Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.05.2018 15:00Роман
 
Нічний гість
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 12

Бухта відчаю

Анатолій Валевський
Опубліковано 17.05.2018 / 46066

Немов руки, зняті в німому благанні до небес, із води тут і там сиротами стирчали гостроверхі скелі - уламки могутнього гірського хребта, що круто збігав в океан. Здавалося, велетенське горбате чудовисько припало мордою до води і силкується вихлебтати море до самого дна.

З-за найдальшої відноги гострякуватого пасма боязко виткнувся блідий місяць. Він непевно здирався вершинами гір і сторожко зазирав до роззявленої пащеки курного вулкану. Темно-червоний одсвіт лави, що клекотіла тому в горлянці, відбивався од місячного кружала й упав на мідні води затоки. Вода від цього набула зловісного кривавого відтінку й викликала неперебутнє - аж до відчаю - спустошення в душі.

Піратський корабель, лавіруючи межи хижими скелями, помалу підходив до берега.

- Що й казати, невесела місцина… - насуплено зауважив Фімбо.

Він спирався плечем на перила сходів, що провадили на капітанський місток. Поруч з ним нерухомо стояли Снапер і Дрогма. Всім трьом було позв`язувано за спиною руки. Вони пильно вдивлялись у незнайомі обриси непривітного берега. Навіть пірати, що вже не раз бували тут, попримовкали - наче боялись розтривожити гнітючу тишу.

- Авжеж, радісних відчуттів цей овид не навіює.., - погодився капітан Гулл. - Ну, та хай! Веселіше буде в Мордаха!

- Коли б не так! - пробурчав котрийсь із піратів. - Скільки я його знаю, частує таким гидотним пійлом, що тільки пацюків по трюмах труїти...

- Свята правда! - підтримав другий. - Жадібнішого й хитрішого корчмарюги світ не бачив! Як на мене, то його вже давно слід було б почепити на реї догори дригом!

- Спокійно, - всміхнувся Гулл. - Ви ж бо всі знаєте закон: Мордахів шинок - це нейтральна територія. Хоч я й сам до цього сухопутного щура довіри не маю, але закон - то закон. Гадаю, сьогодні йому доведеться неабияк попотрусити свої питні запаси!

Капітан скинув оком на бранців. На мить у його погляді сяйнуло чи то жалем, чи то сумнівом, але враз і зникло. Гулл став обличчям до своїх шибайголів і заходився подавати команди.

Судно підходило до великого причалу з колод, де вже гойдався інший пришвартований корабель. На його бізані маяв золотавий вимпел гільдії работоргівців південного узбережжя, а палубою походжали двоє чорношкірих вартових із довгими - на половину людського зросту - кривими мечами.

- От якби поскубати оцих угодованих індиків.., - замріяно проказав рудобородий пірат, жадібним оком накидаючи на чужий корабель. - Певен, що їхні трюми напхом-напхані коштовними товарами або, може, й золотом.

- Але закон нейтральної території забороняє будь-які ворожі дії в бухті.., - із жалем заперечив Гулл.

- А що нам до того закону?! - розгарячкувався рудий, - наскочимо несподівано - ніхто й не загледиться! А Мордахові язика прикоротимо, щоб не патякав зайвого!

- Еге ж! - радісно загомоніли пірати. - Прикоротимо... разом з головою!

Банда зареготала, чекаючи, що скаже капітан.

Гулл насупився, стиснув кулаки, аж кісточки на пальцях побіліли, і дуже тихо, але цілком виразно промовив:

- Закон - то закон! Із того, хто його порушить, я своїми руками здеру живцем шкіру і сам-таки повішаю на реї... Усі втямили?!

Пірати злякано розступилися.

Тим часом судно торкнулося причалу. На берег полетіли швартови. Їх підхопили якісь гультіпаки, обкрутили круг товстелезних дрюків, що стирчали на пірсі. Глухо гепнули на причал сходні, сполучаючи корабель з берегом. Застугоніли підбори піратів, що гамузом ринули на берег. За ними зійшли бранці. Капітан Гулл, як і годилося залишив корабель останнім.

Довгою кривулястою вервечкою, що повторювала закрути стежки, потяглося піратське кодло поміж валунами та скелястими виступами на крутий берег. Стежка, вибігши на верхівку стрімчака, вперлась у ганок двоповерхового будинку з просторою терасою, вкритою висушеним пальмовим листом. У вікнах яскраво світилося, а з розчинених дверей линув багатоголосий гомін: лайка, вигуки, сміх; хтось горлав п`яної пісні. Це був шинок Мордаха.

На порозі, потираючи руки й улесливо посміхаючись, стояв сам господар. На зріст він був не з таких-то вже й дрібних, але догідливо зігнута спина робила його схожим на приземкуватого горбаня. Масивний ніс нависав над вузькою горішньою губою, мало не торкаючись її. Підборіддя його було навскісне, а зарослі щетиною вуха хижо тулились до потилиці. Усе це разом викликало огиду, особливо ж понадто невеличкі, як у щура, позападалі очиці, що тепер масно поглядали з-під настовбурчених брів. Але якби комусь пощастило зазирнути до цих очиць глибше та розгледіти душу шинкаря, той ужахнувся б: бруднішої душі ще треба було б пошукати. У гнилому Мордаховому серці віддавна загніздилися безмежна жадібність, чорна заздрість і зненависть до всіх без винятку.

Шинкар обвів поглядом прибулих, наче складав кожному ціну. А коли побачив капітана Гулла, тієї ж миті улесливо вишкірився:

- Ласкаво просимо до "Бухти відчаю", любі гості!

- Мордаху, а чи знайдеться в тебе пристойне вино? - спитав шинкаря піратський ватажок.

- Певне що так, пане. У мене всі вина добрі!

- Та ні, - засміявся Гулл. - Я маю на увазі справді добре вино, а не те гидке пійло, яким ти частував нас минулого разу!

- Коли ж це таке бувало?! - нещиро здивувався Мордах. - Невже не догодив? А втім, чого нам тут стояти на порозі? Прошу до господи, там і розберемося, що до чого. Я завжди радий вас бачити...

Шинкар став набік, пропускаючи піратів. Потім плеснув у долоні, щось наказав служникам і рушив слідом за гостями.

Щойно капітан Гулл разом з командою ступив до шинку, там запанувала тиша. Лише котрийсь із найзавзятіших гультіпак, що сидів плечима до дверей і не бачив прибулих, не перервав гучної, тільки самому йому зрозумілої пісні. Завваживши, що всі поглядають у бік входу, він незадоволено гарикнув:

- У чому річ?

- А й справді, чому це всі позамовкали? - поцікавився ватажок піратів.

- Капітан Гулл.., - прошелестіло над столами.

І враз найзатишніший куток залу спорожнів, і пірати веселою юрмою попрямували до звільнених столів. Умить протверезілий співака теж кудись подівся, ніби його тут і не було зовсім.

Гулла та його команди скрізь потроху боялися. І недарма. Капітан зажив собі вельми лихої слави на узбережжі.

- Агов, Мордаху! - гукнув Гулл на шинкаря. - Де ж твоє вино, що ти нахвалявся?

- Зараз буде. Може, ще чогось бажаєте?

- Він іще питає! - розсердився верховода морських розбійників. - Мерщій тягни сюди все, чого маєш найліпшого та найсмачнішого. Та не барися, бо мої молодці тобі все кубло перекинуть!

Мордах уклонився, але з місця не зрушив.

- Перепрошую, пане, капітане. А чим платитимеш?

- Та чим хочеш! - вибухнув пірат. - Але якщо мені зараз-таки не принесуть чогось їстівного, я тебе самого засмажу на печеню!

Мордах тричі ляснув у долоні. В ту ж мить звідки й не взялися слуги, несучи величезні тарілки. Пірати дружно накинулися на поживок. Полоненим порозв`язували руки, дали попоїсти, а потім знову пов`язали та посадовили на підлогу побіля столу.

Незабаром якось непомітно в шинку не зосталося жодного з відвідувачів, окрім команди піратського корабля та її невільників. Мордах сторожко підсів до капітана й повів обережну мову:

- Я бачу - ви маєте живий товар.., - завважив, витираючи фартухом окраєць столу та кутиком ока стежачи за реакцією пірата.

-Ну, то й що? - примружився капітан.

- Я, мабуть, узяв би його як частинку плати. А решту золотом.

Гулл осміхнувся й з цікавістю вбив очі в Мордаха:

- Гм... А за яку ж частину платні цінуєш ти оцих трьох?

Обвівши пильним поглядом невільників і щось зміркувавши, шинкар замислено поворушив губами, промимрив щось сам до себе під ніс й заходився загинати пальці, очевидно, виважуючи зиск. Далі обережно проказав:

- З великої шани до вас, пане капітане, я погодився б зарахувати половину боргу за оцього старого, моряка та їхнього волохатого звіра... Тільки з величезної поваги до вас!

- А друга половина?

- Ви дасте мені сто монет і оцей симпатичний кинджалець, що теліпається на вашому паску, - сутий дріб`язок. Тоді й матимемо весь розрахунок.

- Тримай свої брудні лапи від оцього кинджалика далі - він мені самому до вподоби!

- В такому разі дасте мені сто двадцять монет, згода?

Трохи помовчавши, Гулл ковтнув вина, закурив сигару і, пустивши клубок диму мало не межи очі Мордахові, перехилився до шинкаря через стіл. Весело йому підморгнувши, пірат лагідним голосом промовив:

- Я віддам тобі оцю трійцю - і квит!

- Але ж...

- Жодних "але"! Крім того, мої молодці сьогодні не будуть бешкетувати, і це збереже тобі не менш як п`ятдесят монет. А ще затям собі: я не люблю, коли зі мною сперечаються! Тим більш, якийсь сухопутний пацюк!

Гулл одхилився на бильце і гучно зареготав. Пірати підтримали верховоду свистом, гуком, тупотінням. Дехто встав, чекаючи лише знаку свого зверхника. Мордах зіщулився, зацьковано роззираючись довкола. Десь у глибині його очей зблиснуло недобрим. Але цього ніхто не помітив. А він несподівано легко з капітановою пропозицією погодився. Устав з-за столу, розплився усмішкою й вигукнув:

- Комусь іншому я б не поступився. Але капітан Гулл - найдорожчий мені гість і найліпший приятель! Згода на все! А щоб закріпити нашу умову, принесу зараз вина - кращого на все океанське узбережжя не знайдете.

Пірати збуджено загомоніли.

Мордах, ховаючи підступні очі, метушливо схопив глека й зник за дверима. Супроводивши його поглядом, капітан Гулл дещо спантеличено промимрив:

- Отакої... Чого це раптом наш шинкар став таким привітним? Якось це до нього не клеїться...

Але в цю мить стусанина між піратами відвернула його від дальших роздумів. Коли капітан порозборонював та погамував своїх підпилих забіяк, він уже й забувся про дивну поведінку Мордаха.

Зайшло двоє слуг. Вони понакладали на шиї бранцям широкі кільця, сполучені між собою сталевим ланцюгом, і повели їх до виходу. При самих дверях Снапер несподівано повернувся і, гнівно блиснувши очима, гукнув до Гулла:

- Ти - брудний бандит! Як ми з тобою десь іще здибаємося, стережися: я тобі того, що ти з нами вчинив, не подарую!

Усі аж завмерли на цю мову. Але всупереч сподіванням, Гулл спокійно подивився на моряка й стомлено відповів:

- Сміливий чоловік! Я щиро шкодую, що ти не пристав на мою пропозицію... Але що сталося, те сталося. Доля та обставини граються нами... Прощавай!

Капітан духом вихилив кубка й прикрив долонею очі, поринувши у роздуми. Пірати знову загомоніли.

А невдовзі вигулькнув і Мордах з глеком вина. За ним ступали слуги, кожен з яких тримав іще по два глеки. Вино порозставляли на столи й почали наливати. Господар сам прислуговував капітанові, догідливо посміхаючись та не шкодуючи лестощів.

Задуха, пелена тютюнового диму та міцне вино зробили своє: пірати один по одному почали падати під столи в кам`яному сні. Гулл силкувався збагнути, що воно діється, але в очах йому закружляло іскрами, в голові стуманіло, і він теж почав сповзати вниз. Вже падаючи, він з останніх сил спробував дотягтися до горла Мордаха, який зловтішно поглядав на безпорадних.

-Отруйник! - прохрипів Гулл і впав.

Шинкар задоволено потер долонями. Ні, він не був отруйником. Бо ж і нащо?! Адже пірати теж могли стати товаром до продажу. А живий товар - це найкоштовніший у світі крам! Саме тепер гостював у Мордаха работоргівець Глір, прибувши з далекого південного узбережжя по нову партію невільників. От і випала нагода спродати йому піратів за рабів.

Червоне вино, що ним Мордах частував капітана і його команду, добре-таки настоялося на дурманній сон-траві. Жоден з піратів не прокинеться до ранку, а коли попрокидаються, то будуть уже далеко від Бухти Відчаю. Всі, крім капітана Гулла. Для нього Мордах приготував дещо іншого. Давно вже його душа палала прихованим вогнем зненависті до сміливого й незалежного моряка.

- Прошу, Гліре, забирай свій крам! - голосно гукнув шинкар.

Рипнули потайні двері під сходами на горішній поверх, і до залу ступив високий худорлявий чоловік. Одним оком він дивився на Мордаха, а другим зизував на кінчик власного хижо вигнутого носа. За ним зайшло десятків зо два темношкірих послугачів. Усі в довгих смугастих халатах, у ряснобарвних тюрбанах на головах та з кривими шаблями і довгими вузькими кинджалами на пасках. Підкоряючись наказові свого пана, вони позаковували сонних у кайдани і заходилися виносити їх із шинку. Ніхто при цьому не мовив ані слова. Лише Глір щось зосереджено мимрив собі під носа, передаючи Мордахові золоті монети з тугого гамана, що теліпався на його широкому строкатому поясі.

Шинкар був дуже задоволений. Він таки добряче вторгував на піратах та їхньому кораблі, бо Глір заплатив подвійну ціну за дужих молодців та справний корабель. Він поведе їх далеко, на той бік океану, і Мордахові не було чого боятися помсти. По-перше, досі од Гліра нікому ще не щастило втекти, по-друге, пірати були з того самого тіста, що й шинкар, - їх теж можна було і купити, і залякати. Мордах про це дещо знав. Єдиним винятком із цього розмаїтого гурту був капітан Гулл. Він нікому б не подарував зради. Мордах таки боявся Гулла, але жадібність і зненависть до вдатного капітана взяли гору.

Коли вже винесли останнього з команди, служники Гліра підступили з кайданами й до Гулла. Мордах протестуюче замахав руками:

- Ні, ні! Цього я не продаю, він мені самому потрібен!

Глір з неприхованим жалем озирнув мускулясту постать піратського ватажка, але тільки знизав плечима і ступив у темряву задушливої ночі.

Незабаром ізнизу, з боку причалу, долинули уривчасті слова команд гортанною мовою, зарипіли канати, тужно дзеленькнув якірний ланцюг, і до виходу з гавані скерувалися дві розмиті темрявою тіні - судно мешканців півдня і колишня гроза океану - корабель капітана Гулла. Вони за тридев`ять земель відвозили нових невільників рабовласника Гліра. На них тепер чекало те, чого від них зазнавали інші, - приниження, тягар і біль кайданів, бо ніщо в житті не минає безкарно: рано чи пізно, а година розплати за скоєне надходить.

Мордах провів поглядом кораблі, хижо осміхнувся й повернувся до шинку. Гукнув на двох служників. Вони підняли закутого в кайдани капітана Гулла й потягли його до льоху.

Шинкар ішов першим, освітлюючи сходи великою курною свічкою. Поламані тіні тремтіли на сірих запліснявілих стінах, смикаючись у химерному танку.

У самісінькому кінці льоху за пузатими винними бочками були грубі дубові двері, обковані бронзовими штабами. Відімкнувши їх, Мордах зайшов до невеличкої затхлої печери. За ним внесли Гулла. Ланцюги, прикріпили до чотирьох масивних сталевих кілець, замурованих у стіни, а голову затисли в дерев`яній колодці. Капітан Гулл завис на холодній гранітній стіні, не маючи змоги поворухнути ні руками, ні ногами, ані головою.

Шинкар підступив до свого бранця, посмикав ланцюги, перевіряючи їхню міць, зірвав з капітанового паска витончений кинджальчик і, задоволено мугикнувши, вийшов. Грюкнуло важким засувом, запираючи міцні двері, і в підземеллі, що стало тюрмою колишнього ватажка морських грабіжників, запала погрозлива тиша.


* * *


Темно було в рубленому хліві, що притулився до прямовисної скелі. За тонкою дощаною перегородкою шумно дихали коні, час від часу храпаючи та переступаючи з ноги на ногу. Десь попід стелею вовтузились потурбовані кажани. Їхні ж наземні родичі діловито сновигали в сіні, шурхотіли, подеколи пищали. Одна з мишок видерлася на розсохлий бочонок і зацікавлено вилупилась на грумбера та людей, скутих одним ланцюгом. Руки їм було позв`язувано.

Полонені мовчки сиділи попід задньою стіною хліва, що була скелею. Та й про що мали говорити, коли руки зв`язані, на шиях грубі залізні кільця? Мордах чомусь їх не спродав. Лишив їх із якихось міркувань для себе. Нічого доброго це не віщувало.

Дрогма, який найближче за всіх тулився до кам`яної стіни, раптом нашорошився, до чогось дослухаючись. Він припав до стіни вухом.

- Послухайте-но, - звернувся він пошепки до друзів. – Зовсім поруч, просто за оцією стіною велика печера!

- Ну то й що? - мляво поцікавився Снапер.

- А те, що тудою можна втекти!

- Еге ж, утечеш із зв`язаними руками! - буркнув Фімбо, - Та й як його крізь оцю стіну пройти?

- Я зможу, - сказав Дрогма. - Аби тільки руки звільнити.

- Якби я й сам не був зв`язаний, я б допоміг тобі, - озвався Снапер. - Немає в світі такого вузла, якого б не розплутав моряк. Але щодо проходу крізь стіну, то якось не дуже віриться...

- Повіриш, коли сам побачиш! А тепер я спробою перегризти мотуззя, яким з`вязані твої руки.

Снапер почув гарячий подих на спині. Це Дрогма уп`явся своїми гострими зубами в грубий мотуз, що стягував руки морякові. За кілька хвилин Снапер відчув, що пута ослабшали, а далі й геть пустили. Ледве стримавшись од радісного вигуку, він тут-таки розплутав вузли на зап`ястках грумбера і допоміг звільнитися Фімбо.

- Тільки ж як його видобутися звідси? - зітхнув старий. - Двері замкнено знадвору, а вікон немає... Та ще оце кільце на шиї!..

- Навіть якби не було ланцюга, що сковує нас, однаково не пощастило б викрастися непомітно. Мабуть, отам, знадвору, повнісінько і Гуллових піратів, і Мордаха прислужників, - додав Снапер.

-Та я ж кажу вам, що не треба вибиратися надвір - ми втечемо печерою! - розсердився Дрогма.

- Як?

- Допоможіть мені - самі побачите.

Грумбер заходився пильно досліджувати поверхню скелі, обмацувати її та прикладати то там, то там вуха. Нарешті задоволено гмукнув і міцно вчепився вузлуватими пальцями в ледь помітний виступ. Потяг його до себе. Сухо клацнувши, вивалився камінь завбільшки як кулак. Під ним виявилась глибока шпарина. Дрогма застромив у неї пальці й почав розширювати та витягувати з неї один по одному то більші, то менші каменюки. Діло йшло. Здавалося, граніт просто кришиться під дужими руками грумбера. Фімбо зі Снапером аж нетямилися з дива.

Невдовзі у рівній стіні утворилась глибока ніша заввишки на половину людського зросту. Дрогма заліз у неї і не припиняв робити, передаючи Снаперові й Фімбо каменюки й уламки скелі, що їх моряк охайно складав попід стіною. Купа каміння швидко зростала. Прохід заглиблювався. Слідом за грумбером, зігнувшись у три погибелі, туди заліз і Снапер, а за ним вже й Фімбо.

Не було чим дихати. Пил від розкришеного каміння засипав очі, а важкий ланцюг не давав рухатися.

- Ой, Дрогмо! - гукнув моряк. - Чи довго нам іще сидіти в оцій норі?

- Треба ще трохи потерпіти. Ось-ось...

Попереду загуркотіло - це під натиском Дрогми завалилась перегородка, що відокремлювала прохід від печери. Дунуло прохолодим повітрям. Стало легше дихати.

Снапер і Фімбо повилазили з вузького та низького тунелю до просторої печери, і з задоволенням повипростувались, намагаючись хоч щось розгледіти.

Навкруги було зовсім темно. Десь поруч дзюркотіла вода.

- Куди ж тут іти? - розгубився Фімбо. - Нічого не видно.

- Мені теж. Хоч в око стрель, - озвався моряк.

- Я йтиму першим, - сказав Дрогма. - А ви за мною. Тільки обережно. На дні печери повно каміняччя - ноги можна повикручувати нараз.

- Але ж ми нічого не бачимо!

- Ідіть туди, куди вас тягнутиме ланцюгом.

Снапер і Фімбо невпевнено потоптались на місці. Моряк спитався:

- А сам ти бачиш, куди треба йти?

- Не хвилюйтеся. Я в темряві бачу ще краще, ніж ви за ясного дня. Я ж таки мешканець печер, - не без гордості заявив Дрогма, - і дорогу на волю знайду!

Він обережно потягнув за ланцюг і рушив уперед, орієнтуючись на тільки йому зрозумілі знаки. Снапер і Фімбо ступали за ним, раз у раз перечіплюючись то об камінь, то об якийсь виступ. Зате дихалось легко: повітря в печері було чистим і прохолодним. Шурхіт кроків одлунював під гранітним склепінням.

-А як за нами кинуться в погоню? - затурбувався старий.

- Погоні не буде! - запевнив Дрогма.

- Чому ти так гадаєш?

- Бо ніхто з людей не здатен знайти дороги в печерному лабіринті Вінценосних гір. Це дуже давні гори. Мабуть, лише Драконячі старші за них.

- Уперше чую про Драконячі гори... Цікаво, чого вони так звуться? - спитав Снапер.

- Бо там живуть дракони.

- Гм... – недовірливо посміхнувся моряк, але промовчав.

Попереду окреслилась якась розпливчаста пляма. Все ближче і ближче. Поступово почали вимальовуватись невиразні обриси самої печери. Втікачі наблизились до бокового ходу, з якого струменіло загадковою блакитнявою. Ступивши туди, вони за якийсь десяток кроків опинились у величезному залі під високим склепінням. Його перетинала широка пряма стежина, обабіч якої росли незвичайні зелені та ще й осяйні гриби.

- Оце так диво! - тільки й спромігся вигукнути моряк.

Видовище й справді було казковим. Гладенькими стінами залу на підлогу стікали великі краплини води. Вони збирались у два струмки, що текли уздовж стін кудись у темряву печерного лабіринту. Ніби мерехтливі хвилі чарівного світла перебігали залом. Далеко попереду склепіння нижчало, і стежина ховалась у наступному тунелі.

- Ці гриби довго зберігають світло. Ми візьмемо кілька, щоб вони присвічували вам у дорозі, - сказав грумбер. - А як погаснуть, їх можна буде поїсти.

- Якісь вони... зелені, - непевно мовив Снапер. - Чи не потруїмось?

- Поки гриби світяться, їх справді їсти не можна. Зате коли погаснуть, цілком їстівні. Це врятує нас від голоду, - пояснив грумбер.

Фімбо зі Снапером понакладали грибів за пазуху, а ще по одному взяли до рук, щоб бачити, куди ставити ноги. Іти стало набагато легше.

Проте старий ступав понуро. Його плечі похилилися. Гіркі думи оступили його сиву голову. Він же зостався сам-самісінький на білому світі! Спочатку невідь куди поділися син із невісткою, по тому лиха доля забрала онучку... Кому він тепер потрібен - старий чоловік без притулку?!

Ніби зачувши його думки, Снапер озирнувся, обережно спитав:

- Що збираєшся робити, коли вийдемо з печери на волю?

Старий знизав плечима:

- Не знаю. Хату мені розвалено... Нікого рідного на світі не зосталося... Ларрі загинув, а десь у його світі набирає сили чорне зло! Ніхто не має зброї супроти нього. А якби навіть і мав, то як знайти отой магічний прохід до світу Санфлауера?

- Я розумію тебе, - співчутливо озвався моряк. - За час спільної подорожі ми зазнали чимало, поділяли навпіл радощі і труднощі... Негоже людині бути самій. Ходімо зі мною до рибальського селища. Може там, межи людьми, у повсякденних клопотах та праці, спроможешся притамувати біль душі. До того ж лихий чаклун Гіркан рано чи пізно дістанеться й нашого світу, щоб і його поневолити. Ми мусимо попередити людей, що на них чекає, і якось готуватися до боротьби зі злом.

- Як же ми це зробимо?

- Треба збудувати ще один корабель. Але більший і міцніший за той, на якому ми пливли. Зібрати добре озброєну команду з дужих і сміливих людей і ще раз податися до острова Провидіння по життєдайну воду. А за одним заходом не завадило б очистити океан від піратів та знищити осине гніздо Мордаха.

- Знаєш, я згоден з тобою. Але мені здається, що самим нам, без чиєїсь мудрої допомоги, не впоратися зі страшними чарами Гіркана. Треба буде звернутися до жерців храму Пурпурового Лотоса. А може, й Рідлер не відмовиться нам підсобити?

- Справді! - аж утішився Снапер. - Отже, згоден? Подамося до рибальського селища?

Фімбо роздумливо почухав маківку, а потім відповів:

- Гайда спершу виберемося з печерного лабіринту, а тоді побалакаємо. Я не можу втямити, чому, але щось не дає мені вирішити остаточно. Не квап мене, будь ласка...

Грумбер став раптом як укопаний. Моряк зі старим мало не наскочили на нього. А потім аж завмерли з подиву за його плечима.

Тунель, яким вони рухалися, вперся у стіну. Точніше, це була не стіна, а жива луската річка, що текла зліва направо і загородила прохід згори донизу, не лишаючи навіть шпарини. З сухим шелестом і потріскуванням бронзова луска струменіла повільно й неухильно, мерехтячи зеленкуватим полиском. Під нею вчувалося неймовірної могутності тіло.

- Що це? - вишептав Фімбо стлумленим од хвилювання голосом.

Дрогма упав навколішки як підрубаний. Очі йому розширилися й заскліли, підборіддя дрібно тремтіло. Знявши тремтячу руку в напрямку живої стіни, він побожно мовив:

- Це вічний і всемогутній Нгала!

- Хто-хто? - перепитав Фімбо.

- Вічноживущий, всюдисущий і нещадний змій Нгала - Бог часу! Наші старійшини кажуть, що на того, хто побачить Нгала і не вмре на місці, чекає довге і щасливе життя. Таке випадає лише раз на тисячоліття!

Втікачі мов зачаровані дивилися на великого змія. Минали хвилина за хвилиною, складались у години, а вони все стояли каменем, не маючи снаги навіть змигнули оком.

Першим отямився Снапер. Він здригнувся, ніби прокидаючись.

- Скільки ми ще тут стирчатимемо, як якісь бовдури? - вигукнув він. - Коли цьому змієві настане кінець, щоб дати нам дорогу?!

- Цього ніхто і ніколи не знає, - відповів Дрогма, - Кажуть, що Нгала прошиває всі світи безкрайого Всесвіту. Вони нанизані на нього, як намистини.

- Ого! Тож так і ціле життя можна прождати! Чи немає якоїсь іншої дороги?

Грумбер замислено почухав волосаті груди:

- Доведеться трохи повернутися назад і зійти на горішній ярус лабіринту. Може, там натрапимо на кромтегів, тоді зможемо швидше дістатись до моїх родичів.

- А хто такі кромтеги?

- Це стародавні печерні тварини. Вони дуже великі, але цілком смирні. Ми їздимо ними верхи, коли треба швидко кудись дістатися.

- Гаразд, - погодився Снапер. - Веди нас.

Утікачі рушили назад, побожно озираючись на легендарного змія, що байдужно вершив свою нескінченну путь крізь незліченні світи й тисячоліття. Дійшовши до розгалуження печер, Дрогма звернув ліворуч. Почалося поступове сходження вгору, а за якусь сотню кроків дно вирівнялося, й подорожні зійшли на горішній ярус підземного лабіринту.

Тут було набагато ясніше. Зеленаві світляні гриби застелювали не лише підлогу, а й спиналися на стіни, чіпляючись за кожен виступ чи шпарину. Деякі примудрилися навіть почіплятися до стелі й звисали звідти химерними гронами.

Серед цього грибного царства блукали чудернацькі тварини. Зовні скидалися вони на гігантських волохатих стоніг. Приблизно на пів-людського зросту заввишки, завдовжки вони сягали десяти людських кроків. Тулуб тримався на численних грубезних лапах, схожих на пеньки. І кожна з них, здавалося, рухалась окремо. На масивній голові зблискувало по четверо опуклих очей, не менших за тарілку, а на тімені стирчало по два коротких товстих вирости, що нагадували ріжки. Та найбільш неправдоподібними були щелепи, схожі на кам`яні млинові жорна. Методично й безнастанно перемелювали вони зелені гриби. Чи не так само спокійно й методично ці щелепи зугарні були б поперемелювати й гранітні каменюки. Тварини поспіль були обтикані густою волосінню, що звисала мало не до підлоги.

- Оце і є кромтеги! - оголосив Дрогма.

Одна з тварин повагом рушила до людей. Снапер і Фімбо настрашено відступили.

- Не бійтеся, - заспокоїв їх грумбер. - Він дуже лагідний і не заподіє вам нічого лихого. Навпаки - всім нам допоможе.

Коли кромтег наблизився, Дрогма погладив його по голові й щось тихо ніби поклацав незрозумілою мовою. Кромтег завмер і слухняно роззявив свою величезну пащеку. Дрогма поставив Снапера по один її бік, сам став по другий, і ланцюг опинився в пащі. Дрогма знову щось проклацав. Кромтег стулив пащеку, ледь поворухнув щелепами - і ланцюг, дзеленькнувши, луснув.

Грумбер поставив на своє місце Фімбо. Усе повторилося, і люди стали вільними. Лише уривки ланцюгів на шиях нагадували про недавнє рабство. А кромтег перемелював собі гриби та поглядав на людей довірливими очима.

- Оце-то чудасія! - мовив у захваті Снапер.

Фімбо ж протяг руку й почухав кромтега в тому місці, де б мали бути його вуха. Тварина заворкотала й потерлася боком об старого. Той ледве встояв от таких пестощів печерного гіганта.

- Ну, а тепер зосталося поскидати тільки нашийники, але з цим доведеться зачекати, поки дістанемося своїх, - сказав Дрогма. - Гайда верхи на кромтега та добре тримайтеся!

Дрогма вмостився попереду, за ним Снапер і Фімбо. Вони міцно повчіплювались у кромтегову волосінь, а грумбер узявся руками за ріжки звірюки і щось йому наказав. Кромтег неквапом обернувся й задріботів осяйним коридором. Він поступово набирав швидкості, тупцяючи численними ногами. Незабаром світні гриби злилися в одне зеленкувате сяєво.

Кромтег так розігнався, що аж у вухах засвистіло. Незвичайний скакун пірнав у похилі тунелі, що тяглися в глибочінь печер, здирався спіральними східцями, мчав кам`яними мостами, що зависали над бездонними проваллями.

Кілька разів у величезних мармурових палацах, через які переїздили вершники, Снапер і Фімбо завважували якісь чудні статуї та різьблені колони, що підпирали височезні склепіння, що їм і краю не видно було десь у мороку.

- Дрогмо, це твій народ такої казкової дивини набудував? - поцікавився Фімбо.

- Ні. Це було ще перед грумберами. Ми не знаємо, хто жив у цих палатах Вінценосних гір. Був якийсь народ і не стало його - лише кам`яні постаті, можливо, ще зберігають пам`ять про своїх творців...

Перелетівши широким мостом над бурхливою підземною річкою, кромтег почав сповільнювати ходу, а далі пішов легким підтюпцем.

Попереду поза підковоподібною аркою означилося сяєво. Линуло воно від осідку грумберів. А сам осідок являв собою величезний зал, ніби виплавлений у надрах гірського хребта. Усе в ньому було справді гігантських розмірів. Заокруглене склепіння світилося грибами, що звисали з нього гірляндами смарагдових світильників. Ліворуч і праворуч у стінах залу темніли отвори печер, перед якими щось робили грумбери. У центрі на великому пласкому камені поважно сидів старий грумбер. Його хутро сріблилося вже сивиною. Перед ним кружка повмощувалась малеча, якій він пояснював, як розшукувати дорогу в нескінченному й заплутаному лабіринті печер Вінценосних гір.

І тут од вхідної арки долинув гук. Усі повставали з місць, повертаючи в той бік голови. Побачили кромтега. Він хутко підбіг до каменя, на якому сидів старий, спинився й голосно видихнув, немов випускаючи з себе пару.

Вершники посходили на землю, розминаючи потерплі ноги. Снапер і Фімбо при цьому ще й з величезним подивом розглядали підземний зал та його мешканців.

Грумбери поволі оточили прибульців, загрозливо загарчали. Дехто стискав у руках важкий молоток чи клин з якогось білого металу. З-під волохатих брів на людей дивилися очі, що пломеніли ненавистю. І це не віщувало прибульцям нічого доброго.

- Ну от, здається, ми знову потрапили не туди, куди хотілося б… - промимрив Снапер, відступаючи ближче до кромтега.

Фімбо теж мимоволі подався назад.

- Стривайте! - гукнув Дрогма до своїх одноплеменців. - Ви що, мене не знаєте?

- Ми тебе, Дрогмо, одразу впізнали! - вигукнув хтось із незадоволеного гурту. - Але ти привів до нашого селища людей і порушив наш святий заповіт. Люди - наші вороги, вони мусять умерти!

Натовп загрозливо хитнувся вперед. До Фімбо й Снапера потяглися дужі пазуристі руки. Знялись угору молотки і клиння.

- Стійте! - звереснув Дрогма, розчепіривши руки. - Їх не можна чіпати - вони бачили великого Нгала!!!

Запала тиша. Грумбери позавмирали, як громом прибиті. Фімбо й Снапер з подивом споглядали мешканців селища, що один по одному почали ставати навколішки і щось собі шепотіти.

- З чого воно? - обережно спитав Фімбо.

- Зустріч із великим змієм для грумберів свята річ, - пояснив Дрогма. - А той, хто бачив Нгала, стає недоторканною особою. Тепер вам ніщо не загрожує в цьому селищі.

Розсуваючи шеренги, наперед вийшов сивий грумбер. Дрогма радісно кинувся до нього в обійми. Звідкись ізбоку наблизилась молода грумбериня й торкнулася руки Дрогми.

- Гута! - рвучко обернувся до неї той.

Якби не густий заріст, то, мабуть, було б видно, як Гута спаленіла од збентеження. Вона гулькнула в юрбу. Снапер гмукнув, завваживши, яким радісним і ніжним поглядом провів молоду грумбериню їхній товариш.

Сивий дід, що виявився батьком Дрогми, привітно повів рукою в бік найбільшої з печер і врочисто проголосив:

- Люди-прибульці, що бачили самого Бога часу, будьте нам за гостей.

З цими словами він скерував утікачів у бік печери, до якої мали звичай сходитися старійшини. Коли вся їхня рада була вже на місці, Дрогма почав неквапливу оповідь про свої пригоди, що спобігли його з тієї злощасної ночі, коли він вийшов на поверхню по цілющу траву снурх.

Радці слухали його дуже уважно, лиш подеколи щось перепитували чи уточнювали деталі. І схвально кивали головами або гарчали, коли дійшлося до піратів і шинкаря Мордаха.

Коли ж Дрогма переповів тяжкі випробування, що їх зазнали його товариші-люди, ватажки племені висловили свою повагу до прибульців тим, що приділили їм до мешкання одну з найзатишніших печер. Грумбери-ковалі звільнили Фімбо, Снапера й Дрогму від рабських нашийників та уривків ланцюгів. Рішення ради визначило майбуття Дрогми: він, коли досягне повноліття, стане одним з ватажків племені.

За кілька день, перепочивши, Фімбо й Снапер попрощалися зі своїми господарями. Дрогма та ще кілька молодих грумберів зголосилися провести їх крізь печерний лабіринт та вказати вихід на поверхню по той бік Вінценосних гір.

Подорож тривала довгенько, але не була нудною. За цей час Фімбо й Снапер спізнали багато цікавого.

Виявляється, давня легенда мовить, що печера, в якій живуть грумбери, - це не що інше, як хід, що його проклав Нещадний змій іще за предковічних часів.

- Скажи-но мені, Дрогмо, - попросив Снапер, - Як воно сталося, що грумбери говорять людською мовою? Невже не мають власної?

- Ти гадаєш, що ми її у вас запозичили? Помиляєшся! Ніхто ні в кого нічого не позичав. І грумбери, і люди, і багато інших мешканців нашого світу за давніх-давен жили однією сім`єю і мали єдину спільну мову. Та по Великій незлагоді кожен пішов своєю дорогою, а мова так і лишилася спільною...

- А що ж воно за незлагода була та ще й Велика? Звідки така назва? - поцікавився Фімбо.

- Може, я розкажу й про це, але іншим разом, як ми ще колись зустрінемось, - глухо промовив Дрогма. - Але не сьогодні. Ми вже дісталися місця. За оцим закрутом - вихід... Бувайте здорові! Хай вам щастить!

Люди міцно потисли своїм провідникам руки, і грумбери повернули назад, а люди попрямували до закруту, за яким бовваніла ясна пляма виходу.

18.05.2018 Проза / Роман
Шляхи (Глава 13) / Нічний гість | Анатолій Валевський
Попередня публікація: 17.05.2018 Проза / Роман
Маг і чаклун (Глава 11) / Нічний гість | Анатолій Валевський
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
22.09.2018 © роман-мтт / Мініатюра
Вересень дзижчить утомленою мухою
22.08.2018 © Панін Олександр Миколайович / Мініатюра
Художник (Котячі страшилки)
21.08.2018 © Ольга Білицька / Нарис
Мачо
19.08.2018 © Іван Петришин / Повість
Ейлін Ченґ: "Розмова у Вагоні" (Сучасна Китайська Література)
19.08.2018 © Савчук Віталій Володимирович / Мініатюра
Човни
Нічний гість (роман фентезі)
08.05.2018
Нічний гість (Глава 1)
16.05.2018
Нічний гість (Глава 10)
17.05.2018
Нічний гість (Глава 12)
19.05.2018
Нічний гість (Глава 14)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 22  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
19.09.2018 © Суворий
Закарпатська криза: Гітлєр проти передачі всього Закарпаття мадярам, Польща - за (жовтень 1938)
18.09.2018 © Суворий
Завершення Судетської кризи: чехи підкорились Гітлеру, нова війна питання часу (жовтень 1938)
18.09.2018 © Суворий
Напад польських військових на українські села Стримба та Кабарівці (серпень 1938)
08.09.2018 © Суворий
Радянською Україною ширяться повстання і заворушення (жовтень 1938)
07.09.2018 © Суворий
Конфлікт довкола Закарпаття: чехи дають автономію, мадяри домагаються анексії (жовтень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
29.08.2010 © Віта Демянюк
01.12.2010 © Журналіст
06.04.2009 © МОЛЧАЛИВАЯ
03.04.2010 © SASHA ROSSI
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди