Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.05.2018 12:18Роман
 
Нічний гість
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 10

У полоні

Анатолій Валевський
Опубліковано 16.05.2018 / 46052

Фімбо отямився, звів голову. Він лежав на уламку корабельної палуби. У вухах іще шумів і гуркотів ураган. А тут навколо монотонно й тихо плюскотіла вода - може, саме ця тиша й повернула його до пам`яті.

Поруч сидів Снапер і з тугою, що межувала з відчаєм, вдивлявся у безмежну гладінь океану. На синьому небі - ані хмариночки, над водою - ані подиху вітерця. Лютий ураган помчав кудись, кинувши, своїх розбитків посеред безкраю моря.

Фімбо поворушив пошерхлими від спраги губами. Насилу орудуючи розпухлим язиком, спитав:

- А де всі?

Снапер зітхнув:

- Не знаю. Може, як оце ми, теж гойдаються десь на уламках...

Фімбо, крекчучи, сів, роззирнувся.

Навколо уламка, де вони зі Снапером сиділи, кружляли навскісні трикутники темно-синіх плавників. У загрозливій тиші вони поволі розтинали воду, вперто й беззастережно нагадуючи про безвихідь.

- Що це? - старий мимохіть одсунувся від краю.

Снапер насупився:

- Акули...

Фімбо здригнувся. Він чув про акул. Вони немилосердно накидалися на все живе. Як ото зграя голодних вовків. Недарма рибалки прозвали їх білою смертю...

Туга оступила душу старого. Надії на порятунок онуки та інших з їхнього гурту було дуже мало. Та й йому зі Снапером сподіватися нема на що. Фімбо знов обвів поглядом усе навколо. І тут його увагу привернула невеличка ясна плямочка край неба. Вона ближчала, більшала...

- А поглянь-но, Снапере! Що воно там таке?

- Де?

- Отам-о, край неба, - Фімбо простягнув руку, вказуючи напрямок.

Снапер пришкулив очі, вдивляючись у далину з-під долоні. Вид йому пожвавішав, очі спалахнули надією.

- Це велике судно, - повідомив він захриплим од хвилювання голосом. - Іде на всіх вітрилах до нас і незабаром буде тут!

Вітрильник справді швидко наближався, бо й вітер посвіжішав. Фімбо з надією і причаєною радістю дивився на нього.

"Може, Ліна, Ларрі й Полдо там?" - думав він. Але обличчя Снапера цих надій не підкріпило. Навпаки, моряк похмуро кинув:

- Оце то так... Латаний наш талан!

- Що сталося? - занепокоївся Фімбо.

- Подивись на прапор, - буркнув Снапер.

Фімбо уважно придивився до вітрильника. На верхівці щогли билося об вітер чорне, як смола, полотнище, і в цьому звукові крилася якась погроза.

- Дивний прапор, - промимрив Фімбо. - Я такого ніколи й не бачив.

Снапер гірко осміхнувся:

- Це прапор чорних піратів Великого океану...

Тим часом вітрила ближчали, а далі й крутий бік чужого корабля навис над головами розбитків, заступивши собою півнеба. Згори скинули мотузяну драбину, і грубий голос владно наказав:

- Збирайтеся сюди! Бо як ні, то дуже скоро підете на поживу оцим любим рибонькам.

З палуби долинув регіт багатьох людей, які ще й висвистували та горлали щось глузливе. Брякнуло металом.

Ніби відчувши, що здобич вислизає од них, акули ще швидше закружляли навколо уламка, де розгублено й приголомшено тулилися один до одного Снапер і Фімбо. Одна з найнетерплячіших хижачок підпливла до уламка й спробувала його перекинути.

Снапер підіпхав Фімбо до драбини:

- Не гаймося! Лізьмо вгору, а там буде видно.

Щойно вони схопилися за щабель і почали спинатися вгору - розлігся гучний тріск. Велика акула щосили гупнула хвостом в уламок палуби, і він розлетівся на друзки. Якби друзі забарилися ще мить, їм би стало вже геть непереливки.

Коли Фімбо зі Снапером перебралися через високий борт, їх оточив дуже неоднорідний гурт. Кого тільки в ньому не було! Кучеряві зизоокі здоровані, що живуть на східному краю материка і невідь як опинилися тут; худорляві ясночубі північани; темношкірі мускулясті вихідці з південних країв. Ці трималися трохи осторонь і нашорошено споглядали розбитків.

При грот-щоглі стояла бочка з прісною водою. Снаперові й Фімбо аж у горлах зсудомилось, коли вони вздріли її. Не перемовившись ані словом, вони прожогом кинулися до неї, похапались за краї і надовго припали порепаними губами до живлющої вологи.

Їх ніхто не спиняв.

Нескоро Снапер, а за ним і Фімбо відірвались од бочки з водою та звели дух. Тоді, безцеремонно розштовхуючи своїх горлорізів, наперед ступив верховода - височенний на зріст чолов`яга. Брязкаючи масивним золотим ланцюгом, що звисав йому з грубелезної шиї, він ступив до Снапера. Вишкірив у посмішці міцні зуби:

- Хто ви такі і що в моїх володіннях робите?

- Годилося б спершу тобі назватися, чоловіче добрий, а тоді вже прибулих розпитувати. Так, в усякому разі, чемні господарі чинять, - зауважив Фімбо, зацікавлено розглядаючи велетня.

Лунка тиша запала на це повчання, а за мить гурт піратів вибухнув диким реготом. Найдужче ж заливався сам верховода - аж за боки брався та голову закидав.

Фімбо розгубився, не можучи збагнути причини сміху, а Снапер з-під лоба похмуро стежив за піратами.

Нарешті велетень утер сльозу, що набігла йому на очі від реготу, й проказав до Фімбо:

- Ну, старий, ти мене розвеселив! Давно вже я так не сміявся.

Пірати знову зареготали, але скоро й замовкли на помах руки свого зверхника. Той іще раз із веселим зацікавленням подивився на Фімбо, а далі почав спокійно:

- Ти мені подобаєшся, старий. Та й твій приятель ніби не з боязких. Такі мені потрібні. Може, я навіть вас до своєї команди візьму, якщо, звичайно, ви витримаєте випробування. А звати мене Гулл. Капітан Гулл - на прізвисько Жах. Я - володар океану! Чували, мабуть?..

- Та вже ж... доводилося, - похмуро мовив Снапер.

Фімбо здивовано знизав плечима:

- Даруй мені, добродію, але хіба може один чоловік, навіть такий здоровенний, як оце ти, володіти таким безміром, як океан? Ти, мабуть, пожартував…

У тиші, що настала слідом за цими словами, чути було тільки, як лопотять вітрила. Команда, немов зграя вовків, напружено завмерла, стежачи за своїм ватажком. Він же, здавалося, от-от лусне з люті. Але... нічого не сталося. Пильно дивлячись у вічі старому, капітан несподівано солодким тоном проказав:

- Чоловік - не може! Але я, - він дещо підвищив голос, - капітан Гулл, можу! Я можу все! - і перейшов мало не на гарчання: - Затям собі оце!

Така брутальна клоунада ще дужче підохотила піратів до реготу, а капітан ступив крок назад, по-змовницькому підморгнув Фімбові, а сам тим часом простягнув руку до Снапера й зірвав йому з паска кинджал.

- Оце так штуковина! - задоволено мугикнув, розглядаючи кістяне руків`я з двома великими смарагдами і невеличке, проте гостре лезо.

Моряк і Фімбо блискавкою метнулись до Гулла, щоб видерти Лінину річ. Та піратська зграя цілим своїм кодлом напосіла на них і вмить повикручувала їм руки за спини.

Капітан Гулл, як ніде нічого, крутив тим часом у руках срібні піхви та прицмокував язиком. Здавалося, він забув про все на світі, милуючись незвичайним лезом. Вже хто-хто, а Гулл добряче знався на зброї і вмить зміркував, що це не просто собі кинджал - у ньому є якась таємниця.

Один з піратів обережно кашлянув, привертаючи увагу ватажка:

- Що робити з оцими двома? - запитав.

Гулл відірвавсь од споглядання ювелірного візерунку на вузькому лезі й неуважливо глянув на Снапера й Фімбо. Махнувши рукою, ніби відганяючи настирливу муху, кинув:

- За борт - рибам на поживок!

Зловтішно гергочучи, пірати потягли до борту бранців. Ті відчайдушно спиралися.

Немов зачувши здобич, акули скупчилися коло судна. Вода кипіла й вирувала під ударами їхніх хвостів.

- Стривайте! - в останню мить спинив розбишак Гулл. - Я надумав щось ліпше. Ми продамо їх Мордахові! А поки там що, закиньте голубчиків до найдальшого трюму. Хай перепочинуть собі...

Під схвальні вигуки "публіки" четверо капітанових горил потягли Фімбо й Снапера на корму. Далі зійшли вертикальним трапом униз, відсунули засув на масивних дверях і кинули бранців у пітьму захаращеного трюму, додавши кожному наостанок по кілька штурханів.

Гуркнуло важелезним засувом, і друзі опинились у непроглядній темряві. Чути було, як у далекому кутку щось скреготало. Смерділо пліснявою і чимось кислим.

- Ну, от: вскочили у халепу... - зітхнув Снапер.

Фімбо потер забите місце, крекчучи звівся на ноги. Виставивши перед себе руки, щоб не наскочити на щось у темряві, він намацав довгу дерев`яну скриню і вмостився на ній.

- Снапере, а що ти знаєш про Гулла? - спитався. - Чом його так дивно прозвали - Жах?

- Бо він таки справді з усіх жахів жах! - відповів безнадійно моряк. - Гулл зібрав команду зі злочинців, яких іще світ не бачив, та найвідчайдушніших шибайголів цілого узбережжя. Коли з-за обрію виринає його корабель, усі кидаються од нього врозтіч. Горе тому, хто потрапить на очі капітанові Гуллу та його команді. Він нищить усіх, хто чинить йому опір. А тих, хто сумирно здається в полон, спродує в рабство. Загарбані кораблі ці живолупи обдирають, а тоді палять або топлять. Часом оті паливоди на чолі з Гуллом нападають навіть на рибальські селища. Теж обдирають їх та руйнують немилосердно. Того, чого не можуть забрати з собою, цілим не лишають. Найчастіше палять. Тож і дали йому таке прізвисько.

- Ехе-хе-хе.., - тяжко зітхнув Фімбо. - А хто воно такий, отой Мордах?

- О! Мордах - іще одне жахіття! Я сам його ніколи не бачив, але од людей багато лихого про нього чув. Мордах перекуповує та перепродує невільників. Гулл за добрі гроші доправляє йому своїх бранців. По тому вже ніхто й ніколи їх не бачить. Кажуть, їх вивозять десь до далеких незнаних країв...

Снапер підвівся, обережно ступив, щоб дістатися ближче до Фімбо і раптом став на щось м`яке й живе. Воно звереснуло, загарчало і вп`яло свої гострі зуби чи кігті морякові в ногу. Той аж скрикнув і впав, намагаючись ухопити істоту та віддерти від ноги. Фімбо кинувся товаришеві на допомогу. Але істота, глухо загарчавши видерлася їм із рук і десь у темряві поділася, тільки очима зблиснула.

- Що воно було? - спитав захеканий Фімбо.

- Не знаю, якась тварина. Може, собака...

- Сам ти собака! - долинув із якогось закутка сердитий рипкий голос.

- Ні, мабуть, це не тварина, - здивовано промовив Снапер. - Ніби й на людину схоже. Тільки не можу збагнути, чого воно все якоюсь волосінню заросло. Ніби й невеличке. А з голосу ніби доросле... Агов, хто ти є?

- Не твоє діло! - огризнулась істота.

- Ото який сердитий, - осміхнувся Фімбо. - Не хочеш - не кажи, а кусатись не треба.

- Тож не треба було мене ногами штовхати!

- Даруй. Я не хотів, - озвався Снапер. - Просто я не помітив тебе в темряві. Не бійся нас!

- Ото сказонув, - пирхнув невідомий співрозмовник. - Нікого я не боюся і боятись не збираюся! Тільки нема чого лізти до мене з усілякими розпитуваннями.

- Твоя воля, - погодився моряк. - Нам і без тебе клопоту не бракує...

Він заходився обережно обмацувати трюм, щось бурмочучи собі під носа. Чути було, як Снапер пересовував якісь предмети, щось бряжчало, рипіло. Нарешті, пролунав його радісний вигук:

- А таки знайшов!

- Що? - поцікавився Фімбо.

- Зараз побачиш...

Тут кресонуло об кремінь, сипонуло іскрами. Нахилившись до іржавого ліхтаря, що стояв на якомусь бочонкові, моряк кресав та й кресав, намагаючись запалити гнота. Невдовзі й доп`яв того, що хтів. Сухо потріскуючи, гніт зажеврів жаром, а далі схопився й полум`ям. Темрява відступила до кутків. З одного з них долинуло гарчання. Піднявши ліхтар над головою, Снапер ступив у тому напрямку.

Притулившись плечима до переборки і витягнувши поперед себе довгі руки з міцними вузлуватими пальцями, на моряка сердито поглядало щось небувале. Воно було заввишки як півлюдини і поспіль заросле довгим жорстким волоссям. Величезні ступні закінчувалися великими твердими кігтями. Ніс, подібний до великого котячого, нервово здригався. З-під навислих бровей на Снапера й Фімбо позирали сторожкі очі.

Оце-то так, - проказав моряк. - Зроду-віку такого не бачив. Людина - не людина... не доберу...

- І добирати не треба! - огризнулась істота.

- Снапере, не чіпай його, - попросив Фімбо. - Не хоче з нами знатися - не треба.

Старий повернув голову до волоханя й додав:

- Ми не зичимо тобі ані найменшого зла і нічого лихого тобі не заподіємо. Як хочеш, то познайомимося, побалакаємо. Ми ж усі тут в однаковій скруті. Так би мовити, друзі по безталанню.

Істота нічого не відказала на це, лише сердито засопіла.

Фімбо скрушно зітхнув і знизав плечима. Посідавши рядком на велику дерев`яну скриню, старий з моряком почали півголосом обговорювати те, що з ними сталося.

Судно рівномірно гойдалося на хвилях. Згори долинали то реготи, то пересвари піратів.

Куди скеровував свого корабля капітан Гулл та чого шукав у безкраїх просторах океану, - про це можна було тільки здогадуватися. Найшвидше за все він просто чигав на те чи інше торгівельне судно.

Невдовзі ліхтар погас, і глуха пітьма знову огорнула бранців. Розмова якось сама собою вичерпалася. Виснажений злигоднями останнього часу і гіркотою втрат, Фімбо непомітно заснув, підклавши під щоку складені човником долоні.

Снапер не спав. Сидячи на скрині й похиливши голову на руки, він усе снував свої невеселі думки. Чував він багато всяких історій про піратів капітана Гулла. І серед них - жодної людяної. Все про якісь жахіття, жорстокість і немилосердя. А ось тепер? Найшвидше за все полонених таки справді продадуть у рабство Мордахові... "І навіщо мені було оце плавання? - подумав Снапер. - Жив би собі, як і жив, у рідному селищі та ловив помаленьку рибу. Ба ні! Забандюрилося пригод на свою голову..." Останні слова він ніби вигукнув подумки та ще й спересердя. І - засоромився. Бож як було не стати до помочі людям, які врятували селище од лихої напасті? І при чім тут пригоди? Моряк потішив себе тим, що ніхто не чує його негарних думок і обережно, щоб не потурбувати старого, вмостився на підлозі обіч скрині. Сон довго не йшов до нього. Але розмірене погойдування судна та монотонний плюскіт хвиль за бортом поволі його заколисали.


* * *


Дрогма сердився. До того ж був переляканий і голодний. Ціле своє життя він разом з іншими грумберами жив у Лабіринтах печер Присмеркових гір. Рідко коли хтось із них видобувався на поверхню - лише тоді, коли котромусь із племені потрібна була цілюща трава снурх. Темної ночі виходили вони з печер, щоб палючим сяєвом денного світла не обпікало їм очей та щоб не стрітися ненароком з людьми.

Тієї злощасної ночі Дрогма пішов по снурх. Його батько - голова ради старійшин - серйозно занедужав, і лише цілюща трава могла поставити його на ноги.

Молодий грумбер виліз із потайної ущелини, що заросла колючим чагарем, втративши при цьому кілька клаптів густої своєї щетини. Сторожко до всього дослухаючись, він квапливо пошкандибав вузьким карнизом до священної галявини, де ріс снурх. Нагледівши собі зрілий дворічний пук цілющого зілля, Дрогма його викопав, обчистив коріння і, обережно тулячи до грудей, повернув назад.

Хмари приховували місяць і зорі. Навколо панувала глуха ніч (звичайно, як на людські очі), але для грумбера, який чудово бачив усе в цілковитій темряві, тепер стояв ясний день. Дрогма поглянув убік.

На самісінькому краєчку карниза росло - за що тільки й трималося - покручене деревце. Воно буквально висіло над ущелиною, дном якої мчала бурхлива гірська річка. На одній з гілок Дрогма побачив прегарну квітку, що розливала круг себе терпкуваті пахощі. Грумбер став, не знаючи, що чинити далі. Річ у тім, що в печерах Присмеркових гір росли тільки мерехтливі гриби та світний мох, а квіток, там ніколи не було. "Якщо таку квітку, - подумав Дрогма, - піднести Гуті, дочці старого Хагена, то, може, вона перестане вдавати, ніби й не помічає мене..."

Думка погнала молодого грумбера на дерево. Він уже й руку простягнув, щоб зірвати квітку, та коріння не витримало додаткової ваги, вивернулося й полетіло в провалля. І потягло за собою молодого невдаху.

Він не розбився, коли впав, - урятувала річка. Але вона ж таки й вимчала його далеко-далеко від рідної домівки.

Щосили уп`явшись у стовбур, Дрогма плив річкою доти, поки вона не винесла його в океан. Яскраве сонце пекло немилосердно, засліплювало й позбавляло останньої сили. Очі від денного світла весь час запливали слізьми. Попрощавшись із життям, Дрогма без пам`яті простягся на зрадливій деревині...

Торговельне судно цілком випадково натрапило в океані на незвичайного звіра і взяло його на борт. Команда неабияк і довго тішилася з нього, посадовивши бідолаху до клітки. А потім на купця напали пірати. Команду вирізали, а Дрогму замкнули в трюмі, щоб спродати дивовижну істоту котромусь із покупців рабів.

"Кляті люди! Грумбери ніколи не мали нічого спільного з ними. І добре робили. Всі воно - жорстокі, брутальні, зажерливі... Нищать усе навколо і навіть один одного вбивають за будь-яку дрібницю..."

Дрогма на власні очі бачив, як двоє моряків на торговельному судні не помирилися за якусь жалюгідну окрушину жовтого металу - його ж бо в печерах грумберів хоч греблю гати. Похапалися за ножі, і лише втручання капітана перепинило криваву різанину, що здавалася вже неминучою.

Дрогма вишкірив зуби й погрозливо загарчав. Він добре затямив людські штурхани та смалкі удари канчуків, коли сидів у клітці. Кривда переросла в ненависть, що як спалахнула одного разу в його серці до людського роду, та так і не згасала відтоді ніколи. А тепер він поглянув на отих двох, що мирно сопіли собі в трюмі. Він легко міг порішити обох. Та щось його стримало.

Ці двоє були не такими, з якими Дрогмі доводилося мати справу досі. Вони його не ображали, не кривдили, не тяглися до нього з кулаками чи копняками, як то бувало, коли Дрогма сидів у клітці. Та й взагалі вони поводилися якось не так. Старший дуже журився і аж тужив через те, що втратив когось близького, а молодший лагідно втішав його. А до всього, вони були такими самими невольниками, як і він.

"Може, ці двоє з якогось іншого племені людей?" - подумав Дрогма і вирішив краще придивитися до них.


* * *


Гулл самотою стояв на капітанському містку, зіпершись на перила. Солоний вітер дмухав йому в помережане зморшками лице. Збоку піратський ватажок (якщо не брати до уваги його розбишацтва та грабунків, що стали вже йому за професію) нагадував бувалого в бувальцях та відважного капітана далекого плавання. Власне, так воно колись і було, та відтоді вже минуло багато літ...

Колись капітан Гулл жив з торгівлі. Водив великі кораблі з товарами через океан і знав усі порти й гавані на узбережжях від північних околиць материка до південного пасма Гуркітливих гір. Не раз та не двічі доводилось йому ставати до бою з піратами. В одній із таких сутичок він мало не загинув. Корабель йому спалено, а тих, хто вцілів, забрано в неволю. Капітан врятувався завдяки справжньому чуду. Весь поранений-переранений, він без пам`яті зваливсь до великої порожньої бочки. В ній і носило його по хвилях багато днів і ночей. Гулл висох, вихуд і майже збожеволів, втративши надію на порятунок.

Та йому не судилося загинути, капітана взяли на борт пірати південного узбережжя. Вони одволодали його, підлікували й поставили на ноги - такий бо велетень!, - щоб потім спродати на невольницькому ринку. Командував ними тупий, але дуже сильний чолов`яга. Капітан Гулл вирішив запосісти його місце. Вміло підготувавши команду, він зняв заколот і доп`яв свого.

Оскільки новий піратський верховода був не з дурних, а до того ж іще відчайдушно сміливий, слава про нього розійшлася невдовзі на все узбережжя. Шибайголови капітана Гулла, якому дали прізвисько Жах, наганяли страху на всіх моряків та прибережні поселення. Вони були невблаганно жорстокими і не боялися, як-то кажуть, ні грому, ні тучі. Навіть пірати з інших кораблів потерпали перед ними. Гулл розумів, що його влада тримається на силі та кмітливості, бо ж що інше могло тримати в покорі злочинців та авантурників, з яких, власне, складалася команда?! Тому він не дуже й опирався їхнім бешкетам та сваволі...

- Агов, капітане, вітер міняється! - гукнув рудобородий здоровань. - Чи не кинути нам якоря десь у затишній бухточці, та не повеселитися на березі? Команда вже віддавна спочинку не має...

Гулл відірвався від перил, обвів уважним оком голий горизонт і перевірив керунок вітру.

- Звертай до берега! - гукнув стерничому. - Підемо до Мордаха.

Судно скипіло пожвавленим гамором. Пірати вправно засновигали по реях. Ставили всі вітрила, щоб надвечір дістатися берега. Хтось загорлав непристойної пісні. Інші дружно її підхопили, і незабаром над хвилями далеко-далеко в океан полився грубий, незграйний, образливий для нормального людського вуха гуртовий спів.

Капітан Гулл незадоволено скривився і швидко збіг трапом до трюму, де тримали бранців. Відчинивши заґратоване віконечко в дверях, він голосно гукнув:

- Огей, потопельці, як ся маєте?

Щось пробурчав Грумбер, десь рипнуло, зачовгало, і коло віконця став набурмосений Снапер.

- У чім річ? - спитався, дивлячись із-під лоба на капітана.

- Йдемо до берега, - весело озвався той. - Надвечір будемо в Мордаха! Чував про такого?

- Ну...

- Ще раз пропоную вам обом доброхіть записатись до моєї команди. Бо як ні, то муситиму спродати вас Мордахові. Візьміть на увагу: я дуже рідко комусь щось пропоную, понадто двічі!

- Нащо ми тобі здалися? Мало тобі отих покидьків у своєму підпорядкуванні? - спитав моряк.

- Це ти добре завважив, - реготнув Гулл. - Покидьків на цьому кораблі не бракує... Але мені б хотілося мати ще й вірних та чесних помічників, а ви, мені здається, саме з таких. Я, бувши вами, довго б не роздумував!

- І ти гадаєш, ми погодимось?

- Авжеж. Іншого виходу не маєте! Ну то як?

Снапер похмуро хитнув головою і з коротким "Ні!" відійшов від віконця.

- Ну, як хочете...Мордах усю кров із вас по краплині виточить. Наплачетесь гірко! Навколішки приповзете, та буде пізно!

Капітан гнівно грюкнув віконцем, гупнув у двері кулачиськом, мало не зірвавши їх із завісів, і, перескакуючи по два щаблі, вигулькнув на палубі. Давши копняка піратові, що нагодився дорогою, Гулл бурею збіг на капітанський місток. Набив тютюном люльку, закурив, пускаючи величезні клуби диму, гепнувся у дерев`яне крісло й поринув у невеселі роздуми.

Намагаючись не привертати до себе уваги ватажка, його підлеглі тихцем посходили йому з очей.


* * *


- Що ж будемо діяти? - стурбовано спитав Фімбо. - Може, спробуємо тікати?

- Куди ж його в дідька втечеш ізвідси.., - згорнув руки на грудях Снапер і загупав ногами. - Хіба як дістанемось до берега?..

У трюмі зависла гнітюча тиша. Чути було тільки, як порипує обшивка судна, що йшло під усіма вітрилами, та коли-не-коли долинали вигуки команд. Голосно зітхнув Фімбо і, схопивши себе за бороду, мало не у відчаї промимрив:

- І звідки тільки беруться отакі? Такі люті, немилосердні й хижі, як оцей капітан Гулл та його розбишаки?!

- А хіба бувають інші люди? - проскреготало раптом із найдальшого кутка. - Всі ви лихі, жорстокі й зажерливі!

Снапер і Фімбо разом здригнулися з несподіванки. Волосата істота довго сиділа тихо в своєму закутку, і вони майже забули за неї.

- Чому це ти таке кажеш, незнайомче? - спитав старий.

- Бо знаю!

- Але ж ми не такі, як пірати! - образився Снапер.

- Усі ви одинакові! Люди завжди завдають болю всім і один одному! Люди підступні й немилосердні! Вони гірші за диких звірів!

- Але ж я геть не навмисне наступив на тебе. Просто я нічого в темряві не бачив, а ти вгородив мені в ногу свої ікла! Я перепросив тебе. Чого ж тобі ще треба?!

- Я тобі не вірю!

- Ну, то й не вір! - моряк спересердя махнув рукою і сів на скриню.

Фімбо звернувся до волоханя сам:

- Послухай-но, незнайомче. Ти ж сам бачив і чув, як Гулл кликав нас у пірати. І чув, що ми відмовились, бо не хочемо нікого вбивати чи грабувати. Вбивати - то великий гріх! Тепер нас продадуть у рабство... Але краще вже рабство, аніж братися до розбою та грабунків. І якби оце зараз Гулл прийшов сюди, ми б йому сказали те, що вже сказали. Чому ж ти нам не віриш?

Знову запала мовчанка. Старий напружено дослухався, але відповіддю на його запитання була тиша. Прикро зітхнувши, Фімбо повернувся до Снапера, збираючись йому щось сказати. І тут із кутка долинуло:

- Мене звати Дрогма...

- А мене - Фімбо, - зрадів старий.

- Мені на ймення Снапер, - відрекомендувався моряк. - Ходи до нас ближче, побалакаємо та з`ясуємо, що тут до чого...

В кутку заворушилося, засопіло, і молодий грумбер постав перед людьми. Він примостився на підлозі навпроти скрині й пильно стежив за кожним людським рухом. Цікавість і обережність помітно боролися в ньому. Все ж перше перемогло.

Фімбо розповів Дрогмі про своє життя з онукою, про те, як з`явився в їхній оселі Ларрі та тяжкі випробування далекої дороги, про горе втрат. Поступово переймаючись довірою до нових знайомих, Грумбер переповів людям свою історію.

А корабель тим часом наближався до берега. Вже видно було в підзорну трубу Бухту відчаю, куди прямували пірати, наперед смакуючи буйну гулянку в пройдисвіта Мордаха. Його шинок так і звався - "Бухта відчаю".

День згасав. Сонце потопало у важких багрових хмарах, що завмерли край обрію похмурими брилами, час від часу прошиваючи їх мідно-червоним промінням. Вітер невпинно гнав та гнав по воді брудно-сірі баранці затривожених хвиль та розбивав їх об прискалки. Крізь прибережні зарості блиснуло яскравим світельцем, ніби запевнило, що й у такій зловісній місцині є людське житло. То світилось у вікнах корчми.

Піратське судно заходило до Бухти відчаю.

16.05.2018 Поезії / Пісня
Веселе жабеня / Пісня | Анатолій Валевський
Попередня публікація: 15.05.2018 Проза / Роман
Джерело (Глава 9) / Нічний гість | Анатолій Валевський
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
14.08.2018 © Наталія Старченко / Повість
Уривки життя. Знайомство
13.08.2018 © роман-мтт / Мініатюра
Серпень-Крадій
09.08.2018 © Наталія Старченко / Повість
Уривки життя
06.08.2018 © Маріанна / Мініатюра
Слова
03.08.2018 © Василенко Андрій Антонович / Повість
Кодована Доля (Ковчег "Еволюції." Глава 10.)
Нічний гість (роман фентезі)
08.05.2018
Нічний гість (Глава 1)
15.05.2018
Нічний гість (Глава 8)
16.05.2018
Нічний гість (Глава 10)
17.05.2018
Нічний гість (Глава 11)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 18  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
09.08.2018 © Суворий
Судетська криза: чехи відкидають ультиматум Гітлера, Європа мобілізується (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Проба сил: Чи Росія може воювати? (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Англія та Франція примушують Чехословаччину віддати Судети (вересень 1938)
07.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Чемберлейн їде до Гітлера (вересень 1938)
06.08.2018 © Суворий
Похід Польщі проти української церкви (вересень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
27.11.2014 © Серго Сокольник
17.09.2014 © Софія
01.12.2010 © Журналіст
15.08.2018 © Надія
12.09.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди