Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
12.04.2018 19:55Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

2. Гіркий попіл мрій

5

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 12.04.2018 / 45715

…Тупий біль пульсував в районі потилиці. Саме він привів мене до тями. Я обережно підняв голову, боячись що вона зараз відвалиться, або лусне, наче перестиглий гарбуз. Біль посилився, але разом з тим і настала якась ясність в думках.

Виявляється, я напівсидів-напівлежав в якійсь кімнаті біля стіни на холодній кам`яній підлозі зі зв`язаними руками й ногами. Тут було замало світла, тому очі не відразу змогли роздивитися обстановку навколо.

–Добряче тебе причастували, – промовив чийсь голос. В інтонації незнайомця заграли нотки іронії. – Мабуть, думав: «От вийду зараз із шинку з цими бовдурами-стражниками на вулицю, і тоді шукайте вітру в полі! Дремену світ за очі». Так?

Я повернувся вбік голосу, але нерівне світло дохлої свічки та туман в голові не давали можливості достатньо розглянути чоловіка. Він сидів за величезним столом, склавши руки на грудях наче якась статуя.

–Що, к Ніхазу, тут відбувається? – запитав я, облизуючи пересохлі губи. Біль хоч і неквапливо, але відступав.

–Сам хотів би знати! – якось розлого відповів все той же чоловік.

Я зміг трохи повернутися та, напружуючи зір, незабаром зрозумів, що переді мною сидить сам Жуга Ісаєв.

От, Ніхаз вас всіх бодай! Що ж це сталося? Я, виходить, в Розшуковому приказі?

Не дивлячись на власну нервозність, нахабно кинув Ісаєву:

–У мене не той настрій, щоб словами грати. І ми ж взагалі не в балагані… врешті решт…

–А ти, друже, бачу не бздун! – Жуга раптом нахилився вперед і втупився в мене своїм колючим поглядом.

–Є таке маленько…

Ну що ж, Боре! Битися, так до кінця… А ховати хвіст – то собача доля.

Ісаєв встав та неквапливо наблизився. Лежачи на підлозі, мені здавалося наче його фігура була занадто високою. Ледь не до стелі.

–Ратмире, Ратмире… І який же ти, к Ніхазу, Ратмир! Адже насправді твоє ім’я Бор! – промовив Жуга. Це була скоріше констатація факту, ніж просторікування. 

–Можливо, – процідив я крізь зуби. Те, що знали моє справжнє ім’я ще більше насторожувало.

–Ммм… Дійсно, що «можливо»… Ти навіть не уявляєш, наскільки близький до правди. Знаєш, куди потрапив?

–Не дурний-бо… Це Розшукової приказ.

–Точно так, – недобре посміхнувся Жуга. – До речі, за тебе вже приходили замовити слівце... Ельфи... Ті ще пронири. Вже дізналися, що ти тут… Проте саме по собі це не дивно, адже на тому загадковому… таємничому острові ти виявив вбивць Клемента ді Дазірє… Виявив та вбив їх за негласним проханням Аманди.

–І що? – напружився я.

–Виходить, ти нібито працюєш на родину ді Дазірє… Отаку історію мені зараз і пропонують взяти за факт… Цікаво, так?

–Що тобі «цікаво»? – я навмисно говорив з неповагою, навмисно тикав. Подивимось наскільки вистачить цього Жугі.

Той присів біля мене навпочіпки. Ми зустрілися з ним поглядами.

–Цікаво, що це лише один бік історії, – відповів Ісаєв. – А ось з іншого розповідають не менш захоплюючу казочку.

–Ти про канійську шляхту зараз торочиш?

–Угу… Зі слів шановного панства, яке ти примудрився образити, будучи на тому клятому острові, виходить наче…

–Дай вгадаю. Наче я найманець?

–Найманець… вбивця, який був знайомий з бунтівниками. А саме із Сіверськими.

–Овва! Так вони не захищаюсь цю сімейку?

Жуга почухав ніс та загадково хмикнув.

–За повідомленнями, – неголосно промови він, – які нам передали до нападу на Клемента і його алод, виходило, наче ти прибув з Інгосу… та був рекомендований в загін особливих доручень. Так?

Це перевірка, чи що? – промайнуло в голові. Тон, з яким Ісаєв мені все це розповідав, не обіцяв нічого хорошого. Було в тому щось підступне, якась пастка…

–Якщо ти кажеш, то так, – спробував знизати я плечима.

–Ммм… Є одна біда… В живих вже немає жодної людини, яка тебе рекомендувала!

–Тобто? І що ж ними трапилося?

–Померли! – якось іронічно відповів Ісаєв. – Мало того, ми не змогли найти нікого з Інгосу, хто би знав тебе особисто… Всі описи непрямі… Хтось щось чув, та не більше. Цікава розповідь?

–Цікава, – вичавив я із себе. – І що ж, всі листи з рекомендаціями несправжні?

–Як раз напроти! Справжні!

–Так що ж ви хочете?

–Розібратися, – Жуга почав ходити туди-сюди, заклавши руки за спину. – Хочу ретельно у всьому розібратися. Знаєш, Боре, є ще один нюанс, як то кажуть ельфи. Ще одна особливість… Це звіти деяких свідків, які повернулися з острова разом із тобою. За ними виходить нібито ти дуже непогано володієш мечем, влучно стріляєш. І ось ще сьогодні з`ясувалося, що і в рукопашній непогано вправляєшся... Отже маємо наступні цікавинки. Ти спритний, хитрий, у відмінній формі… жорстокий до супротивника… непоганий тактик, – все це Жуга перераховував, роблячи крок за кроком у напрямку свого столу. Потім раптом зупинився і, повернувшись до мене, кинув: – Оце підготовка!

–Чи не диво! Стріляти, фехтувати… Що там? Битися на кулаках? Сходи в слобідські шинки, ти там і не таке побачиш.

–Уж повєрь мнє! Я і нє такіх повідал на свойом вєку. І кто жє тєбя, братєц, подготавлівал? Точно не ми… не канійци... Стіль не тот…

Жуга сипав ельфійськими слівцями. Може хотів мене чимось вразити, а може то була його особливість… Проте через це я не завжди встигав второпати значення сказаних речень. «Тактик», «нюанс», «стиль»… Десь на підсвідомому рівні я нібито був близький до розуміння, але все ж сердився через подібні забаганки Ісаєва.

–І чий же то почерк підготовки? – спитав я голову приказу. – Імперський?

–Можливо, – погодився Жуга. Судячи з його тону, він також розглядав цей варіант. – А можливо і ні. Бачиш яка заплутана історія?

–Нічого заплутаного… То ти сам все ускладнюєш. Чим простіше пояснення, тим ближче воно до правди. А все інше – від Ніхаза… він той ще шахрай, вміє людський мозок припорошити.

–Так де ти навчився подібному?

–В бійках… то тут, то там… Все приходить з досвідом.

–І де ж ти набрався того досвіду? В яких таких бійках? Чи, вибачай, на Інгосі було де практикуватись? – Жуга повернувся до мене і рішуче наблизився. Він присів та звідкись витягнув ніж. – Так хто ти такий?

–Бор… Я – Бор.

–Зізнайся, ти коли-небудь був на Святій Землі?

–Чого я там забув! Битися за церковні забобони?

–Ну, Свята Земля – алод чималий… Це не тільки піраміда Тенсеса, чи джунглі Текуані, або болота Техіо, – ­зіщулившись, виблискував своїми знаннями Жуга. ­– Звісно, що в руїнах старих міст – Міктлані та Ускулі – тебе робити нічого… А ось на плато Коба… на Ельджуні цікавих місць вистачає. Наприклад вільний порт Такалік. Там вештаються ті ще молодці. До речі з ось такім же загаром, як в тебе… Ну що скажеш?

–Ще раз повторюю, я не пам’ятаю, щоб відвідував Святу Землю! І між іншим, як бути з рекомендаційними листами? Вони ж правдиві? Немає приводу їм не довіряти, так?

–Ну, листи листами… Тут ти, Боре, дійсно маєш рацію. Проте твоя особа від того не стає менш загадковою, – Жуга нервово заходив вилицями. Він знову зіщулився та почав спритно грати лезом. – Що ж, друже, ми будемо з тобою робити?

–Слухай, давай припинемо ходити околясом! Якщо є пропозиція, то я уважно слухаю.

–А якщо немає?

–Як нема, то й дарма! Якщо так, тоді й нарікай на себе. А мені байдуже…

–Байдуже? Чим більше за тобою спостерігаю, тим більше переконуюся в твоїй небезпечності... для людей… Ти розумієш кому загрожуєш? – Жуга перестав гратися ножем і вказав їм на мене.

–Я багато чого розумію... Наприклад, що нас тут лише двоє. І це неспроста.

Жуга посміхнувся, але одними очима. Здається, останнє зауваження його чимось порадувало.

А мені ж раптом на пам`ять прийшла одна з тих мільйонних чуток, якими годується новоградські обивателі. Говорили, що Ісаєв якось піймав свою дружину «на гарячому». Але не в приклад іншим не став битися з коханцем, судитися з ним, чи тягнути його в холодну, а лише схопивши обох за петельки, вигнав аж-но за околицю міста, при тому попередивши під страхом смерті, щоб тут, в столиці, ані один, ані другий ніколи більше не з`являлися. З тих пір ні його зрадниці-дружини, ні її полюбовника в Світоліссі не бачили. Сам же Жуга згодом взяв до себе сім`ю того самого коханця – молоду жіночку та її двох малолітніх доньок. І з тих пір вони разом живуть у нього в будинку, наче справжнісінька родина. Діточки, кажуть, Ісаєва величають татом, наче рідного батька.

Пам`ятаю, як мене здивувала ця історія. Аж занадто то було схоже на байку… При тому вона сильно відрізнялася від тієї картини, що намалювалась в моїй уяві, підпитанною міськими чутками. Не вірилося, буцімто Жуга міг подібне зробити. Хоча... хоча чого в житті не буває! І жук свистить, та й бик літає…

–Отже, вважаєш, що ми з тобою наодинці неспроста? – тихо спитав голова приказу.

Він раптом нахилився та перерізав мотузки на моїх руках, а потім і на ногах. Я відчув, як відразу закололо в кінцівках, немовбито в них впилась тисяча голочок. 

–Частково, ти маєш рацію, – заявив Ісаєв. – Присядемо до столу?

Я неохоче підвівся. Після такого напруженого допиту, не особливо горів бажанням бути відвертим. І все ж поплентався до дубової лави. Ми присіли один напроти одного і Жуга вкрадливим голосом почав:

–Моя пропозиція дуже проста. Чи не бажаєш попрацювати на мене? Скажімо так, зараз не вистачає толкових хлопців для роботи в Приказі таємних справ… Чув про такий?

–Що? – чесно сажу, що розгубився.

–Почнеш із загону особливих доручень, – продовжував муркотіти Ісаєв. – Тебе ж навіть рекомендували залучити до цієї справи… правда не у нас, але суті це не міняє… Ну що?

–Вибачай, – все ще розгублено казав я, – однак мені не зовсім зрозуміло до чого ми йдемо… Ти звеш мене в Розшуковий приказ?

–А що тут дивного?

–Тю! Тільки-но ти докоряв мені підозрілою підготовкою… ледь не звав хадаганським шпигуном… і раптом такий поворот в інший бік!

–Як кажуть ельфи: «Навіть ворога слід тримати під рукою».

Знову ельфи. Чи не занадто Жуга захоплюється цим народцем?

–А якщо я не погоджуся? – прямо спитав у нього.

–Як нема, то й дарма, – посміхнувся Ісаєв. – Вже тоді ти вибачай.

–Очманіти… З калюжі впав у болото! То ельфи… тепер ось ти…

–Що ельфи? – не второпав Жуга.

–Бачу, що всім пристав у нагоді мій талант з області «особливих доручень», – сердито кинув я, потираючи кісті рук. – Ніхто з вас не хоче бути заплямованим, тому і шукають дурнів, на кшталт мене. В цьому світі, дивлюсь, не залишилось ніякої моралі...

Голова приказу відкинувся назад, знову склав руки на грудях, мовби статуя і втупився в мене своїми водянистими очима.

–У тебе доволі критичний розум, Боре, – неголосно вичавив він із себе.

–Це погано, чи що?

–Це незвичайно, як для звичайної людини, – і голова приказу тонко-тонко розсміявся власному каламбуру. Трохи згодом він заспокоївся та заговорив більш серйозним тоном: – Ти шукаєш у власному житі якусь мораль?

–Я вважаю, що всі ми повинні дотримуватись певних правил. Для когось це мораль, для когось церковні заповіді, а для третіх – закон.

–А-а-а, ти з тих, хто турбується про те, як буде виглядати на суді Тенсеса? Що переважить – добрі вчинки, або погані, так?

–Та до чого тут те? – розсердився я.

–Тоді що тобі не до вподоби? – нахилився вперед Жуга.

–Вважаєш, мені кортить за кимось лайно прибирати? Ще скажи, що я про те все життя мріяв!

–Справа в оплаті твоїх послуг?

–Знову за рибу гроші!..

–Так поясни, що не так.

–Якщо мене підштовхують до якогось вчинку, то я повинен для себе вирішити, чи це правильно, чи ні. Чи власно я хочу того, чи йде воно все лісом!

–Овва! Тобто я… тобто всі ми тут, в Розшуковому приказі, такі собі ніхазові діти, які підбивають чесних громадян на погану справу? – посміхнувся Жуга.

–Мова йде про засоби… Оці «особливі доручення» мають дурний запах… І до речі, якщо ми вже так відверто почали, от скажи а ти сам не боїшся того, що на тебе може очікувати в чистилищі? Чи повернуть назад, в Сарнаут, як примушує нас вірити Церков, чи ні?.. Серед народу ходять чутки, наче є такий острів, куди відправляються іскри тих, кому не дають наступного переродження. Чи не буде так, що Тенсес на своєму суді тебе відправить туди, а мене навпаки – поверне, бо я, бач, свого роду інструмент у твоїх руках. Наказали – зробив. Підневільна людина…

–Ох-ох-ох… так вже і підневільна… Та тобі, Боре, тільки проповідувати! Якщо чесно, то будь такий острів насправді, я б вважав за краще відправитися на нього, ніж перебувати тут. Чи ти також наївно вважаєш, буцімто я тут молоко із медом попиваю, пузо наїдаю? Наша справа дурно пахне – тут я погоджуюсь… Але вона конче необхідна. Конче!

–Кому? Тому, хто сидить біля корита та вирішує кому та скільки з нього дати?

–Отже ти мені доказуєш, що не треба боротися за справедливість в цьому світі? – посміхнувся Жуга. – Кажи чесно… ми тут самі…

–Чесно? Гаразд! Скажу, хвоста не заховаю… Ти кажеш справедливість? Боротьба за неї? Згодний, це потрібно… проте якими засобами? Я не хвора людина, якій подобається махати мечем праворуч-ліворуч, коли їй щось не сподобалось. Все що зробив до цього… навіть вбивство Сіверських… не вважаю ані поганим, ані благим вчинком. Однак це було викликано через мої власні погляди… правила… через мою мораль… А ти пропонуєш мені виконувати твої накази. Зізнайся, ти хочеш щоб я пішов та когось вбив?

Жуга раптом голосно розреготався:

–Ти мнє нравішся! Опрєдєлйоно нравішся! Єслі б сразу согласілся… клянусь Тенсесом… я б тєбя отправіл в яму! А сєйчас віжу, што нє ошибся! Ти нужний чєловєк!

–Не розумію.

–Я нє зову тєбя для какіх-то ліхіх дєл… Мнє імєно нєобходім чєловєк со своєй моралью… своімі установкамі… правіламі… Своім кодєксом! Своім поніманієм справєдлівості! Умєющій мисліть крітічєскі, а нє тупо ісполнять чьі-то забаганки. Ти опрєдєлйоно подходіш.

Я ще більше заплутався. Або Ісаєв зі мною грає, або… або…

–Так що скажеш? – протягнув свою долонь голова приказу.

–Поясні, що я повинен робити…

–Шукати справедливість! – широко посміхнувся Жуга.

І в цей момент я згадав Баришеву з її «пророцтвами». Чи вважати, наче пропозиція голови Розшукового приказу і є тією «просьбою допомоги з боку канійців», як вона і казала? Якщо я погоджусь, то це нібито буде одним з кроків до розуміння власного минулого. Так обіцяла Єлизавета.

Слухай, Боре, ну не може це бути збігом! А взагалі якось дивно! – від подібних думок мене аж кинуло в жар.

–Так я все ще чекаю на відповідь, – поквапив Ісаєв.

–Можна подумати, що ти мені дав можливість вибору, – пробубонів я, відводячи очі.

–Хм! Теж вірно підмічено... Проте, буду вважати, що ти погодився.

–І що далі? – насупився я, протягуючи руку, щоб потиснути долонь Ісаєва.

Рукостискання виявилось свого роду боротьбою. Десь с півхвилини ми тримали один одного за долонь, намагаючись виявити слабину. Першим розтиснув пальці Ісаєв. Він втомлено потер очі.

–Ну і розмова у нас із тобою вийшла, – промовив голова приказу дивлячись у вузеньке віконце, за яким, судячи по тьмяному світу вуличного ліхтаря, були вже сутінки.

–Так… дійсно… Слухай, а ти не боїшся, що схибив зі мною? Не було такої думки? Адже насправді ти не знаєш яка я людина.

–Чи боюся? – Жуга потер кінчик свого носа. І видихнувши, він знову почав просторікувати, періодично сиплячи ельфійськими слівцями. – Ще й як! Проте за багато років свого життя я навчився бачити людей наскрізь. І це не проста метафора. Через найдрібніші нюанси… деталі, які звичайна людина вважатиме незначними, я можу скласти досить достовірний портрет... Ось ти, Боре, порожніх погроз не робиш. А будь-кого, хто хоч якось «зазіхне» на твою «територію», ти розтерзаєш умить. Не сперечайся… Це так і є. Не треба зараз робити таке обличчя, ніби сказане мною неправда.

Я тут же спіймав себе на тому, що дійсно скорчив кислу пику.

–Не сприймай це за осудження, – продовжував Жуга. Він оперся на руки та втупився кудись вдалечінь. – Так чи інакше, але ми всі боремося в цьому світі, намагаючись зробити так, щоб в ньому панував наш власний світогляд… І саме це робить нас із нас особистість. Розумію, що ці фрази звучать занадто голосно, але така правда. А знаєш, навіть серед тварин… птахів… або риб трапляється щось подібне… Вони також борються… Чи можна навіть сказати «воюють».

–Воюють? – іронічно хмикнув я. А сам подумав, що вже втомився від подібної балаканини.

Моє хмикання Жуга сприйняв по-своєму. Він чомусь спохмурнів та певний час покусував нижню губу. Я вже було подумав, що чимось його засмутив.

–Та боротьба серед тварин, зазвичай, має вигляд дурнуватих сутичок, – промовив він згодом. – До наших, людських, чи наприклад ельфійських висот їм ого-го як далеко! Проте це не відміняє факту подібних…

–Їхні сутички, – перебив я Ісаєва, бо не бажав вислуховувати чергові «повчання», – це звичайне природне явище. І робити з нього щось незвичайне – не варто.

–Згодний… в дечому згодний… «Природне явище», як ти його назвав, звичайно можна пояснити прозаїчними причинами. Але проблема відносин між нами… будь то люди, ельфи, орки чи гіберлінги – це зовсім інша справа. Зовсім! Інша! – останні два слова Жуга промовив так, наче забивав цвяхи.

–Та що там іншого? Просто у нас різні шкали вимірювання. У птахів чи тварин – одна міра, а у нас – на декілька порядків вища. А так – теж саме!

–Ні! От тут я із тобою зовсім не згоден! – Ісаєв раптово захитав головою, наче глибокий старик, у якого трусіння це вже вікове явище. – Скажу тобі то, що іншим ніколи не казав…

–Чому це?

–Бо ти мені подобаєшся, – спробував посміхнутися голова приказу. Але замість того його обличчя перекосило, буцімто він побачив щось неприємне. – Так от, як тільки Сарн наділив нас розумом, дав можливість розмірковувати над буттям, то ми всі раптом усвідомили власну винятковість. Це і стало тим мірилом, яке розділило лівих чи правих, високих чи низьких, красивих або жахливих… Само-іден-тифі-ка-ція! – майже по складах проговорив Жуга.

Мені так і кортіло спитати: «Що»? Оці його зарозумілі слівця іноді били куди міцніше, ніж кулаки. Невже не можна говорити більш простими фразами?

–Всі цивілізації, чи то джунська, наша, або ельфійська, навіть людей племені Зем… всі вони боролися за власне існування, мало того – за власне розуміння цього світу! Як тільки самоідентифікувались, як тільки зрозуміли, що мають особливості, винятковості та несхожості з іншими, так і почалися «війни»… боротьба за те, що б цей світ був саме таким, яким ми хочемо його бачити… От ми казали про тварин, птахів… комах… А уяви, наче метелик раптом надбав розум! Мало того, побачив, що узор, колір та розмір його крил відрізняється від всього цього у іншого метелика. І він скаже: «Овва! Та я не такий! Я кращий»! І діти цього метелика будуть вважати так само… Прийде час і вони, наприклад, раптом заявлять, що належать до обраного Дома жовтокрилих! А Дім червонопузих викине свої курбети! Ось так!

Зовні почулися якісь звуки. Здається, то міська стража обходила вулиці.

–Гаразд, вистачить на сьогодні одкровень! – відмахнувся Жуга. – Йди, Боре, ти вільний. Коли настане час до тебе прийдуть та скажуть: «Рука допомоги». Будь люб`язний – не відмовляйся, – Ісаєв хотів посміхнутися, але вдруге його обличчя перекосило. – Тримай оцей папірець. Покажеш його вартовим біля воріт, щоб випустили тебе з Новограду. Та і взагалі, з цим папірцем можна спокійно йти мимо міських стражників… Їх зараз на вулицях багато ходить, бо часи настали неспокійні. Можуть і затримати… Тоді просидиш до ранку в холодній.

Я забрав сувійку з печаткою, підвівся та вийшов геть. За дверима стояли троє осіб. Один з них взявся мене провести, але я невдоволено відмовився та рушив назовні. Вийшов на крильце, зупинився та втягнув прохолодне нічне повітря.

Цікаво, що стало чинником моєї згоди… Адже я все ж погодився працювати у Ісаєва, хоча прямо того не заявив… Так ось, що ж було чинником? Невже я піддався його вмовлянням? Чи справа в Баришевій? Вона щось наговорила… я вухами похляпав… І ось вам маєте!

Як все заплуталось… як все закрутилось… Але на що тепер скаржитися. Заліз в цю справу, тож не гоже тепер ховатися.

У місті було тихо. Самотні ліхтарі, навколо яких кружляли нічні метелики, ледь висвітлювали закутки Торгового Ряду. Десь за годину я нарешті дістався трактиру Корчакової. Не дивлячись на пізній час, тут досі гуляли якісь хлопці. Я озирнувся та стомлено поплентався нагору.

–А я вже подумала, – раптом почулося за спиною, – що ви зовсім і не прийдете.

Це була хазяйка трактиру. Вона витерла руки й рушила за мною слідом.

–Знову приходили та цікавилися вашою персоною, – додала жіночка.

–І хто? Розшуковий приказ?

–Та вже і якісь бандити заходили… і ельфи...

–Отже, я сьогодні користуюся великим попитом. І що ж ви їм казали?

–Нічого цікавого…

–Зрозуміло…

–А що у вас із обличчям? ­– здивувалась Зая, дивлячись на подряпини та сінці.

–Познайомився з місцевими краєвидами… Все в порядку. Скажіть, а що мій товариш?

–Та спить.

–Не буянив?

–У мене не забалуєш, – посміхнулася Зая, порівнявшись зі мною. – Ходімо, покажу де розташуватися на нічліг.

–Так я ж це... на підлозі в кімнатці приляжу…

–Та киньте ви це, Ратмире! – плеснула руками Корчакова.

–Насправді я Бор.

Зая завмерла та якось дивно подивилась на мене. Ми зійшлись поглядами. Мені здалось, наче Корчакова щось шукала в моїх очах. Її обличчя злегка округлилося від стримуваної посмішки, від чого на щоках з`явилися милі ямочки.

–Отже, ви Бор, – тихо промовила вона.

Ми стояли близько один від одного. Я відчув приємний запах, що виходив від неї.

–Ну що, йдемо? – спитала вона і не очікуючи відповіді рушила першою.

Що не кажи, а фігура у неї ще та, – промайнуло в голові. І тільки-но я це зрозумів, як відчув, легке збудження. Тонкі зап`ястя рук… округлі плечі… вузька талія, що круто переходила в стегна... Сорочка та довга спідниця багато чого ще приховували, а ось моя уява подомальовувала Заї стільки усілякого, що я навіть на мить зупинився.

Ми пройшли по невеликому коридорчику і зупинилися біля дубової різьбленої двері.

–Прошу, – Зая різко штовхнула стулки й пропустила мене вперед.

–Це чия така гарна світлиця? - пробурмотів я, оглядаючи затишну широку кімнату, освітлювану рядом масляних лампадок, що висіли вздовж стін. Тут густо пахло якимись травами та прянощами.

–Моя, – з часткою зніяковілості промовила Корчакова.

–О, Тенсесу! Ні, я не можу… Та ви що! – і було розвернувся, щоб вийти, але замість того врізався в хазяйку трактиру.

Вона тихо зойкнула, схопилася за мене, щоб не впасти... Ми виявилися дуже близько один від одного… дуже…

–У вас, Боре, красиві очі, – тихо-тихо сказала Зая.

А я, наче хлопчисько, втупився в її пухкенькі червоні губки… Погляд ковзнув трохи нижче, від чого обличчя жінки вкрилося червоними плямами... Запах, що парив від неї, дурманив мою свідомість до одуріння...

Я відпустив себе… зняв контроль… Лівою рукою схопив жінку за талію, а правою – за шию… Вийшло якось грубо, проте спротиву не було... Я притягнув до себе Корчакову, упиваючись губами в її вологі уста. Зая знову не противилася. Вона лише тихо-тихо охнула і відповіла на поцілунок…

Він був гарячим, від чого по моєму тілу пробігло приємне тремтіння… розум застелила якась пелена, і мені схотілося ще сильніше притиснути Корчакову до себе.

Стало відразу якось важко дихати. Вже не гаючи часу на церемонії, я потягнув Заю за собою. Ліва рука майже сама проповзла їй під сорочку, намацуючи ніжні груди. Напружений сосок стирчав, ніби капелюшок недобитого цвяха…

Зая зігнулася і подалася до мене всім своїм гарячим тілом. Ми не припиняли цілуватися… А в якусь мить стало зрозуміло, що ми з нею на ліжку.

Шкіра її шиї на дотик була оксамитовою… теплою… Пальці намацали тонку жилку, що пристрасно билася в такт збентеженому серцю… На якусь мить Зая затримала подих, потім відпустила мене, лягла на спину і прикрила очі...

О, Тенсесу! Як же солодко від неї пахнуло!

Це, мабуть, була остання твереза думка...

2012 - 13 рр
31.03.2018 Проза / Повість
4 (2. гіркий попіл мрій) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.04.2018 © Костенюк / П`єса
«Суддя по розірванню шлюбу»
21.04.2018 © Василенко Андрій Антонович / Роман
На грані живого і мертвого (глава 13 том 7)
20.04.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович / Оповідання
Дарчина зграя
20.04.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович / Оповідання
Дарчина зграя
19.04.2018 © Наталія Старченко / Оповідання
Усе минає
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
26.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
12.04.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (2. Гіркий попіл мрій)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 15  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +21
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +14
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +15
17.03.2018 © роман-мтт
Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями +22
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
29.08.2010 © Віта Демянюк
02.11.2012 © Саша
16.05.2016 © Дарія Китайгородська
01.06.2016 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди