20.04.2018 10:52
З дозволу батьків18
74 views
Rating 5 | 2 users
 © Ковальчук Богдан Олександрович

Дарчина зграя

Продовження.


Десь зовсім поруч панував галас. У кімнаті нікого, крім мене, не виявилося. З коридору крізь ледве прочинені двері чулися голоси — і дитячі, і дорослі, всі впереміш. Дурнуватий сон лишив по собі огидну млість, тож я мало не гепнувся, щойно зробив спробу підвестися з ліжка. Переборовши туман перед очима, з подивом зауважив, що заснув одягненим. Що ж, менше клопотів.

Годинник над дверима показував тринадцяту з невеликим, коли я вийшов у коридор.


Пуза почали шукати. П’ятнадцятирічний парубок зник разом з усіма своїми речами, заразом прихопивши п’ятнадцять подарованих дитячому будинку комп’ютерів. Не помітити напакованого такою кількістю краму хлопаку на вулицях було б дивно, але свідків не знайшли.

Виходить, жодна людина не бачила Пуза від моменту, коли він разом зі всіма ліг спати.

Кожного з нашої зграї (як і кожну — зі зграї дівочої) аж до кісток протрусили правоохоронці, та всі божилися, що про наміри йти геть Пузо не прохоплювався й словом. А, між тим, вожак устиг зажити собі слави хлопця водночас меткого і складного у вихованні, тому скидалося все на пограбування та втечу.

Зникла також Дарка. А тут — цікава штука: здавалося, мовби її ніколи й не було поміж нас. Ніхто на весь дитячий будинок, а зокрема й тьотя Свєта, не згадувала про існування дівчини.

Зізнатися відверто, перші кілька тижнів активних пошуків я взагалі боявся говорити зайвий раз. У нічних жахіттях я опинявся на уроці англійської.

— Вот із іт, кідз? — усміхалася Дарка за вчительським столом, підносячи демонструючи манікюрні ножиці.

З-за парти схоплювався закривавлений Пузо. Він намагався сказати, що йому треба вийти, будь ласка, пані вчителько, дір тічєр, випустіть мене, лет мі аут, тому що інакше я боюся нагидити просто у штанці. Намагався, а натомість розбризкував кров увсібіч.

— Ноу, поганий хлопчику, — Дарка розтинала повітря довкруг себе ножичками. — Чи ти забув, що Максимко перерізав тобі горло? То сиди, будь ласка, тому що, поганий хлопчику, зе сан із шайнін брайтлі, і ю мей тейк е шорт уок.

Прокидався щоразу в сиротах. І так — ніч у ніч.

Набравшись сміливості, на День святого Валентина між уроками англійської та історії я постукав до кабінету тьоті Свєти. Вона гуком дозволила зайти, й я опинився в приміщенні, де за інших обставин волів би не бувати ніколи.

— Шо ти хотів, Максім? — відкарбувала директорка, подарувавши мені байдужий погляд.

— Світлано Вікторівно, я хотів би поговорити... про Пу... точніше, про Михайла. Про його зникнення.

Директорка стривожилася. Вона, певно, гадала, що я збираюся викласти якусь украй важливу й відому тільки мені інформацію, що її чомусь не видав правоохоронцям. Навіть її вуха заворушилися — говори, мовляв, ми слухаємо.

— Пам’ятаєте, коли до нас приїхала Дарка, вона в перший день порізала Лєнку? А тоді через якийсь час і Михайлика, бо він вроді як до неї чіплявся.

Тьотя Свєта гляділа на мене як на балакучого пса — зачудовано, зацікавлено, та водночас не ймучи віри частково своїм вухам, частково — собачим словам.

— Яка Дарка? Максім, ти шо, пєрєнєрвнічав?

Мені здавалося, що все це — один збіса великий і так само невдалий розіграш.

— Усім зараз тяжело. Всім нам. Ви з Мішею дружили? — продовжувала директорка, удаючи співчуття. — Тобі нада б до психолога, — а тоді тьотя Свєта раптом затнулася, щось пригадавши. Помисливши кілька секунд, вона знову почала:

— Максім, скажи мені, а звідки тобі відомо... про Дарку?


* * *


Психотерапевт чергувався зі слідчим. Усе моє життя тепер звелося до цих двох. День у день — розмови, розмови, розмови.

Мене забрали з дитячого будинку відразу по розмові з тьотею Свєтою. З’явився поліційний екіпаж, і двійко високих правоохоронців (чи не тих самих, які привезли Дарку?) всадовили мене у машину.

Я живу у порожній лікарняній палаті за зачиненими з іншого боку дверима.

Сам собі вожак.

Одного разу психіатр наполіг на, як він висловився, «профілактичній прогулянці». Й мене з озброєним супроводом повезли на кладовище.

Три могили — дві більших, одна менша. З одного надгробка на мене дивився бізнесмен, який навіть на заупокійній світлині хотів виглядати молодшим, ніж він був у момент смерті. Підпис — Ринат Криницький. Поруч лежала Світлана Криницька, моя директорка, дата смерті та сама, що і в «дяді Рината». А найменше поховання належало Дарці; дівчинка з двома кісками всміхалася до мене з бездушного каменя, наче питаючи: «Що, Максимку, чи не сподобалася тобі наша маленька витівка?».

— Максиме, чи впізнаєш ти когось із цих людей? — запитав мене психолог. Йому було добряче за п’ятдесят, він часто курив і кашляв, бризкаючи слиною. Та до мене ставився добре, тому я йому, можна сказати, довіряв.

— Оце, — я показав на першу могилу, — той бізнесмен, який приїздив до дитячого будинку і дарував нам комп’ютери. Поруч із ним, — тепер я показував на плиту тьоті Свєти, — наша директорка. Але тут, очевидно, якась помилка. Копи забрали мене кілька тижнів тому...

Психолог невесело всміхнувся і щось занотував до блокнота гострим олівцем.

— А найменша могила, — вів я, — це Дарка. Її привезли до нашого дитбудинку, і тоді почалася вся та бісівщина...

— Годі, — подав голос один із конвоїрів. — Ми чуємо це кожного разу, варто нам привести його до цих могил! Скільки можна? Він — убивця, просто вбивця, а ви носитеся з ним, як з малою дитиною...

Про що він? Що таке «кожного разу», коли я тут уперше?

Усі три надгробних камені справляють враження старих: місцями полущена фарба, кілька тріщин тут і там, а ще — повна захаращеність прилеглих ділянок усіляким бадиллям. Поховані тут живих родичів, здатних подбати про могилки, не мають.

— Максиме, — протягнув психіатр і пильно подивився на мене. — Я досі вірю, що ти зможеш усе пригадати. Можеш сказати, скільки тобі років?

Безглуздішого питання годі було й сподіватися. Мені було тринадцять, коли привезли Дарку. Мені було тринадцять, коли зник Пузо. Мені було тринадцять, коли мене забрали із дитячого будинку в... клініку. То скільки мені має бути тепер?

— Усе це марно, Олексію Петровичу, — промимрив той самий конвоїр. — Нічого нового ми з вами не почуємо. Наступного разу я писатиму рапорт, тому що ці ваші щотижневі вилазки йдуть усупереч...

— Заждіть. Будь ласка, Петре, дай мені ще спробу. Отже, Максиме, — психіатр закурив цигарку й пустив дим у небо. — Благаю тебе, скажи, скільки тобі?

Мої жилуваті руки в кайданках аж ніяк не скидалися на долоні тринадцятирічного пацана. Хай би воно все пропало, що коїться?! Ці люди мене мають за дурня, чи як?

Я — Максим. Максим Криницький!

(Як все-таки цікаво, що у нас із тьотєю Свєтою однакові прізвища. Ніколи про це не замислювався.)

Мені тринадцять!

(Чи ні?..)

— Максиме...

— Замовкніть!

— Будь ласка...

— Я сказав, замовкніть! Забийтеся! Чи вам допомогти?!

— Він виявляє агресію, Олексію Петровичу. Ми мусимо припинити експеримент.


На виході я озирнувся й поглянув на безмір могил. Вони нагадували зграю — принишклу, застиглу перед нападом. Так, можливо, безгучну. Тут достоту не почуєш нашого гієнячого сміху.

Я — сам собі могила, така сама принишкла, така напхана людськими спогадами.

Я — сам собі зграя.


* * *


— Насправді випадок дуже складний, хоч і типовий, як ви можете бачити, — розповідав Олексій Петрович Царицький, завідувач кафедри психіатрії. Студенти переважно не слухали, а викладачеві байдуже. Чоловік неначе сповідався старомодній коричневій дошці, на якій впродовж заняття креслив складну блок-схему. — Пацієнт — єдиний, хто вижив у жахливій аварії, де загинули його батьки та молодша сестра. Як зазначено в матеріалах справи, родина саме їхала зі шкільної вистави, де пацієнт, тоді тринадцятирічний хлопець, зіграв провідну роль, і батько вирішив подарувати йому комп’ютер. Був дощ, водій не впорався з керуванням... а далі ви знаєте. Хто здогадається, як звали загиблих батьків та сестру?

Авдиторія — анічичирк. Зануджена юнь мріяла чимшвидше закінчити шосту за день пару й податися з легкою душею у своїх справах, а розпроклятий професор, бодай його підняло та гепнуло, ставив абсолютно неймовірні питання. Кому це взагалі цікаво?

— Що, жодних здогадів? — виждавши півхвилини, перепитав Олексій Петрович. — Гаразд, зробімо так: той, хто назве мені імена загиблих батьків і молодшої сестри пацієнта, отримає п’ятнадцять додаткових балів — по п’ять за кожного. Вам це буде корисним на іспиті.

— Та їх могли звати як завгодно! — почулося з останніх рядів кімнати-амфітеатру. — Які-небудь... я не знаю... Ірина, Сашко, Ніна. Чи не так?

— Ви неуважно слухали, — відтяв лектор. — Що ж, оскільки версій я не чую, змушений констатувати вашу повну неуважність. Це неабияк дасться взнаки на підсумкових, скажу я вам, шановні. Отже, батьків пацієнта Максима Криницького, який манікюрними ножицями вколошкав співмешканця з інтернату, звали відповідно Ринат і Світлана...

— Можна, я назву ім’я молодшої сестри? — підхопилася худенька дівчинка у величезних окулярах із дещо затемненими скельцями, що робили її обличчя подібним до писку велетенської бабки.

— Гаразд, нехай. Отже, Катерино, я вас слухаю.

— Її звали Дарка. Сестру звали Дарка, так?

Професор утомлено сперся на кафедру, змірюючи зверхнім поглядом лекційну залу. Дехто спав, дехто грався на мобільнику. На загальному тлі Катерина виглядала найліпшою.

— На цьому лекцію закінчено, — видихнув Олексій Петрович, і авдиторію заполонило шурхотіння паперів: усі гарячково ховали записи до заплечників, мріючи чимшвидше чкурнути у вечірнє надвір’я.

— А вам, Катерино, — мовив він до худої дівчинки, — я зараховую п’ять додаткових балів.

Київ 10-15 квітня 2018



Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Оповідання, Про дитинство, Про клас, Про життя і смерть, Про життя

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Квиток (Репортаж із місця не-подій) / Нарис | Ковальчук Богдан Олександрович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Дарчина зграя / Оповідання | Ковальчук Богдан Олександрович 18». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Ковальчук Богдан Олександрович.


Мій рейтинг: 1

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 23.04.2018 09:02  Тетяна Ільніцька => © 

Цікаво. Несподіваний фінал. Навіть не помітила, як соціальна проза перетворилася на містичний горор. 

Публікації автора Ковальчук Богдан Олександрович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо