17.05.2018 22:40
Без обмежень
106 views
Rating 5 | 5 users
 © Надія

Вона йшла, зігнувшись...

Вона йшла, зігнувшись і тяжко зітхаючи. Вже й надвечір’я, та того не помітила. Важко ступаючи своїми кістлявими ногами, йшла світ-за-очі. Ніяк не могла отямитись від побаченого. Вдень був збитий малайзійський пасажирський літак, на борту якого було дуже багато людей. Всі загинули… Всі. Знала про це точно. Вона це бачила на власні пусті очі… Була проти цього, та її силоміць заставили умертвити їх. Почувалася жахливо.


Ніяк не могла зрозуміти, що ж це коїться. До цього часу їй одній було надано таке право, кого забирати з собою, а кому ще жити далі. Так було. Тепер же вбивають одне одного, навіть, не рахуючись з нею.

Присіла на валун, обхопила череп фалангами пальців. З порожніх очних западин рясно котилися сльози… Так, так. Сама Смерть плакала за тими, кому ще треба було жити, та жити.


Глуха ніч. Все спало міцним, глибоким сном. Лише цвіркуни голосно дзюрчали в траві. Повний місяць котився, освітлюючи ледь помітну дорогу. Підвелася Смерть, накинула на череп капюшон, підняла косу і поволі рушила в село. Вона добре орієнтувалася, приходила сюди не один раз. Не було жодної оселі, де б вона не побувала.


Раптом помітила світло в хаті, яка бовваніла осторонь інших будівель. Біля відкритої хвіртки стояв господар. Кремезний чоловік вдивлявся в темряву. Мабуть когось чекав. Смерть тихенько підкралася до нього, та він не відсахнувся. Було помітно, що він зрадів зустрічі з нею.

— Ну, накінець. Я вже стомився тебе чекати.

Смерть поцікавилася:

— З якого дива ти мене чекаєш?

 

Вона добре знала цього чоловіка. Йому в цьому році виповнилося сто три роки. Жив він самотньо.

Подвір’я освітлювалося світлом, яке лилося з вікон і вона встигла помітити, що Іван (так звали чоловіка) одягнений в нову сорочку, підстрижений, причесаний, обличчя обрамляла красива, охайна борода.

Біля стіни будинку стояла домовина з кришкою, два вінки і гарна мармурова плита. Смерть повернулася до нього.


— Тепер я вірю, що ти чекав мене. А чому я про це нічого не знаю? До тебе мені ще рано.

Іван справді був чоловіком при здоров’ї, ніколи не хворів. У дворі скрізь було прибрано. Гілки верби, що росла біля двору, були рівненько підстрижені. Розливався чарівний духмяний запах нічної фіалки. В будинку теж панував повний порядок.

— Не хочу я вже жити. Забери мене, дуже прошу!
— Як це – «Забери»? Ти при здоров’ї, при повному глузді.
Що це з тобою? Давай присядемо.
І вона примостилася на стільці біля столу, який стояв під яблунею. Відкинула свій капюшон.
— Щось я тебе не розумію. Всі хочуть жити якомога довше.
Знаю багатьох довгожителів. Їм усі заздрять, що вони так довго живуть. А ти – «Забери!». Знаєш що, налий-но мені своєї наливочки вишневої.

Іван пішов у льох. Приніс наливку в пляшці з-під напою, дві чарки, хліб, сало, цибулю, чистий вишитий рушник. Випили.

— Нестерпно стало мені жити одному. Ти все про мене знаєш. Що ж я оце сам? Померли всі мої рідні. Давно немає Каті, яка помирала в страшних муках. Якби не ти, не знаю що б було… Поховав обох синів. Донька загинула в автокатастрофі, залишивши нам онуку. Але Оленька добровольцем поїхала на ліквідацію аварії на ЧАЕС. Згоріла, наче свічечка. Ти знала, що їй не жити, одразу прийшла. Побачив тебе, коли стала біля неї, і все зрозумів. Ти ж знаєш, як тяжко я все це переживав. Вся молодь з моєї рідні роз’їхалась хто куди. Давно вже немає моїх ровесників, сусідів. Ні з ким навіть поговорити. Телевізор дивлюся, але я там вже мало що тямлю. Мобільного телефону в мене немає, бо нікому дзвонити. Та й навчатись чомусь новому вже запізно. Тут ще ця війна… Не хочу я вже нічого. Забери, прошу тебе!


— Що це ти заладив: «Забери! Забери!»?! Англійська королева Єлизавета за один день життя ладна була віддати все королівство. А ти при здоров’ї, просиш мене забрати у тебе життя. Може чув, що сьогодні збили малайзійський літак на борту якого було дуже багато людей? Молодих, серед яких, в тому числі, — діти. Всі вони хотіли жити! А у них забрали найдорожче – життя! Схаменись! У самому народженні людини закладений неминучий результат життя – смерть, тобто, я. Але всьому свій час. Я сама знаю, коли до тебе треба буде прийти. А поки що живи. Живи! Тобі ще багато виділено років…

Іван аж здригнувся, почувши ці слова. Як же їх жити оті «багато років»? Він схилив сиву голову на вузлуваті руки. Довго сидів мовчки, ніби міркуючи над тим, що сказала йому Смерть.


— А знаєш, Іване, давай-но заспіваємо нашу улюблену «Где в горах орлы да ветер…»!

Вона пам’ятала, як гарно він співав. Іван повів її в будинок, увімкнув старезну радіолу. Потім у шухляді знайшов купу платівок.

— Ось! Знайшов!


Смерть зручно вмостилася в кріслі, перекинувши одну полу своєї хламиди через плече. Іван побачив і, сміючись, промовив:

— Діадеми ще тобі не вистачає!

Не зрозумівши іронії, вона тут же вихопила з кришталевої вази штучну троянду і прилаштувала до плеча. Було дуже смішно: чорна хламида, на ній – червона троянда і білий череп смерті. Класична композиція для натюрморту Сальвадора Далі.


Затягли пісню. Звичайно ж співав Іван, бо який голос у смерті? Вона ж СМЕРТЬ! Тому змовкла після першого ж куплету. Слухала пісню, схиливши свій череп і насолоджуючись чистим тенором цього старезного чоловіка. Язик не повертався назвати його дідом. Не зважаючи на похилий вік, Іван дуже добре співав:

— Смерть пьянеет, еле дышит, на-ни-на, на-ни-на.

Ничего уже не слышит…


Але співати перехотілося. Почало сіріти небо. Скоро ранок. Смерть підхопилася з місця, поправила на черепі капюшон, взяла косу і поспішила до дверей:

— Здається, на мене чекають.

Біля хвіртки вона раптом зупинилася і запитала Івана:

— Що було б на землі, на твою думку, якби не було мене?

Іван замислився на мить і жахнувся, уявивши собі неможливість всього живого помирати…


Червень. 2016 рік

Картинка з інтернету



Смт Шевченкове Червень. 2016 рік



Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Мініатюра, Війна 2014 Україна, Про життя і смерть, Про старість, Про самотність

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Невже знічев`я... / Вірш | Надія». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Один день / Драматичний вірш | Надія». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Надія.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.05.2018 17:12  © ... => Наталія Старченко 

Дякую, Наталочко!  

 22.05.2018 17:12  © ... => Олена Коленченко 

Дякую, пані Оленко!  

 21.05.2018 22:29  Олена Коленченко => © 

Цікаво написали... 

 18.05.2018 21:59  Наталія Старченко => © 
 18.05.2018 21:07  © ... => Панін Олександр Миколайович 

Дякую, Олександре Миколайовичу, за коментар! Мені дуже приємно, що Ви правильно зрозуміли суть твору. Хай все у Вас буде добре! Живіть довго!  

 18.05.2018 21:05  © ... => Борис Костинський 

Смерть позбавляє людей від мук. Адже відомо, що люди, які страждають, просять смерті. І якщо людина помирає насильницькою смертю, то в цьому винна не сама смерть, а люди-варвари.
***Що стосується діда Івана, то прототип його дійсно є. Але образ збірний. І я дуже задоволена, якщо ти побачив його реальною особою. Значить, мені це вдалося зробити.
***Дякую за коментар! Бажаю творчих успіхів та наснаги!  

 18.05.2018 20:56  © ... => Тетяна Ільніцька 

Скільки вже їх полеглих у цій неоголошеній війні... І кінця не видно.
Смерть виявилася мудрішою від людей. А люди... Мені іноді здається, що в моральному плані людство перебуває зараз в стані регресу. На жаль...
***Дякую, пані Тетяно, за коментар. Будемо сподіватися на краще!  

 18.05.2018 20:50  © ... => Тетяна Чорновіл 

Дякую, пані Тетяно, за високу оцінку твору. Хай Вам в усьому щастить!  

 18.05.2018 20:49  © ... => Наталія Старченко 

Дякую, Наталю, за такий лаконічний коментар! Приємно!  

 18.05.2018 17:34  Наталія Старченко => © 

Ви прекрасно пишете. 

 18.05.2018 09:02  Тетяна Чорновіл => © 

Вражаюче символічний і мудрий твір. 

 18.05.2018 09:01  Тетяна Ільніцька => © 

Вічна пам`ять усім полеглим у неоголошеній війні... Царство Небесне...
Нехай усе відбувається вчасно... 

 18.05.2018 01:02  Борис Костинський => © 

Вельми оригінальне бачення Смерті. Надя, ще на ТС хотів тебе спитати, чи ти знаєш особисто отого діда Івана? Мені здається, що він - повністю реальна особа. 

 17.05.2018 23:10  Панін Олександр Мико... => © 

Смерть милосердна,
Сумлінна,
Бранка обов`язку. 

Публікації автора Надія

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо