Зазеленіло дрібнолисто місто
немов прощаючи усім гріхи,
усім дискримінаторам і брехунам лихим,
всім егоїстам і володарям "глухим",
збираючи свою валюту зеленаву,
заспівуючи Сонцю й Небесам прославу,
готуючи Веселці силу, колір і красу,
вплітаючи смарагди у її косу,
вистелюючи зела по Землі,
чекаючи, що Людофіл враз ступить,
всі кривди пропадуть,
і запанують Істина і Суть,
й Кивот знайдуть і принесуть,
й Істоти Всесвіту врятують і спасуть,
і все, чого бракує нам, дадуть,
і шлях життя триватиме без меж...
а, покищо, мовчи і стеж:
Весна йде до кінця,
сплітає Літу юному вінця,
шукаючи ніким незнагого співця,
ніким не чутого поета,
Проводиря і Кобзара-сліпця,
пересипаючи у пам`яті слівця...
ідеш по Просторy, наче вівця,
летиш у Часі, наче світлолік,
і думаєш, що ти кудись утік,
забувши, що ти- в межах векторів
поміж спіралей, труб, витків,
у сітях, що твої клітини клеять в одне ціле,
і, тільки в межах їхніх дієш сміло,
запущений нейтрон поміж Світів,
зумів ти щось, що захотів
безмежний Часоплин,
і Просторовий Лет,
які тобі дали безгрошовий квиток
у тимчасове Iснування,
у пам`ять й забуття дзеркал,
у мисленість перебування,
щоб міг енергій ти відчути шквал,
і Сфер невидимих зітхання
у танці крученім безмежжя Руху,
який тобі дав Розум й Руку,
і незупинний поклик уперед
поміж орбіт, Туманностей, комет,
поміж ідей, що гинуть, наче мряка,
холоднять снігом, замерзають льодом,
керують і багатствами, й народом
поміж нестримних швидкостей Всесві`ту...
мина Весна й чека сором`язливо Літо.
Іван Петришин
USA, 3.5.2018