03.05.2018 13:57
Без обмежень
37 views
Rating 5 | 1 users
 © Анатолій Валевський

Михайлове щастя

Частина №1

Якось увечерi, коли темне i тепле небо всiяли перлистi зiрки, дiд Свирид, пихкаючи чудернацькою рiзьбленою люлькою, розповiдав менi про своє дитинство. Iскристi метелики весело кружляли навколо палахкого вогнища, наче в чарiвному дивовижному танцi. Десь у глибинi таємничого лiсу несмiливо тьохнув соловейко, замовк на мить, немов злякавшись свого голосу, i знoв защебетав.

Зайнялися вогники вiконець бiленьких хатин, занурених у бiлопiннi вишневi садки. Десь з околицi вiйнуло духом свiжеспеченого житнього хлiба.

- Гей, Михайлику, - звернувся до мене дiдусь. - То ти й не слухаєш мене?! Мабуть, замрiявся про щось таємниче?

- Так, дiдусю... - зiзнався я.

- Про що ж ти мрiяв, онучку?

- Кажуть люди, що колись, ще в стародавнi часи, були на Вкраїнi дива дивнi...

- Якi ж, наприклад? - поцiкавився дiд Свирид, блимнувши на мене жартiвливим оком.

- Кажуть, були тодi страшнi чаклуни, чoрти та вiдьми. Але були й смiливi i могутнi кoзаки, що ставали до двобою з ними...

- Було... чи нi - хто зна... Тi часи вже давно минули.

- То що - все це пустi балачки? - Менi чомусь стало так сумно, наче я загубив щось дуже дорогоцiнне, те, що носив захованним десь у глибинi свого серця.

Дiд Свирид допитливо дивився на мене крiзь полум`я вогнища, хитро посмiхаючись. Потiм підкинув у багаття декiлька гiлок i стиха мовив:

- Було таке, чи не було? Але ж, кажуть люди, що було-таки колись на Вкраїнi... Ось послухай, розповiм тобi зараз про те, як кoваль щастя шукав...

* * *

Неподалiк вiд славнозвiсного мiста Києва, серед осяяних сонечком золотих ланiв стoяло невеличке село з лагiдною назвою - Соколiвочка. Мешканцi цього села були дбайливими господарями, Бога не гнiвили i жили як одна родина.

Праворуч вiд села, неподалiк вiд широкого шляху, що перетинав поля прямою стрiчкою на пiвнiч, лопотiв зеленим листям тихий гайок. Грайливий струмок вибравшись iз затiнку дерев, весело дзюрчав, збiгаючи до глибокого яру, де знoв ховався у разлогих лопухах.

Попiд гаєм, огороджена низеньким тинoм, оповитим блакитними крученими паничами, стояла біленька чепурна хатина під солом`яною стріхою. Жив у ній разом зі своєю матусею Харитиною ладний парубок Михайло Гармаш. Був він міцний, роботящий, поважав неньку і Бога, але й дотепний жарт любив і про велике кохання мріяв. Працював Михайло в кузні, та так гарно і спритно, що слава про доброго коваля докотилася до самого Києва. Наїжджали до хлопця навіть замовники від самого гетьмана. Нікому не відмовляв Михайло і брався до будь-якої роботи, навіть жебракам допомагав.

Якось зайшов до нього в кузню дужий козак з суворим обличчям, на якому безліч боїв залишили свої позначки. Його сивий оселедець спадав за вухо зі срібною сережкою, що звисала нижче довгих вусів. Чемно привітавшись з господарем, козак запитав:

- А скажи-но мені, хлопче, чи не можеш ти відновити мою вірну шаблю?

- Чому ж не можу? Треба подивитись...

Михайло витер долоні старенькою хустиною і взяв із рук казака надламану шаблю. Шляхетне лезо спалахнуло блакитним сяйвом. Парубок з пошаною провів по ньому долонею, відчуваючи, як воно нечутно бринить.

- Добра криця! - схвалив Михайло. - Виняткова річ...

- Це славетна шабля, - підтвердив козак. - Нагорода від кошового...

- То, може, ви, добродію, і на Січі бували? - зацікавився парубок.

- Було таке... - відповів гість.

- А як воно там?

- Що?

- Ну, як там люди живуть, Україну боронячи?

Козак уважно подивився Михайлові в очі, обтер вуса, наче збираючись з думками, а потім відповів:

- Козацтво наше жило й жити буде! Доки б`ється серце в грудях, доти жоден бусурман не зганьбить землю нашу! - і, лукаво посміхнувшись, додав: - А ти, хлопче, замість того, щоб питати, пішов би сам на Січ та й подивився на все власними очима. Парубок ти - хоч куди, може, й сотником станеш, якщо тебе запорізьке товариство обере за мужність та вдачу.

Михайло відновив казакові шаблю, той щиро віддячив молодому ковалеві та й пішов собі. Але слова козацькі глибоко запали в душу хлопцеві. 3 того часу став він задумливим і зажуреним.

Помітила це Харитина та й почала допитуватися: що та як? Розповів їй Михайло про розмову з козаком та про своє бажання побувати на Січі.

Спочатку мати забідкалася, намагаючись відмовити сина від подорожі, але згодом вгамувалася і сказала йому таке:

- Сину мій, Михайлику, якщо кличе тебе серце на пошуки щастя, то йди. Поважай людей, Бога не забувай, сиротам допомагай! А як знайдеш своє щастя - повертайся додому, бо я буду тебе чекати в рідній хаті і вдень і вночі...

Узяв Михайло в дорогу гостру, як бритва шаблю, яку викував собі ще тоді, коли вперше замріявся про подвиги та пригоди вільного козацького життя. Зібрала йому Харитина у вузлик духмяних, тільки-но з печі, пампушок. Додала до них добрячий шматок сала з часником і глечик меду.

Вклонився Михайло рідній хатині, добрим сусідам, поцілував матінку, перехрестився та й вирушив у дорогу.

Шлях повів його крізь безкраї лани. Густе жито неквапно колихалося під теплим вітерцем, добираючи стиглості. Золотоголові соняшники кивали йому важкими шапками. Засмаглі кавуни поважно витинали темні боки, пишаючись своєю соковитою солодістю. Барвисті польові квіти сором`язливо визирали з меж, намагаючись роздивитися самітнього мандрівника, що простував широкою ходою, дихаючи на повні груди запашним повітрям українського степу.

А Михайло йшов собі та йшов, роздивляючись навкруги допитливим поглядом. Ще ніколи в своєму житті не відходив він так далеко від рідного села, хоча й багато про що знав від заїджих купців, уважно слухаючи їхні розповіді.

Коли денне світило скочувалося за обрій, хлопець влаштовувався де-небудь у затишному місці і, повечерявши, лягав горілиць і з захопленням дивився на небо, стежачи за зорями, особливо за тими, що зривалися зі свого місця і, майнувши сріблястим хвостом, летіли кудись в далину, випадаючи на землю чарівним зоряним дощем. Так і засинав, дивуючись неосяжним світом. Та як тільки ранкові первістки висвітлювали обрій, він уже був на ногах, готовий подорожувати далі.

Минали дні, складаючись у тижні. Часто Михайло заходив до сіл, що траплялися йому на шляху. Бувало, що й затримувався там ненадовго, стаючи до ковадла, або допомагаючи старим та самотнім. І благословінням вдячних людей знову йшов далі на пошуки свого козацького щастя.

Якось увечері дістався Михайло до невеличкого селища, що розташувалося понад річкою з повільною замріяною течією. Гарні хатки, розмальовані червоними маками, нагадали хлопцеві про рідну Соколівочку, і стенулося його серце від спомину.

Десь від берега залунала тендітна мелодія. Приємний дівочий голос виводив:


Вечір надворі,

Стомлені зорі

Сяйвом сріблястим сплять на лугах.

Всі спочивають,

Лишень співають

Десь соловейки в тихих гаях.

Лагідна річка -

Мила сестричка

Плине повільно в дальні краї.

Бога благаю

І дожидаю,

Щоби збулися мрії мої.


Михайло зітхнув і зупинився край тину, за яким прогулювався з пихатим виглядом кремезний півень. Біля одчиненої хвіртки перед величезною калюжею сидів на землі хлопчисько і гнав лозиною перелякане жабеня.

- Эгей, козачок, - жартівливо звернувся Михайло до малого. - Як зветься ваше село?

- Жабокраківка, - коротко відповів хлопчина, не відриваючись від своєї важливої справи.

- Ти диви яка чудернацька назва! - здивувався Михайло.

Підвівши на незнайомця волошкові очі, хлопець розгублено запитав:

- Чого ж це чудернацька?

- Ну... наче тут самісінькі жаби живуть...

- Чому ж тільки жаби?! У нас тут і люди є, і відьми. Навіть чорти водяться!

- Що це ти верзеш, малий?! - обурився Михайло. - Казки мені розказуєш... Які такі чорти і звідкіля вони тут узялися?

Хлопчисько блимнув на нього жвавими очима і ледь помітно посміхнувся.

- То ви, дядьку, мабуть, здалеку прийшли і нічогісінько не знаєте. А чорти у нас тут звичайні - з рогами, хвостами та ратицями. Вони частенько прибігають у село із палацу чаклуна Вавила Лиходума. Он там він мешкає, бачите?

Малий вказав на величезну кам`яну споруду, що стояла на лисому пагорбі осторонь села.

Михайло недовірливо почухав потилицю, а потім розгублено запитав:

- А чи не брешеш ти мені?

- Бреше Чебрик, а я правду кажу! - з гідністю відповів хлопчик.

- Як чебрик може брехати, коли це звичайний гречаний млинець?

- Може, десь це і гречаний млинець, а у нас Чебрик - це песик нашої сусідки, Лесі Купави! Чебрик... Чебрик, иди-но сюди! - покликав малий лоповухого песика, який біля сусіднього подвір`я то за метеликом бігав, то на жабу гавкав.

Почувши, що його кличуть, Чебрик завмер на мить, піднявши одне вухо, а потім жваво підбіг, вихляючи хвостиком і пильно дивлячись на хлопчика.

- Оце і є Чебрик!

- Гарний песик... - похвалив Михайло і, присівши біля Чебрика, почухав йому за вухом.

Tієї ж миті песик гепнувся на землю, перевернувся на спину, підставляючи свій живіт, щоб і його почухали, і заплющив від насолоди очі.

- От тобі і на! - розсміявся Михайло.

- Чебрик ласку любить, - сказав малий.

Він хотів було ще щось додати, але цієї миті відчинилися двері хатини і з них визирнула повненька жіночка у білій спідниці і в`язаній кофтинці. Взявшись у боки, вона з удаваною погрозою покликала малого:

- Андрійку, бісова душа! Де ти шльондраєш? От я тобі зараз... Йди вже додому, бо батько лається!

Хлопчисько підскочив мов ужалений і кинувся прожогом до хати - тільки босі п`яти замерехтіли. Жінка з цікавістю подивилась на незнайомого парубка, що в нерішучості тупцював біля хвіртки.

- Добрий вечір, господине! - привітався Михайло.

- Вечір добрий... - озвалася жінка. - Здалека йдеш, парубоче?

- Та майже з-під Києва... Чи не пустите до хати переночувати? Я вам відроблю!

- А що ж ти вмієш?

- Всяке-різне, ковалюю потрохи... - скромно зізнався Михайло.

- Оце добре! - зраділа жінка. - У нас якраз кінь розкувався, то, може, ти його й налагодиш уранці? Заходь до хати...

Михайло щиро подякував доброзичливій господині і, увігнувши голову, переступив поріг хатини.

У світлиці за столом сидів міцний чорнявий чоловік. Поруч з ним, похнюпившись, колупав ложкою в тарілці малий Андрійко.

Перехрестившись на образи, що висіли у кутку, парубок ввічливо привітався. Господарі всадовили його до столу, нагодували, а потім, як водиться, почали розпитувати. Михайло розповів їм про життя-буття в рідній Соколівочці, про цікаві новини, які чув від заїжджих купців.

Вже вкладаючись на відпочинок, він мрійливо промовив:

- Дуже гарні пісні у вас тут співають...

- То, мабуть, наша сусідка - Леся Купава, - відповів господар. - Добра дівчина, до того ще й красуня. Але ж біда у неї... Був брат - Клим, веселий парубок, до Христі Довбиш залицявся. Та ось уже тижнів зо три, як десь дівся. Зник...

- Може, до когось із рідні подався...

- Нема у них нікого. Сироти вони - так удвох і жили. Шкода Лесі. Одне слово: біда та й годі...

Господар зітхнув сумно, згасив свічку і почвалав до ліжка. Невдовзі уже всі поснули, лише Михайло все думав та думав про Лесю, про її чудову пісню та лиху долю...

Вранці, тільки-но прогорлав півень, Михайло заходився на подвір`ї підковувати коня. Невдовзі, почувши про коваля, до двору позбігалися мешканці ледве не всієї Жабокраківки і почали благати парубка зостатися у селі, бо в кожному подвір`ї була потреба у його вмілих руках. Пам`ятаючи материні слова, Михайло погодився залишитись на деякий час, щоб допомогти людям. До того ж йому дуже хотілося побачити Лесю, бо її чарівний голос запав йому у саме серце.

Роботи на селі була ціла прірва: то коня підкувати, то плуга відремонтувати, то нові клепки на барило поставити...

Якось працював Михайло на обійсті Христі Довбиш - веселої гарної дівчини, та й повів з нею розмову про дива, які почув від малого Андрійка.

- Чув я такі несенітниці, буцімто у вас в селі відьми є...

- То й що? Звичайно, є... - знизала плечима Христя, пораючись біля курей.

- То де ж вони? - посміхнувся Михайло. - Цікаво було б подивитися...

Христя повернулася до нього. Чорняві очі так і заграли на її розчервонілому личку.

- Ну то й дивись! - весело промовила вона.

- Куди? - не зрозумів парубок.

- На мене.

- То я ж за відьму питав.

- А я і є відьмочка!

Михайло з несподіванки аж відсахнувся від дівчини.

- Тю, дурненький, чого ж ти жахаєшся? Хіба не знаєш, що відьми бувають різні. Є навчені відьми, а є рожденні.

- А яка між ними різниця? - перехрестившись розгублено запитав парубок.

- Навчені - вони свою душу продають і вчаться чаклунству, відринувши Бога. Тому вони страшенно злющі й підступні.

- А рожденні?

- Вони ні в чому не винні, бо від них нічого не залежить. Коли в одного батька народжується сім дочок, то остання вже буде відьмою - хоче вона того чи ні. Рожденні відьми нікому лиха не бажають, а своїми здібностями користуються лише для захисту від нечистої сили. Зрозумів?

- То ти яка відьма?

- Рожденна... - зітхнула Христя та й пішла до хати, сумно посміхнувшись, наче згадала щось дуже добре, але загублене.

Михайло остовпіло стояв посеред двору з молотком у руці і тільки кліпав очима. Зубці борони, яку він ладнав, потроху охолонули. У цю мить на вулиці форкнув кінь і пролунав тріскучий голос:

- Чи не підкажеш мені, парубче, де тут можна знайти Михайла Гармаша?

Обернувшись, Михайло побачив за тином двох панів верхи на конях. Вірніше, один з них був звичайнісінький дядька у добрячому одязі, а другий... Це вже дійсно був пан, та не абиякий, а, мабуть, іноземного походження. Товстий, пихатий, цей пан був затягнений якимсь дивним жупаном із позолоченими гудзиками. Замість зручних просторих шароварів на ньому були вузенькі штаненята мишачого кольору, які щільно обтягували тоненькі, як у курки, ноги. А чоботи у цього дивного пана були схожі на дівочі черевики зі шнурівками. Такого дива хлопець ще зроду не бачив.

Пан відкрив рота і щось прогирготів.

- Гей, йолопе, ти що - закляк?! - заволав супутник пана. - Тебе ж питають...

- А навіщо він вам? - отямився хлопець.

- Не твоє собаче діло! Відповідай, коли питають!

- То це я, а що?

- Кажуть, що ти дуже добрий коваль...

- Ну, як кажуть, то, мабуть, так воно і є... - знизав плечима Михайло.

Товстий пан щось забелькотів на вухо своєму супутникові, а потім, гидливо зморщивши свого синього, як стигла слива, носа, відвернувся.

- Пан має до тебе пропозицію!

- Якщо має, то нехай сам і каже, що йому - язика відняло?! Тільки нехай людською мовою каже, бо я його гирготіння не розумію.

- Ти що, дурню! Це ж пан Вільгельм Тхор, він до нас із самої Німеччини приїхав!

- Ну то й що з того?

- Він по-нашому не розуміє. Я у нього за тлумача.

- А... Тепер зрозуміло, - відказав Михайло. - І чому це він носа верне?

- Каже, що тут свиньми смердить...

- Ач яка цяця! - обурився парубок. - Ти диви: смердить йому! А як сало їсть, то не смердить?

Тлумач злякано озирнувся на пана, а потім швидко заторохтів:

- Пан Вільгельм Тхор згоден узяти тебе ковалем до Німеччини. Будеш жити у нього в маєтку і робити те, що накажуть.

Михайло почухав потилицю, наче роздумуючи, і нишком позирав на кумедного пана.

- Пан згоден - це добре... Але треба, щоб спочатку я був згоден. Перекладач аж у долоні ляснув.

- Та ти збожеволів, чи що?! Він же тобі великі гроші платити буде!

- Навіщо мені ті гроші на чужині?! - відповів Михайло. - Тут моя рідна земля, тут і я сам... Ні, не поїду, так і перекажи своєму курячому панові!

Тлумач щось сказав Тхору. Той аж почервонів від гніву і, вперіщивши коня нагайкою, поїхав геть разом зі своїм супутником. А Михайло знов узявся до роботи.


* * *


Вже декілька разів зустрічав Михайло на вулиці Лесю Купаву. Дуже йому сподобалась дівчина. Як побачив її вперше - так і закохався до нестями. Але, крім привітання, нічого не міг вичавити з себе, бо як бачив Лесю, то в нього наче язик віднімався - до того ніяковів.

Дівчина справді була дуже вродливою і ставною: чорнії бровенята шнурочками вигиналися понад лагідними карими очима, у яких немов відбивався увесь світ. Пухкенькі губки червоніли солодкою суницею, змагаючись з пломеніючою стрічкою, вплетеною у довгу розкішну косу. Але Леся була чомусь завжди мовчазною і сумною.

У неділю по обіді пішов Михайло до річки. Присів на пагорбі та й замислився над тим, що йому далі робити. Ніби ж на Січ збирався, а тут на тобі: закохався - та й край! Як підійти до Лесі, як з нею побалакати про свої почуття? Ох-хо-хо...

Понад розімлілою під сонцем річкою Бігляночкою літало пухнасте насіння кульбаби і, лягаючи на повільну течію пливло собі серед зелених берегів у далечінь. Майнула поблизу зозуля, перелітаючи з діброви до лісу, що на протилежному боці річки, і причаїлась у гущавині.

Михайло провів її сумним поглядом, зітхнув і загадав:

- Зозуле, зозуле, а скажи-но: скільки мені років парубкувать залишилось?

Чекав відповіді, та з лісу - ні звуку.

- Мабуть, не почула мене... - вирішив хлопець.

Коли це звідкіля не візьмись з`явився Чебрик. Голосно гавкаючи, він підстрибував, намагаючись вхопити товстого джмеля, що гнівно гудів, не розуміючи, чого від нього хоче ота клята собака. Чебрик знову підскочив, але посковзнувся і покотився прямісінько до річки.

Почувши його жалібне скавучання, Михайло прожогом кинувся до нього і встиг підхопити переляканого песика уже понад самою водою. Поклавши Чебрика на землю, хлопець докірливо промовив:

- Тобі б тільки байдики бити!

- Гав! - радісно ствердив песик.

- Краще б хату стеріг!

- Гав! - і на це погодився Чебрик, примруживши хитрющі очі.

- З ким це ти, Чебрику, розмовляєш? - раптом пролунав мелодійний голосок, і з-за кущів з`явилася Леся.

Побачивши дівчину, Михайло зашарівся і розгублено мовив, аби не мовчати:

- Та... ми тут... оце... Чебрик... джміль... ото ж...

Він ще більше зніяковів і замовк.

Леся збігла до річки і сіла на тому самому пагорбі, де хвилину тому сидів Михайло.

Хлопець стовбичив поруч, не знаючи, куди подіти свої міцні руки, котрі здавалися йому зараз такими незграбними.

- Михайлику, - звернулася до нього дівчина. - Розкажи мені про те, що ти бачив, коли мандрував по світі. Як люди живуть? Сідай-но поруч, а я тебе послухаю, бо нічого ще не бачила в житті, окрім нашого села...

Наче боючись порушити чарівну мить, парубок несміливо сів поруч і спочатку невпевненно, а потім все більше і більше захоплюючись, повів мову про славетне місто Київ, про рідну Соколівочку та про різні селища, що зустрічалися на його довгому шляху.!

Леся уважно слухала, іноді перепитуючи. Навіть Чебрик, що, розімлівши на осонні розтягнувся на траві, настовбурчив одне вухо - мовляв, я теж слухаю!

Скінчив свою розповідь Михайло і раптом як ляпне:

- Кохаю я тебе, Лесю... Йди за мене заміж...

Леся аж підскочила з несподіванки, здивовано втупившись у хлопця.

Михайло замружився, очікуючи на відповідь. Запала така тиша, шо аж у вухах забриніло.

Леся сумно посміхнулася.

- Михайлику, Михайлику... Де ж ти був раніше?

- Коли? - не втямив парубок.

- Раніше... - стиха промовила Леся. - Ти дуже добрий хлопець. і серце в тебе щире і відверте. Ти мені подобаєшся, але ж я вже не вільна...

- Як же це так?- Михайло розгубився. - Чому ти не вільна? Невже тебе уже хтось засватав?

Дівчина зажурливо кивнула. В її очах блимнули сльози.

- Хто ж він? - голос Михайла аж захрип від збентеження.

- Вавило Лиходум...

- Оце той пан, про якого люди кажуть, що він чаклун?

- Саме так...

- А чи кохаєш ти його? - раптом з підозрою запитав хлопець.

- Як же його можна кохати, коли він підступний, хитрий та ще й лихо діє?!

- То навіщо ж йдеш за нього? - не вгамовувався Михайло.

- Бо мушу... Ні про що не питай мене більше, Михайлику, і не журися. Ти ще знайдеш своє щастя, а я... на Спаса піду вже до маєтка Вавила Лиходума - така моя доля...

Дівчина скочила з пагорба і не озираючись побігла до села.

Чебрик жалісно дивився на Михайла, мовляв - бач яка біда. Потім гавкнув і задріботів слідом за своєю господаркою.

- Лесю! - запізніло гукнув наздогін Михайло.

Однак лише гладка зелена жаба квакнула йому у відповідь, вистромивши з намулу витрішкуваті баньки...


* * *


Другого дня зібрав Михайло свої речі у торбину, що пошила йому в дорогу доброзичлива господарка, вчепив до поясу шаблю, попрощався з усіма та й пішов собі геть, хоча серце й думки плинули туди, де залишилося його перше кохання.

Перейшовши гнучкою кладкою на другий бік річки, озирнувся парубок востанне на Жабокраківку, закинув торбину на плече і подався до лісу.

Коли це чує - гупотить щось позаду.

- Наче хтось наздоганяє... - сам до себе мовив Михайло. - Зачекаю, може, супутник буде у дорогу.

Стоїть, стоїть, але нікого нема.

"Дивно... - подумав Михайло. - Хтось же біг..."

Визирнув він з-за куща - і відсахнувся з переляку.

- Боронь, Боже від нечистої сили! - промовив, хутенько перехрестившись.

Уздовж лісу понад річкою давали драла два чорти - рудий та чорний - тільки ратиці мерехтіли - і невдовзі зникли удалині.

- Тьфу, яка гидота!

Михайло перевірив шаблю на поясі і вже зібрався, було, йти далі, коли дошки на кладці знов заторохтіли.

- А це ще кого несе нечиста сила? - оглянувся парубок.

По місточку біг Чебрик, високо задерши голову, бо в зубах ніс якогось вузлика.

Песик зіскочив на берег і попрямував до лісу, трохи лівіше від того місця, де причаївся Михайло.

- Знову диво... - стенув плечима парубок. - Чого це Чебрик до лісу подався, та ще й з тим загадковим вузликом? Ану простежу за ним...

І Михайло звернув зі стежки, намагаючись не впустити з поля зору песика, що жваво біг поміж дерев, заглиблюючись у ліс.

Через деякий час Чебрик вибіг на галявину, посеред котрої височіла велика купа перегною. Песик заклично гавкнув, і з-за неї почувся парубочий голос:

- Чебрику, милий...

- Гав, гав, гав!.. - радісно залящав песик.

Михайло вийшов на галявину, обминув купу і вже, було, відкрив рота, шоб привітатися, та так і вкляк: на траві лежав розв`язаний вузлик, у якому була хлібина, цибулина та кільце ковбаси, а перед усім цим, з одного боку сидів Чебрик, а з другого, вирячивши злякані очі - чорт!

Михайло поточився до лісу, з запалом хрестячись:

- Свят, свят, свят...

Але чортяка не зник, як то мусило статись, а сидів собі, роззявивши рота.

Розгубився Михайло, бо відчув, що тут щось не те. Вихопивши з-за пояса шаблю, він обережно наблизився до чорта і суворо запитав:

- Ану, кажи, вражино, чому не зникаеш від хреста Господнього?

Куций затремтів, ледь не плачучи.

- То чому ж я маю зникати? Я ж не чорт, а людина!

- Що ти мені базікаєш, бісяка погана?! Ану згинь!

Михайло наклав хреста, проте знову нічого не змінилося.

- Кажу ж тобі: людина я, Климом мене звуть! - вперто стверджував чорт.

Наче блискавка промайнула в голові у Михайла - згадав він про зниклого Лесиного брата та про її печаль.

- Ти брат Лесі Купави? - недовірливо запитав Михайло, опускаючи шаблю.

- Саме так...

- А чому ж у тебе замість носа свиняче рило, а на ногах - ратиці та ще й роги стирчать на голові?

- Це мене Вавило Лиходум зачаклував... - похнюпився Клим.

Чомусь Михайло одразу тому повірив. Та й Чебрик лащився до нещасного хлопця, лижучи йому руки.

Михайло знов схопився за шаблю.

- Ану ходім до нього зараз! - погрозливо мовив він.

- Ти що?! - злякався Клим. - Йому шаблею нічого не вдієш - це ж чаклун!

- А як же з ним можна упоратися?

Клим розгублено знизав плечима.

- Хто зна. Люди кажуть, що для того, щоб подолати чаклуна, треба спочатку знайти його душу, яка десь хитро схована, бо інакше нічого не завдієш.

Михайло сів на землю і замислився.

- Скажи-но, Климе, як же це скоїлося з тобою?

- Це довга розмова...

- А ти всерівно розкажи, я не поспішаю.

- Ну то слухай, якщо вже так хочеш... Залицявся я до Христі Довбиш. - почав Клим. - Вирішив сватів засилати до неї. Треба ж якогось гостинця подарувати нареченій - намисто яке, або каблучку... Але ж ми з Лесею бідні, грошей нема. А я наче добре в карти грав. То пішов до Лиходума, бо чув, що він любить в карти грати на гроші. Думав - виграю в нього на дарунки Христі... Проте він, шахрай, обдурив мене - я й програвся. Коли Вавило дізнався, що мені нема чим борг сплатити, то страшенно розлютився і зачаклував мене... Леся ходила до нього, просила за мене. От він і сказав їй: "Вийдеш за мене заміж - розчаклую Клима!" Я оце тільки зараз дізнався...

- Бідна Леся... А все через тебе, дурню! Навіщо в карти грав? - докірливо мовив Михайло.

- Ато ж... - винувато розвів руками Клим.

- А чому це ти тут розсівся біля гною?

- То мені Лиходум наказав стерегти до весілля оцю кляту кучугуру.

- Кинь ти її! Треба Лесю рятувати!

- Я згоден, тільки як?

- Потрібно знайти, де Вавило ховає свою чорну душу.

- А як?

На хвилину Михайло замислився, а потім радісно скрикнув:

- Христя! Вона ж відьмочка, то, може, допоможе нам якось?

Клим перелякано схопився за голову, бідкаючись та благаючи:

- Ой, Михайле, тільки не кажи Христі про мене... Ну, що я наче в чорта перетворився, бо вона буде страждати та мучитись!

- Дурненький ти, вона ж і зараз страждає, бо не знає, де ти і що з тобою! Думає, що загинув не відомо де. А так хоч знатиме, що живий.

- То навіщо ж я їй здався із теперішнім свинячим рилом?

- Як подужаєм Вавила Лиходума, то знову станеш парубком. Вірно, Чебрику? - звернувся Михайло до песика, який уважно слухав розмову, нашорошивши вуха і повертаючи голову то до одного то до другого співрозмовника.

- А-гав! - ствердив Чебрик.

- Слухай мене, - продовжив Михайло. - Я зараз нишком навідаюсь до Христі і побалакаю з нею. Може, вона зможе дещо дізнатися за допомогою своїх здібностей про те, де знаходиться душа отого пана-чаклуна, або як її знайти.

- А мені що робити? - підхопився Клим.

- Ти сиди тут і чекай на мене, а як я повернуся, то вже и вирішимо разом, що далі робити.

Залишив Михайло свою торбу біля Клима, а сам подався разом із Чебриком до Жабокраківки.

Песик біг попереду - вів Михайла малопомітною стежкою серед велетенських лопухів, що заполонили глибоку балку поза селом. Помітивши у кущах старого облізлого крадія - рудого лиса, що з переляку шугонув у чагарі, Чебрик спробував, було, наздогнати його, але схаменувся, згадавши про важливість свого завдання і, повернувшись до лиса хвостом, презирливо загріб його слід - мовляв, я б тобі дав прочуханки, та зараз нема часу!

Михайло тільки посміхнувся.

Христя якраз поралася на городі - сапала позад хати картоплю, пестливо позираючи на палаючу червону руту, що пломеніла серед міцненьких чорнобривців і пом`як1в, якими була обсаджена стежка. Легенький вітерець обвивав її розпашіле від праці обличчя. Пахло кропом, любистком і м`ятою.

- Агов, Христе! - долетіло з бур`янів поза городом.

Дівчина оглянулася і запитливо поглянула на будяки, з-за яких виглядав Михайло.

- Ходи-но сюди! - покликав парубок.

Христя неспішною ходою попрямувала до нього, здивовано вигнувши бровенята.

- Оце тобі й на... - сплеснула вона у долоні. - Звідкіля це ти узявся? Наче ж пішов, було, до своєї Січі...

- Та тут таке діло сталося, що не знаю, як і сказати... - почав Михайло.

- То кажи, як є!

- Я Клима знайшов! - бовкнув хлопець.

- Ой!..

Христя злякано обхопила обличчя долонями і тремтячим голосом запитала:

- Де в1н? Що з ним? Чи живий-здоровий?

- Та наче живий і на здоров`я не скаржиться, тільки тепер він... не зовсім такий, як був...

- Як це не такий? - розгубилася дівчина. - Що, в нього - роги повиростали, чи що?

- В тому-то й річ... - зітхнув Михайло.

- Що це ти таке верзеш, парубче?

- Я правду кажу! Клим перекинувся на чорта. Як не віриш, то он Чебрик підтвердить.

Христя завагалась, а потім перевела розпачливий погляд на песика, що виглядав із бур`яну, стежачи за розмовою.

- Це так, Чебрику? - запитала дівчина.

Песик ствердно кліпнув очима, а потім, підвівши мордочку догори, сумно скавульнув.

- Як же це сталося?

І Михайло розповів про все, що дізнався від Клима.

- Допоможи, Христе, оту нечисть подолати... Може, ти якось дізнаєшся, де Вавило Лиходум свою погану душу ховає, - попросив він.

Замислилась дівчина. Така вона була гарненька - як квіточка весняна.

- Послухай-но, Михайле, що я тобі скажу, - нарешті мовила вона. - Частенько до мене прибігають два чорти - Чиряк і Вухо - вони прислуговують Лиходумові у його чорних ділах. Такі бридкі та дурні, хай їм грець! От як прийдуть до мене, то я вже спробую випитати у них про душу чаклуна...

- Хіба ж вони скажуть? - засумнівався хлопець.

- Та кажу ж тобі, що вони дурні. Я з них хитрощами витягну...

Раптом за хлівом зчинився якийсь гвалт, зарохкали свині, закудкудахкали кури.

- Швидше ховайся! Це вже, мабуть, вони приперлися! - заметушилася Христя. - Чекай на мене тут, я скоро повернуся...

Дівчина побігла до хліва, з-за якого вже висунулася руда капловуха пика з маленькими ріжками і свинячим рилом. Христя схопила ціпка і вже зібралася, було, вперіщити по отій пиці, коли чортяка перелякано стрибнув убік і, пританцьовуючи на кривих кошлатих ніжках, заблагав верескливим голосом:

- Ой, Христе, не бий, це ж я - Вухо! - рудий чорт навіть голову прикрив волосатими руками.

- Навіщо ж ти мені худобу лякаєш? - погрозливо крикнула до нього дівчина.

- То не я, Христе, то Чиряк!

- Де цей пройдисвіт?

- Та тут я...

З курника виліз чорний, як дьоготь, чортяка, витираючи рота, до якого пристала шкаралупа від яєць.

- Ах ти злодіяко, вирішив на дурницю поснідати?! - розгнівалася Христя і давай лупцювати Чиряка ціпком вздовж та впоперек. Той тільки скавчав од болю.

- Чого це ви до мене занадились? - нарешті зупинилася дівчина.

- То нас пан Вавило Лиходум посилає, - тремтячим голосом відповів Вухо. - Він хоче, щоб ти йшла до нас у маєток, бо ти ж нашої породи...

- Як це - вашої?! - Христя знов скипіла. - Я душу не продавала і лиха нікому не робила!

- Але ж ти відьмочка... - вишкірився Чиряк.

Дівчина вже, було відкрила рота відповісти йому, як належить, але отямилася і, хитро примруживши очі, раптом спокійно мовила:

- Ви ж такі дурні, нічого не вмієте, нічого не знаєте, то я й не хочу з вами знатися!

- Чому це - нічого не вміємо?! - аж підскочив Чиряк.

- Як це - нічого не знаємо?! - обурився і собі Вухо.

- А от доведіть, що ви розумні. Якщо відповісте мені на одне питання, тоді, може, й повірю...

- Нема такого питання, на яке б ми відповіді не знали! - похвалився Чиряк.

- А хто з вас розумніший?

- Авжеж я! - запевнив Вухо.

- Ні, я! - заперечив Чиряк.

Чорти зчепилися і почали вовтузити один одного.

- Ану цитьте, бісові душі! - гарикнула на них Христя. - А то зараз ціпка візьму.

Чорти й заклякли.

- Хто перший дасть мені відповідь той і буде розумнішим! Згодні?

Чиряк і Вухо закивали головами, пританцьовуючи від нетерплячки.

- Питання отаке: де схована душа Вавила Лиходума?

Чорти розгублено перезирнулися, чухаючи потилиці, і знизали плечима.

- Це нечесне питання! - образився Чиряк.

- Чому?

- Тому що про це знає лише сам Лиходум.

- От бачите! - відказала Христя. - Це свідчить про те, що ви дурні і нічого не знаєте!

Раптом Вухо, як підскочить - і давай танцювати та гупотіти ратицями об землю, аж пилюга знялась.

- А я знаю! А я знаю! - радісно приспівував він.

- Ану кажи! - зацікавилася Христя.

- Я знаю, як можна знайти його душу! У глибокій печері в Карпатських горах сидить велетенський крилатий змій - Гримайло Тупак...

- Та це і я знаю! - підхопився Чиряк. - Той змій стереже кришталеве яйце!

- Що ви про якесь яйце тлумачите? - розчарувалася Христя. - Я ж вас про душу чаклуна питаю!

- Так оце ж саме кришталеве яйце вказує напрямок до його душі! - з погордою відповів Вухо.

Дівчина зраділа, але не подавши вигляду, промовила:

- Навіщо мені те кришталеве яйце? Я вам питання задала про душу, а ви цього не знаєте. То йдіть собі звідсіля, бо знов ціпка візьму!

Христя ухопила дубець та й вперещіла ним обох. Як підскочили чорти та через межі, через городи так дременули, аж загуло. Сполошилися собаки по садибах, зчинили лемент - гвалту було на все село. А Христя - щодуху до Михайла. Розповіла йому про все, а потім і каже:

- Мабуть, треба йти до Карпат і шукати оту печеру. Заради свого кохання я хоч на край світу піду!

- Ця подорож може бути небезпечною, - відповів парубок. - Не дівоче це діло! Ти залишайся вдома, а ми з Климом як-небудь упораємось.

Проте дівчина наполягала на своєму:

- Як це я залишуся?! Ні, я піду з вами. До того ж, коли Вавило дізнається, що я розпитувала про його душу, то життя мені не дасть!

Що на це міг відповісти Михайло? Аж нічого, то й погодився. Домовився він з Христею зустрітись на другому боці річки, а сам швиденько побіг до Лeсі.

Як побачила його дівчина, то аж зойкнула:

- Ой, Михайлику, навіщо ж ти повернувся? Не рви моє серденько, казала ж тобі: не вільна я!

А хлопець їй у відповідь:

- Голубко моя, не плач, я вже все знаю! Зачекай трішки - звільню я тебе від Лиходума!

Розповів Михайло дівчині про те, що дізнався від Клима і Христі, попрощався та й побіг до містка. А Леся з Чебриком ще довго дивилися йому услід з надією

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Казка, Мелодрама, Про щастя, Про минуле

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Михайлове щастя (Частина №2) / Казка | Чебрик». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Поні / Дитячий вірш | Чебрик». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Анатолій Валевський.


Мій рейтинг: 1

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 10.05.2018 22:21  Лука => © 

На кого розраховані оті "струмочки", "садочки", "соловейки" й інший солоденький укрцукор? Сила й цінність твору - у сильних образах, у зачіплянні актуальних проблем через цікавий розвиток подій, у вірному і оригінальному зображенні життя. Будь-якого твору: від казки й дитячих історій до детектива. А Ви , замість того, щоб давати питому зав`язку й початок сюжету займаєтеся отією "пісенною" лабудою, ліпите один за одним тисячупіцот разів замацькані штампи. 

Публікації автора Анатолій Валевський

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 4
Автор: Анатолій Валевський
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Михайлове щастя (повість-казка);
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;