Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
05.05.2011 18:01Оповідання
Для дорослих  Про друзів  Про дитинство  Про минуле  
20000
Без обмежень
© Дарія Китайгородська

Нехай залишиться нерозгаданим?

Дарія Китайгородська
Опубліковано 05.05.2011 / 4591

Народилася я у невеликому, але древньому селі, яке розкинулося на пагорбах, що оточують Тернавку, дрібну притоку Дністра. Зараз маленька річечка набралася сили й розлилася на всю Долину - так називали селяни дно величезного каньйону, оточеного Подільськими Товтрами. Двадцять п’ять років тому це була вузька водна стрічка, яка розтинала Долину навпіл.

Наша хата стояла на самому щовбку - вершині високого пагорба; її вікна виходили на річку, а за городом був старовинний єврейський цвинтар. Знаєте, з такими надгробними плитами у формі валянка. Надгрібки були старими, з майже витертими й зарослими мохом письменами: до сьогодні не знаю, іврит це чи ідиш.

Іноді, в темну ніч, коли немає місяця і тільки зірки освітлюють пагорби й річку, над могилами піднімається марево. Знавці стверджують, що це фосфор виходить із стародавніх людських кісток. А старі люди кажуть, що якщо в таку ніч розкопати могилу, над якою світиться привид, то можна знайти скарб. Однак сміливці не знаходяться.

Ці моторошні історії не заважали нам - Ігорю, Юркові, Кольці й мені - цілими днями гратися на цвинтарі в зачарований скарб. Колька і Юрко були розбійниками, які ховали скарб, я - прекрасною принцесою-полонянкою, а Ігор – мужнім лицарем-рятівником на білому коні.

На іншому боці каньйону, навпроти пагорба, де стояла наша хата і розташувався старий цвинтар, височіла чорна гора. Вона не поросла травою, як інші, залишалася лисою і кам`янистою. А її зовнішня сторона, звернена до річки, складалася з однорідного сірого каменю, перетвореного природою на подобу химерних воріт. У всякому разі, я завжди бачила там саме ворота, які колись відкриються і покажуть світові свою таємницю.

Одного разу, коли мені було років сім, як раз перед тим, як наша родина виїхала з рідного села, трапився дивний випадок. Не те щоб я була сновидою, але якось у місячну ніч встала, перелізла через відкрите вікно і пішла через цвинтар до краю пагорба. Зупинилася на самісінькому краєчку: ще крок - і опинилася б у прірві. Переді мною постала Долина у сріблястому сяйві. А з боку старого мосту серединою річки виїхали четверо чорних вершників. Ось вони все ближче, ось майже перед кам`яними воротами. Спішившись та залишивши коня просто в річці, один з вершників піднявся скельними уступами вгору, до подоби кам`яного замка. Ось він торкнувся каменя рукою - і ворота почали повільно розсуватися. З глибини гори видніється синьо-зелене світло. Ще мить - і я побачу, що там, усередині. Але хтось підхоплює мене на руки і шепоче на вухо: «Прокинься, доцю, прокинься!» - це мама. Хочу пояснити їй, що не сплю, але губи чомусь не рухаються, руки звисають безпорадними мотузками вздовж тіла, не слухаються ноги. Тільки коли мама приносить мене до хати, я опам`ятовуюся й починаю брикатися. Мені пояснюють, що я ходила уві сні й мало не впала у прірву. Але я знаю, що не спала, і все, що діялося - не витвір моєї сонної уяви...

Перевірити свої відчуття мені не вдалося: ми переїхали. І я побачилась зі своїми друзями дитинства років через десять, коли закінчила школу і вирішила побувати у рідному селі.

Ми зустрілися на нашому місці - старому цвинтарі. Там нічого не змінилося, тільки „валянки”-пам`ятники ще більше вгрузли в землю та заросли чагарником, а надписи зовсім затягло мохом. Розлігшись у траві, ми розмовляли, ділилися планами, потім прийшов час спогадів.

- А пам`ятаєте, як Юрко злякався того колгоспного жеребця? Казали, що кінь сказився... – значущо подивився на нас Ігор. - І як тільки копитами не зачепило?

- Та-ак, у мене душа не те що в п`яти, - в черевики залізла, - хитрувато посміхаючись, згадував Юрко. – Подумав: ось смерть моя.

- Як же, смерть! - хмикнула я. - Ти ж так закричав з переляку, що нещасний жеребець кинувся навтьоки, а потім до кінця свого існування до кобили боявся підійти: дуже вже твої крики нагадували кобиляче іржання. (Мій батько був тоді колгоспним ветеринаром, тому я, звісно, була в курсі всіх подробиць інтимного життя коняки.)

- Ой-ой, хто б казав про крики й кобиляче іржання! Сама ж ридма-ридала, коли ми твою ляльку розпатрали на частини! - не залишився у боргу Юрко. - І як тільки додумалася у матері ляльку в подарунок випросити: ти ж була справжньою пацанкою, а не гламурною панянкою!

- Дурко ти, Юрку, і жарти у тебе, як з гнилого клоччя батіг! Я знаю, що це ти всіх намовив мою ляльку зламати! Вона, між іншим, вміла ходити і казала „мама”. А ти... - і я знову ледве не заплакала, згадавши давні прикрощі.

- Та добре вам, перестаньте, - примирливо пробурчав Колька. - Шкода, що ми так і не спробували скарб викопати. Оце було б класно!

- А пам`ятайте мій дивний сон про чорну гору, кам`яні ворота і таємничих вершників? - підхопила я.

- Ну-у, не знаю, як там вершники і міфічні ворота, але розкопати якийсь горбик тут, на цвинтарі, не завадило б. Кажуть, що в темну ніч тут гуляє привид, який може показати скарб, - задумався Юрко. Його хитра фізіономія змінювалася на очах, відображаючи складний розумовий процес. Каверзи, які виникали в геніальній Юрковій голові, не снилися найзапеклішим шахраям та хуліганам. – От тільки як його примусити розкрити те місце...

- А давайте сьогодні покопаємось! - загорівся зазвичай флегматичний Колька. – Це ж ніч на Івана Купала. Коли ж іще?

Народ одноголосно проголосував «за». Вирішили зустрітися о пів на дванадцяту ночі, захопивши рискалі й великий мішок - на випадок, якщо все-таки щось знайдемо.

...На цвинтарі було тихо, поснули навіть цвіркуни. Але ось почулися голоси: це Юрко і Колька. Юрко збуджено розмахував руками, розповідаючи, що він зробить зі своєю часткою скарбів:

- А ще я куплю собі мотоцикл! На «Харлей», звичайно, грошей навряд чи вистачить, але можна ж щось скромніше.

- Ой, не сміши! Ти - і скромніше, - глузував Колька.

- Тихіше, ви! - звідкись збоку з`явився Ігор. - Не треба псувати таку ніч. Давайте краще копати.

Ми взялися за справу. Місце вибрали на межі: не руйнувати ж могили. Копати було важко: коріння трави і чагарників щільно обплели кожен сантиметр землі.

Яма була вже порядної глибини, коли лопата в черговий раз в чомусь заплуталася. Я смикнула сильніше і витягнула... довгу жіночу косу! Навіть не косу, а суперкосу: довжиною метрів півтори й завтовшки як рука. Ми всі, затамувавши подих, оглядали незвичайну знахідку. Чорна, аж з синюватим полиском, коса за кілька хвилин вкрилася білими нитками сивини, потім з`явилися цілі пасма, - і за мить вона стала зовсім сивою. Пігмент зруйнувався просто на очах!

- Д-ді-і-дько, хлопці, давайте закінчувати. Щось мені більше не подобається ця затія, - тремтячим голосом сказала я.

- Тс-с! Чуєте? - Юрко повернув голову у напрямку Долини і пішов до краю прірви.

Ми прислухалися. Знизу чувся чіткий тупіт. Я слідом за Юрком підбігла до краю пагорба. Ігор і Колька стали поруч. Чіпляючись один за одного, ми нахилилися вниз, щоб побачити, звідки звук.

Раптом на землю опустилася тиша. Всі нічні шерехи кудись зникли. Стало неймовірно холодно: температура впала до мінусової. Річка внизу миттєво вкрилася кригою й заблищала під місячним сяйвом. Потім різко, ніби хтось його ввімкнув, з`явився звук: тупіт лунав ще дзвінкіше, - і ось річкою мчали четверо чорних вершників! Коні летіли кригою, копитами викрешуючи іскри.

Вершники зупинилися навпроти кам`яних воріт, один підняв руку - і стулки повільно розійшлися. Я знову побачила те синьо-зелене світло, що так вразило мене у дитинстві.

- Тепер ви мені вірите? - прошепотіла я. Але вражені друзі не могли вимовити ані слова. Просто мовчки дивилися.

Тим часом вершники вже заходили у кам`яні ворота. Ще мить - і все щезло.

Ми повернулися до викопаної ями, але продовжувати не змогли. Ігор запропонував все засипати, повернувши на місце потривожені останки. Так ми й вчинили.

Відтоді пройшло ще п`ятнадцять років. Більше в моєму житті не відбувалося нічого екстраординарного: я вчилася, тепер працюю. Знову переїхала: цього разу – до столиці.

Юрко і Колька так і живуть у селі. І коли ми іноді збираємося і згадуємо ту стару історію, Юрко сердито відмахується й кричить, що це все нам зі страху привиділося. Його прагматична натура не може погодитися з існуванням надприродного. Колька за звичкою критикує Юрка.

На жаль, наша дружна четвірка нещодавно осиротіла: пішов із життя Ігор. Ні, нічого містичного: захворів чоловік і помер. З ним пішла і частинка наших душ.

Я іноді приїжджаю в село свого дитинства і подовгу стою на тому місці, де нас відвідало надприродне. Нема-нема, та й з`являється бажання взяти рискаль, спуститися в Долину і попорпатися під тими кам`яними воротами. Але щось зупиняє мене. Може, нехай таємниця залишається нерозгаданою?

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
30.04.2011 Проза / Мініатюра
У гості
05.05.2011 Проза / Оповідання
Таємниця старої печери
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
У п’ятницю, 13-го...
05.05.2011
Нехай залишиться нерозгаданим?
06.05.2011
СИЛА КОХАННЯ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 271  Коментарів:
Тематика: Оповідання, минуле, друзі, дитинство, загадки
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2014 © СвітЛана
05.04.2012 © Т.Белімова
09.12.2010 © Тундра
09.12.2016 © Маріанна
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди