Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.04.2018 10:52Оповідання
Про життя і смерть  Про життя  Про дитинство  Про клас  
Рейтинг: 5 | 2 гол.
З дозволу батьків
© Ковальчук Богдан Олександрович

Дарчина зграя

Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 20.04.2018 / 45768

Продовження.


Десь зовсім поруч панував галас. У кімнаті нікого, крім мене, не виявилося. З коридору крізь ледве прочинені двері чулися голоси — і дитячі, і дорослі, всі впереміш. Дурнуватий сон лишив по собі огидну млість, тож я мало не гепнувся, щойно зробив спробу підвестися з ліжка. Переборовши туман перед очима, з подивом зауважив, що заснув одягненим. Що ж, менше клопотів.

Годинник над дверима показував тринадцяту з невеликим, коли я вийшов у коридор.


Пуза почали шукати. П’ятнадцятирічний парубок зник разом з усіма своїми речами, заразом прихопивши п’ятнадцять подарованих дитячому будинку комп’ютерів. Не помітити напакованого такою кількістю краму хлопаку на вулицях було б дивно, але свідків не знайшли.

Виходить, жодна людина не бачила Пуза від моменту, коли він разом зі всіма ліг спати.

Кожного з нашої зграї (як і кожну — зі зграї дівочої) аж до кісток протрусили правоохоронці, та всі божилися, що про наміри йти геть Пузо не прохоплювався й словом. А, між тим, вожак устиг зажити собі слави хлопця водночас меткого і складного у вихованні, тому скидалося все на пограбування та втечу.

Зникла також Дарка. А тут — цікава штука: здавалося, мовби її ніколи й не було поміж нас. Ніхто на весь дитячий будинок, а зокрема й тьотя Свєта, не згадувала про існування дівчини.

Зізнатися відверто, перші кілька тижнів активних пошуків я взагалі боявся говорити зайвий раз. У нічних жахіттях я опинявся на уроці англійської.

— Вот із іт, кідз? — усміхалася Дарка за вчительським столом, підносячи демонструючи манікюрні ножиці.

З-за парти схоплювався закривавлений Пузо. Він намагався сказати, що йому треба вийти, будь ласка, пані вчителько, дір тічєр, випустіть мене, лет мі аут, тому що інакше я боюся нагидити просто у штанці. Намагався, а натомість розбризкував кров увсібіч.

— Ноу, поганий хлопчику, — Дарка розтинала повітря довкруг себе ножичками. — Чи ти забув, що Максимко перерізав тобі горло? То сиди, будь ласка, тому що, поганий хлопчику, зе сан із шайнін брайтлі, і ю мей тейк е шорт уок.

Прокидався щоразу в сиротах. І так — ніч у ніч.

Набравшись сміливості, на День святого Валентина між уроками англійської та історії я постукав до кабінету тьоті Свєти. Вона гуком дозволила зайти, й я опинився в приміщенні, де за інших обставин волів би не бувати ніколи.

— Шо ти хотів, Максім? — відкарбувала директорка, подарувавши мені байдужий погляд.

— Світлано Вікторівно, я хотів би поговорити... про Пу... точніше, про Михайла. Про його зникнення.

Директорка стривожилася. Вона, певно, гадала, що я збираюся викласти якусь украй важливу й відому тільки мені інформацію, що її чомусь не видав правоохоронцям. Навіть її вуха заворушилися — говори, мовляв, ми слухаємо.

— Пам’ятаєте, коли до нас приїхала Дарка, вона в перший день порізала Лєнку? А тоді через якийсь час і Михайлика, бо він вроді як до неї чіплявся.

Тьотя Свєта гляділа на мене як на балакучого пса — зачудовано, зацікавлено, та водночас не ймучи віри частково своїм вухам, частково — собачим словам.

— Яка Дарка? Максім, ти шо, пєрєнєрвнічав?

Мені здавалося, що все це — один збіса великий і так само невдалий розіграш.

— Усім зараз тяжело. Всім нам. Ви з Мішею дружили? — продовжувала директорка, удаючи співчуття. — Тобі нада б до психолога, — а тоді тьотя Свєта раптом затнулася, щось пригадавши. Помисливши кілька секунд, вона знову почала:

— Максім, скажи мені, а звідки тобі відомо... про Дарку?


* * *


Психотерапевт чергувався зі слідчим. Усе моє життя тепер звелося до цих двох. День у день — розмови, розмови, розмови.

Мене забрали з дитячого будинку відразу по розмові з тьотею Свєтою. З’явився поліційний екіпаж, і двійко високих правоохоронців (чи не тих самих, які привезли Дарку?) всадовили мене у машину.

Я живу у порожній лікарняній палаті за зачиненими з іншого боку дверима.

Сам собі вожак.

Одного разу психіатр наполіг на, як він висловився, «профілактичній прогулянці». Й мене з озброєним супроводом повезли на кладовище.

Три могили — дві більших, одна менша. З одного надгробка на мене дивився бізнесмен, який навіть на заупокійній світлині хотів виглядати молодшим, ніж він був у момент смерті. Підпис — Ринат Криницький. Поруч лежала Світлана Криницька, моя директорка, дата смерті та сама, що і в «дяді Рината». А найменше поховання належало Дарці; дівчинка з двома кісками всміхалася до мене з бездушного каменя, наче питаючи: «Що, Максимку, чи не сподобалася тобі наша маленька витівка?».

— Максиме, чи впізнаєш ти когось із цих людей? — запитав мене психолог. Йому було добряче за п’ятдесят, він часто курив і кашляв, бризкаючи слиною. Та до мене ставився добре, тому я йому, можна сказати, довіряв.

— Оце, — я показав на першу могилу, — той бізнесмен, який приїздив до дитячого будинку і дарував нам комп’ютери. Поруч із ним, — тепер я показував на плиту тьоті Свєти, — наша директорка. Але тут, очевидно, якась помилка. Копи забрали мене кілька тижнів тому...

Психолог невесело всміхнувся і щось занотував до блокнота гострим олівцем.

— А найменша могила, — вів я, — це Дарка. Її привезли до нашого дитбудинку, і тоді почалася вся та бісівщина...

— Годі, — подав голос один із конвоїрів. — Ми чуємо це кожного разу, варто нам привести його до цих могил! Скільки можна? Він — убивця, просто вбивця, а ви носитеся з ним, як з малою дитиною...

Про що він? Що таке «кожного разу», коли я тут уперше?

Усі три надгробних камені справляють враження старих: місцями полущена фарба, кілька тріщин тут і там, а ще — повна захаращеність прилеглих ділянок усіляким бадиллям. Поховані тут живих родичів, здатних подбати про могилки, не мають.

— Максиме, — протягнув психіатр і пильно подивився на мене. — Я досі вірю, що ти зможеш усе пригадати. Можеш сказати, скільки тобі років?

Безглуздішого питання годі було й сподіватися. Мені було тринадцять, коли привезли Дарку. Мені було тринадцять, коли зник Пузо. Мені було тринадцять, коли мене забрали із дитячого будинку в... клініку. То скільки мені має бути тепер?

— Усе це марно, Олексію Петровичу, — промимрив той самий конвоїр. — Нічого нового ми з вами не почуємо. Наступного разу я писатиму рапорт, тому що ці ваші щотижневі вилазки йдуть усупереч...

— Заждіть. Будь ласка, Петре, дай мені ще спробу. Отже, Максиме, — психіатр закурив цигарку й пустив дим у небо. — Благаю тебе, скажи, скільки тобі?

Мої жилуваті руки в кайданках аж ніяк не скидалися на долоні тринадцятирічного пацана. Хай би воно все пропало, що коїться?! Ці люди мене мають за дурня, чи як?

Я — Максим. Максим Криницький!

(Як все-таки цікаво, що у нас із тьотєю Свєтою однакові прізвища. Ніколи про це не замислювався.)

Мені тринадцять!

(Чи ні?..)

— Максиме...

— Замовкніть!

— Будь ласка...

— Я сказав, замовкніть! Забийтеся! Чи вам допомогти?!

— Він виявляє агресію, Олексію Петровичу. Ми мусимо припинити експеримент.


На виході я озирнувся й поглянув на безмір могил. Вони нагадували зграю — принишклу, застиглу перед нападом. Так, можливо, безгучну. Тут достоту не почуєш нашого гієнячого сміху.

Я — сам собі могила, така сама принишкла, така напхана людськими спогадами.

Я — сам собі зграя.


* * *


— Насправді випадок дуже складний, хоч і типовий, як ви можете бачити, — розповідав Олексій Петрович Царицький, завідувач кафедри психіатрії. Студенти переважно не слухали, а викладачеві байдуже. Чоловік неначе сповідався старомодній коричневій дошці, на якій впродовж заняття креслив складну блок-схему. — Пацієнт — єдиний, хто вижив у жахливій аварії, де загинули його батьки та молодша сестра. Як зазначено в матеріалах справи, родина саме їхала зі шкільної вистави, де пацієнт, тоді тринадцятирічний хлопець, зіграв провідну роль, і батько вирішив подарувати йому комп’ютер. Був дощ, водій не впорався з керуванням... а далі ви знаєте. Хто здогадається, як звали загиблих батьків та сестру?

Авдиторія — анічичирк. Зануджена юнь мріяла чимшвидше закінчити шосту за день пару й податися з легкою душею у своїх справах, а розпроклятий професор, бодай його підняло та гепнуло, ставив абсолютно неймовірні питання. Кому це взагалі цікаво?

— Що, жодних здогадів? — виждавши півхвилини, перепитав Олексій Петрович. — Гаразд, зробімо так: той, хто назве мені імена загиблих батьків і молодшої сестри пацієнта, отримає п’ятнадцять додаткових балів — по п’ять за кожного. Вам це буде корисним на іспиті.

— Та їх могли звати як завгодно! — почулося з останніх рядів кімнати-амфітеатру. — Які-небудь... я не знаю... Ірина, Сашко, Ніна. Чи не так?

— Ви неуважно слухали, — відтяв лектор. — Що ж, оскільки версій я не чую, змушений констатувати вашу повну неуважність. Це неабияк дасться взнаки на підсумкових, скажу я вам, шановні. Отже, батьків пацієнта Максима Криницького, який манікюрними ножицями вколошкав співмешканця з інтернату, звали відповідно Ринат і Світлана...

— Можна, я назву ім’я молодшої сестри? — підхопилася худенька дівчинка у величезних окулярах із дещо затемненими скельцями, що робили її обличчя подібним до писку велетенської бабки.

— Гаразд, нехай. Отже, Катерино, я вас слухаю.

— Її звали Дарка. Сестру звали Дарка, так?

Професор утомлено сперся на кафедру, змірюючи зверхнім поглядом лекційну залу. Дехто спав, дехто грався на мобільнику. На загальному тлі Катерина виглядала найліпшою.

— На цьому лекцію закінчено, — видихнув Олексій Петрович, і авдиторію заполонило шурхотіння паперів: усі гарячково ховали записи до заплечників, мріючи чимшвидше чкурнути у вечірнє надвір’я.

— А вам, Катерино, — мовив він до худої дівчинки, — я зараховую п’ять додаткових балів.

Київ 10-15 квітня 2018
23.04.2018 Проза / Нарис
Квиток (Репортаж із місця не-подій) / Нарис | Ковальчук Богдан Олександрович
Попередня публікація: 20.04.2018 Проза / Оповідання
Дарчина зграя / Оповідання | Ковальчук Богдан Олександрович
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
13.06.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону (Частина друга. Машина)
13.06.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
06.06.2018 © Лука / Роман
Зірка Йуди
28.05.2018 © Саня Малаш / Оповідання
За кілька дюймів від прірви
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
Оповідання
28.04.2018 © Василенко Андрій Антонович
"Третє" (Оповідання)
20.04.2018
Дарчина зграя
19.04.2018 © Наталія Старченко
Усе минає
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2
Переглядів: 55  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 23.04.2018 09:02  Тетяна Ільніцька для © ... 

Цікаво. Несподіваний фінал. Навіть не помітила, як соціальна проза перетворилася на містичний горор. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
22.07.2018 © Суворий
Битва за Чангкуфенг: СРСР та Японія уклали перемир`я (серпень 1938)
21.07.2018 © Суворий
Битва за Чангкуфенг: бої на кордоні між СРСР та Японією (серпень 1938)
21.07.2018 © Суворий
Біглий радянський генерал про близьку війну на Далекому Сході (серпень 1938)
20.07.2018 © Суворий
Стосунки Берлін-Варшава: від поганих до кращих і навпаки (серпень 1938)
19.07.2018 © Суворий
Лист митропол. Шептицького про переслідування православних українців польським урядом (липень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
11.04.2012 © Т.Белімова
02.03.2012 © Таїсія
11.12.2012 © Каранда Галина
21.06.2014 © ГАННА КОНАЗЮК
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди