської роботи, вона мені нага-дала про моє село і моїх батьків, яких вже давно немає – сказав Микола Антонович і випивши став закусювати.

– Я після такої роботи відчуваю себе бадьорим, як після зарядки проведеної по системі Йогів та ще згадав як я пас з батьком, селянську череду корів, – сказав Олександр Андрійович і випив чарку вина.

– В мене був хороший настрій який надихнув мене написати гумореску, – сказав Петро Микитович.

– Що скажете, наші дорогоцінні кохані, про враження від поїздки?– запитав Сергій Никифорович і випив чарку вина та закусив цукеркою.

– Я отримала задоволення від відчуття польового простора, наповненого ефірним флюїдом і думала над новим нарисом, – сказала Василина Григорівна.

– Ти, Василина Григорівна, отримала задоволення від простора, а я отримала від півнячого співа, який надихнув мене створити вірш, – сказала Маргарита Віталіївна.

– Будь ласка, Маргарита, прочитай, – попросила Сніжана Вікторівна.

Маргарита Віталіївна стала читати такий вірш:

ПІВЕНЬ

Спить все село, лиш ми одні під тином:

Немов уві сні я тебе цілую, 

Над нами стигла вже висить калина, 

Кукушки гучно про любо кукують!

Вже батько і мати вишли на подвір’я

І б’ються кури, аж летить з них пір’я.

…З магічного сну вивів нас світанок

І стук ворони, що горіх лузає

І пісня півня, що злетів на ганок –

Він з нами третій був, але не зайвий!


Хороший вірш, – похвалила Сніжана Вікторівна.

– Мені дуже сподобалося. Ця поїздка надихнула мене на вірш: «Сон», яким я доповнила приз Миколи, – відповіла Сніжана Вікторівна. – А тепер, Микола, слухай – це твій приз, який я тобі обіцяла і стала читати:

Світлій пам’яті мами – Феодосії Іллівни

СОН

Я бачу село уві сні:

Воно, як колись, — у тополях!

Дорога із них вибігала, 

Край нього звучали пісні —

Так юність верталася з поля…

І лунко, здіймаючи галас, 

Із греблі пірнала в ставок…

І, змивши напругу буденну, 

Ішла в сіновали спочинку…

А мати — у хаті в совок

Змітає пиляку щоденну

І каже: «Приїхав би, синку»!

Світлій пам’яті тата – Антона Опанасовича

ВІВЦІ

Коли виростав у селі, як підпасок, 

Знав мову тваринного кличу…

І зараз, мов з руна неначе я пасмо

На прядці уяви посмичу

І скручую в стрічку прозоре минуле…

І бачу: обідають тато, 

І вівці жують у загоні…

А потім – вже тато неначе заснули, 

Бо треба в жару й подрімати

В тіснім курені, на ослоні…

Було це давно, а здається неначе

Насправді ще й нині буває –

В уяві моїй, мов насправді і зряче, 

Немов наяву оживає!


КРИНИЦЯ ЛЮБОВІ

Коли трактористи у полі пар чорни орали, 

Ми біля криниці зустрілися вдруге з тобою:

Цеберкою воду із неї корові ти брала

Близь неї стального коня напував я водою.

Освідчились – нас озорило любові сіяння!

Нас в ціле одно об’єднали любов і кохання –

В дзеркальній криничній воді ми себе розглядали

І бачили в ній ми любові майбутньої далі:

Наш образ, як фото, відбився у наших зіницях –

Один одного, як голубка і голуб, леліли!

Джерельна вода нам здавалась вином у криниці –

Пили ми її, мов любов, і від щастя хмеліли!



БАЖАНА КРИНИЦЯ

Стоїть ще криниченька біля воріт, 

Ти з неї уста опріснила свої, 

Із неї п’є воду село і мій рід, 

Веселка п’є вдень, а вночі — солов’ї.

Смачніше немає цієї води…

На нашім весіллі було все село!

Якби не криниця — бажана завжди, 

Ніколи б у мене тебе не було!


СТРІЛЯНИНА

Своїм почуттям, мов стріляєш у мене –

Воно із духмяної квітки кохання!

І я теж стріляв почуттям ще зеленим, –

Всі кулі його – це юнацьке світання!

Ти серце поранила в цій стрілянині

Воно від любові приємно вмирає!

Душа у коханні відтоді й до нині –

В палкому коханні любов’ю згорає!


– Гарний приз. Дякую, Сніжано – сказав Микола Антонович. – Тепер можна і розходитися, – додав він.

Гості, похваливши вірші, зібралися на вихід.

– От і все, – сказав Сергій Никифорович, і повів колег у вестибюль. – Нагадую, що завтра ж всім на роботу. Не проспіть, та не переплутайте, бо ще підете не на завод, а в паркову зону і будете чекати поки приїдуть машини – пожартував він і потиснув хлопцям руку, а дівчатам – поцілував.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «На грані живого і мертвого (Глава 11 том 7) / Роман | Василенко Андрій Антонович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «На грані живого і мертвого (Гоава 9 том 7) / Роман | Василенко Андрій Антонович». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Василенко Андрій Антонович.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо