08.05.2018 15:04
Без обмежень
30 views
Rating 0 | 0 users
 © Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 1

Прибулець

Однієї тривожної зимової ночі, коли за стінами теплої і затишної оселі лютувала клята хуртовина, а пухнастий сніг ліпився до вікон, намагаючись роздивитися, що ж відбувається всередині, у двері обережно постукали.

Старий Фімбо, який мешкав у цій хатині разом з онучкою, крекчучи, звівся з ліжка і, човгаючи старими повстяними капцями, підійшов до дверей.

- Хто там? - спитав Фімбо, нашорошивши вухо.

Але у відповідь почув лише завивання віхоли. Тоді старий трохи пересунувся до вікна і припав до вкритого льодовим візерунком скла. Відігрівши таловинку, він почав пильно вдивлятися у нічну млу. Сніг сипав суцільною білою стіною, і важко було щось побачити.

- Мабуть, примарилося...

Фімбо мерзлякувато пересмикнув плечима і поплентався до ліжка, позіхаючи і почухуючись. Але не встиг ступити і кількох кроків, як почув, що у двері хтось шкребеться. Старий знову вернувся і, обережно відсунувши засув, трохи прочинив двері, яким щось зовні заважало відкритися повністю. Тоді Фімбо наліг на двері плечем, і ті знехотя піддалися, відсуваючи щось важке.

Почувся стишений стогін. Схвильований Фімбо протиснувся надвір.

Під дверима, запорошений снігом, лежав незнайомий парубок. Довго не роздумуючи, старий хутко затягнув його у теплу хату. Поклавши незнайомця на широку дубову лаву, він швидко вернувся, зачинив двері на засув і запалив велику свічу.

- Ліно, онучечко, швиденько прокидайся! Допоможи мені! - схвильовано покликав Фімбо.

Він набрав у кутку кімнати дров і заходився розтоплювати піч, яка ще не встигла зовсім охолонути. Невдовзі веселе полум`я затанцювало на полінах, кімнату наповнив хрускіт палаючих гілок, у димарі переможно загуло, і від печі пішли хвилі тепла.

Заметіль з люттю билася у стіни хати, наче шалений хижак. Але вона була господаркою лише там, у лісі, а тут, усередині, не було її влади.

У дальньому темному кутку рипнуло ліжко, і з`явилася тендітна дівчинка у довгій сорочці і темній хустині. Хвилясте каштанове волосся м`яким водоспадом лягало на худенькі плечі, обрамлюючи бліде личко. Трохи припухлі зі сну губи були міцно стиснуті. На серйозному личку вирізнялися живі допитливі очі.

Кутаючись у хустину, дівчинка підійшла до незнайомця, що нерухомо лежав на лаві, і нахилилась, уважно вдивляючись у його обличчя.

Все видавало у ньому чужинця з далеких країн. Місцеві жителі були біловидими й русявими, а у смаглявого незнайомця з-під каптура вибивалося пасмо волосся, схожого на воронове крило.

Юнак був одягнений у таку пошарпану одежу, що її скоріше можна було б назвати лахміттям. У правиці він судорожно стискав якийсь довгастий предмет, замотаний у ганчірки і перев`язаний тонким шкіряним ремінцем. На безіменному пальці лівої руки красувалася каблучка тонкої роботи з темним, не знаним у цих краях коштовним каменем.

- Дідусю, хто це? - спитала дівчинка.

- Не знаю, - відповів Фімбо. – Я тільки що знайшов його перед нашими дверима. Мабуть, якийсь мандрівник з далеких країн. Певно, заблукав у лісі - он яка хуртовина лютує. Тільки не зрозумію, звідки він узявся в таку пізню годину? Купці тут майже ніколи не бувають, та й що їм робити у нашій глухомані взимку?! Зараз ми його відігріємо, а коли прийде до тями, то може, він сам усе розповість.

Старий поставив у піч грітися казан з водою, поклав у нього якісь корінці і додав духмяної сушеної травиці-здравниці, що влітку збирав у потаємних куточках лісу. Разом з онучкою вони заходилися роздягати незнайомця.

Розстібнувши сорочку, Фімбо й Ліна побачили на грудях юнака три глибокі темні рани, наче величезна пазуриста лапа пройшлася навкіс, залишивши рвані борозни. Кров запеклася, і сорочка прилипла до країв страшної рани.

- Де ж це його так зачепило? - з жалем похитав сивою головою Фімбо. - Тут справи серйозні. Не так вже й скоро цей юнак одужає...

У цю хвилину чужинець застогнав і ще міцніше стиснув руку, якою тримав згорток. Ліна спробувала розчепити пальці незнайомця, але вони наче закам`яніли і не піддавалися. Тоді дівчинка почала лагідно гладити руку прибульця, доки його пальці не розслабилися і згорток не впав на підлогу. Ліна підняла його і сховала за ліжком. Разом з Фімбо вони зняли з юнака лахміття і перенесли його у ліжко.

Закипіла вода в казанку, і по кімнаті попливли терпкі пахощі лісових трав і корінців.

Набравши чашу відвару, старий обережно промив рани чужинця і, розімкнувши йому зуби, улив до рота цілющого напою. Юнак проковтнув відвар і зайшовся у кашлі, так і не прийшовши до пам¢яті. Через деякий час безживні риси його обличчя пом`якшились, юнак заспокоївся і заснув глибоким сном надміру стомленої людини.

Фімбо задумливо почухав підборіддя і, простеливши на лаві старий кожух, сказав онуці:

- Лягай спати - вранці побачимо що і як...

Дівчинка залізла на піч, а старий задув свічку, ліг на лаву й загорнувся кожухом.

Тиша запанувала у кімнаті, тільки дрова у печі ледь чутно потріскували, розсипаючись мерехтливими жаринками.

А надворі шаленіла хуртовина. Пронизливий вітер гасав поміж велетенських лісових стовбурів, наче полював за кимсь. Погрозливі хижі тіні, здавалося, підкрадалися до хати з усіх боків, припадаючи до землі, наче зголоднілі вовки. Ох, як моторошно й незатишно в таку погоду самотньому мандрівникові.

Ось у темряві за пухнастим білим кущем, спалахнули два жовтих вогники і згасли. А може, їх і не було зовсім - примарились та й усе.

Холодна зимова ніч володарювала над землею.

* * *

Скажена хуртовина ущухла лише через кілька днів, і лісове життя знову повернулось у своє звичне русло.

Ось від дерева до дерева пробігла пухнаста вивірка, сторожко озираючись на всі боки. З-під корча кулею вилетів довговухий заєць і завмер стовпчиком, нервово здригаючись і кліпаючи очима. Раптом гучно хруснула, зламавшись під вагою снігу, гілка, і заєць, наполохано прискуливши вуха, шугонув навпростець через галявину - тільки снігова курява за ним завихрилася. А ось і сама кума-лисиця завітала. Піднімаючись на задніх лапках, вона то завмирала на мить, то зненацька пірнала у сніг, збуджено махаючи пухнастим хвостом, - полювала на загавившихся мишенят.

Раптом на краю галявини тихо розсунулися гілки чагарника, і з¢явився звір, до того ще не бачений у цих краях - велика чорна кішка повільно вислизнула з хащів і, у три стрибки подолавши галявину, зникла серед засніжених ялинок.

Це була сильна і граційна пантера. Тільки звідки вона тут з`явилася?

Затамувавши подих, мешканці лісу сторожко принюхувалися і прислухалися, але навкруги панувала тиша, лише сліди невідомого звіра відбилися на сніговій ковдрі. Трохи по тому всі заспокоїлись і повернулися до своїх звичайних справ.

* * *

У домі старого Фімбо нарешті прийшов до пам¢яті нічний гість. Усі дні, поки мела хуртовина, він був непритомний - стогнав, обливаючись холодним потом, мимрив щось незрозуміле і все поривався скочити з ліжка, наче поспішав кудись.

Ліна і Фімбо по черзі доглядали юнака, напували виварами з цілющих трав і коренів, міняли завої. Поступово рани на грудях незнайомця затягнулися, і він почав одужувати.

Юнак розплющив очі і, трохи піднявши голову, здивовано озирнувся довкола.

Він лежав на широкому ліжку, що стояло в кутку просторої кімнати. У протилежному кутку весело гугоніла полум`ям здоровенна біла піч із лежанкою. Напроти неї спиналася чепурна піраміда сухих полін, а зі столу, що стояв посеред хати, з-під покришки на казанку, що темно вилискував на вишкрябаних до білого дошках, парувало чимось дуже приємним.

Рипнули двері, і на порозі з`явилась дівчинка, запнута величезною пухнастою хусткою поверх овечої кожушанки і взута у валянці. Перехопивши погляд незнайомця, вона привітно усміхнулася, поставила відерце з водою на лаву і підійшла ближче. Дівчинка поклала подушку так, щоб юнакові зручніше було сидіти, і промовила:

- Вітаю тебе, чужинцю! Я дуже рада, що тобі вже краще.

Юнак з подивом розглядав маленьку господарку.

- Скажи мені: хто ти і як я сюди потрапив? - спитав він.

- Моє ім`я - Ліна. Я мешкаю у цій хаті разом з дідусем. Він знайшов тебе вночі під нашими дверима кілька днів тому. Ти був поранений і без пам`яті. Ми з дідусем тебе лікували, - відповіла дівчинка.

Юнак ледь помітно посміхнувся і відкинувся на подушку.

- Спасибі вам за добро та за турботу. Якби не ви, то я б напевне замерз. Як звати твого дідуся?

- Фімбо.

- Чудне ім`я...

- Що ж у ньому чудного? Звичайне собі ім`я. А як ти звешся?

- Ларрі...

Дівчинка здивовано скинула брови.

- Оце вже й справді чудернацьке ім`я. Ніколи не чула такого... Звідки ти, і що привело тебе в наші краї?

Саме у цей час рипнули двері, і до хати увійшов Фімбо. Дівчинка повернулася до нього і зраділо вигукнула:

- Поглянь-но, дідусю, нашому гостеві вже краще!

Обтрушуючись від снігу, старий промовив:

- Ну то й хвала Господу! Тепер хоч дізнаємось, хто ти та яким вітром занесло тебе серед зими у наш глухий куток.

Фімбо підійшов до ліжка і усівся на лаву, уважно дивлячись на незнайомця.

Юнак стомлено прикрив очі. Обличчя йому ніби легенькою тінню запнулося, і він спроквола вимовив трохи хрипкуватим голосом:

- Звати мене Ларрі. Я прийшов здалеку. Ніхто мене тут не знає, та й сам я в цих краях уперше. А що покликало мене сюди, - це дуже довга розмова. Відчуваю, що сили мені на неї поки що не стане. З вашої ласки я трохи перепочину, а тоді вже поговоримо.

- Твоя правда, - погодився старий. - Погомоніти можна й згодом. Спершу, синку, відпочинь і наберися сил.

Фімбо підвівся і, жестом покликавши онуку, одійшов у протилежний куток кімнати.

З-поза вікна раптом долинув дивний звук: ніби щось пирхнуло і шкрябонуло у двері.

Ліна підійшла до вікна. Визирнувши на вулицю, вона злякано відсахнулася.

- Ой, дідусю! Там такий страшенний та здоровенний звір! Схожий на велику чорну кицьку!

Юнак повернув голову до вікна і радісно вигукнув:

- Не лякайтеся! Мабуть, це мій друг.

Він голосно покликав:

- Фрідо!

Відповіддю йому було ніжне воркотання.

Старий підійшов до дверей, відсунув засува і обережно прочинив. Блискавкою майнуло повз нього чорне потужне тіло - і за мить пантера віддано лизала руку свого втішеного товариша. Вона так радісно воркотала, що якби не її великі розміри, можна було б подумати, ніби це кішка.

Фімбо відсахнувся до печі, схопив сокиру і затулив собою онуку. Ліна ж тим часом з-поза його плеча з зацікавленням і все ще не без ляку розглядала невідомого звіра.

Ларрі махнув рукою.

- Не бійтеся! Це мій товариш. Вона не заподіє вам нічого лихого. Підходьте сміливо.

Ліна і Фімбо перезирнулися і обережно наблизилися до пантери, що дивилася на них великими розумними очима. Ларрі погладив її по загривку.

- Не хвилюйтеся. Фріда розумна і дуже лагідна. Єдине, що розмовляти не вміє. - юнак загадково всміхнувся й додав: - Але я її і без слів добре розумію.

Ліна несміливо простягла руку і почухала величезній кицькі за вухом. Та з задоволенням муркнула у відповідь. Тоді дівчинка присіла перед пантерою навпочіпки й узялася її гладити. Фріда аж примружилася від задоволення і несподівано перекинулася на спину, виставивши живіт. Всі засміялися. А Ларрі сказав:

- Як мені виповнилося чотирнадцять, я отримав у подарунок Фріду. Тоді вона була геть манюня - не більша за звичайне кошеня. Відтоді ми завжди разом. І в цю мандрівку рушили разом, ось тільки вороги нас розлучили, та й то ненадовго.

Фріда повернула голову, пильно зазираючи юнакові в очі. Ларрі замовк, ніби чогось дослухаючись. Поступово обличчя його стало серйознішим, а брови спохмурено зсунулися.

- Кепські справи, - нарешті промовив Ларрі. - Вороги натрапили на наші з Фрідою сліди. Отже, нам треба швидше йти звідси. Гадаю, що і вам не завадило б на якийсь час залишити ці краї...

Юнак роззирнувся довкола і схвильовано запитав:

- А де мій меч?

- Який меч? - здивувався Фімбо.

Ліна згадала пакунок, перев`язаний шкіряним ремінцем, і видобула його з-під ліжка.

- Може, це він?

Юнак обережно розгорнув ганчірки, і меч сяйнув на цілу хату. Потім ласкаво погладив різбляне руків`я і провів долонею по бічній поверхні зброї, ніби знімаючи з неї пил. Дівчинка стурбовано дивилася на Ларрі.

- Що то за вороги йдуть за тобою і чому нам з дідусем треба звідси йти? – порушила вона мовчання.

Фімбо, примружившись, пильно дивився на хлопця і теж напружено очікував відповіді.

Ларрі знову загорнув меча і перев`язав пакунок ремінцем. А тоді, на хвилинку замислившись, проказав:

- Ви - добрі люди. Ви врятували мене од смерті. Тому, хоч маємо дуже обмаль часу, я розповім, чому опинився у ваших краях.

І Ларрі оповів історію про горде й прекрасне королівство Санфлауер.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Ларрі (Глава 2) / Нічний гість | Чебрик». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Михайлове щастя (Частина №4) / Казка | Чебрик». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Анатолій Валевський.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Анатолій Валевський

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 22
Автор: Анатолій Валевський
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Нічний гість (роман фентезі);
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;