Кохають, бо наказує природа
і мозок її слухає мовчазно,
кохають, щоб не буть нещасним,
кохають, бо така воля народу.
кохають, на початку, безгрошово,
не цінячи ні долари ні гривні,
кохають голосно й безмовно...
та, час прийде, або уже прийшов,
й кохана, раптом, хоче вже не слів,
не поцілунків, а прикрас із перлів,
і золотих каблучок, і сережок,
квартири, хати і автомобіля,
її вже більше не цікавить цвіто-зілля,
ані мед слів, ані закоханість в очах-
їй, враз, стає важливо, щоб лишитись при речах,
а, якщо в тебе, лицарю, того нема,
забудь тоді кохання- все дарма!
тоді, одразу, станеш ти "ніким",
і непотрібним, і недобрим, й божевільним,
бо, та, яка кохала, живе y світі вільнім,
і хоче всього, що блищить,
всього того, ціна якому гроші,
і- немалі. й вона шукатиме причини,
аби коханого назвати і причинним,
і недолугим, і дурним- йди собі від мене!
кохання закінчилося зелене,
почалося рожеве чи блакитне-
вино п`янке й тендітне,
й твоя кохана- вже не українка,
а - полька із шляхетних королів,
її возносять Рим і Львів,
а ти програв, дештак-невдахо!
бери торби і свої лахи,
забудь про шлюб і про присягу в церкві,
слова кохання- уже мертві,
лиш запитання слизькі, наче змії,
ну, й що, що ти багато так умієш?
а, нам не треба, бо за це не платять,
викинь любов й вірші` свої в багаття,
бо твоя мила вже тепер багата.
Іван Петришин
CША, 19.05.2018