На грані живогот і мертвого
глава 14 том 7зюір урожая овочевих
На початку трудового дня тижня стояв теплий і тихий ранок. Дихання останніх серпневих днів відчувалося і в зелених голках ялинок, які окрашали заводську паркову зону.
В парковій зоні четвертий раз по графіку роботи в полі зібралися заводчани, щоб поїхати в свій аграрний цех та зібрати урожай овочевих.
Взявши знаряддя у заводській коморі сиділи вони в парковій зоні на лавах винесених із заводської комори і чекали заводний транспорт.
Коли приїхали машини чоловіки поставили лави в кузова машин.
Приїхали і машини з причепами. В причепах лежала заводська тара для зборки відповідних овочів. Невдовзі знову загуркотіли двигуни в машинах всі посідали на лави в кузовах машин і поїхали.
Цього разу теж зібралася одна молодь. Всі дівчата та хлопці почали співати. І співали аж до виїзду на профільну дорогу. А як виїхали на профіліроку, що стелилася аж до села вони завели жваву розмову про це село та про те, як вони садили та пололи.
– Олександр Андрійович, що ви зі Сніжаною Вікторівною в цей сезон будите збирати? – запитала Василина Григорівна.
– Вітаміни – морковку, цибулю, перець, капусту, буряк, укріп і петрушку та і невеличку діляночку ранньої картоплі, – відповіла Сніжана Вікторівна.
– А ми з Маргаритою будемо збирати те що й Сніжана і гречку, – сказав Петро Микитович.
– А ви, Василина Григорівна, із Сергієм Никифоровичем, що збиратимете? – запитав Петро Микитович.
– Ми зберемо те, що й ви та ще і кукурудзу, – відповів Сергій Никифорович.
– Чому це ви, Микола, з Надією мовчите, а не розкажете поки вас не спитають, що у вас росте? – запитав Сергій Никифорович.
– Ми будемо збирати те ж саме що й ви та ще баштан: дині, кавуни, огірки та гарбузи, – відповіла Надія Петрівна кокетливо, зазираючи йому в очі як це частенько повторює і на роботі.
– Тоді ми як не покрали, то будемо їх у вас купувати по дешевій ціні, – жартуючи сказала Василина Григорівна і всі розсміялися.
Нарешті машини повернули на дорогу в поле і, проїхавши недалеко зупинилися. Заводчани, взявши з причепів пусту тару з широкими капроновими коліщатами, знаряддя та кошики з їдою розійшлися по своїх земе-льних дільницях.
Була хороша погода і працювалося легко, а годинник стрілками непомітно намотував на циферблаті час, який помітно підняв Сонце в зеніт.
– Олександр, запитай у наших сусідів може зробимо перерву на обід, – запропонувала Сніжана Вікторівна.
Сусіди погодилися і їх теж запросили до себе на обід. Олександр Андрійович взяв кошик з їдою і вони пішли. Коли прийшли, то стіл вже накривався повним ходом. На скатертину розстелену Василиною Григорівною на землі колегами викладалися різні страви із кошиків. Не обійшлося і без спиртних. Стояли дві пляшки «Кагора».
– Олександр, розкорковуй! – дуже лагідно запропонувала йому Сніжана Вікторівна, заглядаючи ніжно в голубизну його очей, із яких вже назустріч в її карі очі бігли емоційні хвилі любові.
Олександр Андрійович, розкоркував і розлив порівно всю пляшку в підставлені хлопцями та дівчатами стакани.
– Так, хлопці та дівчата, остальне дома, – сказав Сергій Никифорович і підняв стакан. – Вип’ємо за хороший урожай, – додав він.
Випили, закусили, а відпочивати не стали.
– Дома будемо відпочивати, – сказала Сніжана Вікторівна, дивлячись в очі Сергія Никифоровича тонула в заводі його світло-зелених очей – чекала на його, підтримуючу відповідь.
– Правильно, Сніжана, кажеш. Погляньте, вже всі заводчани працюють, – сказав Сергій Никифорович. – А тепер накрийте, що на скатертині та пішли збирати овочі, – додав він.
– А тепер, Сергій, я з тобою запрошуємо їх по приїзду до нас та продовжимо розмову про наші враження від сьогоднішньої вилазки на природу, – усміхаючись додала Василина Григорівна.
– А тепер давайте позмагаємося. Хто швидше впорається, той від мене отримає приз, – весело запропонувала Сніжана Вікторівна. – Що скажете, хлопці? – додала вона і свій погляд спрямувала на Сергія Никифоровича.
– А що за приз? – запитав, як завжди, Микола Антонович.
– А то ти, Микола, не знаєш. Залежить лише від того – яка з наших бригад стане переможцем? Ти ж знаєш, Микола, як для тебе, то прочитаю вірш, – відповіла Сніжана Вікторівна.
– Годиться! А тепер гайда на свої робочі місця, – сказав Микола Антонович.
Вони розійшлися по своїх дільницях і стали збирати овочі.
Сонце, сідаючи на околицю села вішало на польове вікно рожеву гардину – заграву.
– Скоро почне вечоріти, – сказав Микола Антонович, закінчуючи зри-
вати баштан. – Надійка, ти візьми кошик та йди до Василини, а я зараз теж буду котити тару з овочами, – додав він.
Надія Петрівна прийшла і стала вкладати в кошики залишене після трапези. Невдовзі прикотив тару і Микола Антонович.
– Надійка, гукай їх – хай Сніжана читає вірш, – жартівливо звернувся Микола Антонович і, підійшовши обняв її і поцілував. – Ну що, любима? Завтра приїдемо і позриваємо все з огудинням, – додав він, жартуючи.
Сонце вже сіло за обрій і вечір став фарбувати небо сірою фарбою, підганяючи роботу працюючих.
Заводчани стали прикочувати тару з овочами до машин з причепами. Прикотили тару з овочами і Серій Никифорович з Василиною Григорівною, Олександр Андрійович зі Сніжаною Вікторівною, Петро Микитович з Маргаритою Віталіївною та Микола Антонович з Надією Петрівною.
Заводчани, погрузивши тару з овочами в причепи до машин посідали на машини і поїхали, а коли приїхали на завод і ви грузили з причепів тару з овочами у свої гаражі прибудовані до глухої сторони стіни заводської комори то вже стемніло. По ялинковій алеї їх Місяць довів їх до житлового будинка.
Всі зайшли в ліфт і, вийшовши на десятому поверсі гості не стали розглядати, як завжди, з вестибюля вечірню річку Дніпро. Небо було темне.
Василина Григорівна запросила всіх в залу за стіл. Розташовуйтеся. А я на хвилинку…, – сказала і вийшла.
В залу прийшов Сергій Никифорович і поставив на стіл три пляшки вина «Шардане» і пляшку «Кагора», невипиту ними в полі при зібранні овочевих культур.
– Я зараз…, – сказав Сергій Никифорович і вийшов.
В залу зайшла Василина Григорівна і поставила на стіл вісім чарок, сир і цукерки.
– Олександр, відкорковуй та наливай по п’ять капель, – весело і, усмі-хнувшись, попросила його Василина Григорівна і, зазирнувши в його очі ніжно взяла його руку, яка лежала на його коліні і сіла поруч.
В залу зайшов Сергій Никифорович і поклав на стіл салфетки.
– Я хочу послухати вчених нашого завода, – почав розмову Сергій Никифорович. – Яке ваше враження? – запитав він.
– Відчуття рослинного світа придавало мені бадьорості, – сказав Микола Антонович.
– Я був неначе в забутті, відчуваючи душевний спокій, – відповів Олександр Андрійович.
– А я відчував душевну насолоду, яка підіймала в мені духовний настрій, – відповів Петро Микитович.
– Що нам скажуть наші дорогоцінні кохані про враження від поїздки? Сніжана, яке твоє враження? – запитав Сергій Никифорович і випив чарку вина та, закусивши цукеркою згадав їх перше знайомство.
– Мені дуже сподобалося. Поїздка надихнула мене написати на різну тематику вірші, які я буду писати дома, – сказала Сніжана Вікторівна і стала писати вірш, який їй прийшов на ум.
– Сніжана, де мій приз? – запитав Микола Антонович.
Ладно. Тоді, Микола Антонович, слухай – це твій приз, – повідомила Сніжана Вікторівна і стала із записнички читати такі вірші:
Світлій пам’яті дружини – Надії Петрівни.
ТРИ ДОРОГИ
Ведуть мене з висот порогу,
З щаблів пізнання три дороги:
Любові, Віри та Надії…
Дарує день Любові мрію,
Щоб зіркувала в чарах ночі —
На сьомім небі дум пророчих,
А Сонце промінь Віри зичить,
Надія в шлюбні мандри кличе,
Вітрець музичить пісню гаєм:
Ми в нім кохання з уст спиваєм,
Так в нашій Долі три дороги —
Схрестились за щаблем порога!
СКРИПКА ЛЮБОВІ
Мелодія скрипки – душа в ній ридає!
Від радості сльози любові – рікою…
Душевний смичок – почуття, мов гойдає, –
Бо ним диригуєш по суті рукою!
Як граєш на скрипці – душею ви схожі, –
Бо струни твоєї душі теж плакучі!
І завжди іде з них мелодія божа –
Розносить по тілу свій дух найспівучий!
Любов, як і скрипка – мелодію має,
Твоє почуття в ній, мов струни вібрує,
Озвучене – серцем мені посилає.
Ти – скрипка любові, – душею чаруєш!
У МАНДРАХ ЛЮБОВІ
На трасі космічній кохання мандрує –
У подорож мрій ти його відпустила.
Там Місяць-рижуля свій погляд дарує,
Бажає тобі, щоб в коханні щастило!
Там зорі, мов подруги, радять зустріти
Під небом земної любові коханця,
Зривають тобі гуманоїди квіти,
Щоб з ними до тебе домчати посланця…
А тут – ти в любові на обрії зірка!
Твій погляд, мов блискавка, в душу ударив…
…Це може моїм почуттям перевірка,
Хоч якби твоєю любов’ю не марив?!
КОРІННЯ ЛЮБОВІ
Писали мелодію лісу соснові вершинки…
Кохані стоять під сосною – голублять друг друга:
На ньому її дві руки – лебедині дві шийки
І тепла, і ніжна – й до чого ж красива подруга!
Стоять: почуттями обвиті, мов лебеді в парі,
Любов, як джерельна вода, від душі йде у душу
І в плесі очей голубих затонули і карі,
І їм вже ніколи й ніде не побачити сушу!
Любов почуттями врослася, як коренем, в тіло
І настрій хороший розкрилив їх думи у мріях,
Які у мандрівки любові, мов птахи, летіли
У долі такій серебрилися щастям їх вії…
Пісні про кохання святе солов’ї `їм співали,
Їх душі від серця до серця проклали дороги
Вони під сосною лежали – у мріях гуляли, –
І, наче коріння двох сосен, сплелися їх ноги!
МИСТЕЦТВО ПРИРОДИ
Ти в діях своїх беручка і надійна,
Твій погляд коханням мене надихає,
Блаженної усмішки дань благодійна
Духовної цілі скарби виявляє.
Мов макові губки – пелюстки цілунку,
З яких неможливо очей відірвати –
Ти схожа на ту чародійну чаклунку,
Що вміє красою лише чарувати…
Дивлюся на тебе – мистецтво природи
Краси неземної із просторів дивних!
Й гадаю, кохання – це чари від вроди,
А врода – це чари любові людини?!
СОН
Приснилось мені, що приїхав я в гості до рідних в село
Матуся щось прала, а тато гусей заганяв у сарай.
Коли ж розмовляли ми в хаті – так радісно з ними було!
Мені в них здавалось, немов не в село я приїхав, а в рай!
Було це давно, а тепер у дворі одинока лиш хата…
Усе, як в тумані. І півень чужий в нім співає пісні.
…Пішли відпочити в космічні простори і мама, і тато,
, А я приїжджаю у гості і бачу їх тільки у сні…
– Гарний приз. Дякую, Сніжано – сказав Микола Антонович. – Тепер можна і розходитися по домівках, – додав він.
Гості похвально оцінили приз Миколи Антоновича і зібралися на вихід.
Сергій Никифорович вивів їх і вони побажали на добраніч.
– Завтра ж всім на роботу – в поле. Не проспіть, та глядіть не переплутайте, а то ще підете на завод, – пожартував він і потиснув хлопцям руку, а дівчатам – поцілував.