05.05.2011 18:01
Без обмежень
329 views
Rating 5 | 2 users
 © Дарія Китайгородська

Нехай залишиться нерозгаданим?

Народилася я у невеликому, але древньому селі, яке розкинулося на пагорбах, що оточують Тернавку, дрібну притоку Дністра. Зараз маленька річечка набралася сили й розлилася на всю Долину - так називали селяни дно величезного каньйону, оточеного Подільськими Товтрами. Двадцять п’ять років тому це була вузька водна стрічка, яка розтинала Долину навпіл.

Наша хата стояла на самому щовбку - вершині високого пагорба; її вікна виходили на річку, а за городом був старовинний єврейський цвинтар. Знаєте, з такими надгробними плитами у формі валянка. Надгрібки були старими, з майже витертими й зарослими мохом письменами: до сьогодні не знаю, іврит це чи ідиш.

Іноді, в темну ніч, коли немає місяця і тільки зірки освітлюють пагорби й річку, над могилами піднімається марево. Знавці стверджують, що це фосфор виходить із стародавніх людських кісток. А старі люди кажуть, що якщо в таку ніч розкопати могилу, над якою світиться привид, то можна знайти скарб. Однак сміливці не знаходяться.

Ці моторошні історії не заважали нам - Ігорю, Юркові, Кольці й мені - цілими днями гратися на цвинтарі в зачарований скарб. Колька і Юрко були розбійниками, які ховали скарб, я - прекрасною принцесою-полонянкою, а Ігор – мужнім лицарем-рятівником на білому коні.

На іншому боці каньйону, навпроти пагорба, де стояла наша хата і розташувався старий цвинтар, височіла чорна гора. Вона не поросла травою, як інші, залишалася лисою і кам`янистою. А її зовнішня сторона, звернена до річки, складалася з однорідного сірого каменю, перетвореного природою на подобу химерних воріт. У всякому разі, я завжди бачила там саме ворота, які колись відкриються і покажуть світові свою таємницю.

Одного разу, коли мені було років сім, як раз перед тим, як наша родина виїхала з рідного села, трапився дивний випадок. Не те щоб я була сновидою, але якось у місячну ніч встала, перелізла через відкрите вікно і пішла через цвинтар до краю пагорба. Зупинилася на самісінькому краєчку: ще крок - і опинилася б у прірві. Переді мною постала Долина у сріблястому сяйві. А з боку старого мосту серединою річки виїхали четверо чорних вершників. Ось вони все ближче, ось майже перед кам`яними воротами. Спішившись та залишивши коня просто в річці, один з вершників піднявся скельними уступами вгору, до подоби кам`яного замка. Ось він торкнувся каменя рукою - і ворота почали повільно розсуватися. З глибини гори видніється синьо-зелене світло. Ще мить - і я побачу, що там, усередині. Але хтось підхоплює мене на руки і шепоче на вухо: «Прокинься, доцю, прокинься!» - це мама. Хочу пояснити їй, що не сплю, але губи чомусь не рухаються, руки звисають безпорадними мотузками вздовж тіла, не слухаються ноги. Тільки коли мама приносить мене до хати, я опам`ятовуюся й починаю брикатися. Мені пояснюють, що я ходила уві сні й мало не впала у прірву. Але я знаю, що не спала, і все, що діялося - не витвір моєї сонної уяви...

Перевірити свої відчуття мені не вдалося: ми переїхали. І я побачилась зі своїми друзями дитинства років через десять, коли закінчила школу і вирішила побувати у рідному селі.

Ми зустрілися на нашому місці - старому цвинтарі. Там нічого не змінилося, тільки „валянки”-пам`ятники ще більше вгрузли в землю та заросли чагарником, а надписи зовсім затягло мохом. Розлігшись у траві, ми розмовляли, ділилися планами, потім прийшов час спогадів.

- А пам`ятаєте, як Юрко злякався того колгоспного жеребця? Казали, що кінь сказився... – значущо подивився на нас Ігор. - І як тільки копитами не зачепило?

- Та-ак, у мене душа не те що в п`яти, - в черевики залізла, - хитрувато посміхаючись, згадував Юрко. – Подумав: ось смерть моя.

- Як же, смерть! - хмикнула я. - Ти ж так закричав з переляку, що нещасний жеребець кинувся навтьоки, а потім до кінця свого існування до кобили боявся підійти: дуже вже твої крики нагадували кобиляче іржання. (Мій батько був тоді колгоспним ветеринаром, тому я, звісно, була в курсі всіх подробиць інтимного життя коняки.)

- Ой-ой, хто б казав про крики й кобиляче іржання! Сама ж ридма-ридала, коли ми твою ляльку розпатрали на частини! - не залишився у боргу Юрко. - І як тільки додумалася у матері ляльку в подарунок випросити: ти ж була справжньою пацанкою, а не гламурною панянкою!

- Дурко ти, Юрку, і жарти у тебе, як з гнилого клоччя батіг! Я знаю, що це ти всіх намовив мою ляльку зламати! Вона, між іншим, вміла ходити і казала „мама”. А ти... - і я знову ледве не заплакала, згадавши давні прикрощі.

- Та добре вам, перестаньте, - примирливо пробурчав Колька. - Шкода, що ми так і не спробували скарб викопати. Оце було б класно!

- А пам`ятайте мій дивний сон про чорну гору, кам`яні ворота і таємничих вершників? - підхопила я.

- Ну-у, не знаю, як там вершники і міфічні ворота, але розкопати якийсь горбик тут, на цвинтарі, не завадило б. Кажуть, що в темну ніч тут гуляє привид, який може показати скарб, - задумався Юрко. Його хитра фізіономія змінювалася на очах, відображаючи складний розумовий процес. Каверзи, які виникали в геніальній Юрковій голові, не снилися найзапеклішим шахраям та хуліганам. – От тільки як його примусити розкрити те місце...

- А давайте сьогодні покопаємось! - загорівся зазвичай флегматичний Колька. – Це ж ніч на Івана Купала. Коли ж іще?

Народ одноголосно проголосував «за». Вирішили зустрітися о пів на дванадцяту ночі, захопивши рискалі й великий мішок - на випадок, якщо все-таки щось знайдемо.

...На цвинтарі було тихо, поснули навіть цвіркуни. Але ось почулися голоси: це Юрко і Колька. Юрко збуджено розмахував руками, розповідаючи, що він зробить зі своєю часткою скарбів:

- А ще я куплю собі мотоцикл! На «Харлей», звичайно, грошей навряд чи вистачить, але можна ж щось скромніше.

- Ой, не сміши! Ти - і скромніше, - глузував Колька.

- Тихіше, ви! - звідкись збоку з`явився Ігор. - Не треба псувати таку ніч. Давайте краще копати.

Ми взялися за справу. Місце вибрали на межі: не руйнувати ж могили. Копати було важко: коріння трави і чагарників щільно обплели кожен сантиметр землі.

Яма була вже порядної глибини, коли лопата в черговий раз в чомусь заплуталася. Я смикнула сильніше і витягнула... довгу жіночу косу! Навіть не косу, а суперкосу: довжиною метрів півтори й завтовшки як рука. Ми всі, затамувавши подих, оглядали незвичайну знахідку. Чорна, аж з синюватим полиском, коса за кілька хвилин вкрилася білими нитками сивини, потім з`явилися цілі пасма, - і за мить вона стала зовсім сивою. Пігмент зруйнувався просто на очах!

- Д-ді-і-дько, хлопці, давайте закінчувати. Щось мені більше не подобається ця затія, - тремтячим голосом сказала я.

- Тс-с! Чуєте? - Юрко повернув голову у напрямку Долини і пішов до краю прірви.

Ми прислухалися. Знизу чувся чіткий тупіт. Я слідом за Юрком підбігла до краю пагорба. Ігор і Колька стали поруч. Чіпляючись один за одного, ми нахилилися вниз, щоб побачити, звідки звук.

Раптом на землю опустилася тиша. Всі нічні шерехи кудись зникли. Стало неймовірно холодно: температура впала до мінусової. Річка внизу миттєво вкрилася кригою й заблищала під місячним сяйвом. Потім різко, ніби хтось його ввімкнув, з`явився звук: тупіт лунав ще дзвінкіше, - і ось річкою мчали четверо чорних вершників! Коні летіли кригою, копитами викрешуючи іскри.

Вершники зупинилися навпроти кам`яних воріт, один підняв руку - і стулки повільно розійшлися. Я знову побачила те синьо-зелене світло, що так вразило мене у дитинстві.

- Тепер ви мені вірите? - прошепотіла я. Але вражені друзі не могли вимовити ані слова. Просто мовчки дивилися.

Тим часом вершники вже заходили у кам`яні ворота. Ще мить - і все щезло.

Ми повернулися до викопаної ями, але продовжувати не змогли. Ігор запропонував все засипати, повернувши на місце потривожені останки. Так ми й вчинили.

Відтоді пройшло ще п`ятнадцять років. Більше в моєму житті не відбувалося нічого екстраординарного: я вчилася, тепер працюю. Знову переїхала: цього разу – до столиці.

Юрко і Колька так і живуть у селі. І коли ми іноді збираємося і згадуємо ту стару історію, Юрко сердито відмахується й кричить, що це все нам зі страху привиділося. Його прагматична натура не може погодитися з існуванням надприродного. Колька за звичкою критикує Юрка.

На жаль, наша дружна четвірка нещодавно осиротіла: пішов із життя Ігор. Ні, нічого містичного: захворів чоловік і помер. З ним пішла і частинка наших душ.

Я іноді приїжджаю в село свого дитинства і подовгу стою на тому місці, де нас відвідало надприродне. Нема-нема, та й з`являється бажання взяти рискаль, спуститися в Долину і попорпатися під тими кам`яними воротами. Але щось зупиняє мене. Може, нехай таємниця залишається нерозгаданою?

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Оповідання, Для дорослих, Про дитинство, Про минуле, Про друзів

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Оповідання - Таємниця старої печери». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Мініатюра - У гості». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Дарія Китайгородська.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Дарія Китайгородська

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 5 | Знайдено: 27
Автор: Дарія Китайгородська
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: У п’ятницю, 13-го...;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;