Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.05.2018 08:32Роман
 
Нічний гість
Рейтинг: 5 | 1 гол.
Без обмежень
© Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 11

Маг і чаклун

Анатолій Валевський
Опубліковано 17.05.2018 / 46061

У центрі потемнілого від часу дубового стола на витонченій срібній підставці блимав синім полум`ям кришталевий фіал - життьовий маяк Ларрі. Доти, поки він світився, принц був живий. Кілька разів відтоді, як Ларрі подався до світу Джерела, сяйво слабшало до ледь помітного, а потім знову набирало сили, отже, Ларрі втрапляв у найважчі пригоди, і життя його висло на волосинці.

Камілл дуже неохоче розгорнув прадавню книженцію забутих-перезабутих заклять. На пожовклих і вже аж крихких аркушах пергаменту колихалося лякливим відблиском полум`я великої воскової свічки. Зубаті морди преогидних витворів із криваво-пожадливим осміхом шкірилися на старого мага зі сторінок темної книги, немов кепкували з нього. Дмухнуло холодом вологих підземель.

Ніколи досі Камілл не вдавався до чорної магії, слугуючи тільки світлові й добру, але тепер був особливий випадок. Маг намірився обережно й непомітно дістатися задумів Гіркана. Накресливши пентаграму і тричі голосно вичитавши магічне закляття, він вислизнув із тілесної оболонки.

Все довкола змінилося. Зостався лише стіл, край якого, згорнувши на грудях руки та похиливши голову, сидів Камілл, точніше, його тіло. Навсібіч од нього тяглися численні коридори. З них лилося сяєво найрізноманітніших відтінків - від сніжно-білих, до темно блакитних, майже синіх. Ці незримі в реальному житті коридори провадили до душ магів, що населяли світ Санфлауера. І від одного з таких ходів відгонило могильною пітьмою. Він був надзвичайно похмурий і навіював крижаний жах.

Поглянувши на себе збоку, Камілл задоволено мугикнув і легесенькою сріблястою тінню прослизнув до найтемнішого з коридорів, звідки йому назустріч котилися потужні хвилі злості. Саме цей шлях мав довести його до чорної душі Гіркана, де б вона не була. Ось воно - єство магічних коридорів підсвідомості.

Камілл поспішав. За всяку ціну йому треба було повернутись у своє тіло до схід сонця. Тіло сконає, а неприкаяна душа піде в одвічні мандри по лабіринтах підсвідомості, і з мага станеться примара.

Що далі просувався Камілл, то все важче йому було переборювати хвилі лютої злості. Вони просто-таки одпихали його. А стіни, вкриті огидним ворушким слизом не пускали. Жадібно прицмокуючи, вони тяглися до мага покорченими виростами, що так і прагнули припасти до нього та насмоктатися тепла живої душі.

Нарешті далеко попереду вималювалася хистка пляма виходу. Наблизившись до нього, Камілл обережно зазирнув до величезного похмурого залу - осереддя безмежної зненависті до всього живого. Маг аж здригнувся з огиди й завмер, бо те, що він побачив, на якусь часинку спаралізувало його волю й узяло в крижані лабети його розум.

На чорній базальтовій плиті пульсувало щось до краю потворне. Таке, чого Каміллові ще зроду не доводилось бачити, а набачитися замолоду йому судилося всякого. Тулуб складався з сили-силенної зміюватих виростів, щетинястих павучих покручених лап, якихось криваво-червоних пухирів та ще чогось, що й назви не мало. Все ворушилося, смикалося, корчилося, звивалося. Язики темного полум`я раз у раз спалахували в глибинах пекельної почвари, вивергаючи клоччя їдучого диму та запинаючи все смородом. Це була Гірканова душа.

Перемагаючи огиду, Камілл спробував був обережно пробратись до свідомості страховиська. Але воно зачуло щось не своє. На мить завмерло, а тоді люто ринуло на мага. Камілл ледве встиг витворити круг себе захисну сферу. Невеличка його срібляста постать зіщулилася під безміром нищівної потуги, що впала на неї, і аж захиталася з напруги. Над Каміллом нависла гігантська туша чорного тарантула, обсипаного жаскими бородавками. Зі щелеп його скапували масні краплини бурої отрути. Тарантул силкувався прокусити захисну сферу, але вона не піддавалася.

І тут павук відступився й ніби заспокоївся. Він присів на задні лапи, розплатавши по базальту щетинувате черево, й вилупився на мага пучками тремтливих очиць.

- Я пізнав тебе, старий! - тріумфально пролунав голос Гіркана. - Ти, Камілл, придворний маг короля Санфлауеру. Не сподівався від тебе аж такої сміливості. Відомо ж бо, скористатися зі знань чорної магії здатен не кожен - для декого це може стати згубою. Але так чи інакше, а ти вже тут. Тим гірше для тебе!

Камілл не озивався - тільки напружено стежив за чаклуном. Він уже збагнув, що допустився фатальної помилки й потрапив до пастки. Гіркан набагато могутніший за старого мага. Камілл був певен, що довго супроти нього він не вистоїть. Лише хитрість могла чимось зарадити.

- Мовчиш, старий?! Гаразд, мовчи собі. Я не вбиватиму тебе. Краще я напою твою душу чорною отрутою та закину її до лабіринту Забуття. Звідти ще ніхто й ніколи не повертався. Та це ще не все. Щоб твоя мука була ще нестерпнішою, я покажу тобі загибель твого улюбленця - принца Ларрі. Дивися!

Над павуком зависла пітьма. Далі спалахнуло фіолетове сяєво, і в ньому маг побачив розбурханий океан. Спалах! Розлетілося на друзки вітрильне судно. Ревуча хвиля накрила Ларрі, що даремно намагався вхопитися за рятівну дошку. Мигнули обличчя якихось незнайомих людей, яких також поглинула стихія. І сяєво зникло. Тарантул неквапно звівся на ноги, і голос Гіркана прогуркотів:

- От і все! Тепер я візьмуся до тебе!

Павук випнув могутні щелепи й рушив до Камілової сфери. Залом аж попід самісіньке його височенне склепіння перекотилося страшенне руйнівне закляття. Але тої ж таки миті, напруживши всі свої розумові зусилля, Камілл кинувся назустріч павукові, прослизнув під його важелезним черевом і, срібною зіркою блиснувши у похмурому залі, влетів до коридору й помчав туди, звідки був виринув. Хвиля шаленої люті наздогнала його вже десь на півдорозі до виходу і мало не згасила свідомості. Але Каміллові ще стало сили дістатися свого тіла, ввійти туди і замурувати вхід до Гірканової душі не підвладною нікому іншому, крім самого мага, замовою.

На схід сонця небо посвітлішало. Перші несміливі зблиски черкнулися об краєчок пухнастої хмари й запалили передсвітання. Танучи холодною росою на травах, поповз на схов до глибоких ярів нічний туман. Сонно заворушилися по курниках кури. Гучно залопотів крильми і подав хрипкуватий голос півень. До нього приєдналися інші, сповіщаючи білому світові, що новий день настав.

Старий маг усе ще горбився за столом. Його запалені безсонням повіки тяжко нависли на очі. Бліді сухорляві пальці, що тисли до столу велику грубу книжку в шкіряній оправі, дрібнесенько тремтіли, немов з великої напруженості. Тіло заклякло. Камілл ледве зводив дух. Ломило в скронях, серце ледь теліпалося. Поволі, поступово вертав до пам`яті старий маг. Нарешті розплющив очі і здригнувся.

Нелегкою, ох, нелегкою ж була зустріч із чорним чаклуном! Десь у неосяжних глибинах незнаного Камілл зіткнувся з Гірканом і лише завдяки неймовірному душевному зусиллю та дрібочці таланту йому пощастило видобутися зі смертельної пастки. Мага це дуже налякало. Він із жахом уявив собі, як його душа болісно побивається в лабетах могутнього чаклуна, а мертве його тіло поволі холоне в безлюдній кімнаті...

Камілл на превелику силу звівся із крісла, похитнувся й підступив до старовинної шафи з різьбленими дверцятами. На полиці знайшов скляну пляшку з еліксиром, що відновлює сили. Він хапливо ковтнув кілька разів цілющої рідини і відчув полегкість. Тоді Камілл знову повернувся до столу й важко зіперся на стільницю - аж вона рипнула. Поволі, немов усе відкладаючи мить неминучого лиха, благально звів очі до життєвої сили принца.

Кришталевий фіал рівно й весело сяяв блакиттю!

- Живий! Ларрі живий! - прошепотів Камілл. - Отже, надія не вмерла!

"Але Гіркан про це не знає, - майнула радісна думка. - Він певен, що юнак загинув".


* * *


Полчиська Гіркана ледве плуганились до столиці Санфлауеру, бо хорбути і грижлі в їхньому складі були дуже неповороткі. Надзвичайно потужні, з кігтями та іклами, здатними перерубати найнедоступніші кам`яні твердині, але - дуже забарні, просто-таки мляві в рухах та геть не меткі на розум. Тупаки тупаками. А все ж по цій лавині лишалися на землі позбавлені найменших ознак життя пошматовані, перемолочені, переплюндровані пустелі. Чого, власне, й прагнув Гіркан. Та найбільше задоволення він мав, коли поглядав, із яким німим жахом людність Санфлауеру ждала своєї долі, як страждала, мучилася й уболівала душею, чекаючи неминучої загибелі.

Певна річ, загибель могла б насуватися швидше. Можна було б рушити на столицю із загоном несмертенних мурлогів, не покладаючись на неоковирних і длявих грижлів та хорбутів. Але мурложаче військо Гірканові неабияк змаліло. Коли гналися за принцем у нетутешньому світі, безодня, що раптом розступилася посеред річки, поглинула всіх Гірканових вояк, які брали участь у гонитві. Тепер у нього зосталося, може, з десяток оцих виплодів чорної магії. Щоб надбати собі їх більше, Гірканові просто не ставало снаги. Кожен мурлог для свого витворення потребував величезної кількості магічної енергії. А вона була потрібна для здійснення інших зловорожих задумів. А до того ж, куди його квапитись, коли попереду ще ціла вічність?! На превелике щастя, пішов у небуття Ларрі зі своїм мечем із Небесного каменя - єдиною зброєю, що могла протистояти Гіркановому війську.

Отже, поспішати нема куди. Проте чаклун гнівався. Аж перекривився спересердя, згадавши старого мага, що насмілився поткнутися до нього. Та ще й не отак собі, а з чітко окресленим наміром добутися до свідомості чаклуна. Ти ба, який зухвалець! Проте Гіркан вчасно помітив його присутність. І дістав чудову нагоду покласти нарешті край стариганові. Про інших королівських магів та порадників Гірканові було байдуже - він їх мав не більше, ніж за дешевих штукарів. А от що до Камілла, то він був єдиним, здатним хоч на сякий-такий, хай навіть і даремний, опір. Та старий раптом вислизнув з Гірканових рук у момент, коли, здавалося, вже ніщо не могло його порятувати.

Гіркан люто гупнув кулаком у бильце трону, рвучко схопився й попрямував до потайної кімнати, розташованої в одному з найдальших закутків свого похмурого палацу. Чорні тіні, причаєні по всіх кутках понурої зали, безшелесно потяглися за своїм паном, видовжуючись хвилястими смугами.

Проказавши заклін, що розсував стіни, чаклун пройшов крізь мур і опинився в круглій, як колодязь, і дуже високій кімнаті. На відміну від інших приміщень палацу, тут було не темно. Криваво-червоне сяєво заповнювало всю шахту, висвітлюючи зловісні символи чорної магії, що вкривали мури згори донизу. Чарівні числа на підлозі й стелі пульсували, немов живі. Це було Гірканове лігво. Тут він удосконалював свою потугу, силкуючись осягнути холодним розумом суть живої природи.

З людьми чаклунові було просто: кожен мав своє дошкульне місце - гріхи, таємні нахили, потяг до розпусти. Через усе це чаклун запосідав душі нещасних і обертав їх собі на рабів. Але траплялися кришталевої чистоти душі, до яких Гірканові було зась. От як у тієї гордої і несхитної лісової мавки, яку Гіркан викрав багато років тому. Вона мучилась, каралась у глибокому підземеллі, але її чиста душа не давалась на поталу чаклунові.

Гіркан хотів панувати не лише над людьми, а й над птахами, рослинами і тваринами. Їх він теж карав, немилосердно нищив, обертав на що завгодно, але слугувати йому вони не хотіли. І навіть найчорніша магія нічого не могла з цим вдіяти.

Делікатна слабка жінка, що не мала снаги навіть власне тіло захистити від Гірканових покарань, мала нез`ясовну владу над живою природою. Птахи й звірі залюбки виконували кожне її бажання, дерева й трави зростали там, де вона вказувала. А Гірканові досягти такого ніколи не вдавалося. Слухались його і слугували йому лише ті почвари, що тільки й могли зродитися з його чаклунської енергії.

- Я наймогутніший із чаклунів! Я перевершив у знаннях навіть жерців Нгала! - вигукував раз у раз Гіркан. - А її душа мені не піддається!

Він аж сичав з люті на таку очевидність. Певна річ, він дуже легко міг би мавку вбити. Але який би з цього мав зиск? В одній із заборонених книжок чаклун вичитав, що вміння панувати живою природою може бути передане комусь іншому лише з доброї волі того, хто таке вміння має. Отже, треба за всяку ціну домогтися такої доброї волі в мавки. Але як? Єдиний шлях - знайти дорогу до її душі.

Він проказав іще одне заклинання. Частина підлоги десь поділася, і перед очима роззявилась голодна пащека темної глибочезної криниці. Звідти, з вологої пітьми підземелля, поволі виринув прозорий діамант, що сяяв сліпучим блиском, і завмер проти примруженого ока чаклуна. В осередді чудового каменя ряхтіла зеленкувата іскринка. Це була чиста і ясна душа лісової мавки - зеленоокої Айріс, Ліниної матері. Гіркан пильно вдивлявсь у діамант, намагаючись знайти бодай найменшу тріщинку чи шкалубинку, щоб за неї зачепитися та влізти в незайману душу. Нема! Коштовний камінь усе так само сяяв своєю ідеальною цілісністю й нескаламученістю.

- Віддай мені свою силу й знання! - вицідив крізь зуби чаклун. - Пущу тебе на волю...

- Ні! Цього не буде ніколи! - пролунав спокійний голос Айріс.

- Я мордуватиму тебе вдень і вночі - цілу вічність. Кожна мить твого життя буде стражданням, а сни переповняться отрутою пекельних видів! - прогарчав Гіркан. - Підкорись мені!

Відповіддю йому було тільки зневажливе мовчання.

Тоді Гіркан викреслив у повітрі спеціальний знак і ступив назад. Спалахнула блискавка, вдаривши синім полум`ям у діамант. Бризнули іскри. Наступна блискавка розпанахала простір і вдарила згори. За нею ще одна, ще і ще... Розжарені щупальці люто шмагали благородний камінь, скапуючи розплавленим металом у темну криницю, немов вогненний водопад.

Чаклун причаївся під стіною, силкуючись ухопити хоч уривок думки катованої мавки. Він сподівався знайти дошкульне місце в її душі. І таки намацав:

- Донечко... Ліно...

Гірканові зіниці спалахнули зловтішним жовтогарячим полум`ям. Він ляснув пальцями. Блискавки згасли. Чаклун уп`явся важким поглядом у душу Айріс і зловтішно промовив:

- Спіймалась, мавко! Тепер ти моя! Я розшукаю твою донечку, а тоді побачимо, чи довго ти ще опиратимешся...

- Ні! - розлігся відчайдушний зойк.

Лице Гірканові перекособочилось подобою жахливої усмішки. Він таки має рацію! До будь-якої душі можна розшукати лазівку! За життя дочки Айріс розкриє йому таємницю живої природи. А далі... Він махнув рукою, і мавчина душа запалася під землю. Криниця затулилася.

Чаклун повернувся до свого тронного залу й витворив посеред нього чорну хмару. Вмостившись якнайвигідніше на троні, заходився пильно вдивлятись у ворушкий морок, сягаючи зором у той світ, звідки свого часу було викрадено мавку. Чорні нитки темряви павутинням обліпили хмару. Поступово в центрі її висвітилося: зимовий ліс, заметена снігом галявина, посеред неї чорніє згарище. У цій картині чаклунові примарилося щось дуже знайоме. Він аж подався вперед од несподіванки. Так! Так! Це була та сама галявина, де стояла дерев`яна хата, що дала притулок Ларрі.

Чаклун відхилився на троні й примружив очі. Згадав коротку сутичку на березі річки і пліт з утікачами. Межи ними була й дівчинка. Очевидно, дочка лісової мавки. Але ж вона разом із принцем потонула в хвилях штормового океану!

Гіркан загарчав, люто постискавши кулаки.

Багрове полум`я у світниках опало, затремтіло немов із жаху. Навіть темрява по кутках, здавалося, зіщулилась, втискаючись у стіни. Здригнувся й увесь палац, як перепуджена жива істота.

Страшний був у гніві Гіркан-змієголовець!


* * *


День випав спекотний. Через головні ворота до столиці плинув та й плинув рипливий та розплаканий багатоголосий потік утікачів. Хто їхав кіньми, хто чвалав пішки, тягнучи на плечах хатнє манаття. Всі обличчя понурі й заклопотані, а декому в очах залягло безмежне жахіття. Місто гуло, як потурбований вулик. Боязко позираючи на захід, люди обговорювали останні новини, що не віщували нічого доброго: на столицю Санфлауера сунула страшенна ворожа сила. Усе живе тікало од неї, сподіваючись на порятунок у серці держави, під захистом короля Елдуїна.

В самому місті мерщій укріплювали давню фортечну стіну. За нею виростала нова - грубіша і вища. Працювали всі - від старого до малого. Над горнами кузень день і ніч здіймалося полум`я та клубочилось димом - кували мечі, наконечники до списів і стріл. На баштах ставили далекобійні катапульти, висаджували на стіни важкі кам`яні брили, готували дрова та казани, щоб варити смолу.

На балконі королівського палацу мовчки стояв Елдуїн. Біль розлуки з улюбленим сином - спадкоємцем трону, та безмежне горе лихоліття, що сунуло на країну, пристарили короля, але не зігнули його.

Елдуїн дивився туди, де край самого неба за далеким західним лісом, простяглася поки що ледь помітна присмеркова запона. Звідти, із заокраєнних земель сунуло нещадне, люте й кровожерне військо Гіркана. Воно наближалось повільно, але неухильно.

З глибини залу долинули відлуння чиєїсь квапливої ходи.

Король, стиснувши перила, завмер, чекаючи щонайгірших новин: інших тепер не надходило.

На балкон ступив Камілл.

- Я з лихою звісткою, ваша величносте.

Елдуїн гірко всміхнувся, хитнув головою:

- Кажи, мій давній любий друже. Я вже звик до них. Відтоді, як Ларрі пішов од нас, минуло багато-багато днів, але жоден з них не сяйнув доброю звісткою...

- Ларрі живий, ваша величносте! - сказав Камілл. - Хай оце втішить вам серце. Хоч принц не раз побував у різних тарапатах, зазнав найтяжчих, іноді смертельно небезпечних випробувань, він усе ще живий. І йому на разі ніщо не загрожує.

- Чого ж ти кажеш, що прийшов із лихою звісткою?

Старий маг насупився. Він став попліч короля й замислено подивився в бік західного кордону. Мовчав, ніби пригадуючи щось давнє-давнє. Легенький усміх майнув в очах і тут-таки згас.

- Пам`ятаєте ті далекі роки, коли ми блукали по Незвіданих землях, шукаючи печатку, що затуляла ворота Мертвого світу?

- Пам`ятаю, як сьогодні, і ніколи не забуду! - Елдуїн приплющив очі. - Ми ж були тоді геть молодими - ти і я. Там, у тих землях, я стрів Анабель. Боже милий, як давно те було...

- А пам`ятаєте чаклунів Чорної гори? - все ще допитувався Камілл.

- Звичайно. Ми ледве тоді подолали їх. А по тому нам довелося битися з Великим Бертоном. Але... з якого дива ти раптом почав розпитувати про це?

- Бо сьогодні я мав сутичку з душею Гіркана і лише чудо мене від нього врятувало. Він має таку силу, яка в сто разів переважить силу чаклунів Чорної гори, і ця сила щодень зростає! Гіркан уже перевищив у знаннях самих жерців Нгала! Практично він непереможний. Отже, маючи навіть воду із життєдайного Джерела, нелегко буде впоратися з ним. Добре те, що Гіркан не знає про те, що Ларрі живий!!

Елдуїн болісно скривився:

- Невже навіть ти, Камілл, не можеш протистояти йому, отому кровожерцеві?! – глухим голосом спитав він.

- Ні, мій царю... – сумно відповів Камілл. - Я безсилий супроти нього. Єдина наша надія - Ларрі!

Елдуїн трохи помовчав, а потім обережно поцікавився:

- Це правда, що чисті води нашої Етері скаламутніли?

- Правда...

- Але ж такого не бувало навіть за часів панування чаклунів Чорної гори!

- Гіркан винищує все живе... Витоки річки опинились на сплюндрованих, змертвілих землях, і тепер сама Етері може змертвіти...

Король, міцно стуливши вуста, похитав головою.

- Скажи-но мені, Камілле, - знову здійняв він мову, важко видобуваючи з себе слова. - Може, треба повивозити людей, поки маємо ще час?

- Куди?

- За океан...

- Це нічого не дасть. Якщо ми не вистоїмо в бою, що на нас чекає, то порятунку вже не буде нікому й ніде, бо Гіркан плекає заміри на всевладдя над Всесвітом...

Давні друзі замовкли і знову звернули погляди до західного кордону королівства. Звідти невблаганно наповзала лавина жахливої смерті. Але ж саме звідти, із заходу, мала надійти й допомога... 

17.05.2018 Проза / Роман
Бухта відчаю (Глава 12) / Нічний гість | Анатолій Валевський
Попередня публікація: 16.05.2018 Поезії / Дитячий вірш
Что такое интерес / Детские стихи | Анатолій Валевський
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
26.05.2018 © Іван Петришин / Казка
Богині Гризоти (ПРИТЧА)
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
Нічний гість (роман фентезі)
08.05.2018
Нічний гість (Глава 1)
16.05.2018
Нічний гість (Глава 10)
17.05.2018
Нічний гість (Глава 11)
18.05.2018
Нічний гість (Глава 13)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1
Переглядів: 9  Коментарів: 3
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 17.05.2018 14:44  © ... для Лора Вчерашнюк 

Дуже приємно читати такі відгуки! Щиро дякую! 

 17.05.2018 12:41  Лора Вчерашнюк для © ... 

Чудово описуєте структуру душ - чорної і світлої - фантазія включається!!!! Картинки самі встають перед очима - барвисті))) Дякую))) 

 17.05.2018 12:41  Лора Вчерашнюк для © ... 

Чудово описуєте структуру душ - чорної і світлої - фантазія включається!!!! Картинки самі встають перед очима - барвисті))) Дякую))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +20
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +32
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +27
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
14.09.2012 © Микола Щасливий
04.10.2011 © Марина
23.09.2016 © роман-мтт
03.04.2018 © роман-мтт
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди