05.05.2018 15:02
Без обмежень
22 views
Rating 0 | 0 users
 © Анатолій Валевський

Михайлове щастя

Частина №3

Михайло бачив чудовий сон. Наче його несе кудись срібляста течія, лагідно колихаючи в своїх обіймах. Величний стародавній ліс, повз який він плив, щось стиха шепотів зеленим листям. Напівпрозорі метелики безтурботно кружляли поруч. Один з них несподівано підлетів до Михайла, лизнув його у ніс і нетерпляче гавкнув...

Прокинувшись, парубок побачив веселу мордочку Чебрика, який радісно гавкотів і штовхав його носом. Михайло потягнувся і позіхнув, поволі підводячись.

- Це ти, Чебрику?! А мені таке привиділося, що...

Зненацька парубок замовк і швидко продер очі, збентежено оглядаючись навкруги. Потім почав будити Христю і Клима.

Дівчина підвелася і сонно пробурмотіла:

- Оце вже спала! Наче макового відвару напилася...

- І я так само, - сказав Клим.

- Та просипайтеся ж! - вигукнув нетерпляче Михайло.

- А що скоїлося?

- Самі подивіться!

Христя і Клим розплющили очі. Ранкове сонечко вже зійшло, пробуджуючи все живе навколо. Заспівали жайворонки над широким степом, а десь у самій височині вже летів дозором шуліка.

- А де ж ліс подівся? - зойкнула злякано Христя.

- Он там, позаду... - Михайло махнув рукою.

Клим і Христя озирнулися - за сто кроків від них мовчазною стіною стояв темний ліс.

Друзі розгублено сиділи серед степу. Десь там, вдалині, крізь ранковий серпанок проглядали високі темні гори.

- Невже це Карпати? - не повірив своїм очам Клим.

- Нічого не зрозумію... - Михайло розвів руками. - Як ми тут опинилися? Лягли спати на галявині у лісі, а прокинулися серед широкого степу... Лісовий господар казав, що нам йти ще понад тиждень...

Христя примружила очі, щось згадуючи, а потім радісно сплеснула у долоні.

- То це ж, мабуть, лісовий господар нам і допоміг!

- Як?

- Поки ми спали, він переніс нас сюди. Усім відомо, що лісовий господар у своїх володіннях має велику чарівну силу.

- Ну що ж, - розсудливо промовив Михайло. - Раз так, то велике йому за це спасибі! Зараз хутенько поснідаємо - і в дорогу. Он уже й гори видно, скоро доведеться і з Гримайлом Тупаком знайомитись.

Йшли увесь день. Карпати наближалися поволі. Дорога до них виявилась набагато довшою, ніж здавалось. Друзі здаля захоплено дивилися на прадавнє чудо, бо ніхто з них ще ніколи у житті гір не бачив. Тільки чули розповіді про Карпати, та в піснях кобзарів бриніла світла туга за кришталевими гірськими річками, зеленими полонинами і працьовитим людом, що з давніх часів жив у мирі та злагоді у цих місцях.

Вечірні сутінки наздогнали мандрівників неподалік од маленького хутора, що притулився біля підніжжя високої гори, яка, здавалося, здіймалася до самого неба. Темні важкі хмари чіплялися за її ледь помітну верхівку.

- Оце гора! - замилувався Клим. - Аж страх бере! Невже нам доведеться туди дертися?

- А ти як думав? - спробував посміхнутися Михайло, але і в нього дух перехопило.

- Не знаю, що ви там собі міркуєте, але вночі я туди не піду! - подала голос Христя. - Це ж не на скирту соломи лізти - в темряві можна і в халепу попасти.

- Гаразд, - погодився Михайло. - Може, знайдемо притулок на ніч у цьому хуторі...

- А як же Клим?

- Не турбуйся. Ми попросимо у господаря дозволу відпочити на сіновалі, то Клима ніхто й не побачить, а вранці, коли ще всі будуть спати, рушимо у гори. Згода?

- Нехай буде так.

- Зачекайте мене тут!

Михайло перестрибнув через тинок, що ледве тримався на двох воринах, і підійшов до низенької хатки-мазанки. Крізь маленьке віконце, затулене стареньким рядном, пробивалося слабке світло.

Парубок стиха постукав.

Щось грюкнуло всередині, відхилилася ряднина - і у вікні з’явилося бліде перелякане обличчя. Взрівши біля дверей дужого парубка з шаблею на боку, людина перехрестилася і щезла. Через мить Михайло почув якесь шарудіння, двері із пронизливим скрипом розчинилися, і у ноги хлопцеві впала літня жінка. Вона обхопила його чоботи і, заливаючись гіркими слізьми, заголосила:

- Ой, не губіть, люди добрі! Не забирайте останнього! Не лишайте діточок маленьких сіромахами!

Від несподіванки Михайло поточився від дверей. Чебрик, що стояв поруч з ним, теж відскочив, наче злякався, що і його зараз вхоплять за лапи.

- Чого це ви мені чоботи цілуєте, наче якомусь панові? - розгублено скрикнув хлопець.

Жінка, либонь, не почула, чи не зрозуміла його запитання і продовжувала припадати до його ніг.

- Нема вже у нас нічого, все віддали! Тільки діткам і залишилося... - не вгавала вона.

Михайло вивільнив ноги з обіймів жінки і відскочив убік, розгублено дивлячись на її плазуюче тіло. У хаті раптом зчинився гвалт - заплакали діти. На подвір`я вибігла старенька бабуся і теж кинулася у ноги парубкові.

Михайло розпачливо гримнув:

Та що ж це таке? Чого ви мене за чоботи хапаєте?

Але жінки не звертали уваги на його слова.

- Ану цитьте! - грізно наказав Михайло. - Збожеволіли, чи що? Замовкніть і кажіть по черзі: що тут у вас скоїлося?

Жінки відсахнулися від нього і збентежено перезирнулися. Потім поволі підвелися, і старенька здивовано запитала:

- А ти, соколику, невже не розбійник?

- А що - схожий на злодія? - в свою чергу здивувався парубок.

- У тебе ж шабля...

- То для захисту від лихої людини, як трапиться... Он справжні козаки завжди з шаблями ходять, і ніхто не каже, що вони розбійники!

- Може, десь воно й так, - заперечила йому молодиця. - А в нас із шаблями ходять лише розбійники, тому ми й прийняли тебе, хлопче, за одного з них... Вибач нам за це!

- Та нічого, всяко буває... - Михайло щиро посміхнувся. - А чи не можна буде у вас заночувати? Бо я з друзями здалеку йду - трохи втомилися.

Жінка знизала плечима.

- Якщо не боїтесь розбійників, то будь ласка! Тільки хата у нас маленька, діточок повно...

- Ви не турбуйтеся, ми на сіннику влаштуємось, якщо ви не проти?

- Чого б це бути проти, що ми - не люди?!

- От і спасибі! - зрадів Михайло. - А де ж ваш чоловік, чому він не вийшов?

Старенька важко зітхнула і заклопотано промовила:

- Усі чоловіки з нашого хутору подалися до Криму за сіллю. Самі тільки жінки і діти залишилися. Прознали про це розбійники і тепер майже щоночі до нас навідуються. Все, що можуть, забирають, грабують нещадно! Нема кому захистити нас від цього лиха... То ви влаштовуйтесь на сіні у сіннику, а як, боронь Боже, заявляться розбійники, то сидіть собі тихо - може, вони вас і не помітять.

- Не хвилюйтеся, - заспокоїв Михайло жінок. - Йдіть собі до хати, ми вже тут самі упораємось.

Побажавши господаркам доброї ночі, парубок зачекав, поки вони зайшли до хати, а потім покликав Христю і Клима, що стояли за тином.

Друзі залізли на сіно і влаштувалися на відпочинок, а Чебрик залишився унизу. Згорнувшись клубочком під драбиною, він накрив носа лапою і заплющив очі. У курнику загарлав хрипким голосом півень (мабуть, спросоння йому здалося, що вже наступає ранок), але враз замовк, щоб не збудити увесь свій курячий гурт.

Над хутором запала тиша. З-за хмар неквапливо виплив місяць, розтинаючи їх своїми сріблястими ріжками.

Одразу ж за хутором темний ліс зеленими хвилями здіймався на гору. Статні сосни тихо щось шепотіли, наче розповідали стародавні легенди ще тих далеких часів, коли величні Карпати були зовсім молоді.

Несподівано десь за хутором заіржав кінь і почувся стрімкий тупіт. Загавкотіли собаки.

Невдовзі біля тину зупинився загін вершників. Вони зіскочили на землю, розтрощили хвіртку і нахабно поперлися до хати. Перший з них загупав у двері, як скажений.

- Відчиняйте, бо вже гості на порозі! - загорлав він.

Його супутники зареготіли. У хаті зчинився гвалт.

- Швидше відчиняйте, бо гірше буде! - знов крикнув той, що стукав у двері. Михайло, Клим і Христя продерли очі і поглянули униз.

- Хто це? - здивувалася дівчина. - І чого вони вночі до чужої хати лізуть?

- Мабуть, оце і є ті розбійники, про яких казала господарка... - відповів Михайло.

- Ой лишенько! Що ж тепер буде? - сполошилася Христя.

А розбійники тим часом уже почали ламати двері, намагаючись увірватися до хати. Деякі з них запалили смолоскипи, і надворі одразу стало світло.

- Ану, зачекайте мене тут, - рішуче мовив Михайло, чіпляючи до пояса свою шаблю. - Зараз я з цими лиходіями побалакаю!

- Ой, не ходи, Михайле! - заблагала Христя. - Їх там дуже багато...

- Нічого, як-небудь упораюсь.

- Михайле, я з тобою! - підхопився Клим.

- Сиди тут і не вилазь! - відрізав Михайло. - У тебе зброї нема.

Він ковзнув по сіну униз і несподівано з`явився серед розбійників, котрі, побачивши незнайомого хлопця з шаблею, розгублено поточилися від дверей. Напроти Михайла залишився лише ватажок. На вигляд він був дуже осоружний. Ніс гачком, підборіддя довге, коняче, а маленькі злющі очі, наче в пацюка. Першим отямившись від несподіванки, ватажок вхопився за шаблю.

- Ти хто такий? - погрозливо запитав він.

- Я - Михайло. А ви хто будете?

- Не твоє собаче діло!

- Може, й не моє... - погодився парубок. - Тільки ви йдіть собі, будь ласка, звідсіля і більше ніколи не повертайтеся!

Розбійники весело зареготали.

- Ой, не можу! - гучніше за всіх потішався ватажок. - Тільки-но подивіться на цього лицаря. Та я тобі враз утну оту макітру, що в тебе замість голови бовваніє... Бидло!

- А ти - моримух поганий! - відповів Михайло.

Враз запала тиша. Розбійники остовпіли. Ще б пак: їхнього ватажка, перед яким тремтіли усі хутори і села навкруги, обізвали гидким моримухом.

- Що-о?!! - заревів розбійник.

Він змахнув шаблею і кинувся на парубка. Але ж не тут то було. Хоча Михайло і не був завзятим рубакою, проте кувалдою в кузні добре таки махав, то й шаблею трохи володів. Хто зна, як би воно було, якби він з ватажком розбійників наодинці бився, тільки інші злодії кинулися на поміч своєму чільникові. Заблискотіли шаблі, як блискавки. Залунав сталевий дзвін.

Михайло умисне відступав до сінника. Несподівано один з розбійників як підскочить, шаблю випустив з рук, очі вирячив і несамовито зарепетував:

- Ой! Рятуйте!

Це Чебрик, підкравшись нишком, ухопив розбійника за сідницю. А тут ще - шубовсь! - з сіна Клим з`їхав, в руках вила тримаючи. Як побачили його розбійники, одразу ж кинулися навтьоки, покидавши свою зброю.

- Рятуйся, хто може! Тут чорти завелися! - лементували вони з переляку, вирішивши, мабуть, що це вже за їхніми брудними душами з пекла гінця послали.

А Михайло свою шаблю за пояс встромив, ухопив голоблю, що лежала на подвір`ї і давай навздогін пригощати злодіїв, та так, що з них аж дрантя летіло. Розбійники на коней скочили та й повтікали світ за очі.

Клим з Михайлом вдоволено сміялися. Тут і Христя до них злізла - подивитися, чи не поранені. Михайло присів і погладив песика.

- Молодець, Чебрику, допоміг мені!

Відчинилися хатні двері, і на подвір`я вийшли жінки і діти. Вони через віконечко все бачили і тепер хотіли подякувати захисникам. Але як побачили Клима, то й заклякли з переляку.

- Не бійтеся, люди добрі! - заспокоїв їх Михайло. - Ніякі ми не чаклуни.

І він розповів про Клима, Лесю та Вавила Лиходума, а потім і запитав:

- Може, підкажете нам, де тут у Карпатах є печера, у якій сидить змій Гримайло Тупак, бо нам дуже потрібно до нього дістатися?

Жінки про щось порадилися поміж собою, і молодша відповіла:

- Є у нас на хуторі старенька бабуся Ярина. Вона, кажуть, коли молодою була, усі стежки у Карпатах знала. Спитаємо у неї - може, вона знає...

Поки йшла бійка з розбійниками, поки Михайло розповідав про все, що скоїлося з ним і його друзями, і ніч скінчилася. Зажеврів обрій на сході, заспівали півні. Хтось збігав до сусідньої хати і покликав бабу Ярину.

Старенька уважно вислухала, а потім надовго замислилася. Нарешті зітхнула і почала розповідати:

- Коли я була ще маленькою, мій дід, чабан, якось здалеку показав мені одне страшне місце в міжгір`ї, де навіть дерева і кущі не ростуть, а лише голі скелі стоять. Там, казав дід, живе величезний змій. Він дуже хвалькуватий і любить, щоб йому поклонялися. От, може, ви його якось і обдурите. А стежку, по якій можна дістатися до того міжгір`я, я вам покажу.

Вдячні жінки нагодували своїх визволителів, ще й у дорогу їм дещо зібрали і провели до того місця, де починалася ледь помітна стежина.

Тим часом чаклун Вавило Лиходум почав готуватися до свого весілля. Він запросив ycіx відьом і чаклунів. Своїм чортам Вавило наказав пошити йому весільний одяг із гадючої шкіри. Чиряк та Вухо із старанням стали до роботи, та тільки все у них йшло, як завжди, не так, як потрібно. То рукава замість холоші пришиють, то навпаки. Чаклун вже лупцював-лупцював їх, а вони ніяк не втямлять, що йому від них потрібно.

Іноді Лиходум випускав Лесю на прогулянку, але завжди слідом за нею йшли чорти, бо чаклун наказав їм стежити за дівчиною, щоб не втекла.

Якось Леся йшла увечері понад річкою Бігляночкою, назбирала квітів і сплела з них вінок. Ромашки і червоні маки запліталися із фіолетовими сокирками, біленькими грициками, серед яких витиналися голубі волошки. Сумно дивилася дівчина на повільну течію Бігляночки.

Річка-сестричка, куди несеш свої вільні води? - спитала Леся, вклоняючись до річки.

Ледве помітні жмури пробігли по дзеркальній поверхні річки і розчинилися десь у гущавині соковитого очерету. Лагідний вітерець колисав замріяні пелюстки білої лілії. Теплий подих від Бігляночки погладив Лесю, і у цьому подихові дівчині вчулося ледь чутне шепотіння відповіді.

Несподівано понад самою водою промайнула стрімка тінь.

Леся подивилася вгору. Швидка ластівка шугала із краю в край, намагаючись втекти від шуліки, що вже майже наздогнав її. Дівчина простягла руку і крикнула:

- Ластівко-пташинко, лети до мене, я тебе захищу!

Почувши це, ластівка камнем впала на Лесину долоню. Маленьке серденько пташки стукотіло, як шалене, мало не вилітаючи з грудей. Шуліка ображено скрикнув і полетів геть на пошуки нової здобичі.

Леся ласкаво гладила ластівку, і поступово та заспокоїлась.Вона з вдячністю подивилася на свою рятівницю. Раптом Леся зняла з шиї червоне намисто і начепила його ластівці. Поцілувавши пташину, дівчина підняла її вгору і, благаючи, мовила:

- Лети, мила ластівонько, до Карпат. Знайди мого Михайлика та скажи йому, нехай швидше повертається, бо нема вже в мене сили терпіти знущання гидкого Лиходума!

Ластівка защебетала щось на прощання, змахнула крильми і полетіла на захід, попішаючи з вісточкою до Михайла.


* * *


День чи два йшли друзі отією стежиною, що вказала їм старенька бабуся Ярина, але нарешті дісталися до великого міжгір`я, в якому і справді не росло жодного деревця або куща. Лише слабка старенька травиця де-не-де вкривала береги стрімкої бурхливої річки, що мчала порогами зловісної ущелини. Гострі скелі, мов величезні ікла, погрозливо стирчали з ycіx боків.

- Оце вже, мабуть, ми й дісталися до місця, - промовив Михайло, роздивляючись навкруги.

Друзі стояли на горішньому приступку крутих кам`яних сходин, що, мабуть, вирубав у скелі в прадавні часи якийсь велетень. Ці сходини вели вниз, туди, де ревів скажений потік.

- Дивіться, на тому березі якась здорова печера! - вказала рукою Христя.

- Може, це та сама, де сидить Гримайло Тупак? - запитав Клим.

Михайло знизав плечима.

- Хто зна... Зараз побачимо. Підемо униз до печери. Ти, Христе, разом із Климом сховаєшся праворуч за скелями, а ми з Чебриком підемо до входу.

- А що ж нам робити? - запитав Клим.

- Я дещо придумав. Спробую Гримайла обдурити. Поки я буду змієві голову морочити, Чебрик вкраде кришталеве яйце. Ви його хапайте і тікайте щодуху...

- А ти?

- За мене не турбуйтесь, я вас наздожену.

Як вирішили, так і зробили. Спустилися сходинами, і Клим з Христею сховалися серед скелястих уламків.

Михайло знайшов на березі річки камінь, зовні дуже схожий на велике яйце, дав його песикові і щось зашепотів тому на вухо. Чебрик побіг до розщелини, що виднілася поруч з печерою, і заховався там - тільки кінчик його чорного носа стирчав із дірки.

Михайло підійшов до печери, склав долоні рупором і голосно гукнув:

- Агов, чи вдома господар?

Спочатку гучна луна розкотилася під склепінням глибокої і темної печери, а потім земля здригнулася, щось гупнуло, зашаруділо, і з темряви висунулася величезна потворна голова змія, що трималася на могутній лускатій шиї. Глипнувши на Михайла дурними лупатими очима, голова радісно гримнула:

- Ти диви, яке диво! Їжа сама прийшла!

Вона пожадливо облизнулася і хитнулась до Михайла, але парубок підняв догори правицю і глузливо промовив:

- Зачекай-но, шановний, я не до тебе прийшов!

Від несподіванки голова аж тіпнулася і, закліпавши очима, розгублено запитала:

- А до-кого ж?

- Я - до славнозвісного Гримайла Тупака.

- То це ж я і є! - зраділа голова.

- Якщо це ти, то доведи мені, бо я не просто так прийшов, а з дорученням!

Гримайло здивовано розкрив пащу.

- Яке таке доручення? Кажи швидше, бо я дуже їсти хочу!

- Мене сюди люди послали, щоб я правду про тебе взнав.

- Про що? Кажи! - гримнув змій.

- Дехто каже, що ти дуже розумний...

- Це так! - задоволено ствердив Гримайло.

- А ще кажуть, буцімто ти найдужчий у світі і найсміливіший.

- І це вірно! - реготнув Тупак.

- Але ж багато хто і не вірить, тому мене прислали до тебе, щоб я переконався в цьому на власні очі і потім підтвердив.

Змій розгублено подивився на парубка, намагаючись зрозуміти, до чого той веде.

- А як це можна довести? - нарешті запитав він.

- Он бачиш, ліворуч, стоїть велика скеля. Розтрощи її - і одразу буде видно, що ти й насправді найсильніший у світі.

- Е-е... ні, мені з печери вилазити не можна, бо в мене тут...

Раптом Гримайло замовк, наче щось збагнувши, і з підозрою позирнув на Михайла. Але парубок, зробивши вигляд, що нічого не помітив, сказав:

- От бачиш, казав, що найсміливіший, а сам боїшся з печери вийти!

- Хто - я?! - заревів від обурення змій. - Ану показуй мені ту скелю!

Гримайло Тупак виліз із печери і пішов за Михайлом до скелі, що стирчала ліворуч серед бурхливої течії. Змій і насправді був велетенський - як величезна скирта соломи. Шкіряні крила волочилися аж по землі, довгий хвіст сердито тіпався, а криві пазурі вивертали з берега велике каміння. Тулуб змія вкривала металева луска, яка гриміла при ході.

Коли змій пішов за Михайлом, з розщелини вистрибнув Чебрик. Тримаючи в зубах камінь, схожий на велике яйце, він швиденько побіг до печери. У дальньому її кінці лежало сяюче кришталеве яйце. Песик ухопив його, поклав на місце, де воно лежало, камінь і щодуху помчав до Христі і Клима. Сховавши яйце у вузлик, друзі прожогом кинулися до сходин, щоб вибратися нагору.

Тим часом, діставшися до тієї скелі, що вказав йому Михайло, Гримайло Тупак звився навколо неї кільцем і так стиснув, що у всі боки тільки каміння бризнуло. За хвилину скеля розтрощилася, і від неї не залишилося навіть сліду.

- Ну що, тепер переконався, що я найсильніший у світі? - пихато запитав змій.

- Ще б пак! - Михайло тільки потилицю почухав. - Я такої сили не тільки не бачив, а навіть й не чув про таке!

- Ото ж знай! А тепер, коли ти вже переконався, що я найсильніший і найсміливіший, я тебе з`їм! - Гримайло облизнувся і присунувся до парубка.

- Тю... а казав, що розумний... - удавано здивувався Михайло. - А сам дурний, як пень!

- Чому це я дурний! - знову обурився Тупак.

- А тому, що як ти мене з`їсиш, то хто ж розповість людям про твою силу, сміливість та розум?

Змій розгублено кліпнув очима, а потім незадоволено буркнув:

- Я тебе і не збирався їсти. Що я - дурний?! Це я просто так пошуткував... А тепер іди і всім розкажи про мене!

- Аякже, обов`язково розкажу! - посміхнувся Михайло. - Особливо про твій розум!

І парубок швидко побіг до сходин, а змій поліз до своєї печери.

Та не встиг Михайло подолати і половини приступок, як гори здригнулися від страшенного реву. Розлючений Гримайло Тупак вискочив із печери і кинувся навздогін Михайлові. У два стрибки він опинився біля парубка.

- Обдурити мене хотів?! Чарівне кришталеве яйце вкрав!

- Хто - я?! - Михайло розвів руками. - Нічого я не брав. Я ж з тобою був.

- А оце що? - показав змій камінь.

- Та це ж і є кришталеве яйце, тільки воно, мабуть, охололо, поки ти скелю руйнував. Швидше повертайся у печеру і грій його, тоді воно знов стане таким, як було!

- Вірно... - здивувався Тупак. - Як це я сам не змикитив?

- Нічого, навіть з мудрими іноді так буває, - заспокоїв його Михайло. - Все одно ти найрозумніший у світі!

- Ну то бувай, парубче! Мені треба швидше яйце відігрівати! - гримнув змій і поскакав до печери, обережно тримаючи сірий камінець.

Коли Михайло вибрався нагору, друзі радісно обнялися, а потім не гаючи часу побігли по стежині до хутора.

Раптом згори долинув пташиний щебіт, і на Михайлове плече сіла зморена ластівка, у якої на шиї було намотано червоне намисто.

- Стійте! - гукнув парубок. - Тут якась ластівка в намисті з`явилася...

Христя і Клим зацікавлено підійшли ближче. Ластівка подивилася на них розумними очима і щось швидко защебетала, повертаючи голову то до Михайла, то до Христі, яка уважно слухала птаху.

- Дивіться, це ж Лесине намисто! - здивувався Клим. - Як воно потрапило до ластівки?

- Так, це дійсно Лесине намисто, - ствердила Христя, вислухавши пташинку. - Вона сама дала його ластівочці з тим, щоб ми поспішали, бо вже Лиходум готується до весілля!

Михайло обережно зняв намисто і сховав його у себе за пазухою. Поцілувавши ластівку, він підкинув її угору, і пташина полетіла собі додому.

- От якби у нас були крила! - мрійливо зітхнув Клим.

- Нема їх у нас, на жаль, тому й потрібно поспішати! - рішуче мовив Михайло.

Йти з гори, звичайно, легше, ніж підійматися. Тому десь увечері друзі знову опинилися у тому самому хуторі, де відбулася нічна бійка з розбійниками. Вдячні за визволення від злодіїв хуторяни порадилися між собою і вирішили дати Михайлові і його супутникам коней.

Низенько вклонившись добрим людям, друзі скочили на коней і помчали додому.

Чебрик їхав разом із Михайлом. Він сидів верхи поперед хлопця і поважно роздивлявся навкруги, мовляв, дивіться усі - я теж вершник!

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Казка, Мелодрама, Про щастя, Про минуле

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Михайлове щастя (Частина №4) / Казка | Чебрик». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Михайлове щастя (Частина №2) / Казка | Чебрик». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Анатолій Валевський.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Анатолій Валевський

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 4
Автор: Анатолій Валевський
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Михайлове щастя (повість-казка);
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;