Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
24.05.2018 12:44Роман
 
Рейтинг: 0 | 0 гол.
З дозволу батьків
© Панченко Вадим

Бог Індерону

Частина перша. Машина. Глава 1

Відлуння минулого
Панченко Вадим
Опубліковано 24.05.2018 / 46143

- Рой, ти запасся підгузками? ‒ закричав Джим Хонк, побачивши величезний наплічник, під вагою якого зігнувся молодий солдат.

Рой озирнув палубу і зрозумів, що лише він приперся на посадковий майданчик з особистими речами. «От, я телепень!» Хлопець зашарівся, і паскудник Хонк одразу зареготав, плескаючи себе долонями по колінах.

- Дуже смішно, Джим! Досить вже цих під... Я тобі не шмаркач якийсь! Я вже на Гарді бився, і на Варгосі-5, і...

- Так-так, ми всі знаємо про твої звитяги! ‒ перебив його Хонк. ‒ Ти серйозний боєць, Рой. І гармата у тебе он яка блискуча, і ніж он бачу ‒ ух, який ніж! І наплічник у тебе ‒ ого-го. Думаю, там у тебе і сосочка, і пляшечка, і розкладні колиска з гойдалкою помістилися. А скажи-но мені, рядовий Рой Тос, чи не завалялася у тебе там сулієчка з джином або віскі? Ні? Ех, салага ти салага...

Десантників, що сиділи на контейнерах з обладнанням, веселили кпини Джима. А він не марнував жодної можливості посміятися над Роєм, адже той лише нещодавно заслужив честь поповнити їхні ряди. Група Альфа ‒ дванадцять кращих бійців десантного корабля «Гордість Республіки» ‒ очікувала вильоту. Годину тому вони отримали наказ зібратися на палубі - без жодних пояснень, і тому десантники виконували перше солдатське правило: відпочивай та розважайся, поки є можливість.

Рой присів на ящик поряд з Джимом, майже на межі гравізони, кинув ненависний наплічник на палубу і дістав із внутрішньої кишені куртки сигарету з рожевим спайсом з Дінори – цінність, за яку він відвалив торговцю третину місячної платні. У картриджі ще було більше половини, і він задоволено посміхнувся.

- О! А ось це річ, ‒ вигукнув Джим, хижо простягаючи свою лапу. Рой від несподіванки розтулив пальці, і з погано прихованим жалем і роздратуванням проводив поглядом свій скарб, який Хонк зухвало запхав у потріскані губи. ‒ Не жмись, салага! Карма твоя росте просто на очах! А дядько Джим за таку щедрість прикриє кістляву Роєву дупу в потрібний момент.

Нахабство Хонка виводило з себе, але сваритися Рой не хотів, тому він відвернувся, щоб інші не побачили вираз його обличчя. Вдаючи, що розглядає стартову зону, хлопець раптом помітив дивну постать, яка сиділа упівоберта до нього біля однієї з опор десантного бота. З такої відстані було важко визначити точно, але схоже було, що людина ця мала зріст набагато більше двох метрів, та ще й вражаючу ширину плечей. Величезність фігури, до того ж, збільшувала бойова броня ‒ посилена версія для груп прориву. Всі елементи обладунку були у бойовому положенні, лише шолом знятий з голови і пристебнутий до наплічного тримача. А сама голова була цікава: абсолютно безволоса і з дивним зеленим відтінком. Світло прожекторів відбивалося бризками від черепа незнайомця, і здавалося, що той вкритий лускою. З цього ракурсу можна було розгледіти лише одне вухо, але й воно привертало увагу: витягнуте вгору і дуже велике. Крім того, воно злегка ворушилося. А лінія вилиці мала такий різкий вигин, немов щелепи зеленого велетня містили сотню зубів.

- А це що таке? ‒ Рой штовхнув Джима у бік і показав на далеку постать.

Хонк підвівся, придивляючись, а потім здивовано присвиснув: ‒ Ні...чого собі! Бути такого не може!.. Гекон!

- Гекон? Ящірка? ‒ перепитав Рой.

- Не ящірка, а ге-кон, ‒ спантеличено протягнув той, вдивляючись в фігуру, ‒ погана справа! Погана наша справа, салага. І погано, що ти підгузків не взяв.

Бійці тим часом потроху пересувалися ближче до них, крадькома розглядаючи загадкового гекона, і присвистували від неприємного подиву, так само, як Джим мить тому.

- Що за гекон, ‒ знов подав голос Рой, ‒ що в ньому такого страшного?

- Не знаєш? Я ж кажу, салага ти. Хоча, може тобі краще й не знати.

- Не викаблучуйся вже! Якщо є що казати, то й кажи!

- Гаразд, слухай, боєць. Давно це було ‒ тебе тоді, напевно, ще й у планах не було ‒ так ось, великі хлопці з великими погонами вирішили створити непереможних солдатів. Справа не нова, як розумієш. Вони це регулярно вигадують, хоча нікого кращого за нашого брата немає, й це всі знають, ‒ Хонк обвів поглядом товаришів, які схвально закивали. ‒ Так ось, цього разу їм яйцеголові запропонували дещо новеньке. Уяви собі таку тварюку, яка може змінюватися: треба їй плисти ‒ вона собі зябра відрощує, треба їй бігти ‒ ноги у неї стають, як у денбійського гінця, а треба літати ‒ відрощує собі крила...

Сержант Барт, найстаріший вояк загону, глузливо крякнув. Джим осікся і з розпачем відмахнувся рукою:

‒ Ну гаразд, ну про крила може й казки, але те, що ці потвори можуть перетворюватися, що у них бувають і хвости і зябра ‒ хріном своїм клянуся! Для кожного завдання він може готуватися і налаштовуватися. Не так, як ми, не просто зброю і устаткування, але сам, цілком.

- Що, просто за своїм бажанням? – недовірливо перебив Рой.

- Нє... Ті розумники все ж не були повними ідіотами. Чому він «гекон»? Тому, що він не людина. І не звір. Він ‒ «генний конструкт». Ось так вони і називаються, еге ж. А змінюються вони особливим чином. У кожного з них був свій командир і куратор. А куратор той мав таку коробку ‒ із велику валізу завбільшки, ‒ чорну, з жовтими смугами – ні з чим не сплутаєш. Називалася вона «генний модулятор». А самі гекони називали її «скринькою болю» і боялися одного її вигляду. Так мені розповідали. Сам-то я ніколи раніше геконів не бачив, брехати не буду. А от батько мій ‒ той навіть служив з одним таким. Він мені про них і розповідав. Мовляв, коли гекону потрібно змінитися, то його якось підключають до цієї валізи, і він корчиться у муках, а потім починає ніби плавитися, текти, як віск, і тут же змінюється. Страшне видовище. А як він кричить при цьому...

Повисла незручна пауза. Рой і ще пара бійців дивилися на загадкового гекона, а той ніби й не ворушився. Навіть метушня вантажних роботів просто поруч з його ногами не займала його анітрохи. Можливо, він просто спав.

- Ну? ‒ запитально подивився на оповідача Рой, ‒ і як же його змушували до цієї скриньки підключатися, якщо це так боляче?

Джим присів, затягнувся сигаретою - Рой при цьому кисло скривився - і задумливо подивився у вічі молодому десантнику.

- А куди ж він подінеться? Він від цієї скриньки нікуди. У ній його сила, у ній його життя... І в ній його смерть. Спробує тільки збунтуватися – тиць ‒ і все. Одне натискання на кнопку... ‒ Хонк знову затягнувся, ефектно витримуючи паузу, але ніхто не квапив його. ‒ А знаєш, молодий, навіть незважаючи на це, вони повставали. Гризли кураторів зубами, відривали їм руки-ноги-голови, намагалися втекти у гіпер, вважаючи, що так зможуть знищити зв`язок зі скринькою. Бувало, з люті вбивали весь склад групи, до якої їх приписували...

- Ого! Не краще б було позбавитися від них? Та й взагалі, навіщо вони? І чому цей сидить тут?

- Хороші питання, салага, дуже хороші. Відповідаю по порядку: позбавилися ‒ у всякому разі, ще років п’ятнадцять тому писали, що вони всі поголовно вимерли від якоїсь там помилки в конструкції, ‒ Хонк криво посміхнувся і провів рукою по горлу, ‒ а потрібні вони були для найнебезпечніших, найсмердючіших місій. Місій, з яких люди, ‒ він підкреслив це слово, ‒ не поверталися. І ось чому це мене так напружує. Мало того, що ми нічого не знаємо про власне завдання, так ще цей неіснуючий гекон... Що ж до питання, чому він сидить тут, то...

- Струнко! ‒ гучно гаркнув сержант Барт.

Загін підхопився, шикуючись. Просто до них, грюкаючи важкими черевиками по металевій палубі, наближалася пара старших офіцерів. Одного з них на кораблі знали всі ‒ командир їхньої бригади космодесанта, полковник Майк Зан, а другий був невідомий Рою. Рослий сивочолий чоловік з короткою зачіскою «їжаком», був одягнений в новеньку легку броню, а на грудях у нього виблискували золоті трикутники полковника наукової служби. Шолом броні був закріплений у наплічному тримачі ‒ точно, як написано у військовому статуті. Вчений полковник дивився на них, неквапливо переводячи погляд з одного десантника на іншого; його права рука притримувала на поясі потерту кобуру величезного розміру, яка різко контрастувала з лискучою бронею останнього покоління. Рой мав пристрасть до зброї, особливо старої, тому із завмиранням серця вдивлявся в обводи цієї кобури. «Не може бути ‒ Грім-12!» ‒ давно знятий з озброєння бластер, настільки ж потужний, наскільки й небезпечний, особливо в руках дилетанта. Він міг пробити броню легкого танка... або перетворити свого господаря на вогняну кулю. Як комусь могли дозволити носити цю жахливу річ у наш час? Тим більше – якомусь щиголю з наукової служби. Чи може та кобура порожня ‒ просто ефектний елемент образу бравого вояка «старої школи», який цей випещений хлюст намагався створити через заздрість до справжніх бойових офіцерів?

Тим часом, вчений полковник наблизився, і Рой нарешті звернув увагу на його другу руку. У ній він тримав велику металеву валізу ‒ чорну з жовтими смугами.


***


- Слава Республіці! ‒ відчеканив вітання командир Зан.

- Славімо і служимо! ‒ дружно гримнув хор з дванадцяти горлянок.

- Це полковник Ден Кор з наукової служби.

- Слава Республіці, панове, ‒ привітав бійців Кор.

- Славімо і служимо!

- Вільно, ‒ Зан недбало козирнув загону і знову повільно озирнув усіх. ‒ Отже, полковник Кор і його хлопці в цій місії будуть вашими підопічними. Але на об`єкті, до якого ви прямуєте, командуватиме він. Деталі дізнаєтесь вже на борту. А поки я можу сказати лише те, що місія буде не на планеті і в дуже важких умовах: вакуум, радіація, невідомі випромінювання, відсутність гравітації… а може й ще щось. Тож готуйтеся відповідно. Ваше завдання: проникнути на... об`єкт, забезпечити прикриття і безпеку групи фахівців полковника Кора, а потім вивести їх. Ви будете працювати не одні. Ще три групи будуть у посиленні. Коди зв`язку та всю необхідну інформацію щодо взаємодії так само отримаєте вже на борту. З цього моменту ви переходите в стан «нуль». Відлучатися звідси не можна, будь-який зв`язок і розмови поза групою заборонені. Готуйтеся, джентльмени. І відправте в казарми свої особисті речі. Вони вам не знадобляться. Сержант, у вас тридцять хвилин до старту. Пакуйтеся в обладунки та отримуйте зброю і боєзапас. Відомості вже відкриті. Питання?

- Ні, сер! Дозвольте виконувати?

- Починайте, ‒ Зан неформально змахнув рукою, і десантники квапливо розбіглися до своїх контейнерів з обладнанням. Хонк уїдливо посміхався, дивлячись, як молодий тягне свій речовий мішок до автоматичної вантажної платформи, щоб доправити його у казарму. Часто після таких пересилань знайти речі було вже неможливо, і Рой відчував себе повним дурнем, усвідомлюючи, що ніхто, крім нього цього не робить. Ну звідки вони знали!?

Полковник Кор між тим щось визирав навколо. Помітивши кремезну постать біля лапи катера, він швидко козирнув Зану, різко розвернувся на місці і пішов у стартову зону. Перетинаючи смугу гравіполя, науковець невимушеним ударом п`яти об п`яту перемкнув черевики на магніти і продовжив йти, навіть не похитнувшись.


***


Ал сидів на ступні посадкової лапи десантного бота, крізь примружені очі спостерігаючи за метушнею роботів. Його величезні вуха легко розрізняли балаканину Джима і Роя, і час від часу він посміхався, чуючи нові фантастичні подробиці у зловісній розповіді про геконів. Частково Джим Хонк мав рацію: генний модулятор і справді називався «скринькою болю» на жаргоні геків; перетворення дійсно було неймовірно болючим, і гекони дійсно повставали в минулому. Але зовсім не від болю, який кожний з них вмів витримувати від самого народження (або створення, як вважали люди). Справа у тому, що гекони були не тільки набагато сильнішими і витривалішими за людей, але й розумнішими за своїх творців. А тому завжди прагнули звільнитися від принизливого служіння істотам, примітивнішим за себе. Та попри всю свою силу все одно залишалися рабами людей.

Ал сумно посміхнувся, пригадавши, скільки разів він сам намагався придумати новий спосіб утечі. Давно це було. Тепер він скорився і плив за течією, радіючи, що хоч іноді має можливість відчувати себе людиною. Так, шансу змінити свою долю він не бачив, і вже не вірив, що такий шанс взагалі існує.

Технологія генних конструктів базувалася на здатності синтетичного організму поглинати спеціально підготовлені пакети ДНК і інтегрувати їх у ядра власних клітин. Такий підхід давав можливість перебудувати вже існуючі клітини тіла, надати їм нові властивості, але при цьому робив їх нестабільними. Без зовнішнього підживлення ДНК гекона швидко руйнувалася, і той помирав, розкладаючись просто на очах. Але замовники цієї програми визнали таку особливість не тільки не шкідливою, а навпаки ‒ надзвичайно корисною. Яким би не був сильним і розумним гекон, але без «підзарядки» він міг прожити лише близько року. Тому навіть без «скриньки болю» конструкти залежали від своїх творців. А генний модулятор давав кураторам справжню владу. Він являв собою цілий науковий комплекс: набір готових конфігурацій ДНК з бібліотеки різних бойових форм геконів, мікшер, аналізатор і синтезатор нових ланцюжків. А ще міг миттєво виробляти різні хімічні стимулятори і інгібітори, за допомогою яких можна було повністю підкорити «генний конструкт», змусити його виконати будь-яке завдання. Саме це робило чорно-жовту валізу найненависнішою і у той же час найбажанішою річчю будь-якого гекона. Чимало родичів Ала загинуло при спробі заволодіти нею. Але всі їхні спроби виявилися марними. Користуватися цим пристроєм міг виключно куратор: тільки його пси-матриця давала доступ до можливостей скриньки. Перші моделі, захищені за допомогою генного коду кураторів, показали неефективність такого захисту: кілька офіцерів були вбиті, а їхня ДНК використана для входу в систему. Ходила навіть легенда про одного гекона, який поглинув ДНК свого куратора, перетворився на нього, розгромив прикордонний гарнізон, і полетів на викраденому корветі у іншу Галактику. Ал не надто вірив у цю історію, адже будь-яка пригноблена група народжує свою казку, у якій обраний долею раб розбиває окови, розправляється з гнобителями і отримує свободу. Та як би там не було, сучасні модулятори керуються пси-матрицею куратора, а її підробити неможливо в принципі.

Ал все ще неквапливо розмірковував про власне місце у Всесвіті, коли його тонкий слух вловив звук кроків по металевій палубі. Його чутливі вуха розгорнулися в напрямку звуку, а нюхові підсилювачі активувалися при зосередженні уваги. Знайомий запах! Ні! Не може бути! Запах, якого він не відчував уже двадцять років! Сержант Барт гаркнув своє «струнко», і Ал напружився, а потім він почув той голос, і вир образів вибухнув у його голові.

Вітер жене довгі пасма попелу по чорних барханах. Солт мертвий, Гін вже затих у обвуглених залишках «Ската», командор хрипить від болю, кров стікає з обрубків його ніг, а перед очима погойдується чорна блискуча морда, вишкірена частоколом гострих зубів. І тріпоче на долоні ще живе серце – його, Ала, серце…


Ал зіщулився, судомно стиснувши губи та повіки. Кроки наближаються. Запах стає нестерпним.

- Ну, і довго ти збираєшся прикидатися? Ти ж відчув мене ще від входу.

- Ні... пане! ‒ Ал стрімко піднявся на весь свій зріст, дивлячись зверху вниз на офіцера. ‒ Вітаю і підкоряюся, пане… полковнику! Гекон притиснув обидві руки до грудей на рівні сердець, і чітко схилив голову вниз. Кор підійшов ближче і тихо промовив: «Ал! Що ж це ти, друже?»...

Гекон підняв голову і зазирнув у знайомі сірі очі. Полковник витримав цей погляд: він дивився прямо і впевнено, тільки рисочки зморшок у куточках очей тремтіли, видаючи його хвилювання. «Йдемо всередину», ‒ прошепотів Кор і повернувся до вантажного люка бота.

Коли броньований бік десантного катера приховав їх від сторонніх очей, полковник наблизився впритул до гекона і поклав йому долоні на плечі, як це було заведено у бойових побратимів: «Лицем до лиця»...

Ал, декілька секунд вагався, а потім сторожко поклав свої величезні долоні на плечі людини, і виголосив свою частину вітання: «... і спиною до спини!» Після стількох років поневірянь ця клятва бойового братерства давалася йому важко: занадто давно хтось із людей підпускав його до себе так близько, занадто далеко відійшли ті дні, коли він відчував, що таке дружба. І занадто великою була їхня нерівність зараз: безодня між вищим офіцером Республіки і рабом, який не має навіть справжнього імені. Але Ден Кор дивився на нього щиро, знайома усмішка, що не згасала навіть у найстрашніші моменти, була справжньою. Точнісінько такою, яку Ал згадував всі ці роки.

- Який же я радий тебе бачити!

- І я вас, командор... полковник!

- Для тебе ‒ командор, ‒ відповів Кор, відриваючись від гекона, і прямуючи вглиб трюму. ‒ Йдемо до кабіни пілотів, поговоримо. Виліт через півгодини, тож маємо час.


Гекон і людина пройшли до головної частини і зайняли пару відкидних десантних крісел. Їхні руки звичними рухами пристебнули ремені, і кожен, не змовляючись, надягнув свій шолом, після чого відкинув забрало, щоб можна було спокійно поговорити. Звичка, вироблена сотнями бойових вильотів, діяла на несвідомому рівні. Синці і навіть переломи у молоді буремні часи привчили обох неухильно дотримуватися правил безпеки. Але якщо Ал всі ці роки виконував завдання, то полковник представляв наукову службу, і було дивно, чого це його звички такі ж стійкі. Ал затримав погляд своїх великих жовтих очей з вертикальними зіницями на руках командора: той швидкими і чіткими рухами припасовував громіздку кобуру на грудній пластині сяючої броні.

- «Грета»? Не легко зараз отримати дозвіл на неї. Щось Ви не схожі на штабного щура, командор.

- Так, ти як завжди спостережливий, ‒ посміхнувся той, ‒ доводиться, так би мовити, частенько прогулятися. Особливо останнім часом.

- Запитувати, напевно, немає сенсу? Секретність?

- Ну, взагалі-то ‒ так, але частину цієї історії ти скоро побачиш сам. Тому, дещо я тобі розповім. Трохи пізніше. А зараз я хочу почути тебе, як ти? Чим жив всі ці роки? Скільки ж ми не бачилися?

- Двадцять років. І ще три місяці, командоре... ‒ обличчя гекона, і до того непривабливе, ніби вирубане з грубої деревини – широконосе, з величезним ротом і губами, що випиналися через надто великі зуби ‒ стало ще більш похмурим і зловісним. Деякий час він вагався, але полковник терпляче чекав, напружено вивернувши шию у спробі дивитися на обличчя друга, і тоді Ал не витримав:

- Що тут розповідати? Живу, виконую завдання, служу. Гвинтик у великій військовій машині. З правами гвинтика. Та я не скаржуся. Дякувати долі – живий.

- Ал, ‒ стиха промовив полковник Кор, ‒ це ж я! Друже, що із тобою? Я втратив тебе тоді, ти зник, а я навіть не віддячив. Прошу, розкажи, що тоді сталося.

Ал сидів мовчки, збираючись з думками. Несподіваність зустрічі підняла у душі скажену бурю, яка заважала і говорити, і думати. Нарешті він змусив себе відповісти:

- Після Магрибу наш загін розформували. Республіка підписала мир з антурійцями, і ми стали непотрібні. Мене повернули на Зету, в ІПД. Там вже на той час зібрали практично всіх геків. Нас розподілили по казармах, відібрали блоки живлення і стали по одному викликати на тести… Так вони це називали. Багато наших не повернулося після цих тестів. Пішли розмови. Одного разу під час обіду ми помітили, що близько третини столів порожні, і тоді не витримали. Хлопці з серії Ес-Ер вибухнули, Ви ж знаєте їхній характер. Коли Есер втрачає терпіння, його неможливо зупинити...

Ал підняв руку до обличчя, лише в останній момент встигнувши зупинитися, і ледь не вдарив себе броньованим кулаком у ніс. З подивом глянувши на власну руку, він відстебнув рукавичку, і з силою протер долонею обличчя, ніби здираючи невидиму завісу.

- Вибачте, сер. Щось я розм`як… такі спогади… ‒ його рука впала на коліно, і він, не замислюючись, знову пристебнув рукавичку на місце.

Полковник скосив очі на співрозмовника ‒ повернутися корпусом заважали тугі ремені десантного крісла.

- Так, всі ми змінюємося, ‒ задумливо протягнув він. ‒ То що було далі?

- Далі? Далі було побиття. Наші билися голіруч, дерлися по бетонних шахтах нагору під чергами прихованих турелей, проламували бронеплити дверей, намагалися дістатися до центру управління ‒ не судилося. Начальник станції заповнив коридори деструктором... – Ал глитнув, коли спогад на мить промайнув перед очима, ‒ так, не стандартні інгібітори, не заспокоювачі, а деструктор. Я був унизу, тримався позаду, не ліз на рожен... Пощастило ‒ мене не зачепило, але ті, хто був ближче всього до центру, сьорбнули по повній. Геки кричали, вмираючи в агонії. Ми закрилися в рубці охорони, яку перед цим відбили есери. Можете собі уявити, що ми відчували, коли побачили на екранах, як наші браття буквально розпадаються на частини? Цей крик... я його не забуду ніколи: коли вони померли, охорона продула коридори, а потім про всяк випадок ще обробила все жорстким опроміненням. Вижили лише ми, ті, що зачинилися у рубці ‒ сімнадцять останніх геконів. Всі з серії А-Ел...

Полковник мовчав, відкинувши голову на підголівник. Ал зачекав і продовжив свою розповідь:

- Після того був тільки жах. Спочатку ми під дулами автоматів прибирали рештки наших друзів, віддирали липку рідину з підлоги і стін. Сморід гидких калюж, які ще годину тому були твоїми друзями... його я теж не забуду.

Ал знов помовчав, на мить занурившись у власну пам’ять, а потім глибоко видихнув, і продовжив майже байдужим голосом:

- Потім ‒ довгі дні у камері-одиночці. Ніхто не приходив, нічого не вимагали. Через два місяці мене витягли з камери і повезли в лабораторію. Там прогнали через серію дослідів, про які навіть не хочеться згадувати. Взагалі... Ще три місяці потому мене привели до нового куратора. Розмова була короткою: я роблю все, що кажуть, і живу, або вмираю, а вже способів смерті вони могли мені надати безліч. Я ‒ «А-Ел-96» ‒ один з останніх геконів у серії «Аналіз і логіка». Та й взагалі ‒ один з останніх випущених. Тож розважливості у мене навіть у надлишку, ‒ Ал посміхнувся, відкривши ряд великих гострих зубів з виступаючими іклами, ‒ я погодився, звичайно. Потім була служба. Непогана, якщо чесно. Іноді навіть цікава. Порівняно з тим, через що ми з Вами пройшли свого часу, було не так вже й складно. Я регулярно отримував підживлення і оновлення ‒ тут гріх скаржитися. Але й похвалитися теж нічим. Я сказав «можна жити», але це не так. Я не жив ‒ виконував функції. Мій куратор, як і всі інші, з ким я контактував, ставилися до мене, як до речі, як до бойової машини. Ні, ніхто не знущався, навіть не ображав, але вони боялися мене, і ніколи не спілкувалися, як з людиною.

Полковник винувато стиснув губи і відвів очі, а потім знов повернувся, запрошуючи продовжувати.

- Я був на хорошому рахунку: за весь час моєї роботи жодного разу не облажався. Куратори йшли на підвищення, і їхнє місце посідали нові люди. Років через десять такого існування я заслужив деякі привілеї. Мене стали відпускати на прогулянки ‒ не у місто, звісно. Особливо добре було на прикордонних планетах. Я міг гуляти по лісах, насолоджуватися місцевою природою. Вижити я можу практично скрізь, тварини мене не лякають, а більшість самі бояться, тож, у періоди тиші в політиці мене навіть на кілька днів відпускали. Намет, полювання та риболовля, читання біля вогнища ‒ кращі дні в моєму житті. А на базах я тренувався, опановував нові вміння, стежив за новими технологіями і науковими відкриттями. Отак я й жив досі. Ну ось, а близько місяця тому мене запхали у контейнер, завантажили на корабель і повезли. Купа перевантажень, під час яких мене ховали від зайвих очей, і от нарешті привезли сюди. Куди «сюди», до речі, я не знаю. Але впевнений: знаєте Ви, як і все, що я Вам розповідаю. Адже не просто так Ви опинилися в сусідньому зі мною кріслі, пане полковнику! Вітаю і підкоряюся!

Ал повернув голову у бік Дена Кора, гнівно виблискуючи очима. Той мовчав. Потім з металевим брязкотом поплескав гекона рукою по нозі, відстебнув ремені і повернувся до нього всім тілом.

- Ти маєш рацію, друже: все це не випадково. І я дійсно багато знаю. Зараз. Але не тоді. Коли-небудь я розповім тобі свою історію докладно. Але поки скажу лише одне. Я шукав тебе всі ці роки. І ще: для мене ти ‒ людина. Мій друг і побратим. Ти ‒ той, до кого я можу повернутися спиною, кому я довірю своє життя. І за кого я сам готовий битися на смерть! ‒ полковник знову сів прямо, і одразу ж клацнув застібками.

Ал відчув провину, причини якої сам не усвідомлював. Тоді, двадцять років тому, він втратив все. Командор Кор ‒ його найкращий друг серед людей ‒ зник, і було нестерпно навіть думати про те, що він забув свого товариша. Єдине, що могло пояснити таке мовчання – смерть. І з огляду на ті рани, які отримав командор у останньому бою, це було цілком можливо. Ал оплакав друга, і всі ці роки дбайливо зберігав спогади про нього. І ось тобі маєш! Командор живий. Та ще й став вищим офіцером! Вибух розчарування, лють, пекуче відчуття зради. Але ж цей погляд, голос – вони правдиві, він знав це, адже обманути гекона майже неможливо. І гнів змінився відчуттям провини. Він примусив себе підняти голову і ледь стримуючи тремтіння голосу попросив:

- Розкажіть мені. Я хочу це знати.

- Дякую, Ал... Тоді, після Магрибу, я потрапив у шпиталь. Був на межі смерті: ніг нема нижче колін, зламана рука, п`ять ребер розтрощено, – їх просто замінили на штучні, а череп збирали по шматочках. Рік я проходив реабілітацію. Врешті ноги відростили, шкіру відновили, але з мозком були проблеми. Я втрачав пам`ять, впадав в коматозний стан без причини. Іноді на п`ять хвилин, а іноді на пару днів. Бувало, мене крутили дикі судоми, і тоді з’являлися галюцинації ‒ щось, що неможливо ні зрозуміти, ні описати. Загалом, я поступово божеволів. Тоді мені запропонували експериментальну терапію, і я погодився. Мені вживили в голову прототип біопроцесору...

- Ого! ‒ здивовано підняв безволосі брови Ал, ‒ двадцять років тому? Тоді ж четверо з п`яти вмирали або йшли в віртуальний світ назавжди.

- Так. Тепер ти розумієш, наскільки мені було кепсько, якщо я погодився на ці умови? Але я не розпорошив свою фортуну. Чи то була мені компенсація долі за те, що трапилося на Магрибі, ‒ посміхнувся полковник. ‒ Врешті, я і був тим щасливим п`ятим. Процесор прижився чудово. Я жартував, що це тому, що мої мізки вже були набакир. Коротше, після операції я стрімко одужував. Мене помістили у розкішну палату: чудовий догляд, їжа… Тільки нудно: робити ж нічого не можна. Навіть головид був заборонений ‒ нібито це заважає одужанню пацієнтів. І от якось я від нудьги почав порпатися у меблях, і в тумбочці знайшов стос різної наукової літератури, уявляєш ‒ паперових книг! Математика, біологія, фізика ‒ нібито, їх залишив якийсь професор, який лежав тут довгий час. Звичайно, згодом це виявилося прийомом лікарів, що мене оперували, ‒ хотіли подивитися на роботу мозку і його нового доповнення. Але прийом спрацював: тоді я почав читати ті книги, і читав все більше і більше. Врешті став перевіряти викладки і рівняння. А потім зажадав собі науковий планшет...

- Чому Ви не надіслали мені хоч якусь звістку? – раптом перебив Ал.

- Ех, друже… ‒ зітхнув полковник, ‒ куди? Я рік провалявся по шпиталях. Потім ще декілька місяців епопеї з процесором. За цей час мене вивели зі складу десанту і заочно перевели у господарську службу. Хотіли взагалі списати. Я пішов у бригаду, вимагав поновити мене, але вони були непохитними. А без допуску… сам розумієш.

- Але ці погони! Їх нелегко отримати! Наукова служба – у вас же всі документи, ви ж про все знаєте!

- Як виявилося, далеко не все, ‒ скривився Кор. – Коли я отримав достатній допуск, щоб почати розшуки, пройшло вже багато часу. І знаєш що, донедавна вважалося, що геконів більше не існує. Вибач, Ал. Пробач за все мені. Але повір – у мовчанні я не винний. Так склалося. Таке життя…

Помовчали. Ал бездумно крутив в голові останню фразу. «Так склалося. Таке життя. Хай йому грець!» Про що далі говорити він навіть не уявляв.

- Чому наукова служба, командоре? – нарешті обізвався він.

- Хм… Примха долі, мабуть. І процесор. Тоді, після операції мої розумові здібності не тільки повернулися, але і стали набагато потужнішими. Чого не можна було сказати про вирощені ноги і відновлені внутрішні органи. Я був впевнений, що з часом зміцніють і вони, але моє колишнє командування так не вважало. Десяток разів навідувався до канцелярії десантного корпусу. Оббивав пороги – марно. Дійшов до відчаю. Ось тоді мене і підстеріг в коридорі штабу генерал До…

- Сам голова відділу «Ф» наукової служби? ‒ брови Ала знову поповзли вгору.

- А ти добре обізнаний, ‒ посміхнувся полковник, ‒ так, він самий. Знаний у вузьких колах генерал До. Спочатку я поставився скептично до того, що він мені пропонував, але ж подітися мені все одно було нікуди ‒ або на паперову роботу, або на пенсію. Пенсіонер у тридцять п’ять років в чині командора ‒ не найкраща перспектива. І я, як ти кажеш, звичайно ж погодився. Тоді й почалася вся ця історія…


Брязкіт та грюкіт обірвали розмову. У відкритий вантажний люк стали неквапно заходити десантники, вже одягнені в бойову броню і обвішані купою зброї. Ось тільки шоломи вони тримали в руках, що дуже не сподобалося і полковнику і гекону.

- Нове покоління бійців не дуже дотримується статуту, еге ж? ‒ кивнув на них Ал. ‒ У наш час сержант Го відірвав би мені голову за таке.

- Так, мирні роки зробили свою справу. Вони вважають себе ветеранами. Кращий загін на кораблі. А в яких боях вони брали участь? «Битва на Гарді» ‒ дві сотні десантників з одного боку, і шахтарі разом з місцевою поліцією ‒ з іншого. Найбільший калібр ‒ променева турель. Пам`ятаєш, Ал, як ти підповзав під ці турелі по стіні, і переламував їм стволи голіруч?

Гекон тільки посміхнувся.


- Струнко! – знов гаркнув сержат.

- Вільно, продовжуйте підготовку, ‒ полковник Зан пружньо зайшов у катер і завмер, посередині трюму, мовчки чекаючи, поки всі дванадцять десантників займуть свої місця.

Нарешті шум і брязкіт броні, клацання ременів і застібок вщухли.

- Отже, слухайте уважно, панове, ‒ голос командира десанту ефектно рокотав у великому трюмі, ‒ ваше завдання: супроводити полковника Кора та його супутника на об`єкт, який ми називаємо «Сферою». Група Браво на другому десантному боті буде супроводжувати вчених з його команди ‒ це шість осіб і дроїди з обладнанням. Група Дельта прикриває вас, група Фокстрот прикриває Браво. Сержанте, ось деталі завдання, ‒ полковник підніс свій командний модуль до планшета Барта, перекидаючи інформацію про майбутню місію. ‒ Опишу ситуацію у цілому: «Сфера» ‒ об’єкт невідомого походження, що обертається навколо планети, яка, в свою чергу, рухається по дуже високій орбіті навколо білого гіганта, ‒ по трюму прокотилася хвиля здивування, ‒ наші дослідники встановили, що всю планету вкриває невідоме поле, наближатися до якого заборонено. Будь-яка спроба дістатися «Сфери» на бойовому кораблі закінчується однаково ‒ корабель відштовхує невідома сила. Однак, легкий бот, як оцей, на дуже малій швидкості таки може наблизитися до неї. Нам точно відомо, що на «Сферу» можна висадитися. І на її поверхні є щось, що ми вважаємо входами. Ви повинні охороняти полковника Кора, поки він і його вчені намагатимуться відчинити ці входи, і у разі необхідності знищити будь-які прояви агресії.

Один з десантників підняв руку: ‒ Чиєї агресії, сер?

- Антурійської, ‒ весь загін здивовано присвиснув, ‒ наша розвідка доповідає, що зіткнення ймовірне. Прикриття на далекій орбіті буде здійснювати флот, але, як я вже сказав раніше, ми не можемо наблизитися до самої «Сфери», тому безпосередній захист вчених – ваша задача. Цілком можливо, що доведеться застосовувати стрілецьку зброю просто на її поверхні або всередині ‒ якщо полковник зі своїм помічником зможуть відкрити вхід. Звертаю вашу увагу: існування цього помічника суворо засекречено. Будь-яка згадка про нього після завдання класифікується як державна зрада і карається смертю! Інші групи про нього нічого не знають, і знати не повинні.

Цього разу всі дивувалися мовчки, недобре поглядаючи на джерело їхніх нових незручностей.

- На цьому я залишаю вас, панове. З моменту висадки на об`єкт командування переходить до полковника Кора. Щасти вам!

- Славімо і служимо!

Полковник Зан ще спускався по апарелі, коли пілот запустив двигуни, і в трюмі ввімкнулися червоні вогні. Загули двигуни. Людей добряче струсонуло: носій виплюнув малий бот зі своєї електромагнітної катапульти. І раптом все стихло. Тепер попереду було майже чотири години льоту за інерцією зі швидкістю черепахи.


Ал був приголомшений. Не через виліт, яких він пережив безліч, а через почуте від полковника Зана. «Планета, вкрита полем! Якаж енергія здатна живити його? Об’єкт невідомого походження, який не має потрапити до рук антурійців. Що це може бути? Відповідь очевидна – чужинська споруда! Іншопланетний артефакт». Позбавлений спілкування з людьми, Ал серйозно зацікавився вивченням різних наук, адже його живий розум, створений для розв’язання бойових задач, завжди потребував цікавої інформації. Керівництво схвалювало це, тому останній десяток років він мав персональний термінал і допуск до широкого кола інформації. Він багато знав, але це виходило за межі будь-якої фантазії. Це було щось неймовірне!

- Командоре. Ви казали, що були на самому початку цієї історії. Я хочу її почути!

- О! Нарешті я бачу справжнього Ала! Радий це чути, друже! Я сподівався на це, і трохи підготувався. Закрий забрало і під’єднуй приватний канал, я буду розповідати і покажу дещо цікаве ‒ хочу, щоб ти це побачив.


***


Ал підняв забрало шолома і повернув голову до полковника.

- Все, що можу сказати ‒ я вражений! Отже, раса богонів дійсно існувала, а Республіка з Антурою вже близько десяти років потай воюють за їхні артефакти?

- Саме так.

- І за всі ці роки – жодної згадки про конфлікт! Оце секретність! Значить, цінність артефактів неймовірна. І зараз ми наблизилися до чогось, що може бути найголовнішим і найціннішим з усього - я так розумію, що та планета є батьківщиною богонів.

- Схоже на те. А сфери, які кружляють навколо неї – то система контролю та захисту. Можливо, саме вони і створюють це поле. І та, до якої ми зараз наближаємось, особлива.

- Керуюча?

- Ми так думаємо, Ал.

- Ви ж не вперше будете висаджуватися на неї? Так?

- І знов вгадав. Ми намагалися проникнути у неї багато разів. Не вийшло.

- То чому ж Ви думаєте, що вийде цього разу?

- Бо тепер, мій друже, зі мною летиш ти!

Ал відкинувся у кріслі, і прикрив очі. Стільки всього за один день! Навіть не за день – за пару годин! «Що він мав на увазі, коли сказав, що я – його надія на успіх? Я – складова якогось плану? Чому я, і чому зараз?»

- Командоре, а як Ви мене знайшли?

- Декілька тижнів тому пройшла нарада. Наші розвідники доповіли, що Антура пожвавішала. Їхній флот почав готуватися до виходу. Все вказувало на те, що вони теж дізналися про об’єкт. І можуть спробувати його захопити. Командування не могло цього дозволити. А ми а ні на крок не наблизилися до розгадки. Тоді мені надали найвищий допуск.

Ал мало не вивернув шию від здивування:

- Це ж рівень генерала!

- Якщо справимось – буде і звання. Так, друже, ти летиш з великим цабе, голова якого коштує цілий статок.

- То це тому така охорона?

- І тому теж. А ще через обладнання, яке нам виділили. Так от, я мав отримати повну інформацію про всі без винятку розробки та технології, наявні у Республіці, щоб придумати, як можна пробити цей захист. Тоді-то я й дізнався про долю проекту «Гекон».

- Он воно як… То Ви витягли мене з Тобосу для втілення свого задуму.

- Так, Але. Я розробив план, за яким для проникнення потрібен гекон.

- То… Вам потрібен я чи гекон? ‒ ледь чутно вимовив Ал.

- Ал! – голос полковника відчутно тремтів, ‒ я міг взяти будь-кого. Та я вмовив їх затримати операцію на тиждень заради того, щоб у команді був саме ти! Це важливо для мене!

- Дякую…

- Не дякуй. Ще зарано. Але якщо все вдасться, то я зможу… я доб’юся…

- Дякую, командоре. Я розумію. Просто це дуже несподівано, ‒ Ал відкинув голову на підголовник і втупився у протилежну стіну.

Полковник відчув, що розмова раптом зіпсувалася, і теж роздратовано принишк.


До висадки залишалося ще більше години. Десантники дрімали, втомившись від балачок, непристойних жартів та взаємних кпинів. Джим Хонк дістав фломастер, і взявся розмальовувати шолом, тримаючи його на колінах. Рой, який сидів у самому хвості, час від часу кидав зацікавлений погляд на пару чужинців біля пілотської кабіни. Десантники демонстративно розмістилися подалі від них, і він шкодував, що не може почути, про що розмовляли людина і гекон. Раптово полковник крикнув:

- Сержанте Барт!

- Що, сер?

- Чому у ваших бійців шлеми і зброя в похідному стані? – полковник був явно роздратований, ‒ рекомендую Вам і Вашим людям повністю одягтися, перевірити підключення шоломів, пристебнути особисту зброю до броні і затягнути всі кріпильні ремені.

Сержант, не приховуючи невдоволення, з викликом подивився в очі нахабному науковцю:

- З усією повагою, сер. Ми фахівці у цій справі. Ось мій наказ, ‒ він постукав по тактичному планшету на своїй броні, ‒ тут сказано, що нам летіти ще хвилин вісімдесят, і що до того часу групою командую я. Пане полковнику, ‒ змінив він раптом тон, ‒ давайте по-людськи: навіщо смажитися в цих бляшанках і пакуватися? Ми в бойовому десантному катері з найвищим захистом. Повірте моєму досвіду – безпечніше місця нема у всьому Всесвіті! Його броня точно міцніше за нашу, еге ж? Тож навіщо...

Раптово заверещала сирена. Пілот ввімкнув інтерком, та замість осмисленої мови десантники почули добірну лайку:

-...!...! Хай їм грець! Тридцять дев`ять фрегатів, двадцять один крейсер... А ЦЕ що таке??? Матір Божа, ти бачиш це, Мел?

- Додай ходу! ‒ нестямно заволав другий голос

- Куди я додам? Куди я додам, бовдуре? Воно нас гальмує...

- Вони стріляють! Стріляють, Мел! ‒ знову заволав перший пілот.

Раптово катер струсонув дикий удар. Апарель спалахнула білим полум`ям, і її разом з усією кормовою частиною відірвало від бота. Повітря з трюму миттєво вирвалося назовні. Через щиток гермошлему, який миттєво закрила автоматика, Ал, немов у сповільненій зйомці, бачив, як повис на ременях сержант Барт, як спалахнула голова малого Роя і тут же згасла у вакуумі; як істерично б`є по замку ременів молодий боєць; жартівник Хонк намагається зловити свій шолом, але той відлітає все далі і далі... кілька десантників знепритомніли і повисли на ременях ‒ їхні голови метляються як у ганчірних ляльок; інші з виряченими очима намагаються пристебнути шоломи… І тут по катеру вдарило вдруге. Сила удару була страшенною ‒ розслаблені ремені не витримали і люди повилітали з крісел. Знов струс ‒ крики пілотів в навушниках Ала немов відрізало. Катер крутився навколо поперечної осі, викидаючи безвольні тіла у космос, і в величезну діру на кормі на мить стало видно рій іскорок вдалині ‒ там йшов бій між флотами Республіки Толл і Імперії Антури. Катер крутило, Ал перемкнув візори броні на збільшення, і став чекати, коли той знов повернеться так, щоб можна було побачити флот. Раптом він зойкнув: одна з іскор виросла на внутрішньому екрані шолома і перетворилася на сяючу намистину. «Який же у неї розмір???» І тут ворожа намистина почала розгоратися. Автоматика броні вирішила, що це найвищий ступінь загрози і перевела захист на повне відбиття. Ал опинився у темряві і тиші.

Катер несамовито затрусило, броня розжарилася, система охолодження не справлялася з таким потоком енергії. Звуки зникли, екран шолома відключився, і лише тремтіння і спека нагадували Алу, що він ще живий. Раптово він відчув величезний прилив ваги, немов катер став прискорюватися з неймовірною силою. Тонко завив інерційний компенсатор. «П`ятдесят «же» він може компенсувати, сам я витримаю ще від сили двадцять». Але сила збільшувалася і збільшувалася, обидва серця билися з неймовірною швидкістю, і фіолетова пелена вже почала застилати йому очі. Та коли він вже став втрачати свідомість, тяжкість раптово пішла. Натомість повернулася тряска. Екран прояснився і засяяв блакиттю. Ал сфокусував зір і скрикнув від подиву: катер падав на планету, перевертаючись в атмосфері. Раптово в навушники увірвався звук ‒ повітря ревіло навколо бота. Гекон озирнувся на полковника, але той непритомно висів на прив`язних ременях, і тіло його вигиналося дугою у кріслі. «Скриня болю» теліпалася на його руці, пристебнута до скафандру метапластовим шнуром, і калатала по кріслах.

Ал відстебнувся і, міцно тримаючись за ручки, підвівся на ноги. Магніти були включені на повну потужність, але все одно при кожному ривку його черевики ковзали по підлозі. Він став пересуватися уздовж стіни, переставляючи руки по міцному поручню, що тягнувся через весь трюм. Тіло смикало і кидало, поручень гнувся, рипів, але гекон вперто просувався до пілотської кабіни. Вибити двері ногою, повиснувши на руках, в той час як катер безладно обертається в вільному падінні ‒ завдання неможливе для людини, але ж Ал і не був людиною. Він бив в броньовану плиту, вкладаючи всю силу своїх поліпшених м`язів і міць підсилювачів скафандра. Двері не витримали, і він поспіхом пропхався всередину. Два оплавлених отвори на стінах на рівні голів пілотів пояснювали їх раптове мовчання. Розпечене повітря свистіло в цих дірках. Бронеплити на лобовому вікні не були опущені, і цей факт дійсно радував: швидкість, з якою вони підбиралися до сфери, була занадто мала, щоб удар об атмосферу міг розплавити скло, а ось вести бот наосліп він точно не зміг би. Незрозуміло, правда, як катер подолав відстань між тим місцем, де його обстріляли, і кордоном атмосфери. Але про це поки не варто думати.

Тримаючись однією рукою за спинку сидіння, Ал відстебнув обвуглене тіло першого пілота і ривком викинув його у прохід. Після чого, кілька разів перекинувшись і вдарившись об стінку, він все ж зміг втиснутися в замале для його габаритів пілотське крісло. Катер продовжував безладно падати. На панелі не світилася велика частина приладів. «Погані справи». Перш за все треба перемкнути всі функції в ручний режим, і спробувати випустити крила. Багаторічне вивчення всього, що могло стати в пригоді, включало в себе і навички управління різними літальними апаратами, зокрема і десантними катерами. Якби бот був цілий, посадити його не становило б проблеми. Але зараз він був більше схожий на діряву консервну банку, ніж на літальний апарат.

Катер сильно сіпнувся, і на пульті спалахнув синій вогник ‒ аеродинамічні площини все ж вийшли зі своїх пазів. Подумки подякувавши творцям такої надійної техніки, Ал потяг ручку управління. Нічого не відбулося. «А ось це вже дійсно погано»: електронний привід керування від кабіни до крил десь перебило. «Це кінець». Ал розслабився і відкинувся у кріслі, дивлячись, як перед ним росте і обертається чужа планета.


Раптово він стрепенувся: його погляд упав на табличку з маркуванням над лобовим склом ‒ КД30В22П. «Господи, та це ж «неваляшка!» Броньованими пальцями Ал став віддирати обшивку під пультом. Відірвавши її і відкинувши назад, він витяг назовні раму з метапластових труб, рвонув пломби і став швидко розкладати її. За кілька секунд трубчаста конструкція перетворилася на древній штурвал з гідравлічним приводом. Свого часу для потреб десантних груп особливого призначення була розроблена модифікація бота, з літерою «П» у маркуванні. За її міцність і здатність виживати в найскладніших умовах десантники прозвали її «неваляшкою». Зовні такий бот нічим не відрізнявся від стандартного, але всі найбільш важливі системи в ньому були продубльовані, і не тільки електронним способом, а ще й механічно. Навіщо це було потрібно, і чи дійсно ця система виправдала себе хоч раз, Ал не знав, але зараз він мав це з`ясувати.

Компресор з незалежним живленням швидко нагнітав масло у привід управління аеродинамічними елементами ‒ Ал побачив, як штурвал став смикатися в такт ривкам бота. Добре! Значить, привід спрацював. Утримати його вручну для такої махини, як цей катер, було нереально, але гекон сподівався на сервоприводи поліпшеної броні і на свою нелюдську силу. Його руки на мить зависли над сумнівною конструкцією, яка метлялася, мов навіжена, а потім рішуче обхопили метапластові важелі.

Штурвал рвався з рук, тіло нещадно смикало у кріслі так, що скрипіло кріплення, але Ал наполегливо тримав важелі налягаючи всім тілом. Через кілька хвилин виснажливої боротьби йому вдалося побороти обертання, а потім і вирівняти машину, виводячи її на глісаду. Десантний бот не літак, і тим паче не планер ‒ його садять на антиграві, з усіма включеними двигунами. Але зараз двигунів не було, не працював і антиграв, а корма апарату добряче пошматована, що лише додавало проблем з управлінням. Поверхня стрімко наближалася, і все, що міг зробити в такій ситуації Ал ‒ утримати машину на такій траєкторії, яка дозволить хоча б зменшити силу удару. Внизу під катером з’явилася широка річка, і він вирішив використати її, плавно перевівши швидкість апарату в горизонтальну площину, щоб потім ковзнути по водній поверхні, подібно до пущеного з берега плаского камінчика. Ідея здавалася дуже розумною, ось тільки чи вистачить йому майстерності? І вдачі...

Водна гладь кинулася під черево катера. Удар! Хребет ніби заволав від болю. Могутня сила інерції, наче невидима долоня рвонула його вперед на гострі роги штурвалу. Кріплення крісла зігнулися, ремені на плечах лопнули, і якби він не вчепився мертвою хваткою у метапластові труби, то склався б навпіл. Десантний бот підкинуло вгору, і на мить повернулася невагомість, після чого його вдарило вдруге, а потім ще і ще. Та з кожним стрибком сила ударів зменшувалася, і останній був просто ніжним ляпанцем, у порівнянні з першим. З усіх боків почувся скрегіт і тріск, апарат, вірніше, те, що від нього залишилося, продовжував рухатися і скакати. Нарешті він зупинився і остаточно завмер. Гора землі, каміння та трави вкрила лобове скло, яке, незважаючи на його фантастичну міцність, лопнуло в декількох місцях. Мабуть, геконська фортуна все ж існує: бот, проскакавши по вигину річки, вилетів на берег і занурився носом в товстий м`який шар прибережного ґрунту. Коли вібрація і шум стихли, Ал розстебнув останню вцілілу засувку на поясі, і вивалився з крісла.

Київ Весна 2018
24.05.2018 Проза / Роман
«Бог Індерону» Частина перша. Машина (Глава 2) / Роман | Панченко Вадим
Попередня публікація: 24.05.2018 Проза / Оповідання
Хвіст Уробороса / Оповідання | Панченко Вадим
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
19.08.2018 © Іван Петришин / Повість
Ейлін Ченґ: "Розмова у Вагоні" (Сучасна Китайська Література)
19.08.2018 © Іван Петришин / Новела
Еілін Чен: Розмова у Вагоні (Китайська Література)
13.08.2018 © роман-мтт / Мініатюра
Серпень-Крадій
06.06.2018 © Лука / Роман
Зірка Йуди
28.05.2018 © Саня Малаш / Оповідання
За кілька дюймів від прірви
Бог Індерону
24.05.2018
Бог Індерону
24.05.2018
Бог Індерону
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 75  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
18.10.2018 © Суворий
Рішення по Закарпаттю: Ужгород відходить мадярам, нова назва - Закарпатська Україна (листопад 1938)
13.10.2018 © Суворий
Пацифікація Галичини: польська армія руйнує українські села, катує та арештовує (жовтень 1938)
11.10.2018 © Суворий
Європа після Судет: Німеччина активізує зовнішню політику та шпигунство (жовтень 1938)
10.10.2018 © Суворий
Радянська Україна: арешт маршала Блюхера, повстання та чистки в червоній армії (жовтень 1938)
09.10.2018 © Суворий
Закарпатська криза: долю Закарпаття передано в руки Німеччини та Італії (жовтень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.11.2011 © Микола Щасливий
12.04.2011 © Закохана
26.03.2012 © Піщук Катерина
05.03.2014 © Тетяна Ільніцька
01.08.2014 © Дарія Китайгородська
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди