28.04.2018 06:28
Без обмежень
68 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

Кодована Доля

Глава 11.

Сільський вчительк

На уроці хімії вчитель Іван Петрович, розповідавши учням про таблицю Менделєєва, зокрема, про такі елементи, як кисень та водень, дав домашнє завдання: написати про їх добування, використання та застосування.

Вчитель ще молодий, після вуза, однак мав досконалі знання з аналітичної, фізичної та колоїдної хімії. Тому він, викладаючи загальну хімію, доповнював теорію лабораторними спостереженнями, які він придбав навчаючись у вузі.

Майстерність його викладання доповнювала не тільки душевну красу, а й фізичну. Він був високий, мав кучеряве каштанове волосся та ледь помітні веснянки, які оздоблювали його симпатичне обличчя, робили значно молодшим. Всі учні одинадцятого класу, в якому він був класним керівником, сприймали його як свого ровесника. Любили його по-своєму і поважали.

Іван Петрович Пічний після закінчення навчання був направлений в одну із сільських шкіл, яка була досить далеко від районного центра. Школа стояла неподалік від довгого ставка, а напроти неї по той бік ставка, понад хатами бігла ще довша вулиця – ліворуч від греблі. Учні ходили в школу через цю греблю. Вдовж греблі, аж до дороги вулиці, росли верби. Ця алея переходила в алею з лип, які росли обабіч вулиці.

Вчитель тимчасово жив у центрі невеликого села, де напроти школи розташувалися клуб і сільська рада. А через дорогу, учениці одинадцятого класу Оксани Різченко, напроти клуба стояв родителів будинок, в якому жив Іван Петрович.

Останній урок закінчився. Вже давно гучно продзвенів бажаний дзвоник, але учні не розходилися по домівках. Вони взяли в пізнавальне кільце, як у полон, Івана Петровича, стали задавати різні питання. Оскільки кисень це – життєдайний атом, а водень – смертоносний атом, то учнів однаково цікавили питання пов’язані з науками: біологією, астрономією та біонікою.

Цікаве питання було від Оксани: «А чим дихають риби у нашім ставку взимку, коли дуже товста крига його заковує, а кисень через товстий лід у воду не поступає?». Її питання було причетне до молодої науки – біоніки. І воно зацікавило не тільки учнів, а й Івана Петровича. Коли він почав про це розповідати, зайшла прибиральниця і настирно попросила залишити клас.

Учні порозходилися, але Оксана чекала за дверима, щоб почути відповідь на своє запитання.

Іван Петрович, склавши свої шкільні речі у портфель, попрощався із прибиральницею і вийшов із класа.

Цього разу йому із школи довелося повертатися додому разом з Оксаною, яка із нетерпінням чекала його відповіді.

Був початок вересня. Вулиця, якою вони йшли, була наповнена киснем. Його щедро дарувало листя дерев. Оксана, не почувши до кінця відповідь, знову запитала: «Як хлорофіл виділяє кисень?». І тут, ніби відчула іншу відповідь, яка струмила з його голубих очей. Дівчині захотілося ще зустріти його погляд, і вона все довше не відводила очей, слухала його розповіді, не помітивши, що він зупинився вже аж біля воріт її двора.

Переступивши поріг, вони мовчки розійшлися по своїх кімнатах. Із сіней, коли повернеш ліворуч розташована кімната Івана Петровича . Із неї вікно дивилося на огород, де росли різні овочі. Стіл і два стільця стояли біля вікна. Напроти вікна, під стіною, стояли ліжко, шафа та металева вішалка. Іван Петрович поклав портфель на стіл, зняв жакет і картуз і, повісивши на вішалку став готуватися до завтрашнього урока. Але чомусь став думати про повернення із Оксаною додому. Він знову бачив її допитливі карі очі, мов тятиви – чорні брови, із яких наче випускалися стріли запитань, начинені її почуттями. Ці почуття пестили його серце і проникали глибоко в цнотливу душу. І він замислився так, що ледве встиг на вечерю до їдальні, яка була розташована поруч, у будинку сільської ради. В їдальні готували їжу на замовлення – для тих, хто приїздив у відрядження, та для самотніх людей.

Повернувшись у кімнату, Іван Петрович так і не зміг скласти план урока. Думки знову повернули його в річище солодкої уяви. Погодився з тим, що експромтом складатиме план по ходу викладання теми, і вклався спати. Він уявив завтрашню зустріч: із класом та, зокрема, із Оксаною. Знову побачить її карі очі, які випромінюють чародійні хвилі, та почує її ніжний голос.

Оксана, закінчивши писати про те, як і де риба добуває вільний кисень взимку і як потім вона його споживає, теж лягла у ліжко і стала думати про завтрашню зустріч зі своїми однокласниками та з учителем. Вона мріяла і про те, як питиме з плеса його голубих очей солодкий нектар його задоволення від її відповіді. Мрії завели у магічний сон. Десь перед ранком їй снилося, що вона закінчила середню школу, іде випускний бал. Іван Петрович підходить і запрошує її на танець. У вальсі він першим освідчується в коханні, а потім – вона йому. Закінчився вальс, він надіває їй на палець обручку. Підходять до батьків, і він просить її руки, щоб незабаром повести в ЗАГС. Оксана рано прокинулась: її розбудив півень, що всівся на тин навпроти її вікна. Почувши спів ранкового блаженного вісника і, прийшовши до тями піднялася з ліжка. В кімнаті не сиділося, і вона пішла на огород, і стала полоти. Бур’яна майже не було, та вона, сапаючи, увесь час дивилася на вікно вчителя, сподіваючись його побачити.

Іван Петрович ще спав. Йому снилося рідне село. Ніби він приїхав на літні канікули і разом з батьком та мамою пішов на баштан. Батько зірвав величезний кавун, мама – диню, і вони попрямували у двір. Під коморою стояли зроблені батьком стіл, та ще два ослони. Він сів навпроти батьків і став різати кавун. Мама вкотре надокучала: «Можна ж було і тут залишитися, бо вчителя після того, як ти поїхав, ще довго не було. Через місяць прислали, та й то, кажуть, погодився тільки на рік. Сходив би б ти до директора школи і побалакав би. Наше село не гірше? Недалеко від райцентра, та і дівчат у нас, твоїх ровесниць, – хоч греблю гати!».

Мати Оксани, як завжди, прокинулася рано і вийшла в двір, щоб встигнути нагодувати і корову, і телицю та й двох поросят. Побачивши дочку на огороді, здивувалася і запитала: «А ти що робиш? Там же чисто. Я ж недавно прополола. Іди краще допоможи поратися з хазяйством».

Оксана поклала сапу на землю і засмученою підійшла до матері.

– Чого це тобі вже цілий тиждень не спиться? – запитала мати. – То сидиш на призьбі під хатою, то ходиш на греблю. Я бачила вчора і позавчора, як ти на греблі вербу обіймала. Чи не закохалася ти в когось до нестями?

Мати запитуючими очима дивилася у її неспокійні очі, з яких почали капати сльози. Потім обняла доньку і вони пішли і посідали на призьбу під хатою.

– Розповідай, доню, не бійся мами. Хто ж, як не мама розділить твоє солодке горе? – сказала вона, витираючи свої і доньчині сльози.

– У свого вчителя закохалася, мамочко ріднесенька. Та йому, мабуть, байдуже, – сказала Оксана і захлипала.

– У Петровича?

– Це так! – відповіла Оксана і, переставши плакати, стала заспокоювати та втішати матір.

На поріг вийшов Іван Петрович.

– Доброго вам ранка, – промовив і, не зупиняючись, попрямував швидко до школи. Він вирішив прийти раніше та скласти план проведення уроку.

– Доброго, – відповіли вони услід вчителю.

– Не переживай, доню. Ти молода, в тебе все ще буде і. зустрінеш ти свого принца, як я твого батька. А Петрович – він хто? Хлопець гарний, порядний, але... Відпрацює тут і поїде, і поминай, як звали. Все перемелеться, і ти його забудеш.

Вони продовжили свою роботу: мати доїла корову, а Оксана пішла на леваду рвати поросятам траву – щирицю.

– Що ви там так довго? Я вже і стіл накрив... Ідіть снідати, – покликав їх з хати батько.

– Мабуть, сьогодні планета Земля зійде з орбіти, – сідаючи за стіл, посміхнувшись, промовила дружина. – Як це ти насмілився так рано встати та приготувати сніданок? Не пересолив? А то, може, і ти, як наша донька, уже теж у когось влюбився? – продовжувала жартувати вона, чекаючи поки остине жарена картопля.

Поснідавши, стали збиратися хто куди: батько – на свинарник, мати – на корівник, Оксана – в школу. Вона склала в портфель зошити та книжки і, не поспішаючи, пішла. На греблі знову зупинилася біля тієї верби, де побачила її мама, і стала згадувати свій передранковий сон. А як почула ледве виразний дзвоник на урок, побігла стрімголов до школи.

Іван Петрович почав робити перекличку учнів, коли в клас, захекавшись, зайшла Оксана і мерщій сіла за парту.

– Різченко Оксана, – глянувши на неї, сказав вчитель і, закриваючи журнал, додав: – А тепер, старостаї класу, збери зошити з домашнім завданням і поклади на мій стіл.

Він дивився на Оксану, яка підвелася, щоб зібрати зошити, і думав: «Чи не трапилося щось зле, якщо вона запізнилася на урок?».

Оксана клала зошити на стіл і не відривала очей від очей Івана Петровича, ніби очікувала почути від нього відповідь на вчорашнє запитання.

– Я почну урок не традиційно, а повернемося до вчорашнього запитання Оксани, яке вас і мене дуже зацікавило. Не заперечуєте? Ні. Тоді слухайте. Нехай розпочне Оксана, а я, доповнюючи, прокоментую нею написане.

Оксана підвелася, взяла зі стола зошит і почала читати, і коли прочитала, підкреслюючи написане додала: « Тож я думаю, шо так і є: риби якось зябрами вміють розламувати молекулу води, яка складається з двох атомів водню і одного атома кисню. Потім цей атом використовується як вільний кисень».

В класі почалися дебати – зашуміло, як у вулику! Кожен висловлював свою думку.

– Так, шановні учні! – сказав Іван Петрович. – Це ми почули лише одну версію, а завтра, після того, як я прочитаю, будемо розглядати інші, найбільш цікаві. Те, що стосується домашньої роботи Оксани, то скажу, що це питання причетне до молодої ще науки – біоніки. Молодець, Оксанко! Ти можеш стати справжнім вченим.

Він закінчив свій коментар і оголосив тему уроку: «Сполучення атомів у молекулах». Вона також була цікавою і загадковою, бо вона є продовження попередньої теми. Учні під враженням почутого від Оксани та Івана Петровича дуже уважно слухали, що і не очікували несподіваного дзеленчання дзвоника. На перерві учні, у яких була мастита кеба, збиралися в коло і продовжували дебатувати. Серед них була й Оксана.

Ця невеличка групка з достатнім потенціалом знання та інформації збиралася на перервах майже після кожного урока, обговорюючи почуте. Такий спосіб навчання був для них необхідним.

Непомітно минула осінь, зима – ще непомітніше. Проходять останні весняні дні навчання у рідній школі. Сонце все вище підіймається в зеніт. Жайвори охоче озвучували на полях лібрето своїх пісень про наступні щедрі врожаї. У ставку все частіше стали скидатися величезні коропи.

Із самого ранку завуч школи увімкнула гучномовець, із якого лунала на все село мелодія різних композиторів на слова поетеси Ліни Костенко.

Десь під вечір селяни із поля поверталися додому, наслухавшись як пісень жайворів, так і тих, що долинали до них зі шкільного гучномовця.

Урочисте відчуття шкільного свята не полишало кожного із них, не кажучи вже про батьків випускників одинадцятого класу. які, неначе не відчуваючи втоми, поспішали додому, щоб не запізнитися на урочистий вечір присвячений їхнім дітям.

Батько Оксани Різченко, хвилюючись, поспішав нагодувати свиней, а мати – подоїти корів та покласти до ясел силосної кукурудзи. Оксана вийшла раніше – вона домовилася з батьками і стала чекати на них на греблі під своєю улюбленою вербою.

На крилечку школи вже зустрічали батьків: класний керівник – Іван Петрович, директор – Староконь Петро Якимович, завуч – Надія Староконь.

Різченки першими почули привітливі слова вчителів: «Заходьте, шановні! Ласкаво просимо за стіл!».

Столи у класі були розставлені літерою П. Коло вікна поставили ноутбук, на якому був записаний повний сценарій проведення урочистостей. Парти повиносили в інші класи, щоб розширити простір. На столах стояли графини з різним безалкогольним напоєм, а ще – торти, тістечка та цукерки.

Оксана з батьками вибрали місце за столом поруч із входом до класа і стали чекати на інших. Вони знову слухали ті ж пісні, що лунали над селом ще зранку. Заходили люди, сідали за стіл, і починалося спілкування. Коли вже всі посходилися, зайшли разом з директором школи вчителі.

Завуч на хвилинку вимкнула ноутбук, і Петро Якимович відкрив урочистий вечір такими словами:– Шановні, дорогі учні та батьки! Я від імені моїх колег, і сам особисто, щиро вітаю вас із урочистим святом, яке б я назвав «Днем школяра»! Ми всі бажаємо вам міцного здоров’я та довголіття, а в повсякденних справах – сімейного, душевного, духовного, творчого та матеріального задоволення! А тепер починаємо урочистості!

Спочатку під музику звучали на кожного учня дружньо-гумористичні шаржі, в які Іван Петрович вклав частину своєї душі та інтелекту. Потім було дано духовну оцінку кожному учневі. Прозвучали назви всіх вузів – для тих, хто бажав вчитися далі. Було оголошення, коли прийти за атестатами. І тільки після цього прозвучали так мрійно очікувані слова:

– А тепер, шановні учні та гості, для вас прозвучить любимий наш «Шкільний вальс».

Під музику почали одна за одною кружляти пари. Батьки Оксани, залишивши її за столом, теж залюбки приєдналися до танцюючого кола. Підійшов Іван Петрович і запросив на танець Оксану. У вальсі він першим освідчився їй у коханні, а потім – вона йому. Закінчився вальс, і він надів їй на праву руку колечко. Потім вони, наважившись, підійшли до її батьків. Іван Петрович попросив благословити їх на шлюб. Батьки дали згоду. Після фуршету всі четверо, поверталися додому як одна сім’я.

Минуло шість років. Оксана закінчила заочний вищий учбовий заклад за спеціальністю «Біоніка» і стала працювати викладачем зоології у своїй рідній школі разом з Іваном Петровичем. І щоразу, проходячи повз свою улюблену вербу на греблі, молода жінка на хвильку зупиняється і посилає меланхолійному дереву повітряний поцілунок.

09 – 11.12.2014

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Оповідання

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Майстер (Оповідання) / Оповідання | Василенко Андрій Антонович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Третє (Оповідання) / Оповідання | Василенко Андрій Антонович». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Василенко Андрій Антонович.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 2 | Знайдено: 9
Автор: Василенко Андрій Антонович
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Кодована Доля. Глава 11;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;