14.05.2018 18:57
Без обмежень
22 views
Rating 0 | 0 users
 © Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 7

Острів Провидіння

Шум то наростав, то вщухав, нагадуючи морські хвилі, які з лагідним шурхотом накочувались на прибережний пісок. Тупий біль у голові пульсував у цьому ж ритмі.

Ларрі розплющив очі і, стогнучи, звівся на руках. Купа вже підсохлих водоростей сповзла йому з грудей і впала на пісок. Яскраве сонце сліпило очі, розсипаючись у водах океану на міріади блискіток. На чистому блакитному склепінні неба ніде не було ані хмаринки, ані плямочки, які б нагадували про лютий буревій, що розтрощив корабля. Ларрі лизнув порепані губи. Гіркувато-солоний пісок скрипнув на зубах.

- Де я? - сам до себе промимрив юнак і спробував сісти. Але голова йому пішла обертом, перед очима попливли темні плями, і хлопець знов поринув у забуття.

Над сірими скелями край берега кружляли білі птахи. Набираючи висоту, вони якнайширше розгортали крила і поволі ширяли у висхідних потоках теплого повітря. Час від часу деякі з них, згорнувшись, каменюкою шугали вниз і вихоплювали з хвиль якусь здобич.

Один з птахів помітив слабкий рух на березі. Виокремившись від зграї, він почав знижуватися колами до того, що його зацікавило, а далі сів поблизу на пісок. Обережно, готовий щомить злетіти, птах підступив ближче, витягнув шию і клюнув хлопця в руку. Той застогнав. Птах відскочив, сердито забелькотавши, ніби гніваючись, що те, що здавалося придатним до їжі, було ще живе і могло боронитися. Крилатий хижак умостився на білому камені, що стирчав недалечко з піску, і заходився чистити пір`я великим гострим дзьобом. Час від часу він поглядав на те, що стогнало. Птах мав терпець. Він чекав своєї години.

Сонце звернуло з півдня і поступово, без поспіху, почало хилитися на захід. Біля підніжжя скель з`явилися тіні. Вони поволі довшали, тяглися по піску - немов скрадалися до каменя, де сидів птах. Хижак стрепенувся, щось висварив, змахнувши крилами, і переступив з ноги на ногу: нарешті те, що стогнало, замовкло. Отже, час. Птах, як і перше, підступився ближче. Але тепер націлив гострого дзьоба просто на рану в Ларриній голові.

З-за сірої скелі вискочила Фріда. Побачивши великого птаха, що зготувався до смертельного удару, пантера кинулася вперед. Слідом за нею з-за скель вибігли Ліна й Полдо.

Птах сполохався, злетів, закружляв над берегом, забелькотав щось своєю мовою, очевидно лаючи на всі заставки тих, хто перебив йому бенкет, і взяв курс на недалекі гори.

Ліна й Полдо підбігли до хлопця, край якого вже сиділа Фріда, і побачили закривавлену рану. Дівчина стала навколішки й поклала руки на голову Ларрі. Зосередилася, почала нашіптувати якісь слова, і кров спинилася, а рана стала набагато меншою.

- Не можу більше, - знесилено опустила руки Ліна.

Здавалося, ще трохи, і вона сама впаде поруч з Ларрі.

- Не журися, дівчинко, - заспокоїв її Полдо. - Найстрашніше позаду, кров уже не йде. Тепер ми все гарненько зав`яжемо. Хлопець молодий, кріпкий, сам невдовзі одужає.

Подерши свою полотняну сорочку, моряк вправно забинтував юнакові голову й присів поруч. З обличчя Ларрі поступово сплинула смертельна блідість. Але він усе ще не повертався до пам`яті. Ліна згребла купу сухих водоростей, поклала Ларрі під голову й занепокоєно спитала:

- А де ж дідусь і Снапер? Ми вже стільки пройшли берегом, і ніде нікого!

Полдо похнюпився, уникаючи дівочого погляду. Як досвідчений моряк він розумів, що за теперішніх обставин сподіватися можна лише на чудо. В такому жахливому урагані, що спобіг їхню команду, вціліти було неможливо. Те, що врятувалося троє та ще пантера, - це вже чудо.

Ларрі поворухнувся, розплющив очі. Уздрівши друзів, спробував підвестися, але тільки сів. У голові вже не паморочилось. Тільки все тіло боліло. Та він переборов біль і слабко посміхнувся.

- Яка радість бачити вас! - промовив. - А де Фімбо й Снапер?

- Поки що ми їх не знайшли, - відповів Полдо й співчутливо глянув на дівчину, що пильно вдивлялась у морську далечінь.

Насилу звівшись на ноги, Ларрі роззирнувся довкола.

- Цікаво, куди це нас закинуло? – спитався він.

Моряк похмуро знизав плечима, голосно зітхнув і, знічев¢я перебираючи виполірувані хвилями камінці, півголосом відповів:

- Схоже, що на якийсь острів... Коли корабель розламався, я намагався втриматись на воді. Блискавка висвітила мені Ліну й Фріду. Вони трималися за якийсь корабельний уламок. Але хвилі не дали мені дістатися їх. Я плив, сам не знаючи куди, поки мене прибоєм не викинуло на берег. Як трохи вщухло, я помітив у воді Ліну й Фріду і допоміг їм видобутись на сушу. Ми одразу кинулися шукати всіх. Ішли берегом довго, а він усе завертав та завертав в один бік. Звідси я й зрозумів, що це острів. Тебе ось знайшли...

- А Фімбо і Снапер?

Озирнувшись на дівчину, що стояла по коліно у воді, Полдо зітхнув:

- Мала надія...

Раптом пролунав радісний вигук Ліни:

- Дивіться, там хтось пливе!

Моряк і Фріда скочили, наче їх підкинуло, й побігли до дівчини. Ларрі, хитаючись, поплентався за ними.

Ліна склала долоні коло рота і голосно загукала:

- Ді-ду-сю! Сна-а-пе-ре!

Відповіді не було. Далеко від берега гойдався на хвилях лише темний предмет. Відстань до нього була чималенькою, тож важко було дібрати, що воно таке.

Надія спалахнула в серцях людей. Усі аж трусилися, чекаючи, коли хвилі підіпхнуть знахідку до берега. Полдо пильно придивлявся до неї, і плечі бувалого моряка поступово почали хилитися все нижче та нижче. Він скрушно похитав головою:

- Там нікого немає. Це все, що зосталося від нашого корабля...

Уламок поволі наближався до берега. Нарешті, підплив на мілке. Полдо зайшов у воду і витяг його на пісок. Це був шмат палуби. На ній, зачепившись тятивою за бронзовий гак, лежав лук Фімбо, а до лука приплутався сагайдак із кількома стрілами.

Плечі дівчини здригнулися. Вона гірко заплакала:

- Бідолашний дідусь! Він геть не вмів плавати... Ну, чого він не залишився у рибальському селищі?!

Ларрі й Полдо мовчки похилили голови. Бо й що могли сказати? Велике горе спобігло їх. Загинули ті, з ким перейдено стільки доріг та перебуто стільки випробувань. Фріда й собі тужливо поглядала на хвилі. Її очі засклилися мало не людськими слізьми.

Непомітно зайшов вечір і запала ніч. Похолоднішало. Друзі, скорботно припавши одне до одного, посідали край берега. Не мали ні снаги, ні сили щось робити чи кудись іти...

Коли перші промені сонця розпорошили передсвітанкову імлу, Ліна підвелася.

- Більше сподіватися з моря нема чого. Нам треба йти далі і виконати те, що судила доля.

- Куди ж саме йти? - спитав зажурено Ларрі. - І де ми?

- Це острів Провидіння. Ми майже там, де й мали бути. Треба тільки зійти в гори. Щось мені каже, що саме там б¢є джерело життєдайної води.

- Звідки ти вирішила, що це острів Провидіння?

Дівчина знизала плечима.

- Я просто відчуваю це. А ще чую, що на нас чекають.

- Хто?

- Не знаю. Але добре тямлю, що мусимо йти туди, - вказала Ліна на гори, вершини яких крились у клубочінні хмар.

Що ж до гірського підніжжя, то його сповивало туманним серпанком, з-під якого то там, то там щось випиналося. А за плечима подорожніх мирно-лагідно плюскотіли собі хвилі, ніби це й не вони недавнечко затягли в безодню людські життя. Обабіч того місця, де стояли товариші, здіймалися бескиддя скель, а попереду, на відстані, здавалося, кількох годин ходи, височіли гори - суворі й неприступні.

За минулу ніч Ліна дуже змінилася. З її личка злиняла дитяча посмішка. Очі посерйознішали, прозирали тугою. Це була вже не дівчинка, а доросла дівчина - запона неперебутнього горя налягла на її чоло. Вона тримала в руках ту скриньку, яку подарували жерці Пурпурового Лотосу.

- Як тобі вдалося не випустити з рук скриньки в такому штормі? – здивувався Ларрі. - Це ж просто чудо!

- А як тобі пощастило меча зберегти?

- Я й сам не знаю. Мене як садонуло по голові, то я тільки тоді отямився, як ти мені пам¢ять повернула...

Дівчина піднесла скриньку догори. Сонячний промінь упав на покришку і відбився довгою золотавою ниткою аж до підніжжя гір. Немов дорогу показував. Туди й рушили.

Ліна йшла попереду, уважно приглядаючись до бескиддя, що дедалі ближче здіймалося перед ними. Трохи ліворуч, уже не відчуваючи того пекучого болю в побитого хвилями тілі, який донедавна йому навіть дихати не давав, вільно ступав Ларрі. Його пов¢язка на голові біліла, як ореол. Поруч ішов Полдо з луком та сагайдаком у руках. Позад усіх - пантера, що намагалася не пропустити жодного підозрілого запаху.

Ларрі не сходила з думки постать Фімбо. Адже йому він завдячував життям. Якби тієї холодної ночі старий не втягнув його до теплої хати та не доглянув, хлопцеві вже ніколи б не довелося бачити білого світу. І рану на грудях старий разом з Ліною йому вилікував. І повірив йому та пішов разом з онукою з ним, узявши чуже лихо за своє. А тепер ось загинув і сам... Бідолашна Ліна! Адже вона сама-самісінька на світі!

"Нікому її скривдити не дам! - пообіцяв собі Ларрі. - Швидше сам накладу головою, аніж допущу, щоб із нею щось недобре сталося!"

Немов зачувши цю німу присягу, Ліна кинула на нього погляд, сповнений глибокої вдячності. Та Ларрі не помітив цієї ніжності. Він ніяк не міг примиритися з думкою, що ні Фімбо, ні Снапера вже немає. Не хотів у це вірити, хоч і розумів, що надія на їхній порятунок, як мовив Полдо, дуже мала.

Сірий пісок шурхотів під ногами та час від часу долинали згори пересвари білих птахів. Вони вперто кружляли над чужинцями, що не знати й звідки вдерлися раптом у їхні володіння.

Незабаром, замість піску, під ногами простелився твердий грунт. Де-не-де почали траплятися жорсткі, як щетина, клаптики миршавої трави сіро-зеленкуватого кольору. А далі під підошвами зарипіли скалки гранітного дріб`язку, і Ліна стала.

- Дивіться, - схвильовано проказала вона.

Серпанок туману, що досі приховував обриси гірського підніжжя, розвіявся, і перед очима подорожніх постало неймовірне видовище. Тут-таки, достоту за кілька кроків од них, просто із землі пнулися вгору гігантські сходи, що сполучали, здавалося, два світи - підземний і небесний. Од величі сходів усім забило дух. Кожен східець у них являв собою довгу-довгу суцільну брилу граніту, де могло вільно стати не менш як п`ятдесят чоловік. Та й високими були ці східці - вочевидь не на мірку звичайних людей.

- Достеменно для якихось велетнів призначено, - вигукнув Полдо.

- Для кого призначено, нам не знати, - мовив Ларрі. - Але що будували сходи справжні велетні, то це вже таки так.

- Я чую, що нам треба йти саме ними, - сказала Ліна.

- Аж на небо? - здивувався Полдо. - Може, пошукаємо іншої дороги на гору?

- Ні, - впевнено відказала дівчина. - Нам треба тільки сюди. Та й навряд чи знайдеш десь тут іншу дорогу.

Справді, гори зусібіч здіймалися мало не прямовисними стінами. Ані найменшого виступу чи якоїсь шпарини не було видно на їхній рівній-рівнесенькій, ніби вигладженій, поверхні. Очевидно, сходи були тут єдиним шляхом на вершину.

- Хай буде так, - пристав на Лінину гадку моряк. - Як немає іншого, треба скористатися з того, що є.

І першим подерся на східець. За ним рушили інші.

Виснажливе сходження на позахмарну вершину почалося. Найлегше було Фріді. Вона просто собі плигала зі східця на східець і нагорі терпляче чекала друзів. Ларрі й Полдо допомагали Ліні, якій було - через її невисокий зріст - важче за всіх. Але дівчина трималася мужньо. Жодного разу не поскаржилася на втому, хоч навіть кремезний Полдо вже трохи на силі підупадав. Так само, як і Ларрі. Бо ж кожному з них, як-то мовиться, доводилось працювати за двох. Спершу один підсаджував другого, а тоді той, кого підсадили, тягнув товариша нагору за руку.

Подолавши першу сотню східців, мусили хоч трохи перепочити. Полдо першим присів на гладеньку каменюку, що не знати звідки й узялася на сотій сходинці. Ларрі й Ліна, важко дихаючи, поприсідали до нього. Дівчина стомлено прихилилась до юнакового плеча, і Ларрі якось дивно схвилювався од цього. Пантера лягла до ніг Ліни й ніжно лизнула її в руку, ніби до чогось запрошуючи.

- Півжиття піде на оці сходи, - сердито буркнув Полдо, розтираючи занімілі від постійної напруги ноги.

Він подивився на своїх стомлених супутників і подумав:

"Вони ж бо ще зовсім діти. Нащо їм такі випробування?! А які виснажені та зголоднілі – самі кістки та шкіра залишилися. Попоїсти б їм чогось - оклигали б. Та де ж його того наїдку взяти, як усе пішло за водою, а поблизу навіть паростка якогось не видно..."

Ця думка підохотила моряка до дії, навіть сили додала. Хотів був щось із цього приводу сказати молодшим, та побачив, що вони, притулившись одне до одного, задрімали. Він тихесенько підвівся, схопив лука із сагайдаком і самотужки подерся вгору. Фріда зацікавлено подалася за ним.

Одійшовши на кілька східців, щоб не побудити друзів, моряк наклав стрілу на тятиву й заходився уважно стежити за білими птахами, які весь час кружляли в небі. Досить високо. Та ось один з них спустився нижче, - і моряк, навіть не дуже й цілячись, пустив стрілу. Талан усміхнувся до нього. Підбитий птах почав падати. Але якби не метка Фріда, то він міг би впасти й поза сходи. В останню мить пантера блискавкою скочила вгору і перечепила пазурями здобич.

- Ну от, півділа маємо! - буркнув Полдо й заходився згортати сяке-таке сміттячко зі східця, виколупувати сіренький сухий мох із закапелків, видирати сухі билинки із закрайків.

Коли назбиралася такого дріб`язку чималенька купка, розгледівся за чимось соліднішим до ватри. Але де було його брати? Те, до чого зміг зі східця дотягнутися, вже повискубував. Рвалося легко: миршаві кущики, що росли подекуди, здавалося, з голої скелі, виверталися з корінням.

Потім Полдо взявся добувати вогню.

Кремінця нагледів - чимало такого добра було навкруги. Скинув зі стріли крицевого наконечника - чим не кресало? От тільки де взяти губки? Спробував замість неї скористатися з моху. Нічого не вийшло. Мох кришився, розсипався в пальцях на порох. Іскра, скільки не кресав, його не бралася.

"Доведеться дідівським способом", - подумав Полдо.

Видлубавши наконечником заглибинку в одній із найгрубіших та сухих гілляк, кінці якої притис коліньми до каменя, Полдо вклав у дірку безголову стрілу, затис її між долонями і швидко-швидко затер ними, надаючи стрілі обертів. Тер аж упрів, поки не запахло горілим. Мерщій нагорнув на те місце моху та сухої трави і ще швидше затер долонями. За якийсь час із-під моху потяглася тонюсінька цівочка диму, він зажеврів. Полдо досипав ще моху, додаючи тому, що жевріло, сили своїм подихом. Блиснуло язичком полум`я. Моряк докидав тоненьких сухих гіллячок. Вони зайнялися. Доклав до них грубіших, а далі й окоренків - ватра жила.

Настала черга птаха. Полдо обскуб його і вичистив, пошкодував, що бракує солі, і насадив на стрілу. Усе це приладнав до підпірок, наставлених обабіч вогню, і почав стежити, щоб здобич добре смажилась, але не пригоріла.

Аромат розбудив Ларрі. Прокинулась і Ліна.

- Агов! Ви вже не спите? – гукнув до них Полдо. - Ходіть сюди! Маємо поживок!

Певно, що двічі кликати нікого не довелося. Де тільки й сила взялася, щоб так швидко подолати десяток східців та підбігти до ватри.

- Полдо, ти, мабуть, чарівник! - вигукнув Ларрі.

- Та ще й добрий, - додала Ліна і перепитала: - А звідки ж тут вогонь і печеня узялися?

- Та так... було діло… - знітився Полдо, ховаючи вкриті пухирями долоні за спину.

Ліна це помітила і стривожилася:

- Що в тебе з руками?

- Дрібниці…

- Покажи-но свої долоні!

Дівчина аж скрикнула, побачивши, що затверділі матроські долоні, знялися пухирями. Ліна накрила їх своїми руками й зосередилась. За якусь часинку зняла, і Полдо занімів з подиву: від пухирів не лишилося й сліду.

- Отакої! - вигукнув він і поглянув на ватру, де вже доходила печеня. - Зараз усі наїмося.

Птах був таки величеньким, і кожному припало по добрячому шматку. Фріда першою впоралася зі своїм і простяглася край ватри. Попоїли і люди, щиро дякуючи вдалому мисливцю та ще й вправному кухареві.

Їжа додала друзям сили, і вони тепер набагато жвавіше подерлись угору. Час від часу перед їхніми очима поставали предивні видовиська. Ліворуч, зокрема, завважили обриси якихось велетенських будівель, що виходили просто зі скелі. Здалося, що ті башти і стіни холодними проваллями своїх вікон-очей вороже поглядають на чужинців. Минаючи їх, подорожні почували себе дуже незатишно. Трохи вище, праворуч од сходів, побачили вони викарбувані на гладесенькій, як скло, прямовисній скелі письмена, що заввишки в кілька разів переважали людину. Хотіли були й прочитати їх, та не добрали розуму: дуже старовинне письмо, - такого Ларрі і в багатющій Камілловій бібліотеці не подибував. Мабуть, це лишили по собі згадку таємничі мешканці нетутешнього світу, справжні гіганти.

Понад письменами проступило зображення дивовижного звіра - видовженого, лапатого, пазуристого, з могутніми крильми на горбастій спині. Жахлива ошкірена паща погрожувала сходам, а двоє глибоко вгрузлих у морду очей наливалися проти сонця жовтогарячим зблиском.

- Мені здається, - сказала Ліна, - що це зображення дракона. Невже вони й справді жили колись на світі?

- А чом би й ні? - відгукнувся Ларрі. - Якщо є на світі чаклуни та їхні огидні виплоди в постаті мурлогів - ми ж бо їх на власні очі бачили, - то цілком може статися, що десь живуть і такі звірі.

Полдо боязко подивився на зображення й промимрив:

- Сподіваюсь, на цьому острові таких звірів немає. Дуже не хотілося б із ними здибатися...

Ураз десь згори пролунало жаске ревіння, що поступово переходило в сумовите завивання. Подорожні здригнулися, стали. Фріда вишкірила ікла й поглянула на хмари, що клубочились угорі й прикривали собою сходи. Запала тиша. Всі занепокоєно чекали, чи не зареве щось ізнову. Та безгоміння порушило лише кілька камінців, що скотилися згори до ніг подорожніх.

Полдо не витримав:

- Що воно було?

- Схоже на гук якогось величезного звіра, - озвалася Ліна. - Може, дракон кричав. А може, якесь чаклунство...

Ларрі подивився на перстень. Ні, він не був спокійним. Камінь трохи налився світлом, але не темним полум¢ям, як колись, а ясним. Це не було світінням, що попереджувало про небезпеку, і Ларрі з легким серцем промовив:

- Здається, чорної магії попереду нема. Але щось незвичайне є…

- А може, то десь у горах прогуркотіло та завиванням у скелях відлунилося? А може просто грім прогримів та знов-таки межи скелями відлунням пішов? - ніби самому собі на втіху припустив Полдо.

- Ні. Я відчула, що то давало про себе знати щось живе. Був у тому гукові і біль, і відчай.

Ліна поглянула на друзів і додала:

- Але хай там як, а мусимо йти далі! На нас чекають.

І вони йшли крок за кроком, до пізньої ночі. Мало не навпомацки долали східець по східцеві, аж поки не попадали з ніг та не поснули на теплому ще від денного сонця камінні.


* * *


Другого дня надвечір загін підступився до густої стіни хмар і зайшов у неї. На диво, тут було не так темно, як гадалося. Білястий туман оступав їх зусібіч, але на відстані кількох метрів давав змогу щось розгледіти. Подолавши ще десятків зо три східців, подорожні опинились на широкому рівному прискалку. Ліворуч він прилягав до прямовисної гранітної скелі, праворуч уривався проваллям, а попереду темніла якась вертикальна пляма. Підступили ближче - пляма обернулася на вхід до великої печери. По обидва його боки стояли бронзові стовпи, теж укриті загадковими письменами.

З глибини долинув чистий, не спотворений жодним відлунням, мелодійний голос:

- Заходьте, прибульці з далеких країв. Я вже давно чекаю на вас!

Полдо подався назад, Фріда припала до землі, ніби зготувалась до стрибка, а Ларрі стиснув руків¢я меча. Проте Ліна лагідно повела рукою:

- Не бійтеся! Тут нам нічого не загрожує - я цього певна.

- Маєш рацію! – долинуло з печери. - Тут жодному з вас справді нічого не загрожує. Ви зійшли на гору Забуття і стоїте перед входом до печери Долі. То ж зайдіть і дізнайтеся про те, що доконечне хочете знати!

Несміливо ступаючи на вкриту м¢яким мохом, як пухнастим килимом, підлогу, друзі зайшли до печери. Ніде не було видно нічого з того, що могло б давати світло, все ж високе гранітне склепіння не було темним. Щось осявало й цілу печеру. Вона була рівною - не здіймалася вгору та не спускалася вниз, - але не прямою: весь час плавною дугою заверталася і все в один бік.

"Очевидно, йде спіраллю, - зміркував Ларрі. - Чи не до центру гори?"

Бокові стіни печери рясніли безліччю невеличких заглибин, де сиділи якісь пульсуючі, молочної білизни кокони. Вони й розливали рівне, однакової сили, світло, що осявало навіть високе склепіння. Самі кокони були неоднакові. Одні невеличкі, завбільшки як голубине яйце, другі більші, треті сягали розміром дині. А подеколи траплялися й такі, що ледве влазили до своїх ніш.

Зачаровані такою препишною світляною мозаїкою, друзі ледве дихаючи ступали вздовж стін. Ніхто не мовив ані слова. Навіть легеньке зітхання посилювалось мало не до гуку в лунких коридорах, що ставали дедалі крутішими у своїх закрутах. Тож останній, найкрутіший із цих закрутів, минали вже геть затамувавши подих. І тут перед очима постав величезний зал, осяйна баня якого здіймалася в неосяжну височінь. Посеред залу росло по-царському вельможне зелене дерево зі сніжно-білим стовбуром. А на одній з його розлогих гілляк сиділа просто таки неймовірна істота: птах - не птах, жінка - не жінка. Голова й груди - жіночі, все інше - як у величезного птаха.

- Ходіть ближче!

Ларрі з Ліною і Полдо підступилися. Фріда завмерла на місці.

- Я - жриця Свічада Життя. Що ви хочете знати?

Ларрі здивовано помітив, що жриця, звертаючись до них, сама дивилася вбік геть порожнім поглядом.

"Та ж вона сліпа!" - здогадався юнак.

- Так, мої очі справді нічого не бачать, - мовила жриця, ніби прочитавши його думку. - Але я бачу вас усіх іншим, своїм зором. Природи його ви не зможете збагнути, та й не треба цього вам, бо такий зір надзвичайно важким тягарем налягає на душу того, хто б забажав його мати...

Жінка-птах поворухнулася й обернулась головою до Ларрі, неначе й справді бачила його.

- Скажи, прибульче з іншого світу, про що б ти хотів довідатись од мене?

- Чи міг би я знати свою долю?

- Ні, юначе. Твоя доля, як і доля твого звіра, поза моїм зором. У печері є лише долі тих, хто живе у цьому світі. Вони в нішах, повз які ви проходили...

- Але до чого мені слід готуватися в найближчому майбутньому? Порадь, прошу тебе.

- Гаразд. Я можу тобі розповісти, де лежить те, по що ти прийшов сюди. З цієї печери є вихід, що провадить до Долини джерел. Але щоб досягти її, тобі доведеться зазнати трьох випробувань. Я не маю права сказати, що це за випробування.., - жриця замислилася й додала: - Але я можу попередити тебе, де саме вони на тебе чигають. Перше - на перевалі. Друге - в ущелині Сірих тіней - як дістанешся туди, сам знатимеш, чого вона так зветься. А третє випробування підстерігає тебе вже в самій Долині джерел.

Жриця на мить замовкла, а по тому сказала:

- Доля твого звіра така сама, як і твоя. Ви нерозривно пов¢язані з ним однією ниткою життя. Що станеться з тобою, те буде і з ним!

Фріда, зачувши це, віддано подивилась на товариша. А він низько вклонився:

- Красно дякую тобі, жрице Свічада Життя.

Жриця обернулася до Полдо:

- Чи не хотів би ти, моряче, знати свою долю? Ти з тутешнього світу, і я можу виповісти її.

Полдо на мить замислився і рішуче труснув головою:

- Ні! Той, хто знатиме все наперед, може зробитися слабким і втратити смак до життя. Я піду з друзями до кінця, і хай їхня доля стане моєю!

- Мушу визнати, - схвально промовила жриця, - що це мудра відповідь, гідна справжнього мужа!

Далі вона звернулась до дівчини:

- А тобі, юна мавко? Чи не хотілося б і тобі про щось довідатись?

Ліна порвалася була спитати про Фімбо і Снапера, але в останню мить передумала. Поки вона не знала достоту про їхню загибель, жевріла ще надія. Тому тільки вишептала благально:

- Я хочу побачити своїх батьків...

- Що ж, підійди до стіни. Тієї, що по ліву руку од тебе...

Ліна поволі, наче уві сні, підступила до гладкої чорної поверхні. Десь аж у самісінькій її глибині заяскріла рубінова цятка. Вона почала більшати, розгорятися, а чорна лискуча поверхня скаламутилась, потьмяніла. Коли ж це туманне марево зникло, Ліна побачила похмуре підземелля. Великі смолоскипи, репаючись язиками курного полум¢я, сяк-так освітлювали довгі покручені коридори із заґратованими нішами. В одній з них, прикуті залізними ланцюгами до протилежних стін, сиділи чоловік і жінка. Їхні вимучені обличчя виказували цілу гаму невимовних страждань.

Ліна простягла до стіни руки:

- Мамусю! Татоньку!

Жінка стріпнулася, повела головою. Здавалось, вона глянула в самісіньку глибінь доньчиних очей. Її губи зворухнулися, наче вимовляючи якесь слово. Але в ту саму мить зображення скаламутніло. Стіна пішла хвилями й розгладилася. Все зникло. Тільки чорна поверхня лисніла, як і лисніла доти.

Раптом щось загупало, загуркотало. Під ногами прибульців здригнулась підлога. Стіна поповзла вгору, відтуляючи темний прохід.

- Ходіть! - звеліла жриця. - Ступайте на шлях своєї долі!

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Сандер (Глава 8) / Нічний гість | Анатолій Валевський». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Вітер моря (Глава 6) / Нічний гість | Чебрик». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Анатолій Валевський.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Анатолій Валевський

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 22
Автор: Анатолій Валевський
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Нічний гість (роман фентезі);
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;