Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.04.2018 10:49Оповідання
Про людину  Про клас  Про життя і смерть  Про дитинство  
Рейтинг: 5 | 2 гол.
З дозволу батьків
© Ковальчук Богдан Олександрович

Дарчина зграя

Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 20.04.2018 / 45767

Життя у зграї вчило головної штуки — будь показово ввічливим, але тримай у кишені зброю. Завжди. Навіть коли йдеш до нужника, захопи з собою бодай нагостреного олівця. Можливо, він буде зайвим, або ж ти навіть почуватимешся дурним, що взяв зброю. Та чи не ліпше пошитися в дурні, ніж наражатися на клопіт?

От і були ми були жорстокими, як зграя гієн. Навіть наш сміх нагадував гієнячий: здуру можна вирішити, що нам просто весело, аж поки не побачиш наготованих до нападу зубів. Тоді цей сміх переслідуватиме у жахіттях до скону, але тільки за умови, якщо вдасться порятуватися тут і тепер.

На перший погляд, ми — збитий докупи організм, цілісний і непорушний. Та щойно звідкись відгонило смаленим, кожен мусив міркувати за себе. Саме тоді робився в пригоді наготований гострий олівець; невже досі почуваєшся нерозважливим, що взяв його з собою?

У день, коли Дарка вперше переступила поріг дитячого будинку, періщила злива. Лютий жовтневий дощ не просто пробирав до кісток, а заливав аж у душу, вимиваючи звідти рештки людяності. Хоча нас це стосувалося мало — ми різалися в карти у хлопчачій кімнаті, де було відносно тепло, відносно затишно, і взагалі тут усе було відносно, крім годинника: електронний циферблат показував конкретні десять по п’ятнадцятій.

Зненацька почувся звук двигуна. Ми миттю поприлипали до брудної віконниці всі вдесятьох, вглядаючись в олив’ясту мряку. Кому могло спасти на гадку пхнутися до нас у таку погоду?

Розмитою ґрунтовкою у внутрішнє подвір’я сиротинця закотила поліційна автівка з увімкненим маячком. Невже черговий шмон? Коли в околиці скоювалося щось погане, всі стріли неминуче летіли у керунку нашого сиротинця. Пограбували обійстя, побили шмаркача зі школи двома кварталами далі, обнесли генделик — поліція тут-таки перевертала нашу кімнату догори ногами, проводила «профілактичні бесіди», котрі по факту виглядали звинуваченнями в усіх смертних гріхах. Найлегше вішати собак на найнезахищеніших — байдуже, що йдеться про дітей середнім віком у дванадцять років.

— Шо, по новій шмонать будуть? — промурмотів білявий Льоха, втискаючись у шибку.

— Забєйся, — урвав його Пузо. З-поміж нас усіх саме він був найстаршим, перебував у закладі найдовше, розквартирувавшись тут із пелюшок, а тому одностайно вважався вожаком. — Ілі тєбє памочь?

Льоха забився, а тим часом із машини вийшли три постаті — двоє високих, одна значно нижча — і закрокували до ґанку. Крізь брязкотіння дощу бляшаними дашками долинуло три удари по вхідних дверях. На обшук це схожим уже не було, оскільки тоді б приїхала не ця дивна трійця, а щонайменше група з п’ятьох-шістьох дужих мусорів, і вже точно вони не взялися б чемно стукати.

Ми синхронно кинулися до дверей. Хто не встиг — той запізнився, вдовольнившись місцем позаду владної верхівки, що припала неодноразово надертими вухами до одвірка.

— ...не ждали вас... в таке врем’я... заходьте, — доносився поставлений голос директорки тьоті Свєти. Більшість слів годі було розібрати через гуркотіння негоди.

— Вона ...катастрофа... тепер нікого нема... — басив невідомий чоловік. — ...наглядова... вирішила... у вас... є?

— Да-да, канєшно! Ми найдем. Для... однозначно... і будеш як дома... тебе звуть... люба...

Останні слова скидалися на питання. У відповідь на нього почувся писк, схожий на передсмертну агонію дрібної мишки, переїханої самоскидом.

— Яке красіве... Будеш жить... щас... познакомлю з другими.

Хтось закрокував паркетною долівкою.

— Шухєр! Бистро по шконкам! — скомандував Пузо.

Усі хутко розбіглися по своїх місцях на двоярусних ліжках і прикинулися поснулими. Тоді саме була «тиха година», тому годилося хоча б дрімати, інакше маячів великий ризик дістати добірних тьотьосвєтиних чортів. У плані прочуханів нашу спільну маман назвати жмикруткою не випадало аж ніяк.

Кроки наблизилися до входу в кімнату.

— А тут у нас хлопчача спальня, — затарахкотіла тьотя Свєта по той бік. — Щаз вони сплять, но я тебе познакомлю, — і у двері гучно постукали, а відтак, не питаючи дозволу, до нас уломилися.

На порозі стовбичила тьотя Свєта в незміннім червонім светрі. Вона всміхалася своєю найогиднішою усмішкою, а з-поза її опасистої туші стриміли дві голови у чорних картузах із тризубами — поліційний супровід. Картина вималювалася такою, наче копи — це особисті охоронники директорки, і зараз у прямому розумінні прикривають її тил.

— Підйом, мальчіки! — крикнула тьотя Свєта, немов сповіщаючи про неймовірну радість, що нас усіх нарешті спіткала. — Я хочу, шоб ви познакомилися з Даркою. Вона врємєнно буде жить із нами. Це так добре, правда ж?

Я пильно вдивився у проріз, одначе жодної Дарки там не побачив. Решта дев’ятеро мешканців кімнати розгублено крутили головами — також не могли зрозуміти, де новоприбула.

Нарешті тьотя Свєта вирішила, що навсміхалася достатньо, та відійшла вбік, демонструючи нам причину рейваху.

На вигляд цій причині було років із десять, а може й менше. Мокре, зібране у дві кіски з білими бантиками темне волосся спадало на рожевий сарафанчик у жовту квіточку. В руках Дарка тримала велику чорну куртку полісмена, в яку, либонь, куталася в машині.

— Дарка, поздоровкайся з мальчіками! — продовжувала радіти тьотя Свєта.

На щойно просохлому від ридань личку дівчинки знову заіскрилися сльозинки. Вона ніяково переминалася з ніжки на ніжку, зводячи погляд кудись убік, і раз за разом намагалася непомітно відступити поза зону нашого огляду дрібними, ледве помітними кроками.

— Та вона стісняється. Мальчіки, а покажіть, що не нада стісняться! Поздоровкайтеся з Даркою!

Наша зграя — ані пари з вуст. Ми прикипіли поглядом до Дарки, мовби оцінювали, наскільки вона смачна та соковита. Зазвичай новеньких приводили далекі родичі (в крайньому разі соціальні працівники), а тут маєш цілу делегацію, та ще й поліційну.

— Прівєт, катьонак, — ні сіло ні впало бовкнув Пузо. — Будєм дружить?

Дарка знічев’я розплакалася і вже не приховувала намірів забратися якомога далі — шмигнула за тьотю Свєту, лишивши нам одинокі схлипування, які незначно порушували рівний дріб дощу.

— Ладно, вона стісняється, — тупо повторила директорка. — Дарка, підем я тобі покажу дівчачу спальню, де ти будеш жить. А ти, — вона метнула погляд, який не віщував нічого доброго, на Пуза, — зайдеш в учительську, коли наші гості поїдуть. Пойняв?

Двері у кімнату зачинилися. Було чути, як четвірка пішла коридором у бік крила дівчат. Пузо невдоволено замурмотів:

— Чьо ета ана міня к сібє визвала? Пацани, чьо ета ана?

— А ти себе чув вопше? — вишкірився Андрюха, який був у нашій зграї кимсь на взірець заступника вожака. — «Катьонак»... Ти шо, зовсім дурак? Таке зморозив!

— Тєбя забил спрасіть!

— А ти попробуй!

Пузо посунув до Андрія, демонструючи всім своїм виглядом, що станеться, коли піти всупереч вожакові. Повітря в кімнаті враз зробилося легкозаймистим. Хтозна, чим би все закінчилося, одначе наступної миті з коридору почувся гучний вереск. Там горлопанили, неначе в чиюсь довбешку вкручували саморізи.

— Чьо там праісходіт? — тут-таки перемкнувся Пузо.

А голосіння тим часом гучнішало. Якоїсь секунди крик досяг межі голосності, а відтак пішов на спад, бо його джерело пробігло коридором далі — до вхідних дверей.

— Лєначка, стій! Вона не хотіла тебе обідить! Дарка неспеціально!

Це вже гукала директорка. Важке тупотіння сповістило, що та силкується наздогнати втікачку, і я щиро подивувався, як через такі значні фізичні навантаження тьотя Свєта не дістала інфаркт.

— Пайдьом пазирім, пацани? — прошепотів зі свого кутка Олежка. Він у нас був найменшим гієнченям, а тому рідко подавав голос. Але тут зграя погодилася. Навряд чи за таке порушення режиму «тихої години» перепаде на горіхи: по-перше, ґвалт долинув би й до глухого, а по-друге, у тьоті Свєти зараз були значно важливіші клопоти.

Ми виходили з кімнати вервечкою, кожен тримаючи руку на плечі переднього, і ниньки скидалися на величезну гусінь, а не на хижу зграю. Менше з тим, паскудити разом ми любили чи не над усе інше. Такі витівки збивали нас у колектив. Хай допіру навіть виглядаємо кумедно, та ніхто не може достеменно почуватися в безпеці, якщо ми поруч. Гієни, поводячись недоладно, залишаються гієнами.

На дальнім кінці коридору виднілися самі спини. З такої відстані неможливо було зрозуміти, чим наразі зайняті всі ті схилені люди. Чорні спини — двійко поліціантів, червона, вовняна — тьотя Свєта. Чулися далекі схлипування й шепіт.

— Шо там? — запитав Андрюха.

— Та хрєн паймі, — відповів вожак. — Нада кавота паслать в развєдку, шоби бліже падкрался. Ма-а-акс...

Я вже звик, що в будь-яку розвідку висилають саме мене — найменшого на зріст, найтихішого і, відповідно, найнепомітнішого. Пузові повторювати двічі не знадобилося: я відійшов убік, порушуючи цілісність гусені, але та вмент «загоїла» прогалину, коли попередні підійшли до наступних і так самісінько поклали руки їм на плече.

Я оцінив плацдарм. Довгий коридор, ледве освітлений кількома жарівками при стелі, мав аж один путній сховок — нагромадження поламаних меблів метрів за п’ять од виходу. Теоретично дістатися туди випадало, поки дорослі схилилися над покривдженою лідеркою дівочої зграї Лєнкою. Аби ніхто з них не озирнувся...

— Давай-давай! — тихцем під`юджував мене Пузо, і я притисся до однієї зі стін, а затим по малу, напівзігнувшись, ступаючи самими пальцями босих ніг, покрався до меблів.

Здавалося, коридор нескінченний. Зрадницька уява малювала картину: ось тьотя Свєта розгинається, крутить головою, бачить мене, і тоді — край, або, як казали у нашій зграї, баста. Та поки що янголи-охоронці виявляли до мене прихильність, тому вдалося пройти більшу частину відстані до засідки, аж тут я зауважив, що там, серед поламаних шаф, парт і стільців, тулиться величезний мішок. Він займав собою найліпшу позицію для спостереження — напівприкриту тріснутою стільницею з боку виходу точку, яку з трьох інших боків ховали, відповідно, стара етажерка, дві поставлені одна на одну парти та пофарбована у ядучо-зелений стіна.

Сяйнула думка розвернутися й податися назад, до своїх, бо ж решта місць для спостереження за дорослими виглядали менш надійними. Втім страшно було й уявити, як через невиконане завдання розлютиться Пузо, а до того ж тут верховодив уже швидше спортивний інтерес — зможу чи не зможу? Ми часто брали одне одного на «слабо», вигадуючи щораз ризиковіші завдання і жорстко караючи тих, хто з ними не впорався. Не хотілося б виявити слабкість, даючи привід для глузувань на весь прийдешній тиждень.

Коли я нарешті пірнув у засідку, присів навшпиньки та звів, як міг, дух, почув чиєсь рівне дихання. Близько. Воно долинало з кутка, де бовванів той таємничий мішок, і я поволі повернув голову, забувши про трьох дорослих, заради яких тут опинився.

Мішок виявився не мішком. У закутку, так само навшпиньках, сиділа Дарка і байдуже дивилася на спину тьоті Свєти. До моєї з’яви їй було по цимбалах. Незрозуміло, коли дівчинка встигла заховатися тут; це мало статися десь тоді, як ми вирішили виходити зі своєї кімнати. В іншому випадку її нестеменно помітили б, однак я так і не згадав, щоби ми чули чиїсь кроки в коридорі. Не могла ж вона просто матеріалізуватися?

— Цс-с-с, — прошепотіла Дарка. — Слухай, що вони говорять.

І я прислухався.

— Вона ж не хтіла, Лєночка! Вона неспеціально! Вона не знала... — співала директорка заспокійливої, яка, судячи з дрібних схлипувань, діяла прекепсько.

— Я знала, — прошепотіла Дарка, і мене невідь-чому пробрали дрижаки. — Тому що ні́чого задиратися.

Од моєї сусідки віяло загальною байдужістю. Здавалося, буцім вона зараз спостерігає не за людськими стражданнями — хай і дрібними, хай і дитячими, — а за монотонним поливанням газонів, до прикладу.

— Що ти зробила? — невідомо чому я перейшов на українську.

— Та нічого такого, — відповіла Дарка. — Навчила її.

— Навчила чого?

— Як треба вітатися.

Тим часом тьоті Свєті невідомо яким робом удалося заспокоїти Лєнку: схлипування припинилися. Полісмени весь цей час стояли мовчки, чекаючи, коли драма добіжить кінця і директорка поставить потрібні підписи на документах.

— Я просто взяла манікюрні ножички й легенько штрикнула її, щоби не викаблучувалася, — почала відповідати Дарка на питання, котрого ніхто не ставив.

Не звикнути до жорстокості в стінах дитячого закладу було неможливо, та от перти проти вожака — а саме Лєнка виконувала цю роль у дівочім крилі — здавалося чимсь неймовірним. Перші кілька тижнів життя у притулку з мене нещадно кепкували всі, кому не ліньки. Раз чи двічі спадало на думку постояти за себе, дати відсіч, але в підсумку з’являлися тільки розбитий ніс і потроєні порції глуму. Дарка не встигла з’явитися, а вже втерла носа не абикому, а Лєнці. Це вселяло водночас і повагу, і страх.

Тьотя Свєта рвучко випростувалася і лишень тепер зауважила двох полісменів.

— То я ще шось вам должна?

— Ваш підпис про те, що ви тимчасово розмістили в себе дитину. А там видно буде, — пояснив вищий коп.

— Ходімте тоді до учітельської, — запропонувала тьотя Свєта. — Дайте тіко Лєночку до комнати відведу.

Троє дорослих синхронно розвернулися й тільки дивом не помітили серед купи лахміття нас із Даркою. Натомість зауважили зграйку хлопчиків — ті так і стояли, поклавши руки одне одному на плече.

— А це ще шо за дєлєгація? — крикнула директорка. — Ану марш до себе в комнату! І шоб мені спали! Зайду — провірю!

Хлопців звіяло. Роки, проведені у цих стінах, навчили хутко опинятися там, де потрібно, і так само притьмом звідти вшиватися.

Дорослі пройшли повз наш сховок. Першою крокувала тьотя Свєта, ведучи за руку заплакану Лєнку, а за ними вже сунули двоє правоохоронців. Вони подалися до дівочої кімнати — годі було сподіватися ліпшої нагоди повернутися до ліжка непоміченим.

— Ходи до своїх, — проказала Дарка.

— А ти? Як ти до кімнати повернешся? Там же всі...

— Удам, ніби в туалет виходила, — кинула вона, спинаючись на рівні. — І взагалі, чого ти переймаєшся?

— Та бо... — почав я, та не зміг закінчити. Справді, чи ж мені не до шмиги, як це зухвале дівчисько даватиме собі раду?

— Іди вже, Максимку.

Для певності визирнувши з-за парт у коридор, я подріботів до кімнати. Дорогою все питав себе, коли ж я встиг назватися Дарці.

Дивно, але зграя навіть не розпитувала, що ж мені вдалося принести «з розвідки». Здавалося, це взагалі нікого не обходило. Отож я й собі бахнувся на ліжко, вслухаючись у надвірний дощ. За кілька хвилин зауважив несміливі Дарчині кроки за дверима.

Посеред ночі мене розворушив Пузо.

— Слушай, зачєм ти ета здєлал? — запитав він.

— Здєлал што?

— Ну... Ета... Лєнку...

У відповідь я промурмотів щось, чого й сам не зрозумів, і перевернувся на інший бік. Либонь, вожакові щось просто наснилося. Тільки й того.


* * *

 

Перший випадок, коли вкорінений роками лад почав розсідатися в усіх рубах, трапився за тиждень по приїзді Дарки. Вона за ці дні встигла не тільки оговтатися, але й закріпила за собою сяке-таке лідерство у середовищі. Фактично вожаком дівоцтва і надалі вважалася Лєнка, проте варто було Дарці опинитися в котромусь дівочому гурті — всі ніяково замовкали, хоча секунду тому весело гомоніли.

У середу за розкладом була англійська. Працювали ми в групах по четверо-п’ятеро, кожна зі своїм викладачем відповідно до віку та знань. Групи ці складалися і з хлопчиків, і з дівчаток, а заняття відбувалися у чотирьох прилеглих одна до одної класних кімнат дівочого крила, неподалік їдальні.

Пузу випало навчатися зі мною. Робив він це знехотя, як і належить авторитетові, а проте природа обдарувала його неабияким хистом до вивчення мов. От він і надалі тримався групи, яку заведено було вважати «сильною». Я ж здобув це місце стараннями, тому що навчання приносило мені якусь незбагненну насолоду: тоді ще животіло прагнення однієї днини покинути сиротинець із гарним атестатом, вступити до університету, а там — робота, квартира, дружина та власні, вже не позбавлені батьків діти.

— Хау із іт колд? Вот із іт фо? — із жахливим акцентом цікавилася молоденька Алла Борисівна, підносячи вгору ложку. — Ху кен ансер? Мейбі ю, Майкл?

Пузо ненавидів, коли його кличуть на ім’я, поготів на англійський взір, тому традиційно знеуважив питання, більше зацікавившись внутрішнім подвір’ям за вікном.

— Майкл? Кен ю ґів мі ен ансер?

— Мнє нада вийті в парашу, — відповів Пузо. Клас загиготів.

— Майкл, бі найс! Шейм он ю! Ю шуд аск мі ін інґліш, — почала вчителька, але Пузо, абсолютно не зважаючи на її голосіння, встав з-за парти та вийшов із приміщення. Вчителька, призвичаєна до такої поведінки роками роботи в дитячому будинку, не падала духом:

— Майкл із евей нау. Ху елс кен ансер зе квешін?

Раптом зробилося шкода цієї жінки. Я неначе за одну мить подорослішав на кілька років. Ось вона — намагається донести до нас знання, причім зробити це цікаво, нетривіально, а всім на це глибоко плювати. Рука самостійно поповзла вгору.

— Оу, Макс! Кен ю ансер зе квешін? — аж просяяла Алла Борисівна.

— Йєс, тічєр. Зіс із е спун, енд іт із фо ітін!

— Ґрейт! Ю а райт! Енд вот із іт, Макс? — вчителька поклала на стіл ложку і взяла звідти виделку. — Із іт олсо фо ітін?

— Іт із е форк, тічєр. Енд іт із олсо... — почав я, а завершити речення не дали звуки з коридору.

Цього разу лементувала явно не Лєнка. Скидалося на те, що десь за дверима мордували дебелого ведмедя. Урок відразу ж обернувся на гармидер: усі позривалися з місць і прожогом кинулися до виходу попри несміливі протести Алли Борисівни.

Незчувся, як опинився поза класною кімнатою чи не першим. Сусідні двері також порозчинялися, і звідти сипнула решта учнів і учениць, а навздогін за ними — вчителі.

Те, що ми побачили, не вкладалося в голові. Це було щось поза межею реального й нагадувало куці фільми жахів, що на них ми полюбляли перемикати телевізор у вітальні, коли тьотя Свєта забиралася у справах. Посеред коридору бовванів Пузо зі спущеними додолу штаньми. Він голосив, зриваючись то на скиглення, то на крик, а з його оприлюдненого всім і кожному маленького прутня бадьоро струменіла кров. На підлозі вже набігла повноводна червона калюжа, розтікаючись врізнобіч шпаринками у паркеті.

Усі двадцять чотири душі — двадцятеро учнів, четверо вчителів — вросли, де були. Ніхто не знав, що́ в такій ситуації треба робити перш за все. А Пузо тим часом продовжував підвивати, звинувачуючи нас у злочинній бездіяльності — я, мовляв, зі спотвореним членом перед вами стовбичу, а всім хай би що!

На галас прибігла і тьотя Свєта. Щойно явивши свою тушу в незміннім червонім светрі з-за рогу, директорка миттєво оцінила ситуацію.

— Усі по класам, бистро! — скомандувала вона. — Міша, ходи до мене, сонечко! Ми підемо до медсестри!

Пузо почвалав коридором, не припиняючи гудіти й кумедно розставляючи ноги. За ним тягся кривавий потічок. Викладачі, заскочені зненацька, трішки опам’яталися та заходилися заганяти допитливих дітваків до класів.

Алла Борисівна недолуго намагалася довести урок до завершення, та всі були настільки збудженими, що вона врешті-решт здалася:

— Зе сан із шайнін брайтлі тудей, — мовила вона, а її слова згубилися серед загального обговорення ситуації, — енд ю мей нау ґоу аут фо е уок біфо йо ланч. Донт фоґет ту пут он йор уорм джекетз!

Ні про який «уок» не йшлося — всі подалися просто до медпункту. Я дещо відстав од загального гурту, адже вирішив, що й так усе дізнаюся в кімнаті, тому крокував радше за інерцією. Аж тут я спіткав Дарку. Сидячи на підвіконні, вона спокійно спостерігала, як коридором повз неї суне ватага дітей. Ця колотнеча її не обходила взагалі.

— Посидь трішки зі мною, — запропонувала вона так, аби почув я один.

Не знаю, що саме тоді мені примарилося, та суперечити її тонові не хотілося. Тому я мовчки плюхнувся на край підвіконня — немовби й поруч із Даркою, проте все-таки на достатній відстані.

Гурт проґелґотів далі, сховавшись за рогом. Чулися тільки поодинокі вигуки, що їх з такої відстані неможливо було розібрати. Взагалі, цей звук більше був подібним до ревіння рою бджіл, роз’ятреного якимсь не вельми обачним телепнем.

Ми з Даркою сиділи мовчки, думаючи кожен про своє. Знічев’я вона — знову ця звичка відповідати на несформульовані питання! — збайдужіло протягла:

— Він чіплявся до мене в дівочому туалеті. Більше не чіплятиметься. Правда, Максимку?

Усе це виглядало так, наче відбувалося не тут і не зі мною. Маленьке дівчисько, яке як слід запізнатися з усіма не встигло, скривдило найголовнішу персону всього дитбудинку! Скільки разів відшукувалися сміливці (завжди — з новеньких), що намагалися поставити під сумнів Пузову владу, і як же вони кожного разу про це гірко шкодували згодом! А тут — не просто якась штовханина, а ціле...

— Що ти зробила?

— Я попросилася вийти у туалет. Він теж вийшов і, думаю, почув, що я там. Сховатися я не змогла — кабінок немає, віконечко зависоко. Просто сподівалася, що він позбиткується і піде. А він зайшов у туалет, спустив штани і наказав мені... сказав, щоби я...

Останні слова дівчинка промовила таким голосом, немов от-от заллється слізьми. Але наступної миті вона повернулася, і я остовпів: її обличчя залишалося геть незворушним, наче голос і міміка жили незалежними життями.

— Ти ж нікому не скажеш, правда? — продовжувала вона тим своїм істеричним, затурканим голоском за повної відсутності будь-яких емоцій на лиці. — Ми ж друзі, так, Максимку?

Першою думкою у мене, зізнаюся, дійсно було піти до тьоті Свєти і розповісти чисто все, що я тут почув. Однак закрадався й певний сумнів — Дарка лякала мене, поготів тепер, коли вона зробила Пузові обрізання.

— Це я маленькими ножичками, — похизувалася дівчинка. — Тепер я їх завжди ношу з собою. — Наступної миті її голос уже гучав буденно-допитливо: — А яку зброю носиш ти, Максимку?

Увесь вечір Пузо мовчав, а за наступним сніданком розгнівано розповів, буцім випадково причавив свого прутня застібкою джинсів, і взагалі будь-хто, кому через це весело, неминуче дістане в пику.

Весело не було нікому, хоча тоді ми вперше бачили дорослого п’ятнадцятирічного ґевала зарюмсаним і зневаженим. Всі змирилися з цією «офіційною» версією, проте кожен у власній голові вибудовував власні, почасти достатньо фантасмагоричні теорії.

А ще Пузо чогось припинив зі мною розмовляти. Цікаво, через що?

 

Наступні кілька місяців минули без пригод, коли не брати до уваги кількох наших «вилазок» за межі дитячого будинку з метою поповнення пивних запасів Пуза. Одного разу нас мало не схопив продавець, коли троє з нас відволікали його увагу безглуздими розпитуваннями, а двоє тим часом перекидали вміст ящиків із пивом до своїх заплечників. Удалося вшитися.

Що цікаво, полісмени зі шмоном так і не наскочили.

 

* * *

 

До Нового року залишалося кілька тижнів, і до нашого дитбудинку, як годиться, занадилися з подарунками місцеві діячі дрібнішого й більшого значення. Переддень свят — золотий час для сиротинців, тому що всіляким цабе вкрай вигідно згадувати про існування знедолених дітей. Такими візитами неминуче рясніла вся преса, а нам, малим, було чхати — аби були подарунки. У ці миті слухатися старших видавалося вигідно: ми читали прибулим дарувальникам віршики, водили хороводи довкіль штучної ялинки, співали пісень, охоче підлещувалися, мало не строєм шикувалися — словом, робили все, аби відхопити якнайбільший шмат святкового пирога.

В один зі сповнених передноворічними гараздами днів до нас припхався бізнесмен. Хто він і що він — я не знав ані тоді, ані тепер. Тьотя Свєта зігнала нас до найбільшої кімнати, котра правила нам за актову залу, і звеліла сидіти нишком, доки вона привітає дорогого гостя чаєм і ласощами. По тому ми мусили зіграти простеньку виставу, за що бізнесмен буцімто мусив подарувати кожному «щось класне».

— Цікаво, шо ж він падарить. А вкінься, компи?! — мріяв уголос Андрюха.

Як не дивно, білявчик неначе у воду глядів: врешті до зали, окрім бізнесмена, зайшли п’ятеро помічників, кожен із яких тримав по три ноутбуки. Закривала цю процесію тьотя Свєта. Розсадивши гостей у найпершому ряді, вона піднялася на дрібне узвишшя-сцену та радісно оголосила:

— Дітки, сьогодні до нас приїхав дядя Ринат. Він — дуже діловий чіловєк, тому у нього мало врем’я. Він привіз нам усім подаруночки, но получать їх тільки ті, хто зараз краще інших себе покаже. А тому постарайтеся, сонечки!

Тоді розпочалася неодноразово обіграна перед строкатими відвідувачами вистава про Козу-Дерезу. Пузо грав якраз козу — «за три копи куплену», причім викладався він на всі сто. Решта акторів також задніх не пасла, намагаючись справити якнайкраще враження на гостей у чорних костюмах-трійках. А ті під той час безвиразно дивилися поперед себе, вряди-годи відволікаючись на мобільні телефони.

Щойно вистава добігла кінця, розпочалися індивідуальні номери — шанс виправдатися для всіх, хто не брав участі в «Козі». Дітваки, з-поміж котрих і я, по одному виходили на чільне місце кімнати. Хтось співав пісеньок, хтось танцював. Я ж пригадав якийсь віршик, що його чи то вичитав, чи то від когось почув. Коли черга дійшла до мене, вийшов на місце оповідача та, діловито застромивши руки в кишені вицвілих джинсів, виразно, як міг, задекламував:

 

У кожного з нас — строкаті думки,

Емоції, пам’ять і біль.

Ми з усім світом спалили мости,

Бо нас викидають звідтіль!

 

І далі — ще кілька чотиривіршів, сповнених якогось глибокого змісту, в ту пору мені геть незрозумілого. Хай дивно, та я дістав оплески від гостей, і то не тільки «обов’язкові».

Відтак виступили ще кілька мешканців і мешканок дитячого будинку, проте на «сцену» так і не виходила Дарка. Я взявся шукати її поглядом. Угледів на крайніх іззаду місцях, для чого змушений був вивернути голову майже як сова. Вона сиділа на самісінькім краєчку свого стільця й насуплено дивилася кудись у простір. Здавалося, її геть не бентежить перспектива залишитися необдарованою, й навіть на втішний приз од тьоті Свєти вона не сподівається, дарма що за час у притулку вона могла вивчити чи не сотню віршів.

— Ітак, — виголосила директорка, коли охочі виступити закінчилися, — тепер дядя Ринат буде дарувать самим кращим із вас подарунки. Подивіться тільки, що він для нас привіз! — і вона захоплено перевела погляд на стіс ноутбуків у дальнім куті кімнати.

Усі голосно заплескали, а «дядя Ринат» звівся на ноги та розвернувся до авдиторії. На вигляд йому було років із сорок, хоча хвацько підкручені на скронях чорні кучері виказували його намагання молодитися. Зрештою, це в нього насправді виходило без додаткових зусиль, позаяк бізнесмен мав напрочуд блакитні очі, що вони завиграшки викидали десяток прожитих літ геть із обличчя. Може, то були навіть лінзи — хтозна?

— Перш за все, я бажаю відзначити, що мені дуже радісно знаходитися тут, із вами, у цьому чудовому дитячому будинку...

— «Ірис», — підказала тьотя Свєта.

— ...«Ірис». Я щиро дякую пані Світлану Криницьку за те, що вона для вас робить, будучи вам і за матір, і за вчительку. Аплодисменти пані Світлані!

Діти знехотя поплескали в долоні, а почет дяді Рината зняв це на мобільники.

— Я сьогодні привіз для вас ті речі, які допоможуть вам наполегливо навчатися, осягати нові знання, і колись стати такими же успішними, як я і мої колеги. Це — комп’ютери від нашої компанії «С.К.С.», — він недбало махнув рукою в керунку ноутбуків. — На превеликий жаль, комп’ютерів тут всього п’ятнадцять, а вас, як сказала пані Світлана, двадцять чоловік. Тому ми вирішили зробити наступним чином: із тринадцяти з цих комп’ютерів ми устаткуємо для вас комп’ютерний клас, де ви зможете навчатися і робити домашні завдання, а двоє з вас отримають по одному іменному комп’ютеру — один хлопчик і одна дівчинка. Тоді ви у своїх кімнатах зможете всі разом дивитися мультики чи грати в ігри.

Цього разу оплески лунали значно голосніше. Почалися жваві обговорення, що в першу чергу робити з ноутбуками, хто саме отримає ті два «іменні» пристрої, на що здатна техніка і так далі. Тьотя Свєта урвала багатоголосся своїм «Цитьте!» — в залі знову запала мовчанка.

— Отже, на думку моїх колег, із якими ми тут створили щось типу журі, — дядя Ринат підморгнув, через що зробився ще молодшим, мало не однолітком Пуза, — один із цих комп’ютерів повинен належати тому хлопчику, який грав Козу-Дерезу. Вітаємо його!

Наша братія несамовито улюлюкала, поки Пузо йшов отримувати свій дарунок. Приводів для щастя жоден із нас не мав — навряд чи вожак охоче ділитиметься ноутбуком із рештою, — а втім перспектива дивитися, як він чи то гратиме, чи то дивитиметься на комп’ютері фільми таки покращувала загальний настрій.

Дівчинкою, яка одержала власного ноутбука, виявилася, властиво, Лєнка. Вона співала дяді Ринатові пісеньку, і робила це вельми незле. Дівоцтво гаряче підтримувало свою висуванку — судячи з вигляду облич, із тих самих міркувань, що й ми.

— А тепер, — заговорила тьотя Свєта, коли всі повсідалися на місця, а вигуки вщухли, — всі йдемо до столової! Бо дядя Ринат приготував нам святкову вечерю! Це так добре, правда ж?

Юрма безладно висунула з «актової зали» і — безладно ж — ввірвалася до їдальні, де на нас чекали накриті розмаїтими наїдками столи. Були там і торти, і тістечка, і донесхочу фруктів, і йогурти, і кекси — все те, від чого ми в пору постійних відвідин ласих до дешевої самореклами діячів уже встигли втомитися.

Я сів за одним столом з Андрюхою, Олежкою та Пузом, який тут-таки поставив на стільницю йно одержаного комп’ютера. Андрюха підсунувся якнайближче до вожака і взявся разом із ним вивчати апарат, тоді як ми з Олежкою задовольнилися спогляданням задньої частини монітора. За окремим учительським столиком усілися тьотя Свєта та всі шестеро гостей. Дорослі розливали по чарках коньяк, навіть не соромлячись дитячого товариства.

— Зирь, Анднюха, ета же ващє ульот! — раз у раз вигукував Пузо щось такеньке, тицяючи дебелими пальцями у дисплей. — Зацені, шо ано умєєт!

Зненацька я відчув, як хтось тягне мене за праву штанину. Перевів погляд під стіл і побачив скоцюрблену Дарку.

— Ти чого?.. — прошепотів я під стіл, а дівчинка у відповідь змовницьки всміхнулася.

Я здійняв погляд і зрозумів, що Пузо покинув свою нову забавку й непорушно стежить за мною. Так само й Андрюха. Навіть Олежка розвернувся й вибалушив баньки, й мені залишалося лише тішитися, що ніхто з них трьох не зауважив Дарчиної присутності.

— Ща вєрнусь, мнє пріспічіло, — кинув я, встав із-за столу й подався до виходу, потилицею відчуваючи три пари очей.

Опинившись у темному коридорі, причинив за собою двері, навпомацки відійшов кроків із десять, притулився до стіни й узявся чекати на Дарку. Досі не можу зрозуміти, як вона ухистилася підлізти до нашого столу непоміченою, та ще й посмикати за ногу. Нарешті двері в їдальню розчинилися, випустивши в коридор вибух п’яного реготу, а тоді знову зачинилися.

— Дарко?.. — прошепотів я.

Замість відповіді відчув її долоню у своїй. Руки Дарка мала холодні, як віконне скло у морозну зиму, й водночас немовби висушені під потужним струменем повітря.

— Максимку, ти ж мені друг?

Коридором шмигав протяг, розвіваючи Дарчин запах — аромат мандаринів упереміш із солодкими вафлями. Я, пригадується, навіть відчував подих, не тепліший за її шкіру — вона стояла впритул, хоча в темряві я втямив це не відразу.

— Так...

Нічого ліпшого на думку просто не спало. Так, чорт би його все маніжив, друг! Я буду тобі хоч братом, а хоч би й батьком, тільки не штрикай мене своїми дрібними ножичками!

— Коли мої батьки були ще живі, у нас був комп’ютер. Тато показував мені багацько мультиків. Він забирав мене зі школи, приводив додому. Ми разом сідали і дивилися мультики, Максимку.

«На чорта ти мені все це розповідаєш?» — стріляло через макітру. В ту мить як ніколи раніше я усвідомив, що опинився під чужим упливом. Одна справа, коли це був Пузо, бо в зграї інакше не ведеться. Але ким для мене направду тепер зробилося це маленьке дівча, що встигло аж кілька разів оголити свої ікла?

А Дарка продовжувала, хоч я і без слів зрозумів, чого вона домагається:

— ...Я дуже хочу дивитися мультики, як колись. Той хлопчик, який чіплявся до мене, поганий, Максимку. І він не заслужив на мультики. Мультики показують тільки хорошим дітям. Ти ж хороша дитина, Максимку?

Останнє речення Дарка промовила надто серйозно. У мене склалося враження, що я спілкуюся з дорослою людиною, невідь-як закутою в дитяче тільце. Вона силкувалася говорити та діяти, як маленька, це правда, одначе видавали її деталі. Як-от тепер — голос.

— Так, — повторив я.

— Тому нам треба забрати комп’ютер у поганого хлопчика, щоби ми разом могли дивитися мультики. І втекти, бо інакше нас викриють і віддадуть поганому хлопчикові.

За свої тодішні тринадцять років життя, п’ять з яких — у дитячому будинку, я вже кілька разів примудрився напиватися, що називається, до безтями. Мав, із чим порівнювати. І в ті хвилини розмови з Даркою почувався достоту мовби добряче хильнув. Не відаю, що мене так сильно п’янило. Може, це був тон Дарки, що вона наче заколисувала; можливо ж, що я просто притомився того дня, або все докупи.

— Ти мені допоможеш, Максимку? Утечемо разом. І будемо дивитися мультики, скільки самі захочемо.

Здоровий глузд підказував мені просто зайти до їдальні, всістися на місце і вдавати, ніби нічого не трапилося. Хіба я маю відповідати за те, що коїться в голові цього створіння? І я можу заприсягтися — зробив кілька кроків до дверей, навіть ухопився за холодну металеву ручку. Наступної ж миті знайшов себе там само, де й був, стискаючи в руці Дарчину долоню, холоднішу за будь-який метал.

— Сьогодні вночі, як усі спатимуть, ми втечемо. А щоби погані хлопчики не кинулися наздоганяти, візьми оце.

Вона дала мені щось, що я відразу сховав до кишені.

— Я прийду і навчу, — промовила Дарка.

 

Застілля тривало ще з півгодини, після чого тьотя Свєта наказала всім іти по кімнатах, а сама з гостями замкнулася у викладацькій. Ми були такими заведеними через подаровані комп’ютери, що десь із годину пустували в безлюдних завулках сиротинця, не боячись покарання від захмелілої директорки.

Сон не йшов, хай як я намагався затулитися від галасу з-за дверей. Мозок малював жаскі картини прийдешньої ночі. За будь-яких інших обставин можна було б відпомивитися, або навіть розпатякати про Дарчині наміри на всі заставки, але тут за мене все вирішила незбагненна сила. Ця ж таки сила позбавила простору для маневрів. Не знаю, що полохало мене більше — майбутня втеча, на котру передбачалося пристати, а чи то варіативні наслідки альтернативного перебігу подій: слухняний вихованець дитячого закладу сімейного типу Максим Криницький застеріг свого товариша Михайла Іванченка від можливої крадіжки, що її мала намір учинити їхня співмешканка Дарка Якїїтам.

Великий електронний циферблат над дверима кімнати показував першу ночі, коли наша зграя в повному складі залягла до сну.

Мені верзлося, буцімто нас усіх десятьох замкнули в загальну клітку. Вздовж ґрат туди-сюди походжала Дарка, вдоволено всміхаючись, а ми мусили ховати очі щоразу як вона дивилася в наш бік.

— Максимку, вставай, бо не встигнемо, — сказала вона, коли я не спромігся сховати очі. Що ж тепер мені буде? Ударять струмом? Проштрикнуть величезним загостреним олівцем? Манікюрні ножички?

Попри всі лихі сподівання, я відчув тільки дрібне поколювання десь у лівій долоні. І це — все покарання за погляд на господарку?! Не смішіть мене. Дарко, чуєш, це — не твоя зграя! Тут ти безсила зробити щось, тому що ти — чужа, немісцева, підкинута!

— Максимку, вставай, маємо поквапитися! — почув я знову, і аж тепер допетрав, що лежу вдягнений у своєму ліжку. Годинник показував чверть по третій. Щось легенько кололо мене у руку.

Дарка. Бозна-як вона вхистилася зайти до нашої кімнати непоміченою, про що свідчило суголосне сопіння гієн довкола.

— Максимку, — прошепотіла вона втретє.

— Та я встаю, встаю...

Я зліз із ліжка на долівку, всівся навпроти Дарки. Ніч видалася ясною, крізь віконницю зазирав місяць, і скидалося, неначебто в очах цієї маленької дівчинки витанцьовує ціле стопекельне воїнство. Очі-камінчики з великими зіницями пильно розглядали мене, мов новий предмет меблів. Дарка вичікувала — хотіла глянути, як поводитимуся. Мене ж закортіло припинити цей абсурд.

— Слухай, — самими вустами сказав я, — а давай ми не будемо...

— Пам’ятаєш, як я щось дала тобі?

Знову надійшло чудернацьке сп’яніння. В той момент я зрозумів, що воно починається за сукупності факторів — Дарчиних доторку та говоріння. Колись ми дивилися передачу про циганський гіпноз. Схема виглядала схоже: циганки ошелешують свою жертву великим напливом інформації вкупі з хаотичними, на перший погляд, дотиками до тіла, тим самим затупляючи здатність опиратися. У програмі радили, як протидіяти посяганням, проте поряд із Даркою згадати настанови з телевізора виявилося над силу.

Моя рука, вільна від пригладжувань Дарки, шубовснула до кишені й намацала там манікюрні ножиці — ті самі, якими дівчинка почикрижила Пуза. І ті самі, що ними вона змусила Лєнку правильно вітатися.

— Я ж казала, що навчу тебе, — проворкотіла Дарка і всміхнулася, підставляючи передні зуби під хиже світло місяця. — Комп’ютер він поклав собі під подушку. Якщо просто смикнути — прокинеться. Треба зробити так, щоби він не прокинувся.

У блаженнім напівмаренні я зробив п’ять кроків через кімнату та схилився над Пузом. Судячи з виразу обличчя, той споглядав украй приємні сни. Можливо, він перебував десь ген поза дитячим будинком, де полчища однаковісіньких бізнесменів задаровували його нескінченними ноутбуками.

— Нижче вуха. Бачиш, як там ніби як пульсує малесенький клубочок? Один удар. А я закрию йому рота... Це зовсім не страшно. Це як у кіно.

Рука стисла ножиці в кулаку і почала підноситися без жодних моїх мозкових імпульсів.

Іще мить — і зухвалий Пузо більше ніколи не розтулить очей.

Він не накаже нам «шурувати по пиво» у найближчі до сиротинця крамниці.

Він не вирішуватиме, що, кому й коли слід робити.

Він не верховодитиме нашою зграєю.

Зараз.

Тут.

 

Далі буде...

Київ 10-15 квітня 2018
20.04.2018 Проза / Оповідання
Дарчина зграя / Оповідання | Ковальчук Богдан Олександрович
Попередня публікація: 27.03.2018 Проза / Оповідання
Таня / Оповідання | Ковальчук Богдан Олександрович
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
19.08.2018 © Іван Петришин / Повість
Ейлін Ченґ: "Розмова у Вагоні" (Сучасна Китайська Література)
19.08.2018 © Іван Петришин / Новела
Еілін Чен: Розмова у Вагоні (Китайська Література)
13.08.2018 © роман-мтт / Мініатюра
Серпень-Крадій
13.06.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону (Частина друга. Машина)
13.06.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
Оповідання Про дитинство
20.04.2018
Дарчина зграя
16.04.2018 © Арсеній Троян
Суперсанки
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2
Переглядів: 79  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 23.04.2018 08:57  Тетяна Ільніцька => © 

Потрібну тему підняли, Богдане. Навіть не так. Говорити про сиріт, підлітків, їхні взаємини, жорстокість, яка виникає між ними - важливо. Якщо маєте що сказати на цю тему - завжди кажіть. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
18.10.2018 © Суворий
Ршення по Закарпаттю: Ужгород відходить мадярам, нова назва - Закарпатська Україна (листопад 1938)
13.10.2018 © Суворий
Пацифікація Галичини: польська армія руйнує українські села, катує та арештовує (жовтень 1938)
11.10.2018 © Суворий
Європа після Судет: Німеччина активізує зовнішню політику та шпигунство (жовтень 1938)
10.10.2018 © Суворий
Радянська Україна: арешт маршала Блюхера, повстання та чистки в червоній армії (жовтень 1938)
09.10.2018 © Суворий
Закарпатська криза: долю Закарпаття передано в руки Німеччини та Італії (жовтень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
26.11.2011 © Микола Щасливий
19.11.2015 © Каріна Зарічанська
29.08.2010 © Віта Демянюк
13.09.2015 © Ірина Мельничин
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди