Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.05.2018 20:56Вірш
 
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Василенко Андрій Антонович

Кодована Доля

Глава вісім. Частина шоста.

Гімн любові держави Коханняж

Василенко Андрій Антонович
Опубліковано 09.05.2018 / 45992

ЧОМУ?

Чому це ти серце в моєму ховаєш, 

А очі твої у моїх потонули.

Твоя душа у моїй лиш буває, 

А думи твої до моїх, мов примкнули?!

Мо’, серце вже б’ється твоє у моєму, 

Мо’, очі – в моїх, – як у плесі любові, 

Душа – лиш моєму підкорена щему, 

Мо’, думи пов’язані разом – судьбою, 

Мо’, долі – в коханні зріднилися кров’ю, 

Щоб очі горіли, як страсті, чуттєво, 

А душі й серця, щоб палали любов’ю

І думи творили гаразди життєві!


В ОЧАХ ПОЕЗІЇ

На хмаринковім плесі в небі

Просинається Місяць-лебідь.

Він мов вабить за обрій зірку

Почитати поезій збірку…

Я ж поезії злету в очі

Зазирнути, як лебідь, хочу.

Щоб узріти у ній в цей вечір

Лебедині дівочі плечі, 

І щоб в плесі очей дівочих, 

Як в коханні, тонули ночі!


СИВИНА-ДОВГОЛІТТЯ

Душею і зовні ти й досі, мов квітка, красива:

На скронях – веде до любові доріженька сива;

І літ борозенки високе чоло прикрашають;

Всі стріли, що в тятиві брів красоту обрамляють!

У нашім коханні з тобою ми завжди щасливі –

І вітер – віщун, щось музичить для нас на сопілці

У тиші, яка розмістилася тихо на сливі

Із дятлом, що тишу дзьобає на грушевій гільці…

…Чоло укрива сивина-довголіття снігами

І мудрість із нього зліта і згора над садами…

Незмінні лиш зорі – вечірніх метеликів зграя

Та Всесвіт любові – горить, – і повік не згорає!


ЛЮБОВ, ЯК ЧАС

Крізь час, що провів я на ниві життєвій

Відчув біль невдачі і радість удачі…

Робилися справи повільно й миттєво, 

В коханні були дні холодні й гарячі…

В любові, як в річці – здіймаються хвилі, 

Які зупинити ніяк не вдається:

Лиш тільки тому, що для серця є милі…

Хай хвиля, неначе цунамі несеться!

Крізь час і любов лиш до тебе я лину, 

Любов, як і час – для людини важливі, 

Бо вічній любові – немає ще спину!

Любов, як і час – зупинить неможливо! 


СВІЧА ПОЕЗІЇ

Не погасне свіча, 

Що із воску поезії

Розтає ув очах

Від полуди депресії, 

Що творить почуття

Із огиди любовної, 

І, мов ящик сміттям, 

Душу блудом наповнює…

Догоріла свіча —

Вірш із воску поезії

Засвітився в очах, 

І погасла депресія!


В ЧЕКАННІ

Чекає на хазяїна

Самотність безпорадна:

Кватирка рот роззявила —

Вдивляється так складно

Ув очі перехожого.

Який теж придивляється, 

Аж двері прислухаються

Та ключик під рогожею…

І ліжкові не терпиться

Хазяїном приспатися, 

А він на них аж сердиться —

Йому не нагулятися! 

НА ВИЛАХ

Мов ватяні, хмари на клоччя роздерті, 

Темніли, з блаватами променів грали, 

А потім тяжіли від мокрої смерті

Й на сонячних вилах дощем помирали…

В твоїм обважнілім очей піднебессі

Я бачив образу, мов ватяну хмару, 

З якої котилися сльози до персів, 

Й мене мов здіймали на вилах примари.

НІМБ ЗРАДИ

У чорному вогні зневіри гине

Спонтанна любов — спокуса вічна…

Цілунки твої гірчать полинно, 

З очей не іде тепло магічне, 

Бажання радіти ніби вмерло.

Викрешують нерви німбом зраду.

І зникли, мов сон, довіри перли, 

Лиш тліє, мов попіл, давня радість.

ВОРОНА

Ворон майстерний пілотаж

Пророчить зиму за крилом, 

Де, мов сніжинками, міраж —

Неначе душу замело…

Тебе ворону я згадав:

В житті моїм був твій політ, 

На серці каркання хода

Лишила заморозку слід…


НАСОЛОДА

На грядках мудрої природи

Зернята суті проростають, 

І є найвища нагорода, 

Коли плоди їх визрівають.

Скуштуєш ягід полуниці, 

Аж заздрять кислі абрикоси, —

Таке, хіба, що лиш присниться —

Їх запах вплетений у коси…

Ти — плід зерна і суть природи, 

І мрієш рід свій оновити…

І є найкраща насолода, —

Се поруч з мудрою прожити!


ЛЕБЕДИНІ ХМАРИ

Пуховик хмар мов рветься на обрії неба, 

І здається, пливуть вже, мов лебеді, хмари…

Ти шматкуєш себе почуттям, а не треба, 

Бо вони біоструму твого, мов радари, 

Пеленгують причетність мою до кохання…

Мов гелгочуть пісенно ті хмари до тебе

Про моє довгочасне і мрійне чекання…

То ж чекай, як чека на лебідоньку лебідь!


В ТЕАТРІ ІНТИМУ

Де ніч розставляє тенета інтиму

І зірка в небесних обіймах згоряє, 

Там Місяць висвічує любощів риму

І вітер кохання цілунками грає.

Як здорово бути в театрі такому!

Нема декорацій — усе натуральне…

Хоч раз би відчути любові оскому, 

Щоб взяти антракт у природи моралі!


КОСМІЧНЕ БАЧЕННЯ

Зустрітися б в іншому вимірі простору

З якоюсь красунею Всесвіту класного, 

Який безкінечність кохання загострює, 

Дає відчуттям особистості власної

Й виводить любов на орбіту закоханих

За іншими генного духу законами…

Заглянути б в очі космічного бачення, 

З’єднатися б з ними серцями взаємності

Й зчитати статут іншокровного значення, 

І випити б медом душевної чемності, 

Щоб наші красуні знайомство засвідчили

І стали в страшенному ревності відчаї!


Поліні Петрівні та

Івану Федоровичу Шевельовим

В ЛЮБОЩАХ ЗІТХАННЯ

Твій погляд залюбки я в серці відшукав, 

Він загадковий, добрий привітанням.

Ще тепляться слова, мов ніжності рука, 

Яка голубить щире залицяння…

На радощах тремтить, мов спліскує, життя, 

Немов п’яніє в любощах зітхання, 

Розтанула душа в обіймах почуття

І розлилася в озеро кохання!

ЛУНА ЖУРАВЛИНОГО ПЛАЧУ

Де плачем журавлиним розкрилилось небо

І мигтять, мов сріблясті пір’їнки, дощі, 

Там курликати птицям до обрію треба, —

В ті місця, де гніздяться брусничні кущі, 

Де в них ягоди ніжності мила збирає…

При мені ж залишилася мрія сумна —

Та, що слізним дощем від розлуки ридає, 

І плачем журавлиним під небом луна!


ЗАМОК ЛЮБОВІ

Коли хмеліє радість –

Здається, ніби й справді

Із крученого вітру

На самім краю світу, 

Де сходить зірка рання, 

Напнув шатро кохання…

Уява мов п’яниться, 

З душі бере палітру

Й кладе на мрії колір…

І мариться, і сниться, -

Що вже будую з вітру

Любовний замок Долі!


СОНЕЧКО З ВІКОНЦЯ

Вже на небокраї Сонце догоряє, –

Просить на вечерю полум’ям заграви…

Вечір з небосхилу зрізує окраєць, 

Хоче, щоб для ночі блискавки заграли.

Ти ж не дозволяєш серцю громихати, 

І береш погоду з любим лиш у Сонця

Й разом з поцілунком тягнешся до хати, 

Сонечком любові, щоб зійти з віконця!

Дружині Надії Петрівні

ТРИ ДОРОГИ

Ведуть мене з висот порогу,  

З щаблів пізнання три дороги:

Любові, Віри та Надії…

Дарує день любові мрію, 

Щоб зіркувала в чарах ночі —

На сьомім небі дум пророчих, 

А сонце промінь віри зичить, 

Надія в шлюбні мандри кличе, 

Вітерець музичить пісню гаєм:

Ми там кохання з уст спиваєм, 

Так в нашій Долі три дороги —

Схрестились за щаблем порога!


ХУКАЄШ ХМЕЛЕМ РЕВНОЩІВ

Де сонячний промінь, мов носиком гострим, 

Не манну, сніжинки в заметі дзьобає, 

Там чути – морозяно тріскає костур, 

Що в Діда Мороза – про зашпори дбає…

Ти хукаєш в руку, бо сніжку тримаєш…

Як цілишся в білку — то кидаєш в мене, 

Неначе Снігурка, у променях сяєш

І хукаєш в душу, мов ревнощів хмелем!

НА ЗАБУТІЙ ЛИЖНІ

Хоч і ми розійшлися, як наші печалі, 

Та зустрілися знов на забутій лижні.

Нас розлука хурдельно вітрами стрічала, 

Бо в заметах душі гонорився ще гнів…

Знов скиртує мороз побутові обжинки, 

Припорошила Доля образи сліди…

…На веселих обличчях розтали сніжинки —

Залишився на спогад лиш іній, як дим.

Зятю,Конограй Віктору Олексійовичу

та донці, Наталії Андріївні

ЯКБИ НЕ ВЕСНЯНКИ

Із неба сніжинки ­— біляві зимнянки, 

Неначе припудрюють смуглі веснянки…

Ти ловиш обличчям холодне творіння, 

Й коли я до них доторкаюсь устами, 

Ти, вмить перевтілившись в ніжне горіння, 

Запалюєш серце моє сніготалом, 

Який закликає кохання у мандри, 

Де іній, мов стелить зимові тумани

І в ритмах любові говорять зимнянки:

— Не бути коханню, якби не веснянки!


ВУХО ВСЕСВІТУ

Мушлю молюска, 

Як вухо Всесвіту, 

Прикладаю до свого, 

І слухаю курортне море, 

Та наші курчата

На птахофермі

Не дають, — зерна просять, 

За тобою скиглять, 

Як чайки без риби…

Тоскно, розлука клює дзьобом нудьги, 

Що взяла тебе, 

Мов хвиля, на гребінь.

І, гойдаючи на руках відстані, 

Затягує на глибину мого марева…

І здається, що із вуха Всесвіту

В моє доносить прибій слова:

«Приїзди, коханий, приїзди!»


В ДУШЕВНІМ МОРІ

Дощик хмароньки збирає –

Чайки скиглять в морі, 

Ніби Долею він грає

В радощах і в горі.

Почуття, неначе хвилі, 

Настрій — штормом в душу:

То буває серцю милий, 

То терпіти мушу.

Дощик з хмарами далеко…

А в душевнім морі —

Почуття — душі лелеки

В радощах і в горі!


ВІДЛУННЯ ЛЮБОВІ

Вже дерева крона, мов чорним корінням, 

У золото неба гілками вп’ялася, 

Останнього сонечка зайчик проміння

Зіскочив на сніг — і хурделя знялася…

Розхристаний вітер із нами гуляє

І вечір, мов зайчиком, сірість петляє…

Завмерло усе у морозянім лоні, 

Лиш Місяць балакав, мов я із тобою, 

Та серця відлуння в зимовім полоні

Із голосом теплим і спраглим любові!


МОГО ПОЧУТТЯ СОЛОВ’Ї

Зі сніжної лави волосся твого, 

Що впало інтимом на груди мої, 

Мов з пісні, чуттям вилітає вогонь

І гаєм згоряє, мов спів солов’їв, 

Що плавить у душах, мов віск, почуття

На ноти високого дзвону весни, 

Здається, волосся твоє — це життя, 

Що думку занурює в образні сни…

До сніжної лави волосся твого, 

Що впало інтимом на груди мої, 

З долоні летить біострумом вогонь, 

А з ним — і мого почуття солов’ї!


БЕЗОДНЯ ЗНЕВІРИ

Мов очі, розплющує вікна хатина, 

Бо ранок білявий уже визирає

І півня останнього гонить із тину, 

А зрада серденько ще звечора крає…

Всю ніч прокрутився на ліжку безсоння, 

У мареві видумок — вражений болем, 

Бо нас роз’єднала зневіри безодня.

І втратило міць почуття біополе…

Заплющую очі в пустельній хатині, 

Та сон не чаклує роз’ятрену душу…

О, ранок білявий! О, півню на тині!

То ж дайте пораду, як жити я мушу!?


ЗРАДА ВІД НУДЬГИ

Мигичить минуле нудьгою, 

Туманить зволожені очі, 

Чи скоро колишнє загою?

Бо більше терпіти не хочу

За скоєну нами байдужість, 

Яка, мов оздоба розлуки, 

Від хоті й нудьги, щоб одужать

Враз зрадила, ніби від муки!


ВЕЧОРОВЕ

Хоч ревнощів вечір не хоче, –

Хмеліють, згущаючись, присмерки

І з Місяцем Зірка туркоче, 

Лиш чути застільної присмаки.

О, темряви духи наївні!

Чому це мені не радіється?

Чи то без коханої — гнівний, 

Чи, мо’, вечорове щось діється?!


ДОЩ КОХАННЯ

Дощ періщить по асфальту —

Стелить мокру куряву…

Бачу образ не на шпальтах, 

Йдеш крізь дощ ти — наяву.

Може, це є лиш міражний

В нашій зустрічі візит, 

Що в уяві мрійно-пряжній

Відчуттями, мов дощить?!

І здається, що калюжі —

Наші сльози-почуття, 

Дощ кохання очі мружить, 

Омиваючи життя!


БРУНЬКА КОХАННЯ

Відскакують промені Сонця від снігу

І мружаться очі від сяйва його…

В садку смоківниць вітер зустрічі бігав, 

І весну задував аж до серця мого…

Ти бруньку ще сплячу на дереві голім

Зірвала мені у пелюстки долонь…

В паланні кохання брунькуються Долі —

Та брунька була мов з інжиру вогонь!

НА ПРИРОДІ

Облизує сніг язикатий вогонь  

Сухі підкидаєм, мов дрова, слова, 

Й роздмухуєм полум’я гніву свого, 

Який, мов мороз, почуття закував…

Та ось мов згоріла незгода в дровах, 

Не сердить дрібниць суперечка пуста…

І знову, тож так на природі бува, —

Не гасне вогонь в полум’яних устах!


ЛЮТІ ОЧІ

Кліпають бентежно очі, 

Мов на прив’язі цькування гнів, 

Страхом покусати хочуть

Спраглі бісики — зіниць вогні…

Падаю ув очі люті —

Бо не терпиться збагнути їх:

Чи мо’, гомонять по суті, 

Чи за покликом лиш мрій твоїх?!


ШЛЯХ ДО ТЕБЕ

Я йшов до тебе через поле гречки, 

Воно мене спиняло білим цвітом…

Була між нами зайва суперечка, 

Що йшов до тебе крізь пекельне літо, 

Що йшов до тебе через гори сніжні, 

Орлом летів, сідав на скелі гострі…

Мене ж вели, мов слід, уяви ніжні,  

А ти чекала, щоб прийшов я в гості…

Були надії хмурі і веселі, 

Були й такі, що зовсім непідступні!

Та все ж таки знайшов твою оселю

Й провів у ній свої святкові будні!


ПІЗНАННЯ ДУШЕВНОГО ФРОНТУ

Рука доторкнулася талії ліній, 

Окреслила персів заманливий контур, 

Ховалися в присмерку любощів тіні —

Шукалось пізнання душевного фронту, 

Пручалося злегка дівчиноньки тіло, 

Неначе тремтіння берізки на вітрі…

А розуму ласки кохання хотілось

І пестити хіть у п’янкому повітрі!

В полі

Мій зір спиває з неба блакить:

Човном в уяві хмара пливе

В зеніті неба жайвір висить…

Й здається: морем плеще овес, 

Мов бачу в нім русалку — тебе, 

Несеш на хвилях вій почуття, 

Які, мов чайки, в полі небес

Спиняють час на крилах життя!


ПАПЕРОВИЙ ЗМІЙ

Петляє у просторі змій паперовий, 

А в серці, — мов справжній — отруює тіло,  

Як хворий, стою на розмовній платформі, 

Не чую рецептів — словесної крові…

Ти слухати речення мук не схотіла —

Бажала відчути душевну реформу…

Дивлюся на небо вразливим сьогодні, 

Де хмари, мов руно, застелені в срібне…

Здається, що падаю в безвість безодні, 

А змій паперовий — як щось непотрібне!


КОЛИ Ж?...

Ти, мій гуманоїде зоряний!

Чому залицятись посмів?!

Твій простір поки що не ораний

Плугами кмітливих умів…

Примчався в уяві лиш здалеку

Шляхами кохання мого.

І любощів крутиш педаліки

З сідла світозору свого…

Коли ж на Землі ми побачимось, 

Не штучно, а так — наяву?!

Візит твій у лузі позначимо —

Столочим кохання траву!


СЕМАФОР ДОЛІ

Земля з небес веселку мов п’є

Губами квіт — зірок степових, 

І нам її сповна віддає, 

Як ніжний блиск побачень нових…

З твоїх очей, немов семафор, 

Сигналять зором мрій кольори…

І, мов кольоромузики хор, 

Із фарб нову нам Долю творить.

РОМАНТИКА ЛЮБОЩІВ

Висушує тіло романтики Сонце, 

Парують душі почуттєві настої, 

В повітрі кохання — очищувач стронцій!

Із серця б криниці — водиці б густої, 

Щоб губи зволожити пряністю смаку, 

Та так, щоб узріти аж Доленьки денце!

Щоб стали уста, як пелюстки із маку…

І хай випромінює любощі Сонце!


ЖАГА ІНТИМУ

У каміні інтимом розлуки вогонь мерехтить, 

В невідому дорогу, мов кличе тривога рясна, 

Ти ж, мов компасу стрілка у серці, ведеш до мети, 

Бо духмяною квіткою кличе твоя голизна!

На цнотливих губах затремтіла любові роса, 

Стрепенулося тіло листочком кохання твого, 

Розплелася, як свідок інтиму, дівоча коса, 

А у м’язах жаги затухав почуттєвий вогонь!


ДУШЕВНА ВІЗА

Блимає око вечірнього неба

Віями блискавки осені, 

Падає дощ громоверженим гербом

Й місить грязь п’ятами босими…

Тягнеться шлейфом словесним розмова —

Й сяє душевною візою, 

Рани, щоб нашої осені словом

Вітер емоцій зализував!


ВЕРБА

Стоїть, зажурившись верба при дорозі, 

Мов схожа на голову, крона зелена

Каштану на груди схилилась в тривозі, –

Не хоче стискатись обіймами клена, 

І листям — зеленим волоссям, печалі

Образу на вітрі розвіяти хоче…

…Без вітру вона, як в розлуці, — скучає

Й на нього з дороги чекає охоче!


БАЖАНА КРИНИЦЯ

Стоїть ще криниченька біля воріт, 

Ти з неї уста опріснила свої, 

Із неї п’є воду село і мій рід, 

Веселка п’є вдень, а вночі — солов’ї.

Смачніше немає цієї води…

На нашім весіллі було все село!

Якби не криниця — бажана завжди, 

Ніколи б у мене тебе не було!


НА БЕРЕЗІ ДУШІ

Дівоча вже розплетена коса, 

Звиса волосся водоспадом, 

За річкою дзвенить моя коса…

Вода парує, ніби ладан, 

Ти, мов русалка, на воді – пливеш, 

Від усмішки моєї сяєш, 

Бо, мов на березі душі живеш, 

Хоч хвиль кохання ще не знаєш!


МІРАЖНІ ДУМКИ

Думки міражем потяглись аж за хмари, 

Ти входиш у мрії стежками, що в небі, 

На них наяву я зустрітися марив

І став від журби, мов приборканий лебідь:

То хочу тебе уявити, як зірку, 

Яка на Землі, мов у небі, сіяє, 

Щоб дати своїм почуттям перевірку, 

Які від проміння твого, мов буяють!

То хочу придумати тіло зіркове, 

Омитись в його мерехтливому світлі, 

Щоб в ньому кохання знайти світанкове, 

Щоб ти наяву появилась на світі!


НЕСУ ЩОРАНКУ

На віях ніби пилок-приваба, –

Цвітінь зіниць польової квітки, 

Яку для тебе несу щоранку, 

Щоб погляд хоті очей спиняти

І пити з нього нектар кохання!


ШЕПІТ ХВИЛІ

У морі хвиля, ніби чайка, 

За берегом завжди скучає, —

Тендітна, ніжна, молода —

Ще не цілована вода

Одне до берега шепоче:

«Тебе кохаю по-дівочі!

Ти мій, ти мій і тільки мій, 

Влюблятись в іншу ти не смій»!

І все шепоче, все шепоче:

« Об тебе лиш розбитись хочу, 

До тебе лину з глибини, —

Не обмани, не обмани»…

…На хвилі ти пливеш охоче

І, мов та хвиля, теж шепочеш:

«Я дівка гарна, молода, 

Мов зачарована хода, 

І маю вроду осяйну, 

Благаю, щоб не обманув!

З тобою лиш з’єднатись прагну, 

Втомити тіла ніжну спрагу

Й купатись хочу, як у морі, 

З тобою в радощах і в горі»!

Шепочеш тілом ти дівочим:

«Мене кохай, мов хвилю, хлопче, »!

На це твоє прохання звідкись

Зійшлися хмари, ніби свідки…

…А з моря хвиля молода, —

Ще не цілована вода, 

Вже вишива з морського зілля

Фату на скликане весілля!


НЕРІШУЧИЙ

Зустрів наяву я тебе, а неначе — у мріях, 

Мов з куполів церкви, з очей випромінюєш дзвони, 

Наповнені духом тепла, що мов Сонечко гріє!

І усмішка сяє, як поле від маків червоних.

Немов з намагніченим серцем пройшла ти повз мене, 

Забравши з собою назавжди душевний мій спокій…

…А знову зустріну — колотиться серце шалене, 

Неначе питає: «Чому до сих пір одинокий»?!


СПАЛАХ СЕРЦЯ

Навіщо вечір нам дарує

В шатрі зірковім дзвін небес, 

Бо в нім чуття лише вирує, 

Не досягаючи тебе…

На зблисках мрій потухла радість, 

В душі сидить образи смак

І сум бере, немов від зради, 

Що вмить зів’яв кохання мак.

Упала в небі зірка зрання, 

З’явився й загубився слід —

Так душу спалах серця ранить, 

Лишивши почуттєвий лід!


СКАРБИ ЕМОЦІЙ

Почуття копалин серця

Ти виймаєш на поверхню душі

І поцілунком кладеш

У комори моїх уст, 

Щоб сі скарби емоцій, –

Сей вантаж кохання, –

В біологічну розвідку...

Невістці, Василенко Олені Василівні

та сину, Олександру Андрійовичу

ПРИБІЙ КОХАННЯ

У нашім коханні, що з мрійних джерел

Пливуть почуття, мов із річки, — без дна, 

Яка свій початок із серця бере.

Прозорість душі — це ж її глибина!

У плесо часу відплива почуття, 

Мов подих натхнення, — несхибна любов

У світ проводжає сумісне життя…

І ми відчуваєм: пульсує в обох

Любові ще першої радісній зміст, —

Й здається, він котить із берега мрій

Крізь замкнуті руки, — мов зведений міст, 

Кохання величного вічний прибій!


СНІЖНИЙ ДЕНЬ

Сніг мерехтить у повітрі, аж мружаться очі!

Лижі слід нам у майбутнє кладуть, 

Швидкість така, що аж дух перехоплює в тілі — 

Чути як серце римує у грудях дівочих!

Мова кохання нас кличе у путь —

Щирі слова, що здіймаються з уст захотіли!

Сонячний промінь, мов іскри в сніжиночках креше:

Хоче палити із люльки зими

Білий тютюн, щоб напхати, мов хмарами небо…

…Ми ж почуттєву лижню лиш торуємо вперше!

Сніжний день цей ти на згадку візьми, —

Не супереч цим душевним потребам!


СВІТАНКОВИЙ ТРАМВАЙ

Розтанули присмерки зовсім —

З побачень вертають хлопці:

На кожній трамвайній зупинці

Заходять в вагон поодинці.

У мріях для кожного світить

Зоря, мов супутниця люба...

Закохані завжди, мов діти, 

Душа їх прекрасне все любить.

Колеса відлунюють ляскіт, 

Вогні перед ранком погасли, 

Як завжди, кондуктор дрімає, —

Квитків нещасливих немає —

Бо хлопці везуть від коханих

Останнім трамваєм світанок!


ЗОЛОТО МОВЧАННЯ

Земними копалинами

Ти зрушуєш з місця Центр маси Землі, 

Що впливає на зміну її орбіти, 

І від цих взаємних причин

Разом із земною кулею

То наближаєшся, то віддаляєшся від Сонця, 

І видаєш на поверхню душі

Золото свого мовчання, 

Що від розлуки до зустрічі

Зрушує орбіту душі моєї...

Навколо копалин серця твого.


КОХАНА

Підійди моя, кохана, 

Подаруй мені свій квіт

І на обрій глянь не тьмяно, 

Де хмарин зникає літ.

Небо там цвіте глибоке, 

Придніпровське молоде, 

І лелека щирим оком

Погляд свій на нас кладе.

Може, нас пізнати хоче

В яблуневому саду, 

Ой, які ж у тебе очі, 

Мов веселкою цвітуть!

Сядь, моя кохана, ближче

Розпали в душі вогнище, 

Щоб у вечір цей і я

Сяйвом ніжним засіяв!


СІМКОЮ НОТ

Посмішка

Семи кольорів зору

Закоханих очей, 

Мов веселка повік

Грозової хмари, 

Твої сльози

Дощем опріснила...

І раділа луна –

Мелодія твого плачу

Сімкою нот відчуття!


ЧІПАЄ ЗА ЖИВЕ

Який зв`язок кохання має:

Чи очі надто голубі, 

Чи більш ніде таких немає, 

Що до вподоби лиш тобі?!

Чи погляд був такий цікавий, 

Якраз тоді, в ту саму мить, 

Коли рука руки торкалась, 

Тепла відчувши оксамит?!

Чи-то емоцій ніжні струми

Любов чіпали за живе.., 

То, мабуть, діють біоструми

Коли сумісність оживе?!?


У МОЄМУ ЗАДУМІ

Загрузла ведмедиком

На пасіці мрії вдумливість

І борсається в меду пошуків:

Хочу видумати тебе

В іншому вимірі простору, 

Знайти твою височінь ряхтливу

І визначити серед інших зірок, 

Закосичену квітами, 

Виповнити витвір уяви

Твоїм відбитком у моєму задумі

І віддатися твоєму серцю, 

Щоб відчути цикорій меду

На твоїх устах

І драгліти

Від враження доторку

Твоїх персів!


ОЗОНОВІ СЛОВА

Під парасолями побачень

Два серця б`ються в риму долі

Дуетом квітів, що в руках...

Шепоче дощ такі озонові слова, 

Що навіть вітер, прислухаючись, затих

І небо хмарами від ревнощів навіяв...

... Дві парасолі під дощем

Зрослися, ніби два гриби!


ЛИЦАР

Розшарівся, ризикуючи

Розвіяти розпач романтика, 

Ромашками розуму

Рве реп`яхи репутації, 

Різьбить ресурси розваги, 

Розохочує радість роси: – Лицар!


НА ШЛЮБНІЙ ХВИЛІ

На березі душі моєї

Стоїть розлуки роздум

І жде кохання з русла часу

В алмазнім човні віри, 

Яка веслує в наших мріях

І марить, щоб зустріти

Твій зір у заводі побачень

На шлюбній хвилі!


ОЗОН СПОГАДІВ

Під водоспадом вражень

Дихаємо озоном спогадів, 

І твої очі –

Голубі телекамери –

Випромінюють веселку

Першої зустрічі!


МЕЛОДІЯ БОЖОГО ДАРУ

Солов’їними нотами

Пісня озвучена

В нашому небі кохання...

Цю мелодію

З квітів і Сонця

Ти писала

Струнами Божого дару!


ПАРАШУТ ЛЮБОВІ

В небі душі моєї –

Сонце надії...

Ти обіцяла в її променях

Розкрити парашут любові, 

Щоб приземлитись

У моєму серці...


ДО СЕРЦЯ – БОСОНІЖ

Де хмеліє в росі трава

І віє розлогий вітер, 

На зеленій росиці степу, 

Я спіймав тебе, наче витвір, 

І до серця зайшов босоніж, 

Щоб відчути в теплі пахучім, 

Як вітер п`янить!


МІСЯЦЬ-КОЧЕГАР

Тишу вібрує нічним зорепадом, 

Вогнище тріскає мовою трісок, 

Хукає в руки відтале кохання, 

Коць сніговий під ногами рипоче, 

Місяць, немов кочегар, підсипає

Променів ласки, щоб нас відігріти!


СОН-МАРЕВО

Вві сні я тобою марив!

Бо квапляться мрії до тебе, 

Лечу, мов до тебе за хмари...

Цілую й гортаю до себе!

Мов хмарка зі мною гуляєш

І ніби, як зірочка, сяєш!


СОНЦЕ ЦІЛУНКУ

На прузі вечірнім – сонце, 

День держить його, 

Ніч – чорно за обрій котить

На променях спиць, як колесо вічне...

Ти просиш мене, щоб день не тікав

Від нашої віри в кохання...

Де б важіль знайти в природі, 

Щоб сонце цілунку

Зупинити для тебе?!


КОЛЕСА ПОЦІЛУНКІВ

Молодик небний

Підперезався поясом

Молочного шляху, 

Запріг Велику Ведмедицю

Увіз кохання...

... Навіщо було її підганяти?

Заплелись вони – закохані

У вінок обіймів...

І колеса їх поцілунків

Ляскотіли

До зупинки „ Рання Зоренька»!

АБИ СКАМ’ЯНІТИ

Йти з каганцем зневіри

До обрію зустрічі, 

Щоб втрапити в повінь

Твоєї душі, 

А в скельцях твоїх очей

Аби скам`яніти

Хоч діамантом!


О, МИЛА!

Вечір, як сон, 

Вигаптовує сріблом голову...

О мила, 

Я вишукую тебе, 

В клітинах своїх!

І не можу виявити

Зліпок кохання, 

Щоб відкликати тебе

З надвечір`я минулого...


ХІТЬ

Голос

Тремтів

Твоїми устами

І хихикала хіть...


НА ДЮНАХ СУМНІВУ

У пустелі розпачу, 

Де дихає

Вітер піщаних мрій, 

В дощовім мареві

На дюнах сумніву

Барханиться

Серце надії!


ЗАЦІЛУЮ СЕРЦЕМ

Ти мжичиш розлукою

І бубнявіють твої слова, –

Ти не в силі сказати щось…

Я креслю закон Тяжіння Любові

І кожне слово твоє

Зацілую серцем!


НАСТРІЄВЕ

Ми – грім і блискавка –

Настрій мій дощем

Зійшов із неба кохання

На землю самоти твоєї...

І пливе

На хвилях розлуки...

09.05.2018 Поезії / Вірш
Кодована Доля (Глава вісім. частина сьома.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович
Попередня публікація: 09.05.2018 Поезії / Вірш
Кодована Доля (Глава вісім. частина п`ята.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.06.2018 © Анатолій Валевський / Пісня
Скрипаль
21.06.2018 © Анатолій Валевський / Дитячий вірш
Травень
20.06.2018 © Тетяна Чорновіл / Ліричний вірш
Край досвітнього сну
20.06.2018 © Ем Скитаній / Вірш
Не переймаюсь...
20.06.2018 © Панін Олександр Миколайович / Жартівливий вірш
Дерев’яний Братик
Вірш
10.05.2018
Кодована Доля (Глава дев`ять. Часимна перша.)
09.05.2018
Кодована Доля (Глава вісім. Частина шоста.)
09.05.2018
Кодована Доля (Глава вісім Частина четверта.)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 5  Коментарів:
Тематика: Поезії, вірш,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
21.06.2018 © Суворий
Українці Польщі вимагають тих же прав, що й судетські німці (травень 1938)
20.06.2018 © Суворий
Зміниться польська політика проти українців (травень 1938)
20.06.2018 © Суворий
Справа української автономії в Польщі (квітень 1938)
19.06.2018 © Суворий
Чехословаччина в лабетах Москви (квітень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
20.08.2011 © Микола Чат
08.09.2013 © НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
22.12.2017 © Олена Коленченко
29.03.2011 © Микола Чат
08.02.2012 © Серж
03.04.2012 © Піщук Катерина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди