24.05.2018 07:38
Без обмежень
34 views
Rating 5 | 1 users
 © Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 20

Похмура долина

За два дні виснажені й вимучені люди таки вибрьохалися з Бурого болота на його західному березі. Але що то був за берег! Він постав перед ними несподівано, вистромившись із болота пасмом понурих скелястих гір.

У перший момент всі аж сторопіли од подиву.

- Ти диви!.. - розвів руками Фімбо. - Скільки живу, а такого ще не бачив!

- Не бачив скель? - не повірив капітан Орлін.

- На скелі я надивився, - відповів Фімбо. - А от такого берега ще не бачив. Тут же нема де й ногою стати!

- Є! - гукнув хтось із задніх шеренг.

- Тільки трохи ліворуч, - додав ще один голос. - Нам звідси видно.

- А чи ж є туди дорога? - звів на Ліну очі Орлін.

- Є. Тут неглибоко.

Загін повернув ліворуч і невдовзі справді опинився край не широкого, але досить довгого прискалка, що здіймався над болотом місцями вище, а місцями нижче.

Дорогою туди Камілл пояснював старому:

- Це дуже давнє болото, чи не з найдавніших у нашому світі! Тут свої закони. У цих краях збереглися ще химери з пра-правічних часів. Одну з них ми позавчора зустріли...

- Бодай ніколи не бачити! - сердито буркнув Орлін.

І всі спохмурніли. Дорогою ціною обійшлося гвардійцям те бачення. Тридцятьох їхніх товаришів поглинула трясовина! Тридцять життів кращих бійців королівства забрала безодня! Та найдужче допікало те, що воїни загинули в огидному болоті, а не в чесному бою... Орлін аж зубами заскреготав із безсилої люті й розпуки і одвернувся.

Ліна звела на капітана очі, повні сльоз. Хотіла була якось його розрадити, та не знайшла потрібних слів. Та й якими словами можна було повернути до життя загиблих? Смерть нікого не пускає зі своїх лабет, вона - явище не з минущих. Протягом останніх двох місяців дівчина вже надивилася на це - і на смерть капітана Гулла, і на загибель інших людей та живої природи, і на горе вдів та злигодні бездомних. Зовні Ліна не змінилася, але з глибини її зеленавих очей дедалі частіше почала прозирати геть не дівоча скорбота. І - втома. Тяжка ноша протистояння чорному чаклунові налягла на її тендітні плечі, і не знати було, коли настане полегкість...

Ларрі серцем відчув стан дівчини, ніжно поглянув на неї і звернувся до Камілла, який, скориставшись із тверді під ногами, порозкладав свої магічні пристрої і щось пильно обчислював:

- Скажи-но, Камілле, чи довго нам іще йти до Гірканового лігва?

Старий маг почепив на шовкову нитку кришталеву голку за середину і підняв її над викресленою на твердому пергаменті пентаграмою. Голка безладно закрутилася, засмикалася, почала тонесенько дзвеніти, розжарюючись при цьому до нестерпучого малинового сяйва, і враз огорнулася димчастою сріблястою хмаркою та розсипалась найдрібнішими скалками.

- Ну от, - зітхнув Камілл. - Ні про що не можу довідатись! Навіть про напрям руху! Очевидно, ми дуже близько від Похмурої долини, а там завжди збурення магічного середовища.

- Отже, треба перебратися через оці скелі і вже звідти роззирнутися, куди йти та що робити, - твердо розважив Ларрі і, повівши очима в бік мовчазних примарних воїнів, із жалем додав: - спитати б оцих... Вони вже запевне знають, що тут до чого. Та хіба їх спитаєш? Мовчать, як води в роти понабирали!

Камілл заспокійливо поклав руку принцеві на плече:

- Мені здається, ти не маєш рації. Їх створено не до наших послуг, а задля єдиної мети: протистояти магічним силам. Відчуваю, що вже найближчим часом ми переконаємося в цьому.

- Гаразд, - махнув рукою Ларрі. - Як переконаємось, то переконаємось! Але поки що з них немає жодного пуття... Агов, Орлине, - звернув Ларрі мову на інше: - Склич-но десятків зо два охочих. Хай здеруться на якусь вершину та поспускають нам мотузки.

- А що робитиме з кіньми?

- Їх теж візьмемо в мотуззя та повитягуємо нагору.

По кількох хвилинах, коли посходилися гвардійці, що добре зналися на справі скелелазіння, Ларрі пояснив їм завдання і сам очолив загін. Затамувавши подих, усі стежили за розплатаними на прямовисній скелі сміливцями. Принц здирався першим. Він обмотався довгим мотузком, склавши інше своє спорядження внизу. Не зоставив тільки меча. Прив`язав його до спини так, щоб не заважав рухатися. Клин, що зголосився дертися на гору одним з перших, теж закріпив свою зброю так, як це зробив Ларрі, і теж обмотався мотузком. Інші доброхітні повіддавали свої мечі товаришам і лише з самими мотузками поп`ялись угору.

Фріда й Джерні тихо сиділи при ногах Ліни: прямовисна скеля була їм не до снаги. Вони лише пильно стежили за передовим загоном, і в очах їм світилася надія на людей...

Невдовзі Ларрі був уже на гострозубій верхівці. За ним попідтягувалися й інші. Довге міцне мотуззя полетіло кінцями вниз. Коло підніжжя знялася метушня. Люди в`язали в паки зброю, чіпляли до мотузків, що йшли згори, спорядження, готували сітки для коней, посадовили до однієї з них пантеру з леопардом. А тоді, тримаючись напнутого мотуззя, один по одному рушили на верхів`я.

Не минуло й півгодини, як загін у повному складі, з кіньми та всім спорядженням був уже нагорі. Примарні велетні теж були тут. Коли та як вони сюди поздиралися, ніхто не помітив. Та й помітити не могли, бо вже віддавна на посланців храму Нещадного Змія ніхто не звертав уваги.

Стоячи на рівній кам`яній поверхні, Ларрі звернув погляд на захід. Там, на тому боці широкої улоговини, вкритої клаптями сірої імли, височіли одноманітні титанічні пагорби, підсвічені ззаду багровим заходом сонця. Внизу, на самому дні улоговини, серед химерних кам`яних брил блукали предивні фіолетові й зелені тіні. Вони то ковзали поверхнею, то обмацували неситими щупальцями кожен камінець і кожну шпарину в мертвій порепаній землі. Примарні спалахи холодного вогню час від часу вихоплювали з напівмороку неясні ворушкі силуети жаских істот.

- Он воно яка - Похмура долина.., - протягом вимовив Ларрі, спантеличено поглядаючи вниз.

- Та-ак, - озвався Камілл. - Правду казав жрець - мечі та хоробрість воїнів тут нічим не зарадять. Настала, мабуть, пора для нашого примарного супроводу.

Юнак зажурено похилив голову:

- Я ніби сам не свій од цього. Почуваюся так, що не я сам, із власної волі, йду супроти Гіркана, а що мене ведуть за ручку, як дитину... Але... треба йти!

- Вірно, - потвердив Камілл. - Треба! І саме в цьому - твоя воля і твоя мужність.

На веління Ларрі капітан Орлін ураз вишикував гвардійців у згуртовану колону, і всі швидкою ходою попрямували сипким схилом у долину. Щодалі темнішало. А незабаром сіра імла огорнула вже весь загін.

Ларрі їхав поруч із Ліною. Він кляв себе за те, що не зміг умовити її зостатися в столиці. Але дівчина в цю хвилину здавалася на диво спокійною. Навіть спробувала усміхнутися.

- Не хвилюйся, - звернулась вона до юнака. - Я чую, що в цій долині нам нічого лихого не станеться. Воїни Нещадного Змія оборонять нас.

- Я потерпаю за тебе, бо тобі ж із нас усіх найважче. Ти така тендітна, а мусиш нести тягар нарівні з чоловіками. Я боюся за тебе...

- Не треба. Все буде гаразд, я певна цього!

- Добре було б, - ледве чутно промимрив Фімбо. - Як на мене, то я визнав би за краще бути геть далеко від цієї незатишної долини. Судячи з усього, нечисті тут не бракує.

Справді. Варто було загонові зійти з гори і ступити на рівне, як хижі вогники та якісь темні істоти звідусіль потяглися до нього. Ліворуч із широкої шкалубини вдарило вгору біле сяєво, яке швидко яскравішало.

- Ой, дивіться! - гукнув котрийсь із гвардійців. - Звідти щось лізе!

- Навколо нас небезпека! - стривожилася Ліна. - Насувається з усіх боків!

- Я теж це чую.., - потвердив Камілл.

Ларрі озирнувся й натрапив на переляк в очах усіх своїх людей. Не було жодного спокійного виду. Всі з острахом проказували молитви. Лише обличчя примарних велетнів були незворушними. Гіганти ступали собі спокійно обіч колони, пристосовуючись до швидкості руху людей. Ларрі теж пойняло гнітюче почуття ворожої сили, що підступала дедалі ближче. Пазурі страху вп`ялися йому в потилицю, намагаючись паралізувати волю та пригасити тяму.

- Наддай ходи! - скомандував принц.

Загін пішов швидше, мало не бігцем.

- Що це?! - ледве видихнув Орлін.

Над краями шкалубини випнулася й рушила молочно-біла напівсфера. Вона здіймалася все вище й вище, відокремилась од землі дедалі більшаючи, і ось уже чи не над всією долиною зависло громаддя сліпучої медузи. Її довгі напівпрозорі щупальці плавно звивалися слизькими зміюками. Ними перебігали іскри й сипалися на землю краплинами холодного синюватого полум`я. Всередині драглюватого створіння ворушилося темне ядро, що роздималося чи стискувалось, немов почвара дихала. Вся оця груда гидотного слизу кілька хвилин висіла незворушно, мов до чогось прислухалася, а далі швидко й упевнено попливла навперейми колоні.

- Що діяти, Камілле? - якимось не своїм, здерев`янілим, голосом прохрипів Ларрі, нервово стискуючи руків`я меча.

- Іти, куди йшли, - відповів маг. - З почварою розберуться без нас!

Справді, двоє з примарних велетнів виокремилися з гурту. Вони, трохи наддавши ходи, випередили загін і спокійно скерувалися назустріч блискучій медузі. Так само неквапливо поскидали зі спин свої круглі дзеркальні щити і, прикриваючись ними, спинилися на півдорозі між загоном та почварою. В руках примарних воїнів матово заблискотіли короткі широкі мечі.

Медуза підпливла й зависла, ніби знову чогось дослухалася. А потім звела двоє щупалець і націлила їх на велетнів. Спалахнуло таким сліпучим зблиском, що всі позаплющували очі. Але навіть крізь стулені повіки Ларрі побачив фіолетові зигзаги блискавок, що вдарили в примарних воїнів Нещадного Змія, та, віддзеркалені щитами, одлетіли назад, вгородившись у світну драглисту масу. Сичання й люте виття разом зі свистом, злившись в одне, боляче вдарили по слухові людей. Спалахнувши з новою силою, медуза люто накинулась на велетнів, намагаючись узяти їх у зашморг зі своїх щупалець. І тут пішли в діло широкі двосічні мечі. Вони заблискотіли крицевими віялами, і від щупалець, що несито тяглися до двох воїнів Нещадного Змія, полетіло шмаття. Воїни ж стояли незрушно, мов скелі. Проте бій затягувався. Вогненними вихрами, розпеченими бризками, чорним смерчем відгородило людей од місця герцю, і вони трохи отямились.

- Мерщій уперед! Не спиняйтеся! - гукнув Ларрі.

Загін, не порушуючи строю, кинувся бігцем у глибину Похмурої долини і все далі й далі відходив од двох велетнів та світної медузи.

І тут з правого боку, з-за громаддя скелястих уламків, вислизнула ціла зграя безформних сірих тіней і жадібно потяглась до загону. Не гаючи ані хвилини, троє воїнів-велетнів відокремились од колони й стали навпроти нової напасті. А люди не припиняли руху і вже не роззиралися навсібіч.

Похмура долина справді була царством химер та всілякої нечисті. Цього добра тут аж кишіло. За кожним каменем і в кожній шпарині чаїлося щось пекельне, що могло привидітися хіба що на хвору голову. Навіть старий маг, що свого часу таки побував у бувальцях, не міг вийти з дива, розглядаючи усе нові й нові виплоди тутешніх місць. Межи ними були і вогненні кулі та крижані змії, і летючі павуки та скакуче каміння...

Одного разу шлях загонові перепинила жива річка з чорного блискучого піску. Дехто надумав був випробувати її глибину та визначити швидкість течії - і сімох гвардійців, як оком змигнути, не стало. "Що робити? - сушив собі голову Ларрі. - Перескочити? - Навіть для коня зашироко. Перекинути місток? - Із чого ж його тут зробиш? Поставити загату? - До кожної каменюки у цій долині навіть доторкнутися лячно... Тим часом примарні воїни вишикувались у шеренгу впоперек річки, перепинили своїми щитами її плин на якийсь час, і люди щодуху поперебігали на той бік...

Глупа ніч - ніде ані зірочки, ані якогось просвітку - давно вже впала на землю, але в долині темно не було. Здавалося, саме повітря тут світиться примарним сяєвом, немов насичене найдрібнішими часточками фосфору. Тонюсіньке світне павутиння плавало в повітрі, легесенькі хмаринки пари, що злинали людям з губів од подиху, зсипалися додолу осяйним сріблястим пилком...

Праворуч коло бурої каменюки, схожої на уламок давнього муру, райдужним зблиском сяйнуло розсипище коштовного каміння. Один з гвардійців, мов зачарований, ступив од колони вбік, нахилився до самоцвітів і простягнув до них руку.

- Не чіпай! - гукнула Ліна.

Але було запізно. Вояк уже підносив із землі жменю камінчиків, що яскріли своїм розмаїттям, і в нього під ногами розступилась земля. Гвардієць, відчайдушно зойкнувши, гунув униз, а звідти шугонув угору яскравий стовп мертвотно-зеленого світла. Невдовзі воно зблякло, і стовп увійшов у землю. В глибині щось задоволено плямкнуло, і земля зіступилася. Коштовне ж каміння так і виблискувало собі на тому самому місці як ніде нічого.

- Який жах! - схлипнула Ліна й затулила обличчя руками.

- Нікому нічого не чіпати! - гримнув Орлін. - Зі строю не виходити!

- Камілле, - звернувся Ларрі до свого вчителя й наставника, - як ти гадаєш? Цій долині настане колись кінець?

- Він уже майже настав.

- Справді?

Камілл простяг руку в напрямку насипу, що бовванів попереду. За ним крізь нічну імлу проступали неясні обриси пагорбів.

- Бачиш оцей насип?

- А що в ньому особливого? Насип як насип.

- Не кажи такого, Ларрі, - суворо промовив Камілл. - Хіба ти ще не зрозумів, що в Похмурій долині та її околицях особливим є все?!

- Твоя правда, вчителю...

- Отож, коли я дивився на улоговину з вершини скель по той бік, то помітив і цей насип, бо саме з нього починається шлях до великих пагорбів, що лежать уже поза межами Похмурої долини.

- Виходить, аж там їй кінець? О, Всевишній, як вона мені остогидла! Швидше б уже видобутись з неї, бо тут геть і дихати важко. Ми втрачаємо людей, а я нічого не можу вдіяти! Навіть мечем жодного разу не змахнув, щоб їх захистити. А він же Небесний...

- Істоти з тутешнього світу непідвладні ані нашій зброї, ані нашій магії. Гадаю, що навіть багатотисячна армія не змогла б перетнути Похмуру долину. Гаразд, що примарні воїни поки що порають свою роботу...

- Їх зосталося вже так небагато...

Ларрі озирнувся. На всьому шляху, що проліг позад них у Похмурій долині, палахкотіли магічні вогні боїв примарних велетнів із химерами. А поруч із колоною гвардійців ступало тепер лише троє велетнів - двоє по боках і один позаду. І це було все, що лишилося із звитяжного гурту солдатів Нгала.

- Єдина надія, що на пагорби зійдемо без ускладнень, - благально зітхнув юнак.

Але цій надії не судилося справдитись. Коли до насипу лишалося якихось півсотні кроків, із-під нього стрункою лавою звелося ціле військо напівпрозорих солдатів і посунуло на сторопілих з несподіванки людей. Солдати з природи своєї нагадували примарних велетнів Нгала, але були значно дрібнішими. Зате їх було багато, дуже багато. І наступали вони суцільною стіною.

- Вперед! - гукнув Ларрі. - Пробивайтеся за насип! Там наш порятунок!

Велетні роздерли мертвотний шик ворожої стіни навпіл. У прохід ринули гвардійці. Двоє велетнів праворуч од королівської колони впевнено стримували навалу, але тому, що боронив колону ліворуч, було непереливки. Він стояв сам. Поволі, дрібнесенькими кроками, а все ж мусив подаватися назад, насилу відбиваючи удари мертвотно-зелених мечів, що сипалися на нього звідусіль. Так довго тривати не могло. Вже половина принцевої дружини проскочила прохід, коли напасники здолали таки воїна-велетня. Десятки мечів угородилося в нього водночас, і потужний вибух струсонув землею, знявши в небо хмару каменюк. На місці, де ще секунду тому стояв посланець Нещадного Змія, спалахнула сліпуча вогненна куля й поглинула добру сотню найближчих ворожих солдатів. Але всі інші зграєю голодних вовків накинулися на людей, прошиваючи їх своїми вбивчими мечами.

І в цю мить ворогам блиснуло в очі таким яскравим сяєвом, що вони подалися назад. Ліна й Камілл, об`єднавши зусилля, поставили перед ними сліпучий магічний бар`єр. Це зажадало від дівчини й мага величезного напруження, якого вистачило їм лише на кілька секунд. Одначе цього стало задосить, щоб решта воїнів із загону Ларрі прорвалася до рятівного насипу.

Щойно весь загін збіг на нього, спалахи яскравих вогнів, що позначували місця боїв примарних велетнів з химерами Похмурої долини, згасли. Воїни Нещадного Змія своє завдання виконали. Вони провели людей через долину і тепер зникли, очевидно, повернувшись до свого творця.

- Хто б вони не були, оті жерці Нгала, але ми всі завдячуємо їм життям, - урочисто проказав Ларрі і низько вклонився, озираючись на притихлу влоговину, з якої загін з такими труднощами вирвався. - Якби вони не прислали своїх воїнів, то мені навіть подумати страшно, що б з нами могло статися!

- Жерці тільки виконали наказ свого володаря, - нагадав Камілл.

- Тож слава Нещадному Змієві - божественному повелителю часу! - проголосив Фімбо і, згадавши своїх друзів - грумберів, побожно згорнув долоні.

- Та все ж я цікавий знати, - замислено проказав Ларрі, - чому Нгала допомагає нам?

- А хіба людина пояснює мурашкам, чому в одних випадках руйнує мурашник, а в інших захищає їх навісом од дощу? - запитанням на запитання відповів Фімбо.

Ліна, стомлено похиливши плечі, їхала поруч з Ларрі. І враз випросталась у сідлі. Квола усмішка на мить сяйнула їй з очей. Повівши рукою в бік пагорбів, вона вигукнула:

- Там, посеред гір, ми зможемо відпочити і здобутись на силі! Там немає зла...

Підбадьорені цими словами, потомлені до краю воїни наддали ходи. Незабаром колона, звиваючись сталевою змією, втяглась у неглибокий видолинок між двома високими прямовисними пагорбами. Було темно, але стурбованості ніхто не відчував. Саме навпаки: спокій і мир оступали душі людей, а до перемучених та виснажених тіл вливалося щось цілюще, як поживна вечеря і любий спочинок у доброму товаристві при ватрі, від чого за час тривалого й дуже важкого походу всі наче й поодвикали. Загін сповільнив рух і невдовзі геть спинився.

- Чого стоїмо? Що там скоїлося? В чому річ? - нетерпляче гукали із задніх рядів.

- Тут якась дивна стіна, - відповів Клин, що йшов попереду. - Вона геть перегородила дорогу. Мабуть, доведеться вертатися й шукати іншої або здиратися нагору, як уже раз робили.

Справді, межи пагорбами високо вгору здіймалася гладка-гладесенька стіна, вимурувана з рівних, виполіруваних і тісно припасованих один до одного каменів. У центрі її неясно мерехтіла восьмикутна смарагдова зірка. Жодного виступу чи шкалубини не видно було на стіні, отже, не було найменшої можливості злізти нею на таку височинь.

- Звідки б їй, так майстерно зробленій, узятися в цьому безлюдному краї? - спитав уголос сам себе капітан Орлін.

Камілл тим часом не зводив зачудованих очей з мерехтливої зірки, ніби уздрів просто перед собою вияв божого дива. Далі скочив з коня і повагом підступив до стіни. Обережно торкнувшись її руками, він заговорив голосом, що аж пересідався йому і тремтів з побожного хвилювання:

- За далеких часів своєї юності я чув од навчителя мого давню-предавню легенду. Вона каже, що тут, у Незвіданих землях є благословенна місцина, де й сам час не рухається. Якщо людині поталанить туди дістатися, то вона може там жити вічно й не старітися...

- І ти гадаєш, це саме те місце? - здивувався Ларрі. - Хто ж його створив?

- Створили його боги - такі прадавні, що й імен їхніх ніхто тепер не знає. Навіть наймогутнішим із сьогоднішніх чарівників і чаклунів, що вміють прозирати в глибини віків, несила довідатися про них та їхні витвори.

- То де вже нам, простим смертним, пройти крізь оцей мур! - зітхнув принц. - Доведеться, як сказав Клин, шукати іншої дороги...

- Живе серед людей віра, що мур здатен розступитися перед тим, хто зможе пробудити зі сну душу зачарованого місця...

- А як це зробити?

- Якби ж то я знав.., - похилив голову Камілл.

- То що? Завертаймося, поки ноги несуть? Може, десь джерельце надибаємо? Бо так пити хочеться, аж душа болить, - звів очі на принца Клин.

І ті, що говорили, і ті, що тільки слухали, так захопилися темою, що й уваги не звернули на дивну поведінку Ліни. А вона вдивлялась у смарагдову зірку, мов загіпнотизована. Далі зійшла з коня на землю, побожно склала долоні перед собою й підступила до муру. По тому затулила руками зірку й тихо заспівала. Усі з несподіванки завмерли, потім почали дослухатися. Слів пісні ніхто не зрозумів, але вони незбагненним чином, самі з себе, поступово складались у гармонійний візерунок, від якого яснішало в душах і зроджувалось почуття світлого таїнства. Жоден з гвардійців ані зворухнувся, щоб не сполохати чару.

І тут пролунав негучний звук, подібний до глибокого зітхання, і стіна розсілася навпіл вузькою шпариною на всю свою височінь. Отвір дедалі більшав і скоро перетворився на широкі ворота. З них на людей війнуло пахощами свіжої терпкої прохолоди.

Люди поніміли од захвату, забачивши те, що постало перед їхніми очима. Це був ліс. Величний і благородний, немов зачарований лицар, темний, але не похмурий. Там було тихо й спокійно. Твердий жовтий пісковик при магічних воротах поступово переходив у заросле мохом каміння, що вистеляло підходи до дрімучих нетрів. Обабіч підходів розбігався чистий світлий підлісок, який підкреслював таємничу велич лісових гігантів. Над усим цим плив незвично яскравий місяць у сріблястому ореолі чарівного сяєва.

Ліна повагом ступила вперед, перетнувши незримий кордон найдавнішого на цій землі заповідника.

Припадаючи на ліву передню лапу, пошкоджену в час прориву до рятівного насипу, Фріда пошкандибала слідом за дівчиною. Обережно підпираючи боком скалічілу товаришку, статечно й неквапливо рухався Джерні.

Легесенький, як подих квітневого вітерця, пошепт перебіг лавами суворих воїнів. Загін схитнувся й непевно рушив уперед. Не дзеленькнуло бойовою крицею, не рипнуло обладунком - люди притримували все це, щоб не сполохати священної тиші.

- Що тут на нас чекає? - самими губами, майже без голосу, спитав Ларрі старого мага.

- Спокій і спочинок, - так само тихо відповів Камілл.

Передні ряди колони зайшли вже під шатро зелених гігантів, чиє потужне коріння потопало в м`якій і довгій шовковій траві, що вкривала всю землю. Люди розгублено брели нею серед величних стародавніх дерев, які здіймали чи не до самого неба своє могутнє віття. Із затамованим подихом розглядали міцнющі стовбури, вкриті грубою корою, немов богатирським обладунком. Здавалося, все навколо дрімає в зачарованому сні. Не зворухнувся жоден листочок, не зашурхотіла жодна травинка, не чути було навіть найлегшого подмуху вітерця.

Поміж стовбурами зблиснуло гладінню води. Розсунувши гілля розлогого й незнаного куща, який м`яко й ніжно пестив листочками руки, Ліна, а за нею й інші вийшли на берег предивної річки. Вода в ній заклякла, немов глибоко замислилась, і лиш виблискувала проти місяця дзеркальними плесами. Річка не текла, стояла на місці, і це було дуже дивно. Весь берег по самий пружечок води ряснів нерозпукнутими квітами. І все в цьому чудовому місці, здавалося, спить.

Поранені поруч із звірами полягали на землю.

Ларрі звелів ладнатися до спочинку й здоровим.

- Чудна місцина, - зауважив капітан Орлін, присідаючи на траву щоб роззутися.

- Не те що чудна, а дуже загадкова, - озвався Клин. - От ніби все тихо і спокійно, а я не смію навіть напитися з річки, хоч як хотілось мені води. Тепер уже наче й перехотілося. Незатишно мені тут...

- А що саме тебе турбує? - поцікавився Камілл.

- Та... як його сказати... Почуваюся, наче ми зайшли до чиєїсь хати, а пана хазяїна нема вдома і не знати, як він поставиться до непроханих гостей...

- Ну, щодо пана хазяїна, то ти турбуєшся даремно, - всміхнувся маг. - Річ у тім, що це місце саме собі пан.

- Хіба таке може бути?

- Може. В усякому разі, легенда про це мовить...

- А чи має якусь назву ця місцина? - спитав Фімбо, розсідлуючи коней.

Камілл замріяно примружився і проказав, як проспівав:

- Чаро-онна...

- Дуже гарна і цілком слушна назва, - замислено озвався Ларрі й повторив: - Чаронна, чар... Тут справді все ніби поринуло в чар і душевний спочинок. Клинові он навіть пити перехотілося.

- І їсти, - докинув котрийсь із гвардійців.

- І втоми, як не було, - здивувався ще хтось.

- Камілле, попросив Ларрі, лягаючи на траву та підпираючи голову ліктем, - а чи не розказав би ти нам усе, що знаєш про Чаронну?

Він знову промовив це слово з особливим замилуванням. А гвардійці тим часом попідходили ближче й посідали кружка навколо старого мага.

"Чисто, як малі діти, - подумав Фімбо. - Вже й позабували про злигодні та небезпеки походу - прагнуть казок, загадок і таємниць".

Суворі обличчя воїнів тепер справді нагадували дитячі личка, що аж світилися з цікавості до надзвичайного. Десь поділися з них недавні завзяття й запеклість - зосталися тільки зачудовані довірливі очі.

- Ти сказав, Ларрі: "Усе, що знаєш", - почав Камілл. - А я, коли бути щирим, достеменно не знаю нічого. Можу лише переповісти легенду, яку замолоду чув од свого навчителя, а той від свого батька, а батько - від діда чи прадіда. Отже, в тому, що я тепер скажу, далеко не все може бути таким, як було насправді. І скажу лише те, що переказував мені мій наставник.

Старий маг на хвилину замовк. Він приплющив очі, немов пригадуючи все в деталях, і рівним голосом повів оповідь про справи такі давні, що й уявити собі несила.

- Давно-давно, так давно, що про це ніхто вже й не пам`ятає (та й хто б то міг пам`ятати, коли про людей на світі ще й згадки не було), Великий Творець створив наш білий світ - відокремив світло від пітьми. До цього світу посходилися боги. Імена їхні віддавна забуто, тож тепер їх називають просто стародавніми богами. Вони хотіли зробити наш світ схожим на рай. Кожен докладав до цього всіх зусиль, але діяв на власний розсуд і не радився з іншими. Часто боги навіть заважали один одному, і стихії, якими вони послуговувалися, раз у раз стиналися між собою в навіженому герці. З цього, замість живої природи, поставали мертві пустелі чи крижані тороси, вогнедишні гори чи бездонні провалля. А коли часом і народжувалося щось живе, то таке огидне, моторошне й страхітливе, що й самі боги зрікалися його та скидали як непотріб десь далі з очей. Одним з таких звалищ стали Бурі болота зі своїми почварами. Ви самі це болото та один з його виплодів бачили. Коли Творець довідався про те, чого накоїли стародавні боги, він повиганяв їх з білого світу, але перед цим звелів - на спокуту за свої помилки - лишити по собі пам`ять у постаті чистої, не зіпсованої жодним лихим втручанням природи, до якої б мали доступ лише ті, що їх Доля наділила душею, здатною озватися на поклик душі самої природи. Стародавні боги спам`яталися й послухалися Творця. Вони кинули свої чвари і спільними зусиллями гуртом витворили Чаронну. І замкнули її замовою, непіддатною на закляття наймогутніших чорних чаклунів...

Камілл замовк. Мовчали й усі, хто його слухав. Лише коні весело форкали, втішаючись доброю пашею після стількох днів виснажливої роботи надголодь. А тоді посипались запитання:

- Тож Гірканові Чаронна не до снаги?

- Якби була до снаги, то хіба б він її досі не сплюндрував, як сплюндрував усе живе навколо столиці нашого Санфлауеру?

- Не зміг би він до Чаронни добутися без такої допомоги, яку ми мали!

- Зміг би, - відповів на останнє з багатьох інших запитань Камілл. - Гіркан так у своєму чаклунстві переродився, що й сам став подібним до мешканців Похмурої долини. Породичався з ними! А бурі болота йому як маєтність. Вони залюбки дали чаклунові ціле військо хорбутів і грижлів. Якби ми під столицею не дали цьому війську доброго гарту з допомогою Небесної комети та якби Ларрі не пощастило перемогти Гіркана та його мурлогів з допомогою магії живої природи, навряд чи змогли б ми доступитися до Бурих боліт - не те, що їх перетнути.

- То ж чом Гіркан, коли Бурі болота йому зі своїми почварами стали за послугачів, а мешканці Похмурої долини мало не за братів, не поткнувся й сюди, до Чаронни?

- Бо до Чаронни йому зась! - Камілл спохмурнів. - Хоч Гіркан і має гадку про себе, що він наймогутніший з чаклунів у світі (воно таки, як правду казати, так сьогодні і є), але де йому супроти сили стародавніх богів та їхніх замовлянь!

- Та ж їх, ти казав, давно вже немає...

- Ну, то й що? А їхня предковічна магія живе! Вона тут скрізь: у кожному камінчику й дереві, у кожній билиночці й воді, навіть повітря незвичайне - хіба не відчуваєте?!.

Ларрі замислено зітхнув, не зводячи погляду з дивовижно глибокого й чистого неба, поцяткованого міріадами зоряних перлів. Воно дихало супокоєм і несхитністю Всесвіту.

- Чому ж магія стародавніх богів мириться з лютим чорним чаклунством? Чом не знищить пітьми з усіма її лихими виплодками? - спитав юнак. - Це ж для неї було б так просто...

- Ларрі, ти ставиш надто складні запитання, - відказав Камілл. - Відповіді на них знає тільки Творець.

- Але ж пітьма - це зло...

- Не квапся з висновками, - застеріг його маг. - Темрява і світло - це протилежні сторони одного явища. Як не стане однієї сторони - не стане й другої. Те саме й зі злом: воно предковічне, як і добро. Всевишній дав людям змогу самим вирішувати, по чиєму боці виступати в одвічному двобої добра зі злом - за це людина й матиме відповідну винагороду.

- Яку саме?

- По заслузі. Таку, як розважить Творець...

Усі знову попримовкали, замислившись над словами Камілла - такими, здавалося б, простими, але сповненими надзвичайно глибокого змісту. Тиша огорнула загін м`якою ковдрою спокою і втихомирення, тепла ніч пестила й заколисувала воїнів, лагідно склеплюючи їм повіки. За якусь часину всі вже твердо спали. Лише Ліна й оком не стикнула. Почувала, що зачарована місцина чогось від неї сподівається. Дівчина підвелася й неквапом рушила вздовж берега завмерлої річки, уважно придивляючись до оточення. Щось тут було не так. Усе довкола ніби закам`яніло і водночас жило. Здавалося, Чаронна поринула в летаргічний сон, і Ліні аж серце зайшлося від бажання знайти причину цього та усунути її, щоб збудилася з безруху річка, щоб загомонів птаством гай, щоб порозпукувалися рясними барвами квіти, щоб забриніли бджоли, щоб... Мавка цілим своїм єством чула, що десь геть недалечко лежить ключ до таємниці, і сподівалася його віднайти.

Минуло чи не з півгодини, поки дівчина набрела на майже непомітне русло лісового струмка. Авжеж, на русло - сухе-сухісіньке, а не сам струмок. Що ж його перепинило? І це запитання, і ще щось неясне покликало Ліну піти вздовж русла до місця, звідки колишній струмок витікав. Їй довелося пробиватися крізь чагарі, що здавались непролазними, але галуззя виявилося гнучким і піддатливим, а лист на ньому м`яким і лагідним.

Нарешті, коло самого прикорня велетенського береста дівчина знайшла те, що шукала. Саме тут із-під землі колись вибивалося джерело, що давало початок струмкові. Але тепер його заткнуло здоровенним замшілим валуном, що не знати звідки й узявся серед оцих глухих нетрів. Каменюка була такого розміру, що знадобилася б сила багатьох людей, аби лишень зрушити її з місця, і Ліна розчаровано присіла. Далі почала підбадьорювати себе думкою, як скличе гвардійців до помочі. І тут в оксамитовій височині нічного неба серед безлічі зірок одна спалахнула найяскравіше. Від неї потяглася тонюсінька ниточка сріблястого променя й торкнулася каменюки з боку, протилежного від дівчини, неначе вказуючи на щось.

Ліна схопилася й мало не підбігла до місця, у яке вп`явся зоряний промінь. Уважно придивившись до каменюки, вона помітила невеличкий виступ у формі грибної шляпки й простягла до нього руку. Сріблястий промінь ураз розтанув, але Ліна вже встигла торкнутися виступу й натиснути на нього.

Нічого не сталося. Але за якусь часинку десь глибоко під землею щось глухо загуркотіло, а в самому камені клацнуло, і він плавно від`їхав набік. Завирувало, ніби пирхаючи сміхом, джерело, видершись із підземного полону, й весело пожебонів своїм рідним руслом струмочок, напуваючи все довкола живлющою вологою.

Щось зашуміло над головою. Ліна глянула туди. Предковічний берест, немов пробуджений зі сну велетень, розправляв свої жилаві руки-віти. Зашелестіло, зашепотіло листя. Чаронна виповнювалася живих згуків природи, що прокидалася зі сну, і разом з цим Ліна відчула, як зникає з її тіла втома, нашарована за весь час походу, і вливається повноводний потік свіжості й бадьорості. Забувши про все на світі, повідкидавши думки про цитадель зла, юна мавка подалась у мандри дивовижною Чаронною, вбираючи в себе стародавню силу предковічного лісу.

Здригнулась і тихо понесла свої прохолодні води пробуджена річка. Повітря швидко набиралося пахощів розпукнутих квітів. Чорнобривці обіцяли безсмертя, червоні й білі левкої - нев`янучу красу світу, дрібнолистий ялівець і сонцесяйні майорчики лагідно шепотіли про гостинність і виконання бажань, а лісові дзвіночки тихо, але твердо проголошували вірність.

Перед світанням, коли пояснішав оксамит бездонного нічного неба, а верхівки дубових колосів освітились рожевим, Ліна повернулась до табору.

Там уже прокидалися. І всі - з усмішками, неначе й не було довгих днів і ночей виснажливого й сповненого небезпек походу.

- Оце диво! - зойкнув хтось. - Чаронна прокинулась...

Радісний гомін перекотився табором. Мало не всі прожогом кинулися до ожилої, тепер геть не стоячої річки - позмивати з себе бруд Бурого болота, поплавати, зрештою, просто погратись у живій воді, побарашкуватися в ній, як часто робить здорова безжурна молодь. Фімбо з Орліном заходилися купати коней і мали в цій справі багатьох розвеселих помічників.

Камілл і Ларрі водночас подивилися на Ліну й багатозначно перезирнулися між собою. Вони обидва здогадалися, з чого це раптом ожила віковічна Чаронна.

Юнак підійшов до мавки, взяв її за руку й ніжно приклав собі до вуст. Ліна вільною рукою провела по його кучерях і лагідно всміхнулася.

- Що робитимемо з пораненими? - спитав Ларрі. - Мусимо поспішати...

- Гадаю, що найліпше буде залишити їх тут, у Чаронні. Щоб залікувати всі рани, завдані примарами Похмурої долини, мені треба буде дуже багато сил, а головне, часу. Його, на жаль, не маємо.

- Але ж як ми кинемо їх тут самих!?

- Ніхто нікого не кидає. В Чаронні їм нічого не загрожує. Навпаки. Цілюща сила заповідного краю краще за мене залікує їм рани та поставить на ноги. А як ітимемо назад... якщо йтимемо, то всіх заберемо. Хоч мені здається, що багато з них визнають за краще зостатися назавжди в Чаронні та пов`язати свою долю з нею.

Дівчина замовкла, поглядаючи на Джерні, який зализував рану на лапі Фріди, й додала:

- Мені здається, що буде ліпше, коли й Фріда з Джерні зостануться тут.

Фріда загарчала, протестуючи. Але принц погладив її по загривку й рішуче промовив:

- Ліна має рацію! Ви маєте зостатися й глядіти поранених.

Фріда сумно подивилася юнакові у вічі.

- Не хвилюйся, - заспокоїв її той. - Ми повернемось!

Більше ні про що мови не було. Та й чи треба було щось говорити там, де люди й звірі розуміли одне одного без слів?

Попоївши і перевіривши спорядження, збадьорена принцева дружина скерувалася туди, куди звелів їй доброхіть узятий на себе обов`язок, - до лігва змієголового чаклуна. Ті, що лишалися, махали шапками, від щирого серця зичили товаришам перемоги й щасливого повернення. Фріді очі зайшли сльозою, і вона тужно похилила голову мало не до землі. Джерні не відходив од товаришки ані на півкроку.

Минувши Чаронну, загін спинився на хвилину ще перед однією стіною, розташованою на другому боці зачарованої місцини. І знову Ліна легко зняла стародавню замову з воріт.

Яке бескиддя постало за ними! Кам`яні брили здиралися одна на одну, гострі уламки скель стирчали мало не суцільним пакіллям, розсиписька потрощеного каміняччя густо вкривали діл, не даючи пробитися крізь себе ані грудочці живої землі. Єдине, що рухалося в цій погризеній палючими вітрами та просмердженій димовими стовпами пустелі, були чорні волохаті хмари, що низько мчали над нею, мало не торкаючись своїми розпатланими косами людей.

- Вперед! - скомандував Ларрі. - Наближається година останньої, вирішальної битви!

Маршовою ходою, не порушуючи бойового ладу, виступили воїни з воріт гостинної Чаронни, несучи в серцях гіркоту прощання з прекрасним закутком живої природи. Стіна огорожі безшелесно зімкнулася за їхніми плечима.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Муравей-лакомка / Миниатюра | Анатолій Валевський». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Нісенітниця / Вірш | Анатолій Валевський». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Анатолій Валевський.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 25.05.2018 14:33  Лора Вчерашнюк => © 

Іноді гарна книжка так захоплює, що жалкуєш, коли закінчується це дійство - її чари)))) Але апофеозу, звісно, бажається досягти - разом з героями))))

 25.05.2018 11:46  © ... => Лора Вчерашнюк 

Залишилося вже й не так багато до завершення... 

 25.05.2018 01:06  Лора Вчерашнюк => © 

Диво-Чаронна! ПОки читала - і сама відпочила))) Дякую гречно))))

Публікації автора Анатолій Валевський

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 22
Автор: Анатолій Валевський
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Нічний гість (роман фентезі);
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;