23.04.2018 00:31
Без обмежень
127 views
Rating 5 | 4 users
 © Ковальчук Богдан Олександрович

Квиток

Репортаж із місця не-подій

Уже давно варто викликати майстра: замок ніяк не хоче приймати у свої нутрощі рідного ключа, хоча весь цей механізм мав би працювати досконало. Чому так? Можливо, занадто часто повертаюся додому вимученим, роздратовано соваю ключем уперед-назад, прагнучи чимшвидше опинитися на ліжку, ввімкнути телевізора й тим самим вимкнути втомлену голову, відлетіти свідомістю якомога далі від прожитого дня, заснути під балаканину передач. Смикаю двері, навіснію, хочу вилаятися на всю сходову клітку, та жодного ефекту. Не провертається ключ, куди мусив би, і хоч ти трісни.

Коли здається, що я дійсно трісну, замок піддається. Нарешті.

Заходжу в коридор, гримаю дверима і, не вмикаючи світла, відточеним аж до філігранної граційності рухом жбурляю проношеним до дір заплечником у дальній кут. Простую в кімнату — вхід туди відчинений завжди, інакше протяг не виносить із квартири тютюнового диму, — вмикаю комп’ютер, чекаю на його завантаження, запалюючи схоплену з клавіатури цигарку. Не хочу більшого світла, ніж маю від запальнички, тому що змушений буду вкотре розчаровуватися через гармидер у помешканні. Все руки ніяк не стануть прибрати. Та сама історія, що з клятим замком: мене не влаштовує, але ради дати — часу немає.

Врешті стопекельна машинерія завантажується, й мене стрічає віртуальна стільниця, захаращена не менше, ніж цілком реальне довкілля. У кілька звичних натисків мишею запускаю грайлист із «Бітлами» — чотириголовим божеством, чия музика переслідує мене останні двадцять вісім років життя — й вирішую, що тепер усе не так і кепсько. Принаймні можна приготувати собі невибагливу вечерю, бо ж гурманів тут немає.

На кухні смердить смаленим. Спершу полохаюся, чи не зіпсувався якийсь черговий прилад, одначе згадую: зранку збігла кава, а я поспішав, тому не встиг ані витерти, ані провітрити. Хвалити Бога, а то вже навіть зрадницька думка вмикати горішнє світло закралася.

Морок кухні порушує роззявлена пащека холодильника. Наче стоматолог, починаю досліджувати її закутки. Знаходжу три яйця, півслоїка молочка сумнівної свіжості (коли я востаннє поповнював його запаси?), прив’ялий огірок. Яєчня — звісно, сніданок чемпіонів, але чи припиню я бути чемпіоном, коли зготую її на вечерю? Дурне питання. Дістаю продукти й розкладаю на стіл.

Знадвору чується гупання дискотеки. Танцювальний мотив зухвало вплітається у неквапний ритм леноннівської «Я так притомився», порушуючи його сонну гармонію. Виступаю категорично проти цього втручання, тому зачиняю кватирку. Дискотека стишує довботнечу, хоча й не уривається повністю, нагадуючи, що вечір п’ятниці — таки час неоново-коктейльних див.

Яєчня підгоріла, що не дивно, позаяк готував у цілковитій темряві. До того ж наново розжарилася застигла на конфорці кава, і тепер їм я в якомусь абсолютно чудернацькому плетиві ранкових запахів, хоч надворі темрява вже давно зжерла сонце.

— А на вечерю в нас сніданок, — кажу в темряву кухні, а у відповідь чується закрадливий голос Маккартні з «Дроздом».

Завтра не на роботу. Два дні омріяного відпочинку. Вже уявляю, із якою насолодою проведу їх, устаючи з ліжка тільки в разі непереборної потреби. Телевізор, я, вихідні — і повна ізоляція від усього, що має бодай якийсь стосунок до праці. Телефон не братиму, тому що ніколи цього не роблю на вихідних: нехай набирають у робочий час, гаспиди!

Хай яких заходів я вживаю, та повністю позбутися надвірного галасу не можу. Вочевидь, у генделику через дорогу наразі веселиться якась урочистість, тому що запросили навіть крутила-веселуна.

— Танцуйє-є-єм! — горланить він у мікрофон. Шибки здригаються.

— Навіщо? — питаю я, та замість відповіді одна мелодія змінюється на іншу — швидшу та докучливішу.

Врешті-решт вирішую, що його пропозиція не позбавлена пуття, тому розпочинаю танок зі струменем води з-під крана, оперуючи тарілкою, виделкою та мийним засобом. Виходить незле — от тільки де насолода? Навіть попри темряву розумію, що мийниця повна брудного посуду, нагромадженого впродовж тижня.

— Натанцювався.

Кидаю справу як заздалегідь приречену на невдачу й простую до кімнати, падаю на ліжко. Монітор слабенько освітлює безлад. Він складається з геть різних речей: одяг, книжки, автозапчастини, гітара без струн, поламані меблі, згорнутий у сувій килим — усе це розташоване не там, де мало б бути. Хочеться, щоби можна було дмухнути — і враз предмети вишикуються у чергу, а далі розійдуться кожен на своє місце. Але так не буває.

Ніяк не буває.

На комоді поруч із ліжком зауважую якийсь білий клаптик. Тут чимало різних папірців, але цей лежить трішки осторонь, самотою, неначе він важливий. Тягнуся рукою, підношу до очей — просто квиток на проїзд. Пробитий, а тому нечинний. Для чого я припер його сюди?

Згадується випускний. У врочистій промові наша директриса Аліна Миколаївна говорила поміж іншого й про квиток... як там було? Щось на взір: «Випускаючись зі школи, ви отримуєте щасливий квиток у доросле життя». От тільки вона не попередила, що щасливим він буде не для всіх. Бо без компостера, відомо, квитки не дійсні. Чи ж навіть не так: продірявити його потрібно тільки один раз, тільки в одному місці, тільки за певних обставин. Хто не встигає, той запізнюється, і компостуй чи ні, а до щастя ти з цим квитком не доїдеш. Він приведе в нікуди, або тебе безжально вижене контролер посеред дороги.

На тому ж випускному я співав пісню. Вперше та востаннє у житті. Всі співали, то я й співав також. Ну, як співали — розтуляли рота під записану напередодні фонограму: це врочистість, тому ніщо не мусить порушувати бездоганності програми. Слова, здається, написав учитель музики, Олександр Євгенович. У моєму тексті йшлося, буцім «буде все — гроші та робота, Парижі, Лондони, радості й турботи». Вгадали тільки про роботу і турботи.

Грайлист на комп’ютері добігає кінця й колонки замовкають. Я бавлюся нечинним квитком на проїзд, перекидаючи його між пальцями лівої руки, і думаю про Париж і Лондон. Цікаво, яка там зараз погода? Чим займається який-небудь паризько-лондонський я? Либонь, п’є пиво в пабі або вино у ресторані — потрібне хай підкреслить. І вже точно не валяється на незастеленому ліжку, мнучи в руках кавалок паперу.

Од бездіяльності згасає монітор. Темрява поглинає і безлад, і мене з квитком точнісінько так само, як кілька годин тому вона зжерла залишки дня.

Натомість надворі дискотека тільки розжарюється. Крутило верзе відвідувачам щось незрозуміле, а по тому грає до болю знайома пісня... що ж це за мотив такий? Напружую пам’ять і таки видлубую звідти окрушок минулого — спогад про шкільну дискотеку. Саме там ця мелодія грала багато-багато років тому, а ми, налякані дітваки, стояли одне проти одного — хлопці проти дівчат, — не знаходячи сміливості запросити партнера до танцю. Он та чорнява дівчинка, в яку я пізніше закохаюся, посилає мені бісиків із темних очей: мовляв, спробуй, і ти не пошкодуєш. А я варуюся, переминаюся з ноги на ногу, полохаюся.

А тоді цю дівчинку запрошує хтось інший. Вже несила навіть пригадати, хто саме.

Вони танцюють — єдина пара на два класи. Кружляють, доки всі решта попритулялися до стін і втислися в них, ладні в землю запастися з сорому. Скільки мені тоді було? Років дванадцять?..

Засинаючи, ловлю себе на тому, що ритм із генделика мені подобається. Крутило кричить:

— Нє тєряєм врємя!

— Ага, — погоджуюся я, відчуваючи, як тіло огортає млість. — Не гаймо часу...

Уві сні я запрошую дівчину, яка мені подобається, і ми танцюємо — на заздрість іншим. У мене в руці — квиток, а на стіні поза спинами однокласників висить компостер. Розумію, що мені незле туди пройтися, пробити щасливий квиточок, але дівчина стримує. В її очах відбивається миготіння різнобарвних вогнів шкільної дискотеки.

— Не треба, — каже вона, притискаючись до мене всім тілом. Відчуваю тепло, аромат парфумів чомусь нагадує мені запах на моїй кухні. — Ти ж уже проґавив час і місце, де треба було це зробити. Тому тепер давай просто потанцюємо, бо колись так цього і не зробили.

А ще мені сниться, що доросле життя — це всього лиш сон, і завтра мені треба йти до школи. Там якраз буде дискотека...

Київ 22.04.2018



Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Нарис, Про людину, Про життя, Про дитинство, Про майбутнє

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Пусти мене (Верлібр) / Верлібр | Ковальчук Богдан Олександрович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Дарчина зграя / Оповідання | Ковальчук Богдан Олександрович 18». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Ковальчук Богдан Олександрович.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 23.04.2018 12:19  © ... => Тетяна Ільніцька 

Дякую. Пісні «Бітлз» — моє все. 

 23.04.2018 08:37  Тетяна Ільніцька => © 

Така файна мінорна замальовка. Справді звучить як музика "Бітлз" - трішки сумно, але з багатьма сенсами. 

Публікації автора Ковальчук Богдан Олександрович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо