Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.04.2018 10:39Нарис
 
Столиця Середзем’я
10000
Без обмежень
© Дарія Китайгородська

Столиця Середзем’я

Дарія Китайгородська
Опубліковано 09.04.2018 / 45695

Знаєте, міста – як люди: з кимсь ти дуже близький, майже родич, до когось байдужий, когось просто поважаєш, ще кимсь милуєшся здаля, не наважуючись підійти, а хтось одразу стає рідним на все життя. Ніколи б не подумала, що скажу це про Стамбул. Бо, як не крути, це східне місто, зі своїм характером, особливостями та способом існування. Однак хочете – вірте, хочете – ні, але з першої хвилини, зійшовши з літака на цю землю, я знала, куди мені йти і що робити. Якось воно само мене спрямовувало: привело до автоматів купувати Істамбулкарт, щоб вільно пересуватися громадським транспортом, не переплачуючи за таксі, підказувало, куди можна зайти перекусити, щоб мій примхливий шлунок не влаштував страйк посеред короткої відпустки, шепотіло на вухо, де знайти оригінальні й вигідні за ціною подарунки, і де, врешті-решт, найкраща турецька кава.

Кинувши торбу в готелі, я відразу помчала на набережну, бо мене завжди манить до себе море. Зазвичай я вмикаю навігатор і рухаюся за підказками, але цього разу я просто знала, що за старим високим муром буде виїзд, а за ним – море! Воно притягувало до себе тією особливою аурою, якої нема в інших природних проявах, як-от степах чи болотах (для мене, принаймні). А пальми, без особливого пафосу, розгойдували листям, заколисуючи місцевого безхатька, що спокійненько дрих собі у траві.

Я увесь вечір гуляла набережною, залазила на фортечні стіни, величні, хоч і покоцані часом, і не відчувала себе десь далеко. Ну, щонайбільше, у відпустці в Криму. Бо тут так само пахло морем: його вода була такого ж кольору, тільки в імені ховалася інакша палітра фарб – не чорна, а мармурова. Так само гуляли люди, швартувалися кораблі, вешталися коти, а повітря наповнювалося ароматом смаженини: смачний дух струменів від маленьких ресторанчиків та просто від бомжацьких наметів, де їжу готували на вогні просто неба.

Завернувши за ріг особливо високого й товстого шматка стіни, я остовпіла: в малесенькому закапелку, біля самої дороги, стояв стіл, за яким сиділи десь восьмеро чоловіків, їли м`ясо, овочі, якусь зелень і галасливо розмовляли – достоту, як якась велика компанія колег після завершення значного діла. Неподалік від них розташовувався мангал, біля якого метушився кухар, перевертаючи шматки чогось апетитного. А сантиметрів за тридцять від усього цього багатства пролітали автівки, велетенські вантажівки та двоповерхові автобуси. Побачивши мене, ці люди почали щось вигукувати, запрошуючи до гурту. І хоч я ні слова не зрозуміла, з вдячністю махнула у відповідь рукою.


Візантійщина

Найперше, це Айя Софія – те, заради чого я приїхала у Стамбул. Мені завжди хотілося її побачити на власні очі, бо прочитати про неї я встигла все чи майже все. Велична, містична, загадкова; ця споруда – з тих, заради якої люди повертаються в це місто ще й ще раз, бо завжди знаходиться щось таке, що стає відкриттям саме для тебе.

Цікаво споглядати те, як у візантійський стиль додавалися пізніші, суто мусульманські архітектурні оздоби: впліталися обережно, щоб не спотворити і не зруйнувати композицію та архітектурний ансамбль. Навіть мінарети – на мій погляд, найбільш характерні ісламські елементи – органічно доповнили загальний малюнок, і сьогодні Айя Софія є частиною мусульманського світу, при цьому не втративши приналежності до світу Константинополя чи Царгорода.

Цікаво було побачити так звану Малу Айя Софію або церкву св. Сергія та Вакса ( так цей храм знають у слов`янському світі). Як традиційно зазначають, це предтеча Айя Софії – вона має таку ж конструкцію, виконана в тому ж стилі, однак значно менша за розмірами. Деякі науковці вважають, що насправді ця споруда ніколи не задумувалася як макет великого храму, а мала своє призначення.

На відміну від великої, мала Айя Софія – це активна мечеть, куди люди приходять молитися та відбувати свої магометанські обряди. Туристів сюди пускають, коли нема намазу, а тому я скористалася цією можливістю і залізла всюди, куди можна було залізти ;)

Ще одна значна частина Візантійського світу – так звана Мармурова стіна: фортечний мур на набережній Мармурового моря, збудований за часів різних константинопольських імператорів, здебільшого зберігся до наших днів. Він пролягає набережною десь кілометрів на шість і я із задоволенням прогулялася тут першого ж вечора у Стамбулі, навіть видерлася на його вершечок у тому місці, де була дірка в огорожі. Мур наразі трохи причесаний, обсаджений тюльпанами та яскравими весняними квітами й неабияк прикрашає цю частину міста.

В цей стіновий комплекс колись був вписаний палац Буколеон – і ні, його назва не має нічого спільного з буколіками, а походить від скульптури биколева, встановленої для охорони набережної в часи античності. Сьогодні від цієї імператорської нерухомості залишилися ріжки та ніжки, але навіть з цих руїн видно, що в часи юності це був видатний архітектурний витвір.

Ще особливо сильний дух Костянтинополя витає над Іподромом, на місці якого наразі побудована Блакитна мечеть та розташована площа Султанахмет. Я, як нормальна коняка на перегонах, обскакала всю цю територію і намилувалася і Колосом – гігантським стовпом, і Єгипетським обеліском, найдавнішою спорудою Стамбулу, і Зміїною колоною, яку привезли сюди аж з Дельфів.

Мало хто знає, але просто поряд з Айя Софією розташована так звана Цистерна Базиліка – гігантське водосховище на 80 тис. кубометрів води. Це велетенський підземний палац з мармуровими колонами, вкраденими з античних храмів. Дві з них мають в основі голови Медузи, доволі страшненькі. Загалом атмосфера та вигляд цієї споруди вражає не менше, ніж наземні храми.


Стамбульщина

Власне Стамбул для мене – це, в першу чергу, Блакитна мечеть. Але тут мені не пощастило, бо якраз триває інтер’єрна реконструкція. Тому я побродила навколо, помилувалася візерунками, порахувала мінарети – їх таки шість, ніхто не вкрав жодного, трохи пофотографувала – та й на тому все. Раджу прийти сюди й увечері: як і Айя Софія, Блакитна мечеть має шикарну підсвітку.

Неподалік від цих місць розташований палацовий комплекс Топкапі, більш відомий як Сераль. Це величезний маєток з кількома палацами, прийомними та парадними залами, весняними та літніми павільйонами, домашніми мечетями, садом, фонтанами, терасами і гаремом. Жіноча частина Сералю розташована мало не під землю, принаймні, тхне там так, як у погребі чи старій хаті. Сонце туди майже не заглядає, і навіть у євнухів були світліші спальні. Всі приміщення мило декоровані – кахлі, інкрустація, позолота, коштовне каміння – в асортименті.

Якщо взяти трохи праворуч від мечеті Султанахмет і зійти секретними сходами вниз, можна потрапити до невеличкого базару із сувенірами, килимами, прикрасами, посудом тощо. Там гарно гуляється аж до набережної, звідки можна автобусом доїхати до Галатського мосту і перебратися пішки чи на трамваї в іншу європейську частину Стамбула. Тут – Галатська вежа, площа Тасім, вулиця Істікляль та інші привабливі для нашого туристичного ока місця.

Для мене ж було головним – знайти Музей невинності, заснований турецький письменником Орханом Памуком. І я його знайшла! Це музей-книжка, присвячений романові «Музей невинності»: на кожен розділ – своя експозиція, всього 83, як і в книзі. Експонати – це поєднання матеріальних речей, картин, фото, відео, цитат та звуків. Колосально! Їхавши сюди, я не подумала тільки про одне: тих, хто приходить у музей з примірником роману, пропускають безкоштовно :) А я завтикала.... ;) Ееххх!


Азійщина

Ця частина Стамбула відчутно відрізняється від європейської, хоча відстань між двома берегами – 20 хвилин на паромі. Тут навіть повітря спекотніше чи, принаймні, мені так здалося, коли я вийшла з корабля на берег. Багато нових будівельних майданчиків, втиснутих серед старих будівель, величні мечеті, менше зелені – ось перші враження.

А потім я побачила циган ;) Ага, тут вони є, і їх відразу легко ідентифікувати за вбранням – як і у наших широтах, дуже барвисте, а тут яскраве навіть на тлі турецьких панянок, які вбираються у все, що блищить. Ходять між людьми, пропонують квіти і, звісно, мантулять гроші. Інтонації – один в один з нашими: самі ми нємєсниє....

Циганчата чіпляються до перехожих, канючать, і не треба бути поліглотом, щоб зрозуміти чого вони хочуть. Я, правда, кілька разів прикинулася шлангом і зробила вигляд, що не розумію. Відстали :)

Набережна зручна для прогулянок і бігу – навіть є позначена доріжка, однак бігунців тут я так і не зустріла. Вздовж моря об лаштовані спеціальні втикальні місця з подушками та стільцями, щоб сісти чи прилягти і втикати, споглядаючи протилежний берег. Можна також сісти в одній із кав’ярень: вони розташовані буквально за три метри від води.

Як мені здалося, люди тут простіші, але й безцеремонніші. Жінки не соромляться штурхонути тебе під бік, якщо ти, на їхню думку, пересуваєшся занадто повільно, або пролізти без черги в туалет, відсунувши тебе ліктем. Чоловіки ж, не криючись, розглядають жінок європейської зовнішності, що називається, міряють поглядом, оцінюють. І якщо в своїй частині Стамбула я спокійно пересуваюся містом в темряві, то тут я б не ризикнула…

Час тут точно тече повільніше, бо я гуляла, побувала на Дівочій вежі, посиділа за кавою, поспілкувалася з циганчатами, пофліртувала з офіціантом, який вирішив, що я з Німеччини, а минуло всього дві години. І я встигла повернутися в Европу тим самим паромом, що привіз мене сюди…


Трохи прози життя

Кілька порад тим, хто хоче самостійно спланувати свою подорож до Стамбула.

Житло. Раджу шукати готель в старій європейській частині міста: у районі Фатіх – і тоді буде близько до Айя Софії, Блакитної мечеті, Сералю, Цистерни та низки інших туристичних місць, або за Галатським мостом, на іншому боці бухти Золотий Ріг – і тоді буде легко дістатися Галатської вежі, площі Таксім (модне місце з магазинами та ресторанами), вулиці Істікляль (щось на кшталт нашого Андріївського узвозу), вірменської церкви тощо. Ціни – від 800-1000 грн за ніч.

Я мешкала в маленькому сімейному готельчику за 800 метрів від Айя Софії та за 300 метрів від набережної мармурового моря. Сніданки подавали на терасі, тому ранок починався зі споглядання стамбульських дахів та годування чайок, які зліталися на свіжонакришені булки та хліб. Поруч з готелем є купа малесеньких продуктових магазинчиків, де можна придбати основні продукти та фрукти. Неподалік, ближче до історичного центру, розташовані ресторани та кав’ярні, а також багато магазинчиків з сувенірами, солодощами, подарунками тощо.

Для тих, хто бігає, приємною інформацією стане те, що на набережній є шикарна бігова доріжка зі спеціальним покриттям, яку я так і не змогла випробувати через застуду. Непоганий трек є на набережній азійської частини міста, але я навіть не уявляю, які там готелі.

Транспорт. Якщо ви в Стамбулі хоча б днів на три, є сенс купити Істамбулкарт і користуватися всіма можливими видами громадського транспорту, крім таксі. Цією карткою може розплачуватися за проїзд необмежена кількість людей, головне, щоб було достатньо грошей на рахунку. Головна перевага – не треба думати про купівлю різних типів жетонів (для метро, трамвая чи парому), а також суттєва економія коштів, бо так дешевше. Придбати карту можна в метро в автоматі або в деяких магазинах, які зазвичай інформують про цю можливість за допомогою реклами. Картка коштує 7-10 лір, одна поїздка на метротрамваїфунікулеріпаромі – 2-4 ліри.

Якщо все ж доведеться скористатися таксі, майте на увазі, що різні об’єкти, наприклад, готель, парк та медичний центр можуть мати дуже схожі назви. Тому, щоб уникнути плутанини, водієві слід давати дуже точну інформацію про місце, до якого ви хочете потрапити. Мені, скажімо, довелося покататися в пошуках лікарні, в яку мене направила моя страхова компанія, бо я назвала таксистові тільки назву закладу, і першого разу вінт привіз мене в готель, розташований на іншому від лікарні кінці міста. Отаке…

Їжа та алкоголь

Далеко не в кожному барі Стамбула продається алкоголь! Тому слід бути уважним, якщо захотілося чогось випити J Їжа тут достойна: практично в кожному закладі можна замовити як традиційну турецьку кухню, так і європейську. Бачила також кілька спеціалізованих ресторанчиків – китайських та індійських, але не заходила, бо не є прихильницею цих національних кухонь. Пообідати можна за 25-60 лір, залежно від класу закладу. Мене підкорили супи J

Щодо турецьких солодощів, то в Стамбулі є цукерні чи кав’ярні, де пропонують тільки традиційні турецькі ласощі – і це круто! Там же можна придбати собі набори на подарунки. Широкий вибір вуличної їжі.

Кава – наше все! Її тут багато, на різний смак та гаманець. Кожний поважний заклад пропонує каву машинної варки – різноманітні еспресо, капучино, мокачино, лате та інші, всім знайомі види цього божественного напою, а також каву по-турецьки, що означає зварений напій у турці, з гущею. Така кава зазвичай коштує від 9-12 лір.


І про котів

Думаю, всі знають, настільки турки люблять цих пухнастих і з якою повагою до них ставляться. Котасиків тут купа, і вони почуваються вільно, затишно і безпечно. Є багато місць, де на муркотасиків чекає їжа й водичка. І я ніколи не бачила, що хтось намагався звідкись вигнати кота чи завдати йому шкоди. Але один випадок став натуральним апогеєм апофеозу навіть у моїх очах, засліплених любов’ю до мурканів всіх можливих порід та кольорів.

Сиджу я оце в ресторанчику, п’ю турецьке пиво. Треба сказати, що столики тут розміщені по обидва боки вузенької вулички, якою рухаються пішоходи. Посеред цього невеликого простору лежить котяка – біла, з чорною плямою на пухнастій дупці і довжелецьким хвостом. А через дорогу навпроти розташований магазинчик килимів, власник якого вже закінчив роботу, зібрав свій товар на візок і тепер тягне його на склад, якраз через цю кав’ярню, де сиджу я.

…Підтягує цей чоловік свого воза сюди, бачить кота, який лежить у нього на дорозі, зупиняється і гукає власника ресторанчика. Далі діалог відбувався турецькою, але з міміки та жестів було все зрозуміло, тому зроблю «переклад» українською:

– Мустафа, твій кіт не дає мені пройти! Забери поганця! – кричить килимар.

– Абдулла, не чіпай мого кота своїми брудними граблями, я сам! – відповідає ресторатор. Кіт при цьому і вухом не веде, спокійно валяється далі.

Мустафа виходить зі свого закапелка-офісу, підходить до кицька і каже:

– Котику мій, може, ти даш дорогу цьому неграмотному шматку килима?

Кіт, примруживши одне око, видає коротке «няв», що, треба думати, означає «нє».

– Але ж йому треба завезти свої смердючі килими на склад… – продовжує вмовляти кота хазяїн.

Кіт при цьому демонстративно мовчить.

– То, може, молочка? – продовжує бідося. – Чи рибки? Я сам тебе віднесу до тарілочки… – мало не падає на коліна Мустафа.

Кіт повертає голову, розплющує очі, дивиться на нього, ворушить хвостом, каже «няаааааау», що можна зрозуміти як «ой, ну добре, вмовив» – і знову заплющує очі.

Мустафа стає на одне коліно, підсовує обидві руки під кота, бере поганця (а той звисає лапами, як ягуляр з дерева) і несе в свій офіс.

Килимар штовхає воза і йде собі далі.

Завіса :)


****

Отакою була моя стамбульська подорож. Несподівано ліричною, трохи проблемною через хворобу, але захопливою та цікавою. Я не встигла подивитися ще купу всього, принаймні третину від запланованого. А ще ж є мистецькі заклади, як-от театри, концерні зали, нічні клуби врешті-решт. Тому, заледве прилетівши зі Стамбула, я вже мрію про повернення туди, у цю столицю Середзем’я, де так привабливо змішалися різні етноси, культури та традиції. Для багатьох цей блиск та різноманіття – можливість не боятися своєї інакшості та вдала нагода знайти щось оригінальне та приємне у складному та пістрявому світі.

12.04.2018 Рецензії / Кінофільм
Анігіляція / Кінофільм | Дарія Китайгородська
Попередня публікація: 29.03.2018 Рецензії / Кінофільм
Прибуття , 2016 / Кінофільм | Дарія Китайгородська
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.04.2018 © Костенюк / П`єса
«Суддя по розірванню шлюбу»
21.04.2018 © Василенко Андрій Антонович / Роман
На грані живого і мертвого (глава 13 том 7)
20.04.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович / Оповідання
Дарчина зграя
20.04.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович / Оповідання
Дарчина зграя
19.04.2018 © Наталія Старченко / Оповідання
Усе минає
Нарис
09.04.2018
Столиця Середзем’я
06.03.2018 © Наталія Старченко
Матільдочка
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 28  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Нарис
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 12.04.2018 09:40  © ... для Світлана Орловська 

Дякую :) 

 11.04.2018 21:32  Світлана Орловська для © ... 

Дуже сподобалося! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +21
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +14
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +15
17.03.2018 © роман-мтт
Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями +22
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.12.2014 © МИХАЙЛО БУЛГАКОВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
20.01.2011 © Михайло Трайста
26.03.2012 © Піщук Катерина
01.06.2016 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди