Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
14.05.2018 13:17Роман
 
Нічний гість
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 6

Вітер моря

Анатолій Валевський
Опубліковано 14.05.2018 / 46040

Йшов шостий день плавання. Форштевень усе розтинав хвилі, що котилися та й котилися назустріч кораблеві. Скільки оком глянути - безкраї простори океану. Нічого - ніде. Лише понад обрієм клубочаться сніжно-білі хмари, нагадуючи мури казкового замку, що виростає з води.

Розгорнувши прозорі плавники, схожі на крила річкової бабки, над поверхнею океану майнула летюча риба. За нею з води вискочили ще дві рибини, далі ще й ще, і незабаром ціла зграя летючих риб супроводжувала судно, як почесна варта.

Цікава такого видовища, Фріда уважно стежила за ним, зіп`явшись на задні лапи та вчепившись передніми в бортовий поручень. Глянувши на пантеру, що крутила од збудження хвостом, Снапер зареготав. Фріда ображено повела головою, відступила од борту й умостилась на палубі, всією своєю поставою показуючи, що її геть не обходять якісь там риби, хай навіть такі, що літають.

Сонце сягло зеніту. На небі, навіть на його окрайці, що зливався з океаном, не стало ані хмаринки. Скрізь панувала сліпуча порожнеча, тільки десь у високості бовваніла невеличка чорна цяточка.

- Дивно.., - промимрив сам до себе Полдо, поглянувши в небо. - Звідки б отут взятися орлові? Ніде ж бо ані острівця... Мабуть, здалося.

Щоб упевнитись, Полдо знову глянув угору, але сонце засліпило його, й він нічого не побачив. Заплющив очі, знову розплющив - ніде нічого. Він усміхнувся й безжурно махнув рукою - чи не однаково, мовляв. Примостившись під щоглою в куцому затінку вітрил, Полдо задрімав.

Снапер при штурвалі щось наспівував. Фімбо, зіпершись на борт, замислився. Ларрі, розібравшись по пояс, управлявся з мечем. То навально атакував, то міняв позиції, то замикавсь у глухій обороні. Його засмагле тіло аж лисніло од поту, а вузьке лезо блакитною блискавкою зі свистом розтинало повітря.

Ліна, сидячи на кормі, поринула в спогади з дитинства.

Ось дужі й лагідні батькові руки підкидають її вгору. Ось вона, заливаючись сміхом, їде верхи на татусевій спині. А ось, тримаючись за мамину руку, заходить у ліс. Їй трохи лячно і водночас радісно від погляду на височенні дерева. Примостившись коло одного з них, мамуся заводить пісню, й Ліна бачить, як із-за кущів виходять лісові звірі. Вони наближаються мало не до Ліни з мамусею і сідають кружка. Розсуваються лапи ялинника й із нетрів повагом виступає велика ведмедиця з кумедним ведмежатком; його очиці аж блищать од цікавості, а чорненький вологий носик ворушиться, принюхуючись до чогось незнаного. Ведмедиця підводить свого малого просто до людей і хилить голову. Айріс гладить її, чухає за вухом, і ведмедиця задоволено воркоче. А мале потяглось до Ліни, і його м`якенький носик торкнувся Ліниної щоки. Ведмежа лизнуло її і відскочило, ніби злякалося...

Ліна здригнулася від стривоженого вигуку Снапера:

- А це що таке?

Всі поглянули туди, куди вказував моряк, і готові були самі зойкнути з дива. Обіч корабля виткнулося з води прозоре віяло з темними прожилками та заввишки і завбільшки мало не як сам корабель.

- Диво-дивне, - видихнув Ларрі. - Що воно таке?

- Дуже нагадує спинний плавник риби, - сказав Полдо. - Тільки ж якого розміру сама риба?

- Ясно, якого, - заклопотано озвався Снапер. - Разів у десять більша за наш корабель. Така рибонька може поглинути нас цілим гамузом разом із тим, на чому ми пливемо.

- Може, це ще одне Гірканове страхіття? - зробив припущення Фімбо, стурбовано смикаючи себе за бороду.

- Зараз перевіримо, - сказав Ларрі. Він глянув на свого персня. Камінець був таким, як завжди. - Це не те. Якщо камінчик не світиться, жодної чорної магії поблизу немає. Звичайна собі рибина.

- Еге ж... звичайна! - скрикнув Снапер. - Такої величезної і в страшному сні не побачиш!

Якусь часинку плавник рухався поруч із кораблем. Грізною страхітливою потугою дмухало на людей від цього гігантського віяла. Та враз воно, ніби втративши інтерес до судна, звернуло вбік і зникло під водою.

- Ух! - полегшено зітхнув Полдо, втираючи спітнілого від напруження лоба.

- Еге ж.., - спроквола протягнув Снапер. - Оце так рибина! Сказав би комусь із наших - ніхто б не повірив...

Усі інші мовчали, дуже вражені незвичайним видовищем. Але Снапер і Полдо, як достеменні моряки, мовчати довго не вміли. Вони завели хвацької рибальської пісеньки, танечний приспів якої підхопив і Ларрі, а Фімбо заходився притупувати ногами та припліскувати в долоні. Давно вже не бачила Ліна свого дідуся таким розвеселеним. Пантера теж пішла вихилясом, як грайлива кішка.

Та невдовзі хвилина гуртової полегкості минула. Снапер пішов готувати обід, Полдо став до стерна, а Фімбо з Ліною взялися дошивати запасне вітрило. Фріда прилягла коло дівчини, а Ларрі повернувся до своїх вправ. Щоправда не з колишнім завзяттям.

Нарешті, обід поспів. І виявився таким смачним, що не знати де й дівся. Товариство вихваляло кулінарні здібності Снапера, а він тільки підсміювався та збентежено кахикав.

Заходило надвечір`я. Вітер ущух, порозгладжувалися хвилі, немов полягали спати. Величезний почервонілий диск сонця схилявся все нижче до обрію і поволі почав поринати у воду. Настала мить, коли денне світило кинуло останній промінь на прощання. Він яскравим спалахом перетнув небо й помчав до далеких, інших світів.

Запала ніч. Океан стемнів. У його глибинах то там, то там зблискували й гасли бліді кольорові вогники. Вони кружляли, сплітаючись у химерні візерунки й тут-таки розсипалися ледь помітними феєрверками.

"Цікаво.., - думав Фімбо. - Що воно за життя в цих бездонних глибинах? Скільки незвичайних істот криється там, куди людині ані доступитися?.. Авжеж... загадковим і незвичайним є світ великого океану..."


* * *


По зустрічі з гігантською рибою збігло ще два дні. Після полудня, ближче до вечора, поверхню моря почало запинати туманом. Вітер стих, і вітрила безпорадно обвисли.

- Отакої, - промовив Снапер, сідаючи на бухту грубого каната. - Тепер будемо спочивати, аж поки не розійдеться туман та не здійметься ходовий вітер.

Він вийняв люльку, розкурив її, пускаючи кільця, й додав:

- Через оцей туман навіть зірок не побачиш.

- І довго це триватиме? - спитав Ларрі.

Снапер знизав плечима.

- Цього ніхто не знає. Потрібен вітер. Він розвіє туман. Тоді ми зможемо пливти далі.

Фімбо підійшов до онуки, що заснула на кормі, дбайливо накрив її вовняним пледом і лагідно погладив по голівці. Фріда потягнулася, позіхнула і лягла коло ніг Ліни, згорнувшись у клубок. Пантера нудилася. Їй бракувало простору. Скрізь довкола була сама вода, і Фріда чула себе непевною. Вона хотіла якомога швидше дістатися суші, а плавання так затяглося, що йому, здавалося, ніколи не буде кінця.

Ларрі полинув думками в Санфлауер. Що там з батьком і Каміллом?! Тривога стиснула серце юнака. Він розумів, що треба поспішати, поки Гіркан не загарбав іще всього королівства, але нічого не міг удіяти й тільки сердито супився із безсилля. А тепер ще й доводилося згорнувши руки чекати ходового вітру. Ларрі спробував був притлумити свої тяжкі думи сном і вже з власного наказу розслабившись, почав дрімати, коли почув якийсь тихий шурхіт. Умить нашорошившись, юнак підкрався до борту й визирнув поза нього. Але через густий туман нічого не побачив.

- Що сталося? - пролунав сонний голос Полдо.

- Я почув, як щось зашурхотіло. Наче по днищу.

Полдо приклав долоню до вуха, дослухаючись німої темряви. Та скоро махнув рукою, перекинувся на другий бік і вже крізь сон промимрив:

- То, мабуть, риба скидається...

- Та ні, не схоже, - із сумнівом зітхнув юнак, але не зміг дібрати собі іншої ради, як повернутися на своє місце край щогли і знову спробувати заснути. Незабаром очі йому заплющилися, і сповнений неспокою сон наліг на Ларрі.

Тихо-тихо було на судні. Всі спали. З моря не долинало ані згуку. Лиш коли-не-коли за бортом щось шурхотіло, ніби хтось страшний і незримий сторожко гладив деревину. Легенька морська течія поволі, але впевнено тягла корабель поміж зелених острівців. Це були саргаси - морські водорості. Коли вони торкалися корабля, й виникав шурхіт, що стурбував Ларрі. Дедалі частішав цей шурхіт, а за якийсь час суцільне поле водоростей оступило судно з усіх боків. Воно знерухоміло.

- Агов, лежні, вставайте! Погляньте-но, куди нас занесло!

Гучний голос Снапера побудив усіх. Мандрівники попідводилися й розгублено позавмирали: з усіх боків корабель оточило безкрає зелене поле. Лише де-не-де зблискували озерця чистої води.

Світало. Легкий вітерець розвіював туман, і невдовзі стало видно все навколо аж по обрій.

- Де ми? - здивувався Фімбо.

Моряки похмуро перезирнулися. Снапер кашлянув, ніби прочищав горло, і стурбовано проказав:

- Здається, ми таки вскочили в халепу...

Ларрі мимохіть поклав долоню на руків`я меча і сторожко роззирнувся навсібіч. Але, крім рівної поверхні водоростей, не побачив нічого.

- Де ж та халепа? Де вона?

- Там, - показав Снапер за борт.

- Але ж там самі водорості.

- Отож бо й є, - втрутився Полдо і пояснив: - Вони - надзвичайна небезпека. Вночі та в тумані ми й не завважили, як морська течія попровадила нас у саргаси. Лихої слави зажили вони собі серед моряків. З них майже неможливо видобутись.

- Оце-то так.., - розгублено зітхнув Фімбо. - Що ж його робити?

Моряки похмуро знизали плечима.

- А як узятись до меча? Тут неглибоко, - запропонував Ларрі.

- Цим не зарадиш, - заперечив Снапер. - Навіть коли ти витнеш просіку аж до чистої води - як витягти туди судно? Та й у який саме бік сікти?.. Тільки на вітер, та ще й на добрячий, тепер надія...

Подорожніх охопив відчай. Вони вскочили до пастки, з якої не було виходу.

Ларрі присів на палубу, похнюпив голову. Згадав, чого їм тільки не довелось зазнати, поки дісталися сюди: бій із мурлогами при Білих каменях, мандри крізь спеку пустелі, битва на березі річки, двобій із Терріблуком. І після всіх оцих злигоднів потрапити в полон до якихось водоростей! Юнакові до горла підкотився зрадливий клубок. Він ладен був не те що заплакати - заголосити з розпуки.

Фріда підійшла до товариша й лизнула йому руку. Юнак погладив пантеру і пригорнув до себе. Так вони й сиділи, дивлячись одне одному в очі та перемовляючись своєю безгучною мовою.

Ліна відійшла на корму. Обводячи поглядом зелене поле, вона спробувала заговорити мовою рослин. Але нічого не виходило. Водорості не відкликались на позив юної мавки. Вони були зовсім бездушні.

У нудному й безцільному очікуванні пройшло декілька днів. Погода була безвітряною. Мандрівники тинялися по палубі, з відчаєм вдивляючись в далечінь, немов сподіваючись на якесь чудо. На кораблі ніхто не спав. За час, проведений у полоні водоростей, всі змучилися від неробства і тепер з нетерпінням чекали найменшого подиху вітерця, що обіцяє свіжу прохолоду і допомогу.

Під ранок, коли крайнеба на сході зарожевів, а яскраві зірки почали згасати, тихенько ляснув клівер - невелике трикутне вітрило, яке на всяк випадок поставив передбачливий Снапер. Всі завмерли, недовірливо втупившись у вітрило, що лінкувато ворушилося від слабкого подмуху вітерця. Ось воно знову стрепенулося, гучно бахнуло й натяглося.

- Огей! Всі нагору! - гучно скрикнув Полдо. - Здається, підіймається вітер.

- Треба ставити всі вітрила і спробувати вирватися з полону, - додав Снапер.

На кораблі знялася жвава метушня. Фімбо взявся напинати канати, розгортаючи вітрила. Ларрі й Ліна скількимога допомагали йому. Навіть Фріда повеселішала й ганяла палубою.

Снапер визначив керунок вітру й заходився ладнати з дошки та мотуззя щось на зразок гойдалки, а потім покликав Ларрі й звелів йому на цьому пристрої спуститися за борт і рубати водорості. Полдо став до стерна.

Вітер подужчав. Вітрила напнулися. Корпус зарипів і ніби трохи подався вперед. Але саргаси міцно тримали свою здобич, перепиняючи йому шлях непрохідним килимом.

- Рубай дужче! - гукнув Снапер.

Ухопивши руків`я меча обіруч, Ларрі подвоїв зусилля, і зелений килим перед носом корабля перетворився на рухляк, що вже не чинив опору. Судно здригнулося, тяжко просунулось на кілька ступнів і знову стало.

- Я теж спущуся за борт, - сказав Снапер. - Треба пообтинати водорості, що наприростали до бортів.

- Візьми мого кинджала, - запропонувала Ліна. - Він дуже гострий.

Діло пішло швидше. Ларрі щосили рубав водорості, корабель, визволивши з полону свої борти, рушив. Керований умілою рукою Полдо, він поволі, але впевнено почав просуватися до окрайця зеленого поля.

А вітер дедалі дужчав. Уже й густий килим саргасів під його поривами почав здійматися довгими тягучими хвилями, і судно видерлося, нарешті, з його лабет. З глухим стогоном зарості зімкнулися поза кормою, немов шкодуючи про випущену здобич.

Фімбо й Полдо витягли на палубу знесиленого Ларрі, допомогли здертися й Снаперу. Юнак і моряк попрацювали добряче - ніс корабля розтинав океанські хвилі, аж шипіло. Всі пораділи: свобода! Як чудово було пливти під усіма вітрилами, дихаючи на повні груди терпким повітрям вільного солоного океану!

Вітер тим часом подужчав не на жарт. Край неба запнувся невеличкими хмарами, які, здавалось, не віщували нічого лихого. Але Полдо стурбовано насупився:

- Час, поки не пізно, згортати вітрила!

- Чому? - здивовано поглянув Ларрі на бувалого моряка. - Нам треба поспішати, а вітер саме ходовий.

- Ходовий, то ходовий, а незабаром стане ураганним. Поглянь-но довкола.

Справді, корабель мчав із великою швидкістю, ніби здоровенний білокрилий птах ширяв над поверхнею води. Але далекі хмари поступово наздоганяли його і все розпухали, темнішали, ніби тужавіли перед очима. А ззаду насувалася вже справжня темна стіна, що клекотіла й ворушилася, мов жива істота. Вона дуже швидко скорочувала відстань між собою та мореплавцями.

- Як не приберемо вітрил, то ураган пошматує їх вщент або й чогось іще гіршого наробить, - пояснив Полдо.

Щогла стривожено рипнула, ніби підтвердила його слова.

Всі, не гаючи ані миті, кинулись виконувати пораду моряка.

Щойно прибрали вітрила й закріпили на палубі вантаж - налетів шквал. Чорні хмари зімкнулися навколо судна, й непроглядна темрява оступила його з усіх боків. Щось грізно загарчало, загуркотіло. Блиснуло сліпучим спалахом. Яскрава, шпичакувата блискавка на мить поєднала небеса з океаном, ударило громом, і на палубу ринула злива. Її раз у раз роздирали блискавки, висвітлюючи ревучі хвилі, що здіймалися довкола величезними горами. Опиратись розтроюдженій стихії було ніяк і нічим. Єдине, що лишалося, - це за всяку ціну триматись на палубі, щоб не змило за борт. Лише Полдо зі Снапером, поприв`язувавшись до штурвала, боролися з ураганом, намагаючись тримати судно так, щоб хвилі не били йому в щелепу. А щодо напрямку руху, то корабель з величезною швидкістю мчав у безвість.

Спалах!

Оглушливий гуркіт!

Як сірник, уломилася щогла і зникла за бортом на гребені шаленого потоку.

Ларрі, вчепившись однією рукою бронзового гаку, другою підтримував Ліну. Враз кораблем струсонуло. Шалений удар розтрощив йому днище. Затріщали, ламаючись, дошки. Вода ринула на палубу, змиваючи все на своєму шляху. Юнака жбурнуло в розбурхану безодню океану. А уламком корабельної дошки вдарило по голові. Останнє, що почув хлопець, захлинаючись і непритомніючи, це далекий голос Ліни, що пробився крізь ревище урагану:

- Ла-а-р-р-і...

- Ліно! - простогнав він, і морок непам`яті стулив над ним свої чорні крила.


* * *


Як оком змигнути, хвилі рознесли корабель на друзки, кинувши його на підводні скелі, - ось що побачив Гіркан з висоти свого кам`яного трону. Холодно стежив він за дальшим перебігом трагедії. Зворухнувся лише тоді, коли безодня поглинула навіки всіх учасників трагедії, а отже поховало в собі й Небесного меча, яким Гірканові так кортіло заволодіти. Щоправда, це не дуже його й стурбувало - так само, як і те, що ураган розшматував йому шпигуна, отого страхітливого птаха, очима якого чаклун стежив за судном, а тепер стежити вже не міг. Головне він побачив: меч пішов туди, звідки його ніхто й ніколи не видобуде. Тепер ніщо не стане Гірканові на заваді. Санфлауер ляже йому під ноги, а за ним підуть і всі інші.

Єдине, що непокоїло чаклуна, це питання: чому принц, спадкоємець королівського трону, кинув батька й подався до іншого світу, замість того, щоб стати на захист свого? І куди він так уперто прямував? По що?!

Хвилі знавіснілої від урагану водної стихії назавжди поховали у своїх глибинах відповіді на ці питання...

14.05.2018 Проза / Роман
Острів Провидіння (Глава 7) / Нічний гість | Анатолій Валевський
Попередня публікація: 11.05.2018 Проза / Роман
Бій із Теріблуком (Глава 5) / Нічний гість | Чебрик
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.06.2018 © Андрій Осацький / Казка
Підземна мандрівка
20.06.2018 © Наталія Старченко / Оповідання
Сюрприз
20.06.2018 © Андрій Осацький / Казка
Таємнича пожежа
19.06.2018 © Наталія Старченко / Оповідання
Зовсім трішечки
19.06.2018 © Панченко Вадим / Мініатюра
Фламінгові крила
Нічний гість (роман фентезі)
08.05.2018
Нічний гість (Глава 1)
10.05.2018
Нічний гість (Глава 4)
14.05.2018
Нічний гість (Глава 6)
15.05.2018
Нічний гість (Глава 8)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 10  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
21.06.2018 © Суворий
Волинь та Галичина: полонізація прискореним темпом (травень 1938)
21.06.2018 © Суворий
Українці Польщі вимагають тих же прав, що й судетські німці (травень 1938)
20.06.2018 © Суворий
Зміниться польська політика проти українців (травень 1938)
20.06.2018 © Суворий
Справа української автономії в Польщі (квітень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
20.01.2011 © Михайло Трайста
14.02.2018 © Вітер
04.10.2011 © Марина
12.12.2014 © МИХАЙЛО БУЛГАКОВ
06.01.2012 © Т. Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди