19.05.2018 11:13
Без обмежень
16 views
Rating 0 | 0 users
 © Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 14

Зустрічі й розлуки

Гіркан у похмурих роздумах блукав своїм жахливим палацом. Щось невідступно турбувало його. Ще й ще раз кидав чаклун свій магічний погляд туди, де загинув принц-спадкоємець Санфлауера. Незримою тінню ширяв він раз у раз над тим світом, шукаючи джерела свого неспокою. І нарешті натрапив на нього: Ларрі живий! Несе собі свого Небесного меча. Поруч із ним і дівчисько, що його чаклун залічив до мертвих! Усі інші, хто був поруч із ними, чаклуна не обходили: йому були потрібні лише Небесний меч та донька лісової мавки. Що ж до Ларрі, то він його просто вб`є. Як і всіх інших.

Але чому принц досі живий? Де він був і по що вертає назад? Ці питання мучили чаклуна, не давали йому спокою ні вдень, ні вночі. Гіркан спробував був пробратись у свідомість юнака, щоб дізнатися щось про його плани, але, на превеликий подив, натрапив раптом на перепону, якої не зміг подолати. Оте дівчисько, що він його мав за геть безпорадне й слабкеньке, оточило цілий загін таким бар`єром, крізь який несила було пробитися. Вона була мавкою з мавок! Набагато могутнішою за свою матір. Її сила в кілька разів перевищувала силу лісової мавки Айріс.

Гіркан замислився. Уперше відтоді, як він став усесильним, до його чорного серця закрався острах. Невиразна ж загроза його могутті та йому самому виходила з невеличкого загону, що рухався в бік переходу до світу Санфлауера, - це він відчув одразу. Але не зважився рушити навперейми. Визнав за краще влаштувати засідку коло двох каменів, де принц зі своїми товаришами мав постати у визначений час.


* * *


Фріда, як завжди, бігла попереду, розвідуючи дорогу. Її все цікавило в цьому світі, схожому і водночас не схожому на світ Санфлауера. Відколи загін ступив на потаємну стежку, а Вінценосні гори залишились позаду, подорожніх зусібіч оточували пишні зелені джунглі. Таких химерних рослин і незвичайних мешканців тропічних лісів пантера ще ніколи не бачила.

Одного разу друзі мало не стали здобиччю гігантського богомола, що непорушно лежав упоперек стежки, якою рухався загін. Ларрі й Фріда, що йшли попереду, взяли його за повалене дерево, оплутане ліанами. Вони підступили вже зовсім близько, коли почули зляканий вигук Ліни:

- Стережіться!

Чудовисько вмить викинуло перед себе дві почленовані лапи, обтикані гострими серповидними шипами. Пантера ледве встигла відстрибнути убік, а Ларрі впав, збитий з ніг могутнім ударом. Жахливі щелепи нависли над ним. Та надбігли Полдо і Гулл. Колишній пірат загатив у богомола сокиру й відрубав йому лапу, а Полдо пустив стрілу, що вп`ялась у велике опукле око жахливої комахи. Богомол схитнувся, пронизливо зарипівши, а потім знову кинувся в атаку.

Ларрі тим часом спромігся скочити на ноги і виставити проти ворога свою зброю. Блиснуло блакиттю сталі, що сікла кінцівки чудовиську. Гулл кинувся крізь них і, доклавши до удару всіх сил, відрубав богомолові голову. Вона відкотилася, все ще клацаючи жахливими щелепами, а тулуб перекинувся, проорюючи ще ворушкими лапами землю.

Друзі повідскакували від потворної комахи, що смикалася та корчилася в агонії, і мовчки оглянули кожен кожного. Всі були цілі й неушкоджені, якщо не брати до уваги кількох неглибоких Гуллових ран та подряпин на руках Ларрі.

Надбігла Ліна. Забачивши поваленого напасника, вона з переляку затулила долонями лице.

- Оце так коник! - пробурчав Гулл, витираючи об траву сокиру. - Такий і в жаскому сні не приверзеться.

- Я зачула богомолову думку, коли він готувався до нападу, - розгублено промовила Ліна. - Але я й гадки не мала, що він такий великий і полює саме на нас. Лише в останню мить відчула щось незвичайне та остерегла вас...

Ларрі підійшов до дівчини й лагідно обняв її за плечі:

- Заспокойся, все вже позаду. Тепер ми будемо обережнішими - може, в цих лісах водиться ще якась гидота.

Далі йшли збитою групою, тримаючи зброю напоготові. Невдовзі густа рослинність порідшала, а попереду стало видно світлий просторий ліс. Високі стрункі дерева спиналися вгору. Десь там, у високості, шуміло їхнє зелене листя, а тут, унизу, було тихо. Гладенькі рівні стовбури без бокового гілля здавалися стрункими колонами безкрайого залу, вистеленого зеленим мохом. Дрібними намистинками - блакитними, жовтими й білими - рясніли квіточки на цьому килимі. В лісі панував спокій. Попереду то там, то там стелилися затоплені сонячним світлом моріжки.

До самого вечора йшли подорожні цим чарівним лісом. Чисте благодатне повітря відсвіжувало й заспокоювало. Всі ступали мовчки, кожен поринув у власні думки. Лише Фріда трималась на бачності, але все було тихо. Ніщо не провіщало загрози. Ліс, здавалося, лагідно заколисував своїх гостей, наспівуючи їм чарівливі мелодії зеленого царства.

Як сонце сховалося і на ліс налягло вечірньою сутінню, загін вийшов на простору галявину, оточену стіною гігантських дерев, одвічних вартових таємничих лісових чертогів.

- Отут, мабуть, і заночуємо, - сказав Ларрі. - Кращого місця не знайти. Ніхто не зможе підкрастися до нас непомітно.

- Оце вже таки-так, - погодився Полдо. - Іти далі в ліс проти ночі мені геть не хочеться.

- А доведеться! - кинув Гулл.

- Чого б то?

- Бо треба палива для ватри, а тут я не бачу ані гілочки.

- Може, перебудемо без неї, - несміливо запропонував Полдо.

Але Ліна заспокійливо посміхнулася:

- Я уважно дослухалася лісу. Нічого небезпечного в ньому зараз немає - по дрова можна йти сміливо. Щоправда, долинають до мене думки якогось хижака. Він далеко. Але без ватри нам краще не обходитися.

- От і добре! - вигукнув Гулл, скидаючи на землю мішка із-за плечей. Він рішуче попрямував до темної лісової стіни, граючись нелегкою-таки сокирою та щось собі мугикаючи під носом. Не вельми охоче, але подався за ним і Полдо.

Ларрі розпакував поклажу, повиймав ковдри, а Ліна порозкладала наїдки до пізньої вечері і краяла хліб. Умостившись край імпровізованого столу, вона обняла коліна руками й з насолодою слухала звуки нічного життя.

Пантера лежала осторонь. Але неспокійно. Раз у раз крутила головою, до чогось принюхувалась. Уставала, знову лягала - нервувала.

Ларрі за клопотами не звернув на це уваги. Проте Ліна завважила Фрідину поведінку і пильно глянула на неї. Їхні очі стрілися. Про що вони перемовилися, ніхто не знав. Тільки дівчина осміхнулася, а Фріда поклала голову на траву і зніяковіло накрила морду лапами.

Повернувся Полдо з Гуллом. Вони притягли цілу хуру сухого хмизу та кілька грубих колод.

- Гадаю, цього нам стане до ранку, - сказав Гулл.

Швидко зладнавши ватру, потомлені мандрівці посідали вечеряти.

Гаряче полум`я розігнало темряву, химерним одсвітом освітивши верхівки сонних дерев. На скраїську галявини блиснули очима з гущавини якісь нічні мешканці цих країв. Несміливо подала голос нічна пташина, а потім, ніби набравши духу, залилася м`якою ніжною треллю, сповіщаючи настання ночі.

Друзі лаштувалися на спочинок. Ларрі зголосився на перше чергування. Зручніше вмостився коло вогню, підгодувавши його кількома полінами. В повітря знявся цілий рій розжарених іскор. Тепло, затишно при вогнищі. Десь недалечко в траві почали перегукуватись цвіркуни, завели своїх тріскотливих пісень цикади. Серед плетива гілок невідь звідки бралися і невідь куди зникали блукаючі вогники світлячків. Якась дрібна звірина шурхотіла травою круг табору.

Ларрі вбив очі в полум`я і там побачив пойнятий пожежами Санфлауер. Юнак здригнувся і струснув головою, відганяючи видиво.

- Як безжально спливає час, - поскаржився тихенько сам собі. - Коли ж то ми ще добудемось до того Санфлауера? Хоч би не спізнитися...

- Що ти сказав? - спросоння спиталася Ліна.

- Нічого, спи...

Ларрі дбайливо прикрив дівчину ковдрою і відчув, як його серце виповнюється ніжністю й любов`ю. Мимохіть подумав, що якби не лихо в Санфлауері, він би ніколи не зустрів Ліни. Але тепер його серце належить тільки їй. Він зрадів з такої думки і намагався прогнати всі лихі передчуття, пов`язані з неминучим і лютим двобоєм із клятим Гірканом.


* * *


Одна по одній у дедалі яснішому піднебессі згасали зорі. Легесенькі пір`ясті хмарки ледь зарожевіли, віщуючи світання. А перший промінець сонця, вирвавшись із-за лісу, побудив усіх його мешканців.

Подорожні, нашвидкуруч поснідавши та поскладавши спорядження, зладналися в дорогу.

- А де Фріда? - озирнув усе довкола Ларрі і голосно гукнув: - Фрі-і-до!

- Не хвилюйся, з нею все гаразд, - заспокоїла юнака Ліна.

Над чагарями майнуло чорне тіло. Кількома довгими стрибками Фріда сягнула ніг свого товариша і віддано заворкотала.

- Погляньте-но, ще одна пантера! - здивовано скрикнув Полдо, вказуючи рукою в бік лісу.

- Це не пантера, а чорний леопард, - поправила його Ліна.

Звір вийшов з гущавини і нашорошено поглядав на людей, що мали зброю. Він був трохи більший за Фріду.

- Стійте, хто де стоїть, і не ворушіться, - пошепки звеліла Ліна, і спокійно попрямувала до леопарда. Той вишкірив ікла, а потім злагіднів і мирно присів. Дівчина підступила до звіра, щось тихо сказала і простягла руку. Леопард замуркотів, притис вуха і підставив голову під Лінину долоню. Проказавши до звіра ще кілька слів, дівчина повернулася до табору разом з ним.

- Прошу, - відрекомендувала вона нового товариша, - це Джерні. Він поведе нас через ліс. Кращого за нього знавця нам не розшукати.

Гулл перевів захоплений погляд з могутнього звіра на тендітну дівчину, не знаючи, що й сказати. Він іще не познайомився з її надзвичайними здібностями, хоч уже й завважив певні її особливості. От хоч би ту, що вона ніби загладила йому рани після бою з богомолом.

- Ну ж і чудасія! - не втримався тепер од вигуку. - Як це ти з ним порозумілася?

- Ліна - донька лісової мавки, - відповів Ларрі за дівчину. - Вона знає мову птахів, звірів і рослин.

Гулл тільки головою похитав, з повагою дивлячись на дівчину. А тоді, хоч і не без остраху, але підійшов до Джерні й погладив його по голові. Звір ані зворухнувся. Але уважно стежив за кожним порухом людини. Ларрі й Полдо теж підійшли по черзі до Джерні. Так і зазналися зі своїм майбутнім провідником.

По цьому загін рушив у дорогу. Люди в ньому тепер почувалися впевненіше. Леопард і пантера охороняли їх і вдень, і вночі, а інші хижаки обминали загін десятою дорогою. Усі боялися зустрічі з Фрідою та її новим другом.

Тропічному лісові, здавалося, не буде кінця. Цілих три дні крокували ним подорожні без перепочинку, а не завважили ніде ані ознаки людського житла. На четвертий день Джерні, що йшов попереду, наїжився й загарчав. Попліч з ним негайно стала Фріда. Вона задерла голову, нюхнула повітря й пирхнула.

- В чому річ? - наструнчився Ларрі.

- Фріда й Джерні зачули дим вогнища, - сказала Ліна. - Десь попереду люди.

- Отже, про всяк випадок маємо рухатись обережніше, - зробив висновок Ларрі. - Підберемось до того вогнища ближче й спробуємо розвідатися, хто коло нього є.

Почалося скрадання. Поприв`язували все, що могло забряжчати, ступали так, щоб нічого ані хрумкнуло під ногами. Фріда й Джерні порозбігалися по заростях папороті. Долинуло дзюркотіння. Ліс посвітлішав, порідшав. Попереду блиснула річечка з піщаними берегами. Вона весело переливалася валунами й тікала кудись у глибину лісу. На березі, майже край води, сиділи круг ватри люди. Їх було троє. Двоє сиділо спинами до юнака, а третій - навпроти них. Вони жваво перемовлялися між собою, час від часу докидаючи сухого патиччя до ватри, над якою смажилась дичина. Широкоплечий, могутньої статури чоловік, що сидів лицем до Ларрі, пильно придивися до дерева, за яким юнак ховався. І Ларрі мало не впустив із подиву меча.

- Це ж Рідлер! - радісно гукнув він, вибігаючи з лісу на берег.

Зашурхотіло в кущах. Звідти вигулькнула Фріда, а за нею й Джерні. Величезними скоками помчали вони, крутячи хвостами, до Рідлера. А той тільки усміхавсь добродушно. Двоє його співрозмовників теж посхоплювались і радісно кинулися до юнака. Це були Фімбо і Снапер.

- Дідусю! Снапере! - ніби аж зойкнула Ліна.

Вона підбігла до Фімбо й зі сльозами щастя припала йому до грудей. Полдо зі Снапером міцно обнялися. Не могли натішитися по довгій розлуці - тисли один одного в обіймах, щось вигукували й мало не плакали з радості.

Із-за дерева вийшов Гулл. Він поволі й непевно підступав до галасливого гурту. Снапер, обіймаючи в цю мить Ларрі, звів голову й помітив колишнього пірата. Без найменшого роздуму скочив до нього, стискаючи од люті кулаки.

- Ах ти бандюго! - гнівно гукнув моряк. - Ось коли я з тобою зведу порахунок, самозваний володарю океану!

Гулл став, безвладно звісив руки вздовж тулуба. Сокира з них глухо гепнула йому до ніг. Похмуро, але сумирно колишній пірат стояв, чекаючи своєї долі і навіть не пробуючи захищатися, хоч страху в його очах не було.

Ларрі кинувся навперейми Снаперові, схопив його за руки.

- Пусти мене, Ларрі! - вигукнув Снапер. - Ти не знаєш, кого борониш! Це пірат, убивця, він продав нас у рабство мерзенному шинкареві! Як би не грумбер із печер, то ми б з тобою, мабуть, ніколи не побачилися...

- Тихо, - погамував його юнак. - Я все знаю. Гулл сам розказав.

Снапер скипів:

- І після цього ти його виправдовуєш?!

- Не виправдовую, - зціпив зуби юнак. - Ні!! Але як ми вирятували його од Мордахового льоху, він визволив мене з лабет гігантського богомола. Гулл кається тепер у своїх злочинах і, мені здається, щиро. Ми взяли його до нашого загону.

Снапер важко дихав, не зводячи з Гулла гнівного погляду і не розтуляючи міцно стиснених кулаків. Колишній пірат мовчки чекав на його вирок.

Фімбо прокашлявся, ніби збирався щось сказати. Але в останню мить передумав і, пригорнувши до себе внучку, тільки чекав, що буде далі. Полдо ніяково переступав з ноги на ногу, не знаючи, що його й почати в такій тарапаті. З одного боку, Снапер був його давнім і добрим товаришем, а з другого - Гулл таки справді врятував життя Ларрі, та й у труднощах дороги показав себе як непоганий чолов`яга.

Розрядив ситуацію Рідлер. Він підійшов до Снапера, м`яко поклав йому на плече свою могутню руку, розсудливо промовив:

- Помста - недобрий порадник. А судити людину за її вчинки має право лише той, з чиєї високої волі живе чоловік на землі. До того ж, не задля зиску йде Гулл разом з Ларрі на бій зі страшним злом. Не знати, якою буде його подальша доля, але позбавляти загін такого дужого й хороброго воїна нерозумно.

Снапер поступово заспокоївся, і Ларрі пустив його. Зиркнувши з-під лоба на Гулла, моряк повернувся до товаришів, тяжко зітхнув і невпевнено проказав:

- Не знаю, може, й твоя правда... Але по-щирому, то мені важко буде отак собі ні сіло, ні впало комусь кривду подарувати і все забути...

- Гаразд, - подав голос Фімбо. - Але зваж: усе, на щастя, вийшло в кінці таки на добре. Тож не потьмарюємо радості зустрічі лихими спогадами! Та й коли чесно, то ще невідомо, що сталося б з нами, якби пірати нас не підібрали. Згадай лишень акул...

- Хай буде так! - знехотя погодився Снапер.

Усі раптом згадали про ватру й подалися до неї. Посідали кружка. Рідлер підкликав Гулла, що стояв осторонь, і посадовив між собою та Ларрі. Тоді видобув зі свого бездонного заплічного мішка флягу з вином. Пустив її по колу, а сам підкинув до вогню кілька сухих ломак. У кожному його русі так і било спокійною впевненістю і прихованою силою.

Терпке вино підбадьорило стомлених подорожан, а пахощі припеченої на рожні дичини роздрочили апетит. Усі накинулись на поживок, лише Рідлер ані торкнув нічого. Він лише передавав шматки друзям та лукаво підсміювався собі в бороду.

Як покріпилися, знову зняли жваву розмову. Запитання посипалися, як з ринви. Кожному кортіло дізнатися, що кому трапилося під час розлуки.

Ларрі першим переповів пригоди на острові Провидіння, розказав про переліт через океан на спині могутнього дракона, про підлоту Мордаха та його загибель, про визволення Гулла і двобій з гігантським богомолом. Змовчав лише про Драконячі гори та побачене там. Але Рідлер при цьому підморгнув юнакові, і той здогадався, що Оборонець, ясна річ, знає все. Та й як могло бути інакше, адже Рідлер - то є Рідлер, і нічого прихованого на білому світі для нього нема.

По тому Снапер розповів про свої блукання разом з Фімбо і молодим грумбером. Коли мешканці печерного селища попровадили Фімбо й Снапера підземним лабіринтом до північного схилу Вінценосних гір і випустили на світ Божий крізь потайний хід, втікачі не знали, що на них чекає. Якими ж були їхні подив і радість, коли, вийшовши на сонце, забачили Рідлера! Він і розповів, що Ларрі, Ліна, Полдо і Фріда живі. Рідлер привів із собою коней, тож дорога до тутешнього постою згаяла їм лише один день.

- Скажи-но, Рідлере, - торкнув Оборонця рукою Ларрі, - а звідки ти довідався, де перебувають Фімбо зі Снапером, та про те, що ми йтимемо саме цією дорогою?

- Ти забуваєш, хто я такий, - осміхнувся Рідлер. - Жерці Храму Пурпурового Лотосу знають усе. Вони мене й послали. Щоправда, того, що до вас пристане ще й Джерні, не знали навіть вони. Для мене він теж приємний сюрприз.

- Отже, підеш із нами?! - зраділа Ліна.

- Ні, я лише привів коней, щоб прискорити вам дорогу до магічного переходу в інший світ. - І, завваживши, що друзі пожурилися на цю мову, додав: - Я не можу кидати цієї землі, бо тільки вона дає мені життя і снагу. Я живу, поки живе земля, яка мене спородила. Тут ми з вами попрощаємося. Ви поїдете далі верхи, а ми з Полдо і Снапером підемо пішки до рибальського селища. Зло й у нашому світі почало набирати сили - маємо протистояти йому тут. Бряжчання рабських кайданів і дим згарищ од наскоків розбишацьких банд зависли сьогодні над цілим узбережжям океану. Треба гуртувати людей до негайної боротьби.

- Розумію, - погодився Ларрі. - Нам теж не можна гаятися. Мене весь час гризе передчуття великого лиха. Я щомиті боюся спізнитися...

Похмура тінь перебігла обличчям Рідлера. Насупивши брови, він суворо промовив:

- Так, тобі не можна баритися. Гірканове вояцтво вже майже під стінами твоєї столиці. Але сам чаклун чекає на тебе край магічного проходу. Тримайтеся на бачності! Джерні доведе вас до Тінистого гаю. Дорогу через пустелю знайдете?

- Так, я добре її запам`ятав, - кивнув Ларрі.

- Ну, тоді рушай!

Рідлер повернувся до річки і свиснув. На відповідь пролунало іржання, і по той її бік стали коні. Вони вмить перебралися через неглибокий потік, сполохавши ящірку-василіска. Та прожогом кинулась у воду, знявши цілу хмару бризок, і зникла у заростях по той бік річки. Товариство засміялося.

Коні були з міцних і витривалих. Рідлер шепнув кожному щось на вухо, і вони стояли смирно, наче тут і близько не було пантери й леопарда.

Ларрі, Ліна, Фімбо і Гулл скочили в сідла. Полдо подав старому лука зі стрілами:

- Я повертаю тобі зброю. Вона добре прислужилася нам, хай тепер прислужиться тобі. Прощавай! Хай з вами буде Всевишній!

Рідлер, подаючи на прощання руку Ларрі, порадив:

- Бережи Ліну, з нею пов`язане все майбуття твого світу. І твоя власна доля!

Всі - кожен з кожним - порукалися, і Ларрі, трохи підвівшись у стременах, обвів поглядом свій невеличкий загін і подав коротку команду:

- Вперед!

Гулл, Джерні і Фріда вже чекали інших на другому березі річки. Щойно загін з`єднався - скерувались до лісу. Ларрі, Ліна і Фімбо востаннє озирнулися, прощаючись із друзями і відчуваючи, що цього разу - назавжди. Три постаті край догорілої ватри зняли над головами руки, пересилаючи останнє вітання.

- Хай вам щастить! - долинули їх голоси.

- Зоставайтеся здорові.., - самими губами вишептав Ларрі.

Він відчув, як очі йому заросилися сльозою, а до горла підкотилося щось тверде. Похиливши голову, щоб ніхто не помітив його хвилинної слабини, юнак в`їхав під шатро лісу, і густі хащі зімкнулися за його плечима. Тепер дорога стелилася тільки туди, де ворожа сила підступала до серця гордого волелюбного Санфлауеру, охоплюючи його кільцем.


* * *


Король Елдуїн сидів на троні із заплющеними очима. Високе чоло прооралось йому глибокими зморшками, а запалені повіки тремтіли. Хвиля побілілого волосся спадало з-під корони на плечі. Так, за останні дні король геть посивів - достоту, як його давній і вірний товариш Камілл. Тяжкі тужливі думи опосіли душу короля.

Урвали їх згуки сигнальної сурми, що долинули з боку сторожової башти. А слідом за ними до залу вбіг капітан Грем.

- Ваше величносте! - ледве видихнув він. - Тривога! Вороги наблизилися вже на відстань як оком сягнути! Пруть суцільною стіною!

Король випростався.

- Сурмити загальний збір! - владно наказав він. - Усіх воїнів - на фортечний мур! Королівську гвардію тримати в резерві на бачності. Щойно вороже військо наблизиться до оборонного рову - паліть вогнища і грійте смолу. Лучникам не починати стрільби, аж поки ворог не підступить упритул! Я скоро сам зійду на фортечний мур.

- Буде виконано, ваша величносте! - рубонув капітан і вийшов із зали, до якої тим часом ступив Камілл.

Король підвівся з трону і в товаристві мага рушив на балкон.

Місто вирувало. Загони воїнів поспіхом прямували до фортечного муру. Інші напинали канати катапульт, готуючи їх до стрільби. Браму замкнули на міцні сталеві засуви й завалили величезними каменюками. Все населення висипало на мури, споглядаючи вороже військо, що дедалі ближчало. Яке ж воно було страшне та лихе! Із змертвілого лісу виповзали здоровенні неповороткі хорбути - виплодки боліт Невідомих земель. Спираючись на короткі й грубелезні перепончасті лаписька, вони поштовхами, ніби їх ізсередини щось корчило, просували по землі свої жовті роздуті черева. Брудно-зелені їхні спини, рясніючи грубими лускатими наростами, нагадували живі кам`яні горби. З заду ці горби ледве повертали потужними хвостами з трьома гостреними шпичками на кінці, а спереду шкірилися почварими жаб`ячими мордами з кістяними гребенями. Усе це, здавалося, вилізло просто з пекла.

За хорбутами тяглися грижлі. Найдужче вони скидалися на велетенську гусінь, обтикану густою волосінню, та й рухалися точнісінько, як гусінь.

Гірканове вояцтво огидною лавиною поволі, але невідпорно сунуло на місто.

- Де ж Ларрі? Що із ним сподіялось? - гірко зітхнув Елдуїн.

- Принц живий, - озвався Камілл. - Він має повернутись узавтра вдосвіта - саме о цій порі буде відкрито прохід між світами.

- Чи ж протримаємося ми до того часу?

- Якщо Гіркан сам не стане до бою, то якось дамо собі раду. Та головне - Ларрі! Від його успіху залежить ціле майбуття Санфлауеру.

- Що ж, - підсумував король. - До завтрашнього ранку ми просто мусимо вистояти. За всяку ціну!

Елдуїн з Каміллом повернулися до тронного залу. Король ступив до однієї з колон при стіні поза троном і натис рукою на великий рубін у центрі хитромудрого орнаменту. В стіні безшелесно розчинилися двері до невеличкої кімнати, освітленої блідим блакитним сяйвом.

Король і маг зайшли туди, зачинивши за собою потайні двері. М`яке світло розливалося з кришталевого світника над входом. Навпроти нього на стіні висів портрет прекрасної білявої жінки з синіми очима. Під портретом на витончено вирізьбленій підставці з червоного дерева лежала довгаста скринька, препишно інкрустована сріблом. Її було взято на три магічні печатки.

Елдуїн став навколішки перед подобизною своєї коханої дружини, матері його сина.

- Анабель, - звернувся він до неї. - Страшне лихо впало на нашу країну. Я колись тобі присягнувся, що як народиш мені сина, то ніколи не візьму до рук зброї, а правитиму державою тільки з допомогою доброго слова і справедливості вчинків. Я свято додержувався цієї присяги - за свідчення може правити мій меч, що ось уже понад сімнадцять років лежить за трьома печатками. Але сьогодні, в годину найтяжчих випробувань, я прошу твого дозволу взяти зброю до рук, щоб стати на захист Санфлауеру і всієї його людності від чорного зла!

Сяєво світника ніби примеркло на мить, а по тому спалахнуло знову ще яскравіше, ніж досі.

- Дякую тобі, кохана, - прошепотів король, підвівся з колін і повернувся до Камілла: - Скидай печатки, дозвіл маємо!

Старий маг наблизився до шкатулки, зняв над нею руки й урочисто проказав заклинання. Печатки розтанули, лише три струминки рожевого диму знялися над місцями, де щойно були запори. Покришка скриньки піднялася. З-під неї на сніжно-білому ложі блиснув меч, достоту такий, яким послуговувався Ларрі. Це була особиста зброя короля, яку він здобув іще юнаком у нелегкому бою з чаклунами Чорної гори. Його теж було викувано з Небесного каменю. Ніхто, крім Елдуїна і Камілла, не знав про те, що на світі є два абсолютно однакових мечи.

Король узяв зброю. Блакитні холодні спалахи перебігли благородним металом і віддзеркалились на суворому обличчі Елдуїна. Він ніби аж помолодшав од цього. Плечі розправились, очі сяйнули гордим полиском. Перед вівтарем Анабель знову стояв Елдуїн-воїн.

Уклонившись її образові, король і маг вийшли з кімнати і попрямували до фортечних мурів. Наближалася грізна година вирішальної, може, останньої битви.

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Ліна (Глава 15) / Нічний гість | Анатолій Валевський». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Коробейник / Рассказ | Анатолій Валевський». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Анатолій Валевський.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Анатолій Валевський

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 22
Автор: Анатолій Валевський
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Нічний гість (роман фентезі);
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;