Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
10.05.2018 09:47Роман
 
Нічний гість
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 4

Гіркан

Анатолій Валевський
Опубліковано 10.05.2018 / 46000

У дикому краї чорних курних скель, на землі, що навіть назви не має, височить величезний похмурий палац. Здалеку він скидається на потворне розпластане страховисько. Глуха тиша панує в його покоях. Лише час від часу пролунає раптом жаский зойк чи виття, що холодом оступає душу, - і знову западає німота, що поглинає всі згуки. Примарні тіні шугають темними коридорами, яким кінця-краю не видно, та на кожному їхньому закруті, позавмиравши, мов кам¢яні ідоли, непорушно стоять мурлоги. Потворні башти безладно здіймаються над палацом, позираючи на довкілля похмурими проваллями бійниць.

Це - неприступна цитадель чорного чаклуна Гіркана.

Колись давно-давно Гіркан був звичайним собі хлопчиком і нічим не вирізнявся з-поміж ровесників. Хіба лишень непогамовною допитливістю й неабиякими здібностями до наук. Так само, як і всі, він любив пустувати, бігати наввипередки по вулицях міста, а вечорами, затамувавши подих, придивлятися до химерних фокусів, що їх зайди-актори показували на центральному майдані міста.

Хлопчик добре вчився, і йому провіщали велике майбутнє.

Одного разу, граючись із товаришами, Гіркан побіг ховатися до старої фортеці. Оббігши ріг будівлі, він з розгону раптово наскочив на Бергола і збив його з ніг.

Треба сказати, що Бергол був знаним на ціле місто забіякою. Він зачіпав усіх підряд, і не минало днини без його участі в бійках. Бергол був на два роки старшим за Гіркана і набагато дужчим. Тож і тепер, скочивши на ноги, він кинувся до Гіркана з кулаками, геть не дослухаючись його перепросин. Даремно хлопчина намагався щось пояснити - йому перепало так, що назавтра він не зміг і до школи піти.

Лежачі в ліжку, Гіркан мріяв про те, як помститися кривдникові. Він уявляв себе фокусником, що обертає Бергола на папугу, а ще ліпше - на пацюка чи жабу. Ця ідея так припала йому до душі, що Гіркан не перестав плекати її думкою, навіть коли одужав. Він поставив собі осягнути хоч кілька чарівничих заклинань.

О тій порі в місті, де жив Гіркан, оселився відомий маг. Подейкували, що він зугарен виробляти таке, що нікому й не снилося.

Довідавшись, що цей маг ніколи не бере учнів, Гіркан просто подався до нього у найми.

Вечорами, коли господар лягав спати, хлопчина крадькома брався до книжок потаємних знань. Біла магія його не вабила, бо слугувала добрим ділам і не мала тої моці, що чорна, яка розгортала перед Гірканом можливості для нищівної помсти.

Хлопчик був посидющим і дуже тямовитим, тому невдовзі почав уже дещо кумекати.

Думка про помсту не залишала його, а ще більше оволодівала ним. Усякими хитрощами він примудрився випитати в мага кілька секретів та заклинань.

І от одного вечора Гіркан пристеріг Бергола та обернув свого кривдника на лиху почвару. Приголомшений успіхом та відчувши могуть магії, Гіркан іще завзятіше допався до стародавніх манускриптів у бібліотеці хазяїна.

Якось хлопчина звернув увагу на те, що товариші ніби цураються його, часом навіть страхаються. Тоді він зрікся їх усіх і до решти віддався пізнаванню таємниць чорної магії. При цьому навіть не спостеріг, як його серце під її впливом почало перетворюватись на камінь. Найдужче ж захопило його заборонене вчення жерців Нгала, що вклонялися Нещадному Підземному Змієві.

Поступово Гіркан зробився по-справжньому могутнім чаклуном. Та заборонені знання мали вплив і на нього самого. Поволі, але неухильно людська Гірканова голова почала видовжуватися й набирати форми голови жахливо потворного змія.

Тоді він зник з міста і потай прокрався до невідомих Крайсвітніх земель. Тут він підпорядкував собі болотяних і пісчаних чудовиськ, і з їхньою допомогою вибудував собі палац. Утвердившись у цьому дикому безлюдному краї, Гіркан заходився до наскоків на сусідні держави та викрадання людей, яких повертав у своїх рабів. Силою магії він пробирався навіть до інших світів.

Надумавши стати володарем Всесвіту, чаклун навитворював мурлогів - свою страховинну безсмертну гвардію.

Бувши виплодом лихої волі Гіркана та чорної магії, мурлоги не боялися жодної зброї. Лише один-єдиний меч з Небесного каменя мав силу проти них. Чаклун знав про нього, та яких тільки зусиль не докладав, а так і не спромігся довідатись, де саме той меч знаходиться.

Вельми цим заклопотаний, сидів Гіркан одного разу на троні, поринувши в тяжку задуму і сподіваючись зі своєї зловісної зосередженості видобути хоч якусь думку, яка б навела його на слід. Зринула думка про Санфлауер, - горде непідлегле королівство. Він про нього мислив уже не раз, ладнаючись його упокорити.

По залу пливли мовчазні безплотні тіні. Тяжке смердюче полум¢я клубочилося у кам¢яній чаші, кидаючи круг себе люті полиски, безсилі проте хоч трохи розпорошити могильну пітьму, що позалягала по кутках.

Раптом у найдальшому кутку по ліву руку од трону чорного володаря спалахнула жовтогаряча іскра. Спалахнула, запульсувала, розпалюючись та стаючи дедалі яскравішою.

Гіркан повільно повернув потворну голову і уп¢явся очима в це з¢явисько. Він мовчки чекав. Жоден м¢яз не зворухнувся йому на лиці.

Тим часом навколо іскри постав ореол, посеред якого вималювались нечіткі обриси чиєїсь постаті. Далі ореол спалахнув, і з нього просто до залу ступив чоловік незвичайної постави. Він не мав на собі нічого до пояса, а нижче мерехтіла лускою запона. Мускулястий торс, руки, шия та голова лисніли, ніби намащені салом. Шкіра була сірувато-брунатною. Горішню частину видовженого черепа переперізувало чорне кільце, через що череп набирав подоби піскового годинника. Холодне обличчя не виказувало жодних емоцій. З глибоко посаджених очей прозирала темна мудрість заборонених знань.

Чоловік і Гіркан без слів придивлялись один до одного, аж поки прибулець не урвав мовчанки.

- Гіркане, ти порушив заборону! - голос лунав глухо і грізно. - Той, хто осягнув таємниці вчення Нгала, має обов¢язок слугувати Нещадному Змієві, не дбаючи про жодні честолюбні чи корисливі забаганки. Жерці Нгала стоять вище від світової марноти. А ти підніс себе понад закони Нещадного Змія. Ти зрадник! Мене послано сказати тобі, що наближається година відплати!

Гіркан до болю в пальцях стиснув бокові бильця трону. Жахливі корчі перебігли і без того потворним обличчям.

- Хто ти такий? - прогарчав він.

- Я - жрець Нгала! - пролунала коротка відповідь.

- Ти - раб! - підвівся на цілий зріст Гіркан. - Як ти насмів поткнутися сюди?! Увесь ваш храм разом з Ученням - лише дрібна піщинка в моїх грандіозних задумах. Я - майбутній володар Усесвіту! Я маю снагу, якої вам не досягти й за тисячоліття. І ти прийшов погрожувати мені, Гірканові?!

- Я не погрожую, - з гідністю відказав жрець. - Я лише переказую тобі волю того, хто мене послав.

- Тут панує лише моя воля!

- Вона - ніщо перед Нещадним Змієм!

Чорний чаклун здійняв над головою руки й похмуро мовив:

- Я зітру тебе на порох, і мої раби довіку будуть топтати його ногами!

Гіркан змахнув руками – і тієї ж миті могильна пітьма, що причаїлася у кутках, ринула до жерця, обвиваючись круг його тіла та закручуючи це тіло в спіраль.

- Запам¢ятай, Гіркане: мить відплати буде жахливою!

Голос жерця захлинувся розпачливим зойком, і за хвилину на те місце, де стояв служитель культу Нгала, випала купка сірого пилу.

Чаклун замислено подивився на неї і тяжко осів на трон. В останніх словах жерця він дочув достеменну загрозу. Поза плечі йому сипнуло гострим холодом, і він озирнувся. Проте, зал, як був, так і стояв пусткою.

- Ніхто не сміє мені погрожувати в стінах моєї власної оселі, - глухо пробурмотів чаклун. - Навіть...

Але на цьому замовк і знову поринув у роздуми.


* * *


Минав час. Збивши чисельне військо з чудовиськ, що не знали ні до кого й ні до чого жалю, лютий чаклун таки напав на горде й світле королівство Санфлауер, винищуючи все живе на своєму шляху. І саме тут спобігла його звістка, що якийсь невідомий йому юнак убив мечем одного з мурлогів і через магічний прохід утік до іншого світу.

Неважко було Гірканові завдяки чорній магії з`ясувати ім`я сміливця. В клубах темного диму побачив чаклун і самого принца. В руках його сяяв меч. Гіркан одразу ж зрозумів, що це той самий меч з Небесного каменя, і кинувсь у погоню.

Сліди пораненого юнака вивели чаклуна разом з кількома мурлогами до самотньої хатини на лісовій галявині. Але хата стояла пусткою. Гіркан зрозумів, що мешканці її подали пораненому допомогу і втекли кудись разом із ним. Розлючений Гіркан власноруч підпалив хату, а слугам наказав:

- Наздогнати втікачів і розшматувати! За всяку ціну меч має стати моїм!

Почалася гонитва. Усе живе розбігалося перед Гірканом та його загоном. Але ніхто втікачів не ловив. Мета була інша: меч із Небесного каменя.

Незабаром мурлоги дісталися гір, перейшли ущелиною і стали край пустелі. Чаклун заходився вивчати сліди, що плуталися поміж барханами, і на превеликий подив завважив, що до втікачів приєднався ще якийсь новий чоловік.

Гіркан прикрив долонею слід невідомого і спробував вичитати щось із нього з допомогою чорної магії. Та мусив одсмикнути руку, як од вогню. Якась стародавня, могутніша від його власної, сила прошила йому долоню пекучим болем.

Гіркан замислився. Він випробував ще кілька різних способів, щоб зрозуміти природу цієї сили. Але слід так і не відкрився. Його запинало білим іскристим серпанком, що крізь нього чаклун так і не здужав пробитися. Нарешті, він устав із землі і наказав мурлогам слідкувати далі.

Горбаті потворні постаті із злісним гарчанням рушили в пустелю.


* * *


Рідлер упевнено перевів загін крізь піски, і невдовзі всі вже ладналися до спочинку під склепінням Тінистого гаю.

Ліна, стривожено озираючись на подолану дорогу, нервово кусала губи. Нарешті, вона не витримала:

- Я чую, що на нас насувається небезпека... Нам треба не спочивати, а мерщій забиратися звідси.

Рідлер ствердно кивнув головою і звернувся до юнака:

- Ларрі, вилізь-но на найвище дерево та роззирнися довкола. Може, щось помітиш.

Юнак нагледів найвищу тополю, поклав до її прикорня свого меча і спритно подерся на верхівку. Примостившись там, він заходився пильно оглядати все навкруги.

Попереду ясніло плесо широкої річки. Ларрі поглянув назад. Далеко-далеко, мало не коло край неба, рухався у напрямку Тінистого гаю ланцюжок чорних постатей.

Ларрі ніби вітром здуло з тополі. Він хутко схопив меча й кинувся до друзів. Ще й не добігши до гурту, заговорив:

- Попереду в тому напрямку, куди ми йдемо, я бачив широку річку. Позад нас, у пустелі, мурлоги. Вони вже близько, за годину - дві будуть тут. Треба поспішати! Ви йдіть, а ми з Фрідою спробуємо їх затримати.

- Ні! - схвильовано зойкнула Ліна. - Тобі теж треба з нами...

Рідлер поклав свою могутню руку юнакові на плече:

- Дівчинка діло каже. Гонитва за тобою, а не за нами. Як зостанешся сам, то раніше чи пізніше, а вони тебе схоплять. Їх багато. А гуртом ми якось, дасть Бог, одіб`ємося.

- Нічого не вийде, - відповів Ларрі. - Тільки мій меч здатен бити мурлогів, а ваша зброя проти них безсила.

- Ну, це ми ще побачимо.., - буркнув Рідлер і провів долонею по лезу бойової сокири. - Ми на рідній землі, вона нам допоможе. А тепер бігцем до річки. Може, встигнемо зладнати плота. Тоді ці чудовиська навряд чи наздоженуть нас.

Друзі похапали речі й кинулися до річки. Нав`ючений кінь слухняно тюпав поруч з господарем.

Діставшись берега, Ларрі з Рідлером заходились рубати дерева, очищати їх від гілля та стягувати до води. М`язи на руках Рідлера ходили горами. Він валив дерево кількома ударами. Фімбо з Ліною в`язали стовбури в пліт. У великій пригоді тут стали віжки й посторонки, що з ними хазяйновитий Фімбо так і не зважився розлучитися.

Фріда майнула в кущі назустріч переслідувачам.

Коли пліт уже був майже готовий, з-поза кущів вигулькнула Фріда. А невдовзі із заростів полізли мурлоги, обступаючи втікачів півколом.

Рідлер зручніше перехопив сокиру й гукнув до Фімбо:

- Швидше спускайте плота на воду, дов`яжемо на ходу!

Ларрі з мечем, а Рідлер із сокирою стали спиною до спини, готуючись до бійки з ворогами. Фріда припала до землі, готова до стрибка.

Мурлоги наближалися, порозставлявши пазуристі лапи. Позад них височіла зловісна постать Гіркана. На його потворній зміючій голові темним полум¢ям палахкотіли розлючені очі. Чаклун змахнув рукою - мурлоги кинулися в атаку.

Пам`ятаючи про те, як тяжко поранило його одне з таких чудовиськ, Ларрі вдався до віялового захисту. Меч у його руках крутився з величезною швидкістю, створюючи грізне блискуче коло.

Одне зі страховиськ порвалося, ревучи, до юнака, але тут таки й упало, розпанахане навпіл. Фріда скакала на ворогів, збиваючи їх із ніг та спритно уникаючи їхніх жахливих пазурів.

Двоє мурлогів, бризкаючи слиною, поткнулися до Рідлера. Але він стояв, як скеля. Блискавичний порух сокири - і перше чудовисько впало до його ніг без голови. Ще один удар повалив другого. Одначе мурлоги лізли та й лізли - їх було багато.

Тим часом Фімбо з Ліною поскидали на плота всі речі й завели на нього коня.

- Усе! - гукнув старий. - Мерщій сюди!

Ларрі, Фріда й Рідлер кинулись до річки.

Тоді Гіркан, проказавши якесь закляття, пожбурив навздогін втікачам вогненною кулею.

Але тут сталося щось неймовірне. Рідлер на мить спинився і виставив перед кулею долоню. Вогненний клубок завмер, ніби наштовхнувшися на невидиму перепону, крутнувсь у повітрі й вибухнув, обсипавши мурлогів дощем розжарених іскор. Ті аж завили з несподіванки й болю.

Скориставшись із цього миттєвого замішання, друзі скочили на пліт і рвучко відштовхнулись від берега. Прудка течія підхопила їх і вимчала на бистрину, відносячи все далі й далі од місця бою.

Мурлоги стовпилися край самої води і люто гарчали. Гіркан зняв догори руки і, трясучи ними, посилав услід втікачам чорні прокльони. Уперше його могутність натрапила на опір, проти якого була безсилою.


* * *


Течія несла плота поміж крутих берегів, зарослих дрімучими лісами. Деякі дерева вибивалися з гурту, стояли самотою, немов прадавні велетні. Їхні могутні стовбури, вкриті сивим мохом, протягували вузлувате гілля аж до самої води, ніби намагалися перепинити шлях усьому, що некликаним удерлося до їхніх володінь.

Іноді подорожнім траплялися і чудові тихі заплави, приховані від чужих очей густим заростям вербняку. Коли пліт надто близько підпливав до них, зарості ніби зступалися між собою та спускали згори міцне гілля, затуляючи всі підступи до тихих вод. Лише бліде таємниче сяйво трохи пробивалося крізь густе листя.

Течія річки підігнала плота впритул до однієї з таких заплав. Спущене гілля вишикувало перед ним справді непрохідну стіну. Пліт став.

Ідучи за покликом якогось неусвідомленого чуття, Ліна обережно торкнулася гілля, лагідно погладила його. Листям ніби струм перебіг, і все довкола завмерло. Здавалося, цілий ліс нашорошено чогось чекає. Тоді Ліна завела ніжної пісеньки з невідомими словами. Вона й сама не знала, що це ті слова, яких від неї й сподівалися. І враз зелена стіна здригнулася, і гілля знялось угору, даючи прохід. Верболоззя теж порозсувалося, пропускаючи пліт у заплаву.

Друзі зачудовано розглядали все, що постало перед їхніми очима.

Заплаву з усіх боків обступав предковічний непрохідний ліс. Чиста прозора вода пропускала погляд аж до дна. На широких зелених листах урочисто сиділи такі самі зелені, але набагато ясніші, просто-таки смарагдові й напівпрозорі жаби - кожна з рожево осяйною витонченої краси короною на голові. Всі вони вишикувались у коло, посеред якого здіймалася, сягаючи рівня плеса, червоно-фіолетова брость якоїсь незнаної квітки, що ладналася от-от розкритися. Ось вона завмерла, а далі ніби трохи сором¢язливо ледь розтулила свої пелюстки. Спалахнуло пурпурове сяйво. Жаби, немов придворні дами королеви, заметушилися і попливли до чудової квітки. Вони ніжно гладили прозорими лапками її пелюстки, допомагаючи їм розгорнутися ширше, а потім повернулися на свої місця.

Тихе передзвіння попливло над водою. З осереддя диво-дивної квітки злинула вгору легесенька золотава хмаринка. Вогнисті іскринки спалахнули в ній і посипалися на воду. Жаби мерщій кинулися збирати це насіння чарівної квітки.

Ліна, Фімбо, Ларрі і Рідлер споглядали видовище анішелесь, без найменшого поруху, ніби їм щось веліло не сполохати миті найделікатніших чарів.

І от сяйво померхло, квітка стулилася. Пліт здригнувся й самочином рушив із заплави, ніби його потягла за собою якась незнана сила. Верболози стали, як і стояли, стіною поза плечима подорожніх, і завіса з гілля опустилася. За мить заплава зникла, ніби її ніколи й не було.

Пліт дуже швидко плив річкою. Фімбо й Ларрі спробували були якось покерувати ним, але Рідлер зупинив друзів.

- Не треба цього робити, - спокійно промовив він. - Нас ведуть дуже могутні сили. Не варто їм опиратися.

- Звідки ти це знаєш? - здивувався Ларрі.

- Знаю. Потерпи трохи і сам знатимеш.

Фімбо замислено похитав головою.

- Скажи, чоловіче добрий, чом це ти нам допомагаєш? Твоя сокира поклала двох мурлогів. Ти спинив вогненну кулю, що мчала на нас. Ти знаєшся на таких речах, про які ми й гадки не маємо. Хто ти є?

- Ну що ж, - Рідлер обвів поглядом друзів. - Видно настав час сказати. Я - Оборонець. Я - частина тієї сили Землі, яка стає на захист, коли приходить могутній і сильний ворог. Я не боюся Гірканових чарів, але, на жаль, не можу сам подужати його. Ви маєте йти далі і розшукати те, що здатне подолати чаклунову магію. Так судилося!

Фімбо збентежено кашлянув і намірився ще щось спитати. Але Рідлер спинив його порухом руки.

- Все, про що вам слід знати, ви незабаром дізнаєтесь. Ми вже майже на місці. Підготуйтеся до зустрічі зі світлою мудрістю і нічого не бійтеся.

Пліт повернув упоперек течії і поплив до берега.

Розсунулися густі зарості, і подорожні потрапили до просторої затоки. Цілу її поверхню вкривали пурпурові квіти, лише посередині яснів вільний прохід до далекого берега. Там з води виступали сходи з білого мармуру, що вели до величезної кам¢яниці. Високі башти її здіймалися аж поза могутні розлогі дерева. Здавалося, вони сягали неба. Перед входом до цієї величезної будівлі стояли люди, вбрані у просторі шати пурпурового таки кольору. Вони мовчки дивилися на пліт, що дедалі ближче підходив до сходів.

Подорожні, приставши до першого східця і залишивши на плоту коня й Фріду, рушили до тих, хто чекав їх нагорі.

Поставали на передостанньому східцеві. Рідлер спустивсь на коліно. Ларрі й Фімбо пішли за його прикладом. Ліна розгубилася й не знала, що чинити. Але тут пролунав спокійний лагідний голос:

- Ходи до мене, дитино.

Ліна наблизилась до людей у пурпурових шатах і стала навпроти сивочолого величного діда. Зазирнувши їй у вічі, він урочисто проказав:

- Дочка мавки лісової може стояти в ряду із жерцями одного з найдавніших у світі Храмів Пурпурового Лотоса.

Далі мовець звернувся до інших, хто прибув з Ліною. Першим - до Ларрі.

- Підведися, прибульче не з нашого світу. Ми знаємо про лихо, що спобігло твою країну. Ми не маємо права втручатися до того, що коїться поза межами цієї землі, але ми, жерці храму, не відмовимось допомогти тобі позбутися погоні. Та перемогти Гіркана ти мусиш сам. Устань і ти, Фімбо. Ти завше жив у мирі й злагоді з природою і ніколи не кривдив даремно її дітей. Будь нашим гостем.

Сивочолий підкликав до себе Рідлера.

- Ходи-но сюди, Оборонче. Ти впорався зі своїм завданням і привів сюди людей цілими й здоровими. Але твоїй дорозі ще не кінець. Ти попровадиш їх до берегів океану.

Ліна здивовано поглянула на сивочолого жерця. Звідки він знає про них так багато? Може, знає й те, що сталося з її батьками? Дівчина зібралась уже про це спитати, але жрець випередив її:

- Твої батько й мати живі. Одначе стрітися з ними ти зможеш лише тоді, коли перейдеш усі випробування, що їх тобі судила доля.

Жрець став лицем до затоки й поволі підніс угору обидві руки. Листя й квіти плавно розступилися, відкриваючи гладінь прозорих вод. Вона стуманіла й обернулась на ясне свічадо, в якому подорожні побачили відбиток річки. Нею мчав здоровенний незграбний пліт, несучи на собі темні зловісні постаті мурлогів.

І тут спершу тихо злинули, а потім усе дужчали голоси жерців, що співом вимовляли якісь незрозумілі слова. Далі голоси ще погучнішали й загриміли, як гірський водоспад. А з мурлогами почало діятися щось неймовірне. Пліт став, закрутився на місці. Річка здибилася спіненим валом і враз розступилася край самого плота, показавши замулене дно. Воно з глухим гуркотом западало все глибше. Хвиля підхопила мурлогів і шпурнула їх у провалля. Блиснуло багряним спалахом. Вогненна стріла прошила небо і, люто виючи, зникла десь поза крайнебом. Краї провалля м¢яко склепилися, поглинувши без сліду виплодків чорної магії. А річка знов упевнено потекла давнім своїм руслом. Ніщо навіть не нагадувало про жахливих прибульців із іншого світу.

Жерці замовкли. Запала тиша.

Друзі зраділо перезирнулися, і Ліна звернулася до сивочолого:

- О наймудріший! Чи й Гіркан загинув?

Жрець похитав головою.

- Ні. На жаль, ми не маємо влади над ним. Згинула його челядь, а він повернувся до свого світу, бо тут йому нічого робити самому. Та він не заспокоїться. Тому вам треба й далі долати свою дорогу.

Старий плеснув у долоні, і до нього наблизився жрець із невеличкою скринькою в руках.

- Візьми оце, дочко лісової мавки. Тут насіння священного Пурпурового Лотосу. Воно стане вам у пригоді. Але вдавайся до нього лиш у крайньому разі, коли вже не стане жодної надії.

Старий склепив повіки, як від утоми, й мовив:

- А тепер ідіть і ні про що не питайте. Не можна знати своєї долі, бо інакше порушиться зв¢язок часів, і в світі запанує хаос. Не баріться!

Друзі мовчки вклонилися жерцям стародавнього храму й рушили сходами вниз. Щойно вони ступили на пліт, як течія підхопила їх і вмить вимчала із затоки. Зелена стіна заростів зсунулася й запнула від поглядів громаддя світлого храму Пурпурового Лотосу та його жерців.


* * *


Пліт стрімко линув річкою, наближаючись до океану. Мандрівники приставали до берега лише пізнім надвечір¢ям, коли густа сутінь дерев налягала на всю широчінь плеса.

Фімбо розшукував галявини, вкриті густими соковитими травами й пускав коня на пашу. Рідлер вправно розкладав ватру та добував вогню. Ларрі з Фрідою ходили на полювання, щоб мати здобич на поживок, а коли повертались, то всі сідали до ватри, що гріла їх цілу ніч, і, поки на жару доходила печеня, слухали Рідлера. Багато стародавніх переказів переповів він своїм товаришам цими тихими й мирними вечорами.

Як усі засинали, зоставляючи на сторожі Фріду, Ларрі теж хотів поринути в сон. Але не міг. Він довго лежав із розплющеними очима, вдивляючись у мерехтіння далеких загадкових зірок та все думаючи про те, що тепер діється там, у незмірній далині, де лежить його світ.

Неспокійними були ці думки. Юнак перекидався з боку на бік, тривожно дослухався таємничих нічних голосів. Тяжкий тягар налягав йому на серце, ніби чиясь немилосердна рука стискала його і намагалася видерти з грудей.

Однієї з таких тривожних ночей Ларрі ясно відчув наближення зловорожої сили. В голові йому стуманіло, і він утямив лише, що падає вниз якимсь бездонним кам¢яним колодязем. Руками він не міг дотягтися до його цямриння, щоб якось припинити цей рух, якому, здавалося, ніколи не буде кінця.

Нарешті знизу виринула непроглядна пітьма. Вона здавалася твердою. Але від неї віяло смертним холодом. Темрява дедалі ближчала, і Ларрі заплющив очі, сподіваючись останнього жахливого удару. Але раптом падіння сповільнилось, а невдовзі Ларрі відчув під ногами опору. Розплющивши очі, він побачив себе на вузькому кам¢яному містку без перил. З усіх боків оточувала його темна порожнеча, у якій десь далеко-далеко зблискувало час від часу чимось багряним.

Раптом міст під ногами задвигтів і десь поза плечима Ларрі щось загуркотіло. Він озирнувся й побачив, що міст розпадається на уламки, які з гуркотом падають у безодню. Тріщина ж у мості, що спричинила це, дедалі ширшає і скрадається Ларрі до ніг. Він ступив крок уперед, де міст був іще цілий. Тріщина поповзла за ним. Юнак наддав ходи, стежачи ще й за тим, щоб не впасти із зрадливо вузької підпори.

Довго, дуже довго ступав отак Ларрі, і йому здалося, що час завмер, а сам він тупцює на місці.

Нарешті, мостові настав кінець, а попереду на того, хто ним йшов, чекала все та сама бездонна, безмежна і лиховісно чорна порожнеча. Ларрі, стоячи на самісінькому окрайці того, що зосталося від мосту, тоскно озирнувся назад. Грізна тріщина невблаганно підступала, і разом з нею підступала загибель.

Пітьма попереду ще погустішала і обернулася кам¢яним троном, на якому сиділо щось довготелесе. Ні, не людина, а живе страхіття! Ларрі спершу не впізнав його, але потім, пойнятий жахом, аж відсахнувся: з холодною цікавістю на нього дивився Гіркан! Над його плечима здіймалися лускаті зміячі крила, а під потворною спідньою щелепою то надимався, то опадав білястий шкіряний мішок.

"Як у ропухи..." – подумав Ларрі.

Гіркан відкинувся на троні, наче задовольнившись розглядом якоїсь цікавої речі. Простягнувши уперед руку, він глухо прогарчав:

- Віддай мені меча, і я подарую тобі життя...

Ларрі вихопив свого меча, що засяяв яскравою блакиттю в пітьмі, й зготувався до бою.

- Цей меч ніколи не буде в твоїх лабетах! – вигукнув юнак.

Гіркан подавсь уперед, намагаючись вихопити зброю з юнакових рук. Той змахнув мечем і, вкладаючи в удар цілу свою силу, рубонув по ворожій руці.

Гіркан хижо й люто заревів, стиснувши лівицею рану на правій долоні. Чи то Ларрі здалося, чи й справді бракувало на ній кількох пальців?..

Чаклун підвівся на цілий свій зріст і прогарчав якесь заклинання. Рештка мосту завалилася, тягнучи в безодню й Ларрі. Але в останню мить він помітив тонесеньку білу ниточку, що спиналася вгору, і на відчай душі ухопився за неї.

- Ларрі! Тримайся! - долинув здалеку слабкий голос Ліни, і нитка потягла його на білий світ.

А розлютований Гіркан жбурляв навздогін знавіснілі прокльони...

Юнакові знову стуманіло в голові. Коли ж він отямився, то побачив стурбовані обличчя своїх товаришів. Дівчина важко дихала, тримаючи його руку між своїх долонь. Друга рука Ларрі заклякла на руків¢ї меча.

- Ну й налякав же ти нас! - полегшено зітхнув Фімбо. - Так стогнав і побивався, що всі попрокидалися. Пробували тебе розбудити, та нічого не виходило. Потім ти так збілів, що я вже подумав був про смерть. Та Ліна повернула тебе до життя.

Ларрі вдячно подивився на дівчину, а вона зніяковіло одвела погляд.

Рідлер, що не зводив із Ларрі очей, замислено похитав головою:

- Здається мені, що Ліна врятувала тебе од чогось страшнішого за смерть...

Наче ще щось хотів сказати, але урвав і відступив убік. Усі заходились ладнатися в дорогу.

Коли вже відчалили, Ларрі, потай глянувши на лезо меча, здригнувся: якась темна засохла пляма потьмарила його суцільне сяєво. Він обережно стер її і перевів очі на Ліну, пойнятий неясною схвильованістю. Ліна здалась йому неземним створінням. Та й Фріда просто-таки припадала до неї, коли тільки траплялася нагода, а як Ліна при цьому її ще й гладила, пантера мало не завмирала з утіхи і воркотіла ніжно, ніжно...

Фімбо мовчки палив люльку, але по ньому видно було, як він глибоко замислився. Настільки, що не помічав нічого навколо себе. Час від часу старий всміхавсь у бороду і спантеличено похитував головою.

Звідкись узявся туман. Він м¢яко слався понад самою водою і щодалі густішав. Плюскіт хвиль і людські голоси тонули в ньому й перетворювались на невиразне бурмотіння. Навіть одвічний шелест листу примовк, заполонений клубами молочно-білого укривала.

Лише Рідлер невтомно стояв на краєчку плота, спираючись на руків¢я бойової сокири. Він сторожко поглядав уперед і супив брови. Нарешті, обернувся до товаришів і промовив:

- Незабаром кінець нашій подорожі річкою. На березі океану ми попрощаємось. Але не це мене турбує. Я чую наближення небезпеки. Не знаю, що воно таке, але щось дуже грізне й могутнє. Будьте на бачності...

Річка плино зробила поворот. Там, попереду туман стояв суцільною стіною. Долинуло якесь глухе зітхання, щось ніби стиха загарчало. Туман клубочився, немов у ньому перекидалася з боку на бік величезна незграбна істота. Крижаним холодом війнуло в обличчя подорожнім.

Ларрі наготував меча і поглянув на перстень. Камінець у ньому ожив, наливаючись темним полум¢ям. Кінь схарапудився, стриг вухами, а Фріда зібгалась у тугий клубок. Шерсть на її загривку наїжилась. Усі завмерли.

Дедалі ближчою ставала біла стіна, крізь яку невиразно проглядали ворушкі тіні. Вода судомно збрижилась. Щось заворушилось у глибочині, поверхня річки збурилася, взялася піною, і з-під неї виринув чималий горб...

11.05.2018 Проза / Роман
Бій із Теріблуком (Глава 5) / Нічний гість | Чебрик
Попередня публікація: 09.05.2018 Проза / Роман
Рідлер (Глава 3) / Нічний гість | Чебрик
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.05.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Щастя?!
18.05.2018 © Наталія Старченко / Оповідання
Неймовірна історія про курочку Чубатурочку
17.05.2018 © Надія / Мініатюра
Вона йшла, зігнувшись...
11.05.2018 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Джек з Лук’янівки
11.05.2018 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
"Звєзда заката"
Нічний гість (роман фентезі)
08.05.2018
Нічний гість (Глава 1)
08.05.2018
Нічний гість (Глава 2)
10.05.2018
Нічний гість (Глава 4)
14.05.2018
Нічний гість (Глава 6)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 10  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +18
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +31
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +25
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Ільніцька
13.06.2012 © Пантелеймон Куліш
20.01.2011 © Михайло Трайста
18.05.2018 © Наталія Старченко
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди