Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
24.05.2018 12:53Роман
 
Бог Індерону
Рейтинг: 0 | 0 гол.
З дозволу батьків
© Панченко Вадим

Бог Індерону

Частина перша. Машина. Глава 2

Панченко Вадим
Опубліковано 24.05.2018 / 46144

Встати на ноги виявилося важче, ніж здавалося. Все тіло боліло, м’язи благали про відпочинок. Після падіння Ал дозволив собі вимкнутися на пару хвилин. Але лежати було не можна. Можливо ‒ катер горить, можливо ‒ його енергоблок нестабільний і ось-ось вибухне. А ще в трюмі залишився Ден Кор. Під час падіння гекон відганяв думки про людину, що безпорадно повисла у кріслі, і зосередився на виживанні, але зараз він непокоївся про полковника, і це хвилювання підганяло його, як розжарений батіг. Ковзаючись на смітті, яке нанесло в кабіну з пробоїн, і тримаючись за стіну, Ал пошкандибав у трюм. Полковник Кор так і висів на ременях, як манекен, вигинаючись якимось неприродним чином: груди випиналися вперед, ніби він намагався вирватися з затискачів. П`ять тіл десантників залишилися на своїх місцях, інших викинуло під час катастрофи. Всі, хто досі перебував у кріслах, були обезголовлені: спочатку той дивний гравіудар, потім скажений спуск і страшне приземлення. Тіла витримали, завдяки гравікомпенсаторам бойової броні, а от їхні голови не були захищені.

«Ех, сержанте Барт, розслабився ти, втратив голову. Всі ви втратили. Причому ‒ буквально. Не було на вас мого сержанта Го». Ал сумно подивився на наслідки деградації рівня дисципліни і зниження якості підготовки у бездоганному колись роді військ. «Ну що ж, зате, ти залишив мені багато зброї, яка напевне стане у нагоді... ‒ він потягнувся до імпульсної гвинтівки, яка й досі була міцно затиснута у тримачі на стіні катеру, ‒... можливо. Якщо я виживу. І чи надовго? »

З цією думкою він знову повернувся до полковника. Рука того була вивернута шнуром від валізи, яка застрягла під сусіднім кріслом. Якщо полковник загинув, то й Ал теж приречений. Останнє підживлення він проходив вісім місяців тому, і без нової порції його тіло розпадеться менш, ніж за півроку. І це - у кращому випадку. Адже сьогодні організм витратив чималу частку ресурсів. Гаразд. До цього можна повернутися пізніше, а спочатку потрібно озирнутися, зрозуміти, що робити: бігти з розбитого катера, або навпаки ‒ готувати його до перетворення на фортецю. Ал, все ще тримаючись за поручень, пошкандибав до хвостової частини. «Цікаво, що за нову зброю застосували антурійці? Звичайно, катери і раніше отримували пробоїни від ракет і променевої зброї, але одним ударом відірвати такий шматок метапласту?» Краї розриву були пошматовані, немов корму відгризло космічне чудовисько, а силові елементи конструкції оплавило і покрутило. І це – з їхньою здатністю витримувати опромінення! Що це? Одночасно і удар, і температура. Можливо, якийсь новий вид ракет, який поєднує у боєголовці всі види уражаючих впливів ‒ гравіхвилю, випромінювання і кінетичні елементи. «Годі, цю загадку мені все одно не розв’язати, подивимося, чи не рвоне все це». Ал вибрався з боту і озирнувся. Катер застрибнув на невисокий спадистий пагорб, і зараз вдало височів над місцевістю, вельми привабливою з точки зору людини. Або гекону. Адже його естетичні уподобання нічим не відрізнялися від людських.

Просторою долиною неспішно протікала широка річка, з прозорою, ледь бірюзовою водою. Її русло обрамляли мальовничі береги, порослі високими шовковистими травами і неймовірно барвистими квітами. Величезні дерева бездоганної форми височіли трохи далі ‒ між ними вилися ліани і іскрилися суцвіттями чагарники різних відтінків зелені. В цілому картина справляла незабутнє враження: природа виглядала так, як її зображують у головид-виставах про казкові світи. Такі дерева були б добрим будинком для ельфів, а в річці неодмінно мали б жити чарівні водні німфи. І єдинороги причаїлися в кущах. Так, це обов`язково. Ніде не було видно жодної покрученої або висохлої рослини, колючого чагарнику або гнилого хмизу. Лише величезна борозна від падіння катера калічила цю ідилічну картину. Ал підняв голову вгору: небо було неймовірно блакитним і чистим ‒ лише танув в хмарах слід від диму розбитого бота. Гекон простежив за ним поглядом і в самому зеніті раптом побачив чорну кляксу - немов гидка пляма цвілі розтеклася на блакиті. Та вона стискалася і затягувалася ‒ небо лікувало себе. «Мабуть, ось там ми і прорвали захисне поле планети. Правда, я гадки не маю, як наш крихітний катер зумів це зробити. Або ж це не ми прорвали поле, а воно затягло нас? Та штука - гігантська намистина антурійців - що вона зробила?» Ал згадав сяйво навколо ворожого корабля, від якого його врятував фільтр шолома: «Можливо, антурійці стріляли зовсім не по нам, а по керівній сфері. Так само, як і в розповіді полковника - прагнучи знищити те, чого не могли привласнити. Так, це цілком можливо. І тоді сфера щось зробила у відповідь. Що? Відбила удар? Логічно, адже її творці, швидше за все, і розробляли її для захисту планети. А ми були майже біля неї. Тож вона затягла наш бот під поле, поширивши свій захист і на нас... Хороша теорія. Мені подобається. Але перевірити її я не зможу ніколи. Та й до біса. Головне, що я живий. Поки що». Думка про смерть змусила його повернутися до поточних проблем. Ал, спотикаючись, обійшов понівечений катер ‒ корпус був неабияк пом`ятий, аеродинамічні площини зірвало при падінні, а на правому борту красувалася величезна вм`ятина, але ніяких ознак горіння або іскріння він не помітив. Так що хоч з цим проблем немає. Вже добре. З іншого боку, це може означати, що спрацював аварійний протокол, і основний реактор відстрілився. Значить, перетворити катер на свою нову штаб-квартиру і фортецю не вийде. Так, трохи енергії залишилося в аварійних акумуляторах, але нічого путнього до них не підключиш. «Що ж, поки задовільнимося тим, що маємо». Ал повільно поплентався до розриву на кормі, усвідомлюючи, що тягне час, боячись побачити неминуче. Мертвий полковник Кор ‒ це не просто втрата товариша, якого він уже втратив одного разу, і до якого, поклавши руку на серце, навіть не встиг прив`язатися знову. Це - вирок. «Насолоджуйся життям, А-Ел-96. Прекрасним життям в прекрасному новому світі. Поки не згниєш заживо. І поспішай, адже залишилося тобі недовго».

Після яскравого вуличного світла, трюм, з його тьмяними червоними лампами, виглядав похмуро і загрозливо. Плями крові і обезголовлені тіла десантників додавали в цю картину зловісні мазки. Полковник висів на ременях, і його поза а нітрохи не змінилася з того моменту, як катер завмер на ґрунті цієї планети. Із завмиранням сердець Ал підійшов до нього, все ще не наважуючись перевірити, чи жива людина. Нарешті, зібравшись з духом, він присів і потягнувся до замку на животі полковника. З грудей звисала величезна кобура, яка заважала розстебнути засувки. Ал заглянув за спину Дену Кору, і тут зрозумів, чому ремені так сильно натягнуті: внутрішня обшивка позаду тіла була розірвана, і з дірки стирчала вигнута дугою силова балка бота. Так ось куди припав цей жахливий удар! Що б не вдарило катер, але воно зуміло настільки прогнути силову конструкцію, що одна з балок притиснула полковника, змусивши його повиснути в такий страшній позі. Пововтузившись кілька хвилин, і врешті зрозумівши, що замок заклинило, Ал розрізав ножем ремінь, і звільнене тіло рвонулось йому назустріч. Він підхопив безтямного командира під руки, і поніс на плечі до виходу. Раптом щось зупинило його, не дозволяючи рухатися далі. «Скриня болю», все ще пристебнута шнуром до руки, міцно застрягла під кріслом. «От дідько! Я й забув про неї!» Довелося опустити мляве тіло на підлогу і з силою висмикнути валізу. Розібравшись з перешкодою, Ал знову закинув полковника на плече, накрутив шнур валізи на руку і взяв її під пахву, і так потяг цю зв`язку до виходу.

Навушники мовчали - зв`язку з бронею полковника не було, дзеркальний фільтр на його шоломі наглухо закрився ще в момент спалаху, і відімкнути його ззовні було неможливо. Нова дилема: щоб подивитися чи жива людина, слід звільнити його від скафандра, але якщо зняти скафандр, то він може померти... якщо ще живий. Ал перевірив дані вбудованого в броню аналізатора ‒ занадто добре, щоб бути правдою. Показники повітря були навіть кращими, ніж на легендарній Праматері. Виглядало занадто фантастично, але склад атмосфери був саме таким. Можливо, прилади в броні просто вийшли з ладу. З іншого боку, рано чи пізно доведеться почати дихати цим повітрям: іншого ж не буде. Ал відстебнув шолом і рішуче вдихнув. Повітря було надзвичайно чисте і свіже, навіть незважаючи на випаровування і гар від ще гарячого корпусу катера. Воно було таке ж надзвичайне, як і все інше навколо. Гекон підняв голову вгору, бажаючи побачити небо на власні очі, а не через візор шолома. Дійсно, так небо виглядало ще дивовижніше. Такої блакиті і чистоти він не бачив ніколи за все життя. На жодній з планет. Навіть далекі хмаринки були бездоганні. Бездоганне небо, бездоганна вода, бездоганні дерева і квіти ‒ бездоганний світ. Світ-казка... єдина планета на орбіті смертоносної зірки-гіганта. Схоже, Ал знайшов найцінніший артефакт богонов. Він на ньому стояв.

Отже, немає сенсу боятися. Гекон присів і повернув замки на шиї скафандру людини. Шолом з шипінням від`єднався. Обличчя Дена Кора було блідим, очі закриті, але індикатори життєвих функцій показували, що той живий, хоч і отримав численні пошкодження. Ал вручну поєднав інфо-мережі обох скафандрів і знову надягнув свій шолом, щоб прочитати телеметрію з броні полковника. «Еге-ж, скафандри офіцерів наукової служби це щось!» Дані говорили про те, що скафандр отримав кілька ударів такої сили, що це розплющило б людину в звичайній легкій броні, а один - мабуть той, який вигнув балку катера - перерізав би її навпіл. А ця витримала. Ось тільки не дуже це допомогло полковнику. Навіть незважаючи на таку неймовірну броню, навантаження на організм виявилося занадто високим. Ден Кор був лише людиною. Серйозно пошкоджені печінка і селезінка, одна легеня, переламані сім ребер, зламана рука, на якій теліпалася валіза, і (о боже!) - відбиті обидві нирки і переламаний хребет. Фантастичний медблок скафандру зробив все, на що був здатний, аби врятувати підопічного ‒ це не дало тому померти, але й вижити, за таких пошкоджень, полковник не зможе. Лише диво може зараз врятувати його. А ліміт чудес вони, мабуть, вже вичерпали. Зараз Кор перебував під дією сильного знеболювального, і скафандр і далі вливатиме в його кров наркотик. Так блок був запрограмований, адже в таких випадках врятувати людину можна було лише у шпиталі, і тому машина має підтримувати пацієнта в несвідомому стані доти, доки у неї буде запас ліків. Але рано чи пізно той запас закінчиться, і полковник отямиться. Залишаючись так само смертельно пораненим. Ал розсудив, що ніхто не знає, що може трапитися у наступний момент, і тому, мабуть, краще розбудити полковника зараз, ніж відкладати це на потім, адже скафандр все одно не зможе залікувати його рани. Тож, все ще вагаючись, він передав команду на виведення людини зі сну.

Полковник застогнав, і обличчя його скривилося від болю. Ал ввів йому в кров невелику дозу спеціального анальгетика, який дозволяв бійцю залишатися у свідомості, але не відчувати болю. Очі людини важко відкрилися і знову примружилися від яскравого світла з небес.

- Де ми? ‒ хрипко промовив він.

- Впали на планету. Не питайте мене, як це сталося. Катер розбився, всі загинули крім мене і Вас, командоре.

- Крім тебе і мене... Так... Схоже, мене теж доведеться записати в небіжчики. Щось я не відчуваю ніг, та й руку ніби маю тільки одну. Не намагайся обдурити мене, що там на медичному моніторі?

- Так сер. Ось дивіться, ‒ він надів Кору шолом на голову, щоб той міг сам переглянути дані.

За пару хвилин щиток піднявся: «Кепські справи, Ал»... ‒ прохрипів полковник з кривою посмішкою. - Цього разу фортуна зрадила мене. Витратив я свій запас, мабуть.

Ал не бажав вимовляти сентиментальні дурниці, тому промовчав.

- Слухай, Ал, підніми мене, хочу побачити, де ми. Гекон, сіпнувся до полковника, а потім зі словами «одну хвилину» втік у бот. Почувся скрип і скрегіт, щось шкварчало і шипіло, і за кілька хвилин у дірі на кормі катера з`явився Ал з пілотським кріслом у руках ‒ кріплення його було перерізане плазмовим пальником і ще злегка димилося.

- Хороша штука, ці катери, командоре! Живучі, витривалі і завжди інструменти на борту є, ‒ з цими словами Ал затягнув свій трофей на верх пагорба і став копати яму розсувною лопаткою. Коли глибина стала достатньою на його думку, він встромив туди опору крісла і прикопав, добряче затрамбувавши важкою ногою. ‒ Ось, так буде ‒ те, що треба!

- Знав би я ще, як воно «так». Лежу тут, як жук безногий, в небо дивлюся...

- Зачекайте хвильку. Зараз. Зараз все буде. Ні... стривайте. Заплющте очі.

Ал підхопив полковника під руки, і потягнув на вершину. Закріпивши його у кріслі ременями, гекон зняв шолом з голови командира, і урочисто вимовив:

- Все, можна дивитися. Ось він ‒ скарб, який Ви шукали.

Ден Кор повільно розплющив очі і повільно обвів очами картину перед собою. Кілька хвилин він розглядав річку, дерева, небо і далекі пагорби, вкриті казковою зеленню. Обидва мовчали.

- Знаєш Ал, воно того варте. Шкода тільки, що не зможу я помандрувати цією планетою. А тут обов`язково знайдеться ще багато дивовиж. Як би я хотів обійти цей світ власними ногами, переплисти всі моря, піднятися на найбільшу гору і охопити поглядом обрій від краю до краю...

- Не ховайте себе передчасно, командоре! У катері є медавтомат. Я подивився ‒ схоже, він цілий!

- Ех, Але... ‒ сумно посміхнувся полковник, ‒ ти ж бачив медблок мого скафандру. Що такого може автомат у катері, чого не вміє робити він? Хіба що хірургічні операції. Але це мені не допоможе. Він не виростить мені нову печінку, не збудує нові нирки. Та й хребет до купи не збере. Все, що може медавтомат бота – підтримувати життя медикаментами, та це я отримую і від своєї броні. Так що вгамуйся і дай мені піти гідно.

- Нам, полковник, нам... Якщо підете Ви ‒ я теж небіжчик.

Ден Кор повернув голову до Ала і пильно подивився тому у вічі.

- Не обов’язково, мій друже. Є одна ідея. І ми її здійснимо. Я багато чим завинив тобі, і не тільки за те, що ти рятував мене дюжину разів. Але і за те, чого я не зробив, не відчув, здався, повірив у те, що тебе більше немає. Мріяв я посидіти з тобою біля багаття, розпити сулієчку чогось міцного під міцні солдатські байки... Не судилося. А може ‒ це рок, розплата за роки життя, які я отримав завдяки тобі? Може, то сама доля привела мене сюди, щоб людина могла спокутувати гріхи перед геконом? Нехай лише перед одним, але все ж мені хочеться вірити, що це моя спокута.

Ал, мовчав: він не знав, що на це взагалі можна сказати. Слова полковника звучали пишномовно, зовсім не так, як у давні роки бойової дружби, але йшли вони щиро, від душі, і йому було ніяково вимовити бодай щось у відповідь.

Повисло мовчання. Полковник дивився кудись удалину, його обличчя випромінювало спокій і натхнення. Кілька хвилин лише звуки навколишнього життя лунали навколо ‒ природа вже оговталася після вогняного метеора, який звалився з неба.

Нарешті полковник обізвався до нього:

- Бачив там контейнери з емблемою наукової служби?

- Так. Стоять на місцях. На вигляд навіть цілі ‒ всі в амортизаційних тримачах.

- Дуже добре. Знайди там контейнер з маркуванням АН35К4. Витягни його, і відкрий... Ні, ти ж не відкриєш. Так, ось що: мені потрібно доторкнутися до нього. Придумай як. Або сюди його тягни, або мене туди.

- Зачекайте, сер. Я зараз щось придумаю, ‒ збудження від надії, що раптом зажевріла у грудях, охопило Ала, хоча він і гадки не мав, що задумав полковник, і чи можна це дійсно зробити. А якщо й зробити, чи дасть це йому щось в результаті? Але навіть така примарна надія розбурхувала кров, і він стрімголов кинувся до катера.

Попорпавшись в інструментальному боксі, Ал озброївся віброрізаком, і бігом попрямував до гаю високих струнких дерев, які виднілися неподалік. Стовбури дерев були білими, з поперечними чорними рисками. Здається, десь він читав, що на Праматері були подібні дерева - березами називалися. Дивно, дуже дивно. Його аналітичний розум закинув цей факт у скарбничку. Пізніше, коли буде час, варто про це подумати.

Віброрізак розсікав стовбури, наче солому. Ал зрубав кілька молодих дерев, зрізав з них гілки і отримав оберемок чудових рівних жердин. Закинувши їх на плече, він знову побіг до катера. Силова броня робила цю ношу дитячою забавкою, тож на все це пішло не більш десяти хвилин. Зв’язані стяжками з ремонтного комплекту, жердини утворили непогану решітку, один кінець якої він прив`язав до вкопаних в землю стовбурів, а інший закинув на край боту. Накидані згори зелені гілки, утворили достатньо щільний навіс, який захищав від сонця, але залишав можливість дихати свіжим повітрям і милуватися казковим пейзажем. Друге пілотське крісло Ал вбив в землю біля борту бота так, щоб з нього можна було дивитися на річку, ящики з обладнанням утворили затишний куточок, а означений контейнер він розташував біля крісла. З ним довелося повозитися. Ящик займав два стандартних пако-місця, і важив стільки, що навіть у силовий броні його було витягти вельми важко.

Слава стандартам: у катері знайшлася типова система охорони на випадок приземлення у ворожому районі: шість міні-сторожів з променевими гарматами. Ал розставив їх навколо катера, і окинув поглядом свій новий похідний табір ‒ все вийшло непогано для такого терміну ‒ і, задоволений своєю роботою, він пішов за полковником.

На втілення цього задуму пішло більше години, тож Ден Кор встиг знову впасти в забуття. Це навіть на краще. Ал знову перекинув через плече злощасну валізу, і поніс безвільне тіло під навіс. Всадивши полковника у крісло, він знову ввів йому у кров стимулятор, щоб привести до тями.

- Ох... Я відключився, ‒ пробурмотів полковник, облизуючи губи, ‒ пити хочу. Зможеш знайти щось нормальне? А то ця гидота в скафандрі вже набридла. Та й поїсти хотілося б... Ого! А ти постарався. Вражає. А де?.. Ага, бачу, блискуче - ти все продумав. Так, давай спочатку зробимо дещо, а потім займешся всім іншим. Відкривай кришку. Так, вводь код, 1246784325. Чудово! Тепер нахили ящик до мене, щоб я дотягнувся, трохи нижче, так, ось так...

Полковник зігнув зап`ястя, і з броні вискочив роз`єм захищеного конектора. Псевдонейрони зчепилися з відповідною частиною обладнання контейнера, і кришка боксу відкрилася з легким шипінням.

- Отже, Але, представляю тобі об`єкт «Пі-0-12». Рівень секретності ‒ «альфа-прим». Свідків без допуску дозволено розстрілювати на місці, ‒ полковник зухвало посміхнувся. ‒ Вражає, еге ж?

- Авжеж, не те слово. Ще б знати, що це таке.

- Це, друже мій, не що інше, як комплекс побудови, обробки і моделювання пси-матриць, або просто «ловець душ», чув щось про це?

- Ні, ніколи. Але одного разу я чув історію, про якийсь вантаж ось в такому контейнері подвійного розміру з емблемою наукової служби на боках, який перевозили через станцію, до якої я був тоді приписаний... Що у ящику ніхто нічого не знав, але, судячи з того, що його супроводжували три крейсери та бригада гвардійців, ця штука була дуже важливою. Шепотілися, що це ‒ супербомба, здатна підірвати планету, або ще щось таке, по силі страшніше за гіперкрейсер.

- Страшніше - це точно. Ця штука, може підірвати. Але не планету, а твій мозок. Вона може витягнути з тебе твою пси-матрицю, з усією пам`яттю, усіма твоїми емоціями і реакціями, так ‒ саму твою душу ‒ і запхати її в кристал. А може навпаки ‒ залити в твоє тіло чужу. Мало того, вона може препарувати те, що витягла, розрізати на шматочки, перекроїти, і знову вкласти тобі в голову. І будеш ти свято вірити, що ти ‒ вірний слуга імператора Индира дев`ятнадцятого, виконувати його вказівки, будь-який каприз, навіть захочеш віддати за нього життя... до тих пір, поки не почуєш потрібну фразу, або не побачиш якийсь образ. Це не просто гіпноз або навіювання. Ти дійсно будеш вірним слугою імператора. До пори. Ти житимеш цим. І жодна перевірка, жоден апарат не знайде заміни. Навіть точно такий самий, якщо все правильно зробити. Хоча, наскільки мені відомо, ні у кого таких більше немає, тільки у нашої служби, ‒ Ден Кор гордо посміхнувся. ‒ Такі от справи. Витвір божевільних вихованців генерала До.

- Вражає! ‒ Ал розглядав нутрощі ящика.

- Уяви його цінність ‒ те, що ти вважаєш просто товстою стінкою контейнера, насправді - система вищого захисту: броньовані стінки з старлара, протипроменевий екран, потім посилені пластини інерційних компенсаторів і віброгасників ‒ витримує до 200 «ж». Ну, і ясна річ - контроль температури, вологості, протихімічний захист… Живлення від внутрішнього мікрореактора на сто років ‒ це вже дрібниці.

- Скільки ж це коштує?

- А ось як раз, як гіперкрейсер.

- Заради засилання шпигунів в імперію? Чи не занадто дорого?

- Ні, Ал, не заради шпигунів, хоча і для цього теж... Ти ще не зрозумів. Ти можеш зберегти в ній свою душу. Розумієш? Це шлях до безсмертя. Саме тому Рада Трьох виділила шалені кошти на цей проект. За допомогою цього апарату Вартові Свободи можуть правити вічно, лише змінюючи тіла.

- Ось як, ‒ задумливо протягнув Ал, ‒ в такому разі, коли ж на Толлі в останній раз вибирали дійсно нову Раду Трьох?

- Ал, ти розумієш, що ти вже допитаний з тортурами, повішений, розстріляний і спалений у крематорії?

- Еге ж... Хоча, яка мені різниця? Ще вчора я був рабом, річчю в цій світобудові, сьогодні потрапив у рай за нездоланною стіною, а завтра... Завтра може й не настати. Хоча, дійсно, розкажи комусь з громадян Республіки... Смішно. Так, дійсно смішно, ‒ він голосно засміявся, ‒ Вільна Демократична Республіка Толл! І тріумвірат безсмертних диктаторів... Яка іронія. Був би я людиною ‒ напевно, засмутився б. Але стривайте, а як вона взагалі потрапила на наш борт, ця штука? За такої-то її цінності? Чому її не охороняє бригада республіканської гвардії? Навіщо Ви взагалі її тягли сюди?

- Стільки питань, Ал... Гаразд, можливо у мене не буде нагоди розповісти тобі це пізніше, а інформація може допомогти тобі вижити. З охороною все просто: що менше її, то менше уваги. Та й розстрілювати бригаду гвардійців якось збитково, ‒ Кор хмикнув, ‒ а ось навіщо вона ‒ тут цікавіше. Ті вчені, які стирчали місяцями на поверхні Керівної Сфери, перепробували безліч способів електронного та фізичного впливу на входи - нічого не допомогло. Однак, кожного разу, коли хтось з людей наближався до цих дверей, наші датчики вловлювали незмінний сплеск активності прихованих під поверхнею механізмів. Сфера знала про нас. Вона стежила за нами, і вона читала нас. Ось тоді ми і припустили, що вхід може відкрити тільки богон - істота з таким самим геномом, і, можливо, з певною пси-матрицею. В одній з експедицій ми знайшли розбитий корабель богонов з тілом пілота...

- І який він? ‒ вигукнув Ал.

- Не повіриш: точно такий, як я. Ну, плюс-мінус. Звичайна людина. Зовні. А генетично досить відчутно відрізняється. Хоча основна структура геному все одно схожа на нашу. Так, Ал, ‒ полковник зауважив запитальний погляд гекон, ‒ схоже, ми, люди, якось пов`язані з богонами.

- Дайте здогадаюся. Маючи його тіло, ви приготували ДНК модифікатор і взяли в команду мене, щоб я перекинувся на богона перед дверима?

- Без образ, Але, все так і було, але для цього підійшов би будь-який гекон. Будь-який з п`ятнадцяти, що залишилися. А за тобою я послав тому, що мені була потрібна людина, якій я довіряю.

- Не людина ‒ гекон, якого потім би довелося розстріляти з міркувань таємності.

- Кинь, Ал, ти і так знаєш таку кількість брудних секретів республіки, що це тягне на п`ять розстрілів. Твій статус безправної речі, що належить службі таємних операцій, дає і деякі можливості, а не тільки... тягар. Що ж до «не людина», то це питання тільки особистого ставлення. Мого до тебе. І ти для мене ‒ людина!

- Гаразд, командор, вибачте, напевно, це не найдоречніший час для таких розмов.

Полковник подивився пильно в очі Алу.

- Це ти мені вибач, що не можу переконати тебе довіряти мені. Але ти все зрозумієш трохи пізніше. Так на чому ми зупинилися?

- На проникненні у Сферу. Хоча я все одно не зрозумів до чого тут «ловець душ».

- Ну, ми зняли структуру мозку пілота-богона. І хоч у нас і не було його пси-матриці, але наші фахівці побудували модель, яку зібрали на суперкомп`ютері...

- То Ви збиралися мені в голову запхати якусь програму, а мене стерти??? ‒ вибухнув Ал. ‒ Хороша дружба!

- Відставити, рядовий! ‒ гаркнув полковник і закашлявся.

З хвилину він відновлював дихання, поки системи в його скафандрі вливали нову порцію хімікатів, щоб компенсувати цей спалах.

- Дай сюди шолом... ні, краще витягни планшет он з того ящика і під’єднай до мого диагносту... Так... що там? Дай сюди, ‒ кілька секунд Ден Кор вивчав дані, потім відклав планшет в сторону. ‒ Якщо ти будеш слухати і допомагати мені, то ми встигнемо все зробити. І у тебе з`явиться шанс не здохнути на цій прекрасній планеті. Тепер зосередься і увімкни свої аналітичні здібності та логіку, ‒ Ал скривився, ‒ тепер подумай сам: вищі особи держави переносять свою свідомість через цю машину, і роблять це вже не раз. Цій технології довіряють люди такого рівня! А ти думаєш, що я тебе на забій відправляю? План був такий: ми підводимо до дверей тебе модифікованого, а поруч ставимо модулятор, який імітує роботу мозку богона. І стежимо за результатом. Якщо не прокатує, то з урахуванням нових даних, знімаємо твою матрицю на кристал, записуємо синтезовану в твоє тіло і пробуємо відкрити. А потім повертаємо тобі твою душу назад.

- М-да... звучить логічно, але якщо чесно, командоре, я б не хотів цього добровільно.

- А ось я хочу! І ти допоможеш мені зараз перенести свою матрицю в цей апарат.

- Я допоможу Вам. Але вибачте, Ви сказали, що це допоможе мені. Як?

- А ось так. Де ця чортова скриня... валіза?

- У Вас на руці.

- О Боже! Ти так і не відчепив її? Чортів перелам, я не відчуваю руку взагалі. Не думав, якщо чесно. Вважав, ти схопиш цей ящик одразу, як отямишся.

- А сенс? Я ж її все одно не відкрию.

- Твоя правда… Але у тебе ж є плазмовий різак і дезінтегратор на катері.

- Не працює. Живлення немає. Мабуть, реактор відстрілився під час аварії. Я ще не залазив на дах.

- Он воно що... Зрозуміло. Подай-но мені його на коліна.

Полковник підключив свій захищений конектор до «скрині болю», і відкрив першу кришку. Під нею була розкладена сітка з нейродатчиків. Ден Кор дістав її цілою рукою.

- Бачиш? Нічого не нагадує?

- Нагадує. Схоже на нейрогарнітуру для управління електронікою за допомогою мозкової активності. Подібна мережа вбудована в шоломи нашої бойової броні. Власне, так ми й керуємо додатковими приладами і бойовим модулем. Дехто з наших намагався пристосувати мережу шоломів до скрині, яку поцупили у куратора, щоб зробити шунт і обійти захист в модуляторі. Тільки це марно. Не той рівень. Мережа у броні ‒ жалюгідна подоба цієї, придатна тільки для розпізнавання основних команд. Обдурити коробку болю вона не здатна.

- Точно! Вона не здатна, а ось він, ‒ полковник повернувся до «ловця душ», ‒ точно здатний. Наскільки мережа модулятора складніша за мережу шолома, так і мережа «ловця душ» складніша за мережу модулятора. Тепер зрозумів? Ти зможеш керувати своєю скринею болю!

Ал завмер від суміші почуттів, що ринули на нього. Він був не в силах вимовити бодай слово. Свобода! Справжня свобода баввоніла перед ним. Не просто життя, а життя вільної людини! І навіть якщо на цій планеті немає розумних істот, тут є життя! Значить, він зможе прогодуватися. Він пройде цю планету від півночі до півдня і від заходу до сходу, він дослідить кожну річку і кожну гору, він...

- Зачекай мріяти. Часу обмаль. А я й без того його забагато витратив, щоб вбити в твою голову те, що ти можеш мені довіряти. Так, тепер слухай уважно. План такий: перше ‒ ти переносиш мою матрицю у пам`ять «ловця», потім я авторизую тебе для роботи з ним. Ти отримаєш доступ до всієї моєї пам`яті, до всіх знань і секретів. Так ти дізнаєшся, як можна обдурити мережу «скрині болю», і через інтерфейс «ловця» зможеш керувати нею. Ну, а зі скринею ти, вважай, безсмертний і невразливий.

Полковник надягнув собі на голову сітку нейродатчиків з товстим кабелем псевдонервів, але вона лягала криво:

- Так, постривай, поправ - не можу однією рукою. Ага, отак нормально…

Валіза на його колінах клацнула, і відкрила внутрішню броньовану кришку.

- Ага, дивись що маємо. По-перше, візьми оце: тут дванадцять повних заправок для базової конфігурації. Якщо раптом з якоїсь причини не зможеш отримати доступ до «ловця», то тут тобі вистачить років на п`ятнадцять, якщо будеш жити спокійно. Ось ще готові бойові форми. Подивишся в моїй пам`яті, що вони можуть. Не забувай, що після їхнього застосування доведеться повертати базову, тож, сам розумієш ‒ бойова зжере роки твого життя. Ну і ось головне ‒ сама скриня. Якщо моя ідея правильна, і тобі вдасться обійти захист, то зможеш готувати собі нові порції заправок. Будь-які, які тільки забажаєш... Добре, досить теревенити. Зарядки десь заховай, та давай вже почнемо.

За вказівкою полковника, Ал підключив його до мережі «ловця душ», відстебнув, нарешті, валізу від його руки, влаштував командира якнайзручніше у кріслі, пристебнувши для надійності, і відступив назад. Машина запрацювала, хоча зрозуміти це можна було лише за єдиним вогником, який засвітився всередині контейнера. Ніяких зовнішніх елементів управління не було, та вони й не потрібні були пристрою, який уловлював будь-яку - навіть найпотаємнішу - думку. Очі полковника закрилися, і можна було подумати, що він знову знепритомнів. Але він попередив, що це не важливо: машина успішно працюватиме, навіть якщо людина впаде в кому. На перенесення і шифрування повної свідомості потрібна не одна година. Судячи з усього, до того вже настане ніч, і треба подумати про те, як її зустріти.


Ал зайшов в розірваний трюм. «Отож, хлопці, ось і ваш час прийшов». Потай зрадівши, що в катері залишилося лише шість тіл, гекон почав витягати їх назовні - п`ять обезголовлених десантників і один обезголовлений пілот. Другий, якого він викинув з крісла, мабуть вилетів під час падіння. Треба було поховати їх, як годиться, щоб загиблі пішли з гідністю. Це вперше йому доводилося ховати космодесантників на планеті. За звичаєм їхні тіла, загорнуті у прапор Республіки, випускали в космос до зірки, так проводжаючи в останню путь. Але зараз це було проблематично. Спалити на багатті, як прийнято у цивільних планетників? Або поховати в землі, як роблять прихильники церкви Його Повернення? Спалювати плазмовим різаком своїх, нехай і тимчасових, бойових товаришів здавалося блюзнірством, а зібрати необхідну купу сухої деревини у такому зеленому раю, швидше за все, неможливо. Добре, спочатку треба навідатися в ліс.

Ал зайшов в трюм і вибрав собі зброю. Досі він не думав про необхідність захисту, та й ознак великих тварин не було, але планета може піднести сюрпризи. Обравши легкий і скорострільний автомат, він перевірив обойму, оглянув прискорювач, подивився в приціл ‒ все на рефлексах. «Непогана річ. І доглянута. Чиє це? А, схоже, - малюка Роя, якого віднесло першим. Мабуть, він любив зброю. Спокій його душі».


***


У лісі все було так само зелено і прекрасно, як і на пагорбі. Покружлявши між деревами з півгодини, Ал зміг набрати лише оберемок сухих гілок і дрібного хмизу. Так, цього замало, але і це здобуток. Скинувши дрова біля стінки бота, він зазирнув до полковника, але вогник світився точнісінько так само ‒ і Ден Кор лежав так само розслаблено і нерухомо. Насилу придушивши бажання розбудити командора, Ал взяв лопату і віброрізак, і попрямував до тіл десантників. Що ж, виходить, така ваша доля ‒ бути похованими на цій планеті. Можливо, адепти церкви Його Повернення праві? Може їхні душі полетять до Великого Світла і там знайдуть вічне блаженство? Ось тільки голів немає. Як вони без голів-то там, перед Великим Світлом? Еге ж...

Закопувати тіла в броні не хотілося. По-перше, вся броня була казенною, і це було викарбувано на підкірці кожного солдата, і Ала теж. Тому її заведено було знімати. Так, останні п`ятнадцять років його понизили в правах до стану речі, але ж колись і він називав себе космодесантником, і звички ще залишилися. Броню слід зняти. А крім того, тут є і меркантильний мотив: якщо все вийде, і він буде жити ще багато років, то деталі від броні ще не раз знадобляться. Вирішено - потрібно знімати. Хоча це буде не найприємнішим заняттям. Потім доведеться вичищати нутрощі скафандрів від крові і екскрементів. А якщо зробити це у річці? Блискуча думка! І він потяг перше тіло до берега. Здається, це був сержант Барт. Зіштовхнувши тіло у воду - прозору і чисту, як сльоза - Ал відкрив аварійні замки, і броня розійшлася по боках, звільняючи загиблого. Десантники надягали броню на голе тіло, адже вона ставала другою шкірою і отримувала управління від іннервації м`язів, стаючи продовженням і посиленням людини. Мерзенного бурого кольору каламуть розлилася в воді. Так, добре, що річка забирає все це. Гекон витягнув обезголовлене голе тіло з броні, і трохи повозив його по дну. Чистий золотистий пісок відшкрябав всю гидоту. З першим покінчено. Ще п`ять.

Впоравшися з цією неприємної справою, Ал викопав яму, в яку, за його розрахунками, мали поміститися всі шестеро. «Так, добре, що вас не дванадцять... або чотирнадцять». Закидавши оголені тіла землею, Ал уклав зверху дерен, який завбачливо зрізав віброрізаком - виглядало ніби непогано. Адепти Повернення ще ставлять знак біля могили, але навряд чи це доречно в даному випадку. Хоча, треба ж якось відзначити місце їхнього поховання? Ал повернувся в бот, трохи пововтузився там деякий час і нарешті витягнув з кабіни штурвал – той самий, за допомогою якого зумів посадити катер. Встановивши його в головах братської могили, гекон скинув руку в останньому салюті: «Спіть спокійно, браття. Нехай цей штурвал вкаже вашим душам шлях до Великого Світла». Імпровізоване прощання звучало непогано, і він залишився задоволеним виконаною роботою. Тепер можна було подбати про живих.

На Тобосі Алу часто дозволяли піти у невеличкий похід на природу, тож він навчився добувати собі їжу в будь-якому місці - аби там була живність. Звичка мати при собі набір для виживання стала другою натурою: багатофункціональний ніж, здатний перерізати сталь, невелике джерело живлення (воно ж – ліхтар і маяк), моток надміцної волосіні, гачки, невеликий шматок шнура і кремінь. Цей архаїчний спосіб добування вогню викликав у всіх посмішку, але Ал вважав, що розпалювати багаття будь-яким іншим способом неспортивно. Не раз бувало: він на голому місці будував собі курінь, споруджував вудку або спис, здобував собі рибу або звіра і готував дичину на багатті. Смачно поїсти Ал любив. Створивши геконів чоловіками за зовнішнім виглядом, творці зробили їх безстатевими по суті. Радощів сексу гекон не міг відчути в принципі, на радість любові з такою зовнішністю не сподівався, проте у нього був нюх, кращий ніж у собаки і вдесятеро більше ніж у людини смакових рецепторів на язиці - адже гекон повинен був розпізнавати складні хімічні речовини: отрути, снодійне, речовини, що змінюють свідомість. Тож смак він розрізняв, ще й як, і тому завжди носив з собою невелику ємність, в якій зберігався його особистий скарб ‒ набір спецій, який він намагався завжди поповнювати. Більше того - на кожній планеті він завжди експериментував з місцевими рослинами: нюхав, смакуючи відтінки ароматів, жував, відчуваючи найдрібніші відтінки смаку, і якщо йому подобалося - додавав в свої страви.

Пригадався Тобос. Солдати там були хорошими людьми ‒ майже друзями. Знаючи його пристрасті, вони навіть дозволяли Алу користуватися кухнею: свого часу він підкупив їх перспективою поїсти щось інше, ніж стандартні пайки харчування. Звичайно, спочатку вони поставилися до ідеї дуже сторожко. Адже те, що без шкоди для себе їв гекон, могло легко вбити людину. Однак, найсміливіші ризикнули. І після цього на базі завжди чекали його з вилазок на природу. Ал приносив на базу тушу рибини або звіра і влаштовував кулінарне диво, результат якого завжди перевершував очікування дегустаторів. До речі, жоден з них навіть на живіт не поскаржився. Жодного разу. Зараз Ал вирішив влаштувати полковнику шикарну вечерю, для чого потрібно було добути якусь живність, та ще й їстівну для людини.

Хоч у нього і був з собою улюблений похідний набір, але рибалити в даних умовах було явно недоречно. Гекон підійшов до річки, стискаючи в руці шокову гранату. Вода вже встигла забрати сліди підготовки до похорону. «Ось так все в цьому житті: ти жив, мріяв, планував... А потім вода, або вітер, або пісок замітають твої сліди, і все - немає тебе, наче й не було. А річка тече, і вітер дме, перекочуючи бархани»... Ал стрепенувся, відганяючи меланхолійні думки. «Вибачте русалоньки, вибачте наяди і єдинороги», - і жбурнув гранату в воду вище за течією. Спалах осяяв глибину, акустичний удар здибив поверхню води. За кілька секунд на поверхні стали показуватися тушки риби різного розміру і форми ‒ течія несла їх до Ала. Він закрив шолом і поліз у воду. Вибравши кілька найбільших риб різного виду, він викинув їх на берег. Потім туди ж полетіли і декілька менших. Решта блискучих тілець, що сяяли в вечірньому світлі, повільно попливли вниз, як свідчення його наруги над природою. Ал сумно провів їх поглядом. Не так він хотів почати своє знайомство з планетою. Та що ж поробиш...

Довгим, злегка роздвоєним язиком гекон спробував шматочок соковитого філе. Довгоморда рибина була величезною, більше розмаху його рук ‒ майже чорного кольору, із негустою але великою світлою лускою ромбовидної форми, а по її спині йшли пірамідальні кістяні виступи. Біле м`ясо виявилося дивовижним. Ал не очікував цього, і з`їв шматочок просто так ‒ сирим. Навіть в такому вигляді це було дуже смачно. Гострий як бритва ніж обережно розпоров товсте риб`яче черево, і звідти стала вивалюватися ікра. Гекон спробував її теж ‒ виявилося що вона смачніша за м`ясо. Він подумки додав трохи солі до цього смаку і зрозумів, що навіть людина здатна ним захопитися. Так, планета починала йому подобатись!

В армії не передбачено, щоб солдат здобував собі їжу або готував обід. Тому дивно було б знайти в катері каструлю або сковорідку. А вразити полковника вечерею дуже хотілося. Ал перевернув всі контейнери, намагаючись знайти хоч щось підходяще, проте посуду там не було, навіть хімічного. Потім він відкопав в одному з контейнерів датчик, який, судячи по всьому, планували використовувати для уловлювання випромінювань того об`єкта, до якого летіли. Датчик був схожий на половину величезного апельсина, з параболічним концентратором знизу, зате його верхня сторона була зроблена з титаніту ‒ для екранування від зовнішніх впливів. З`єднання атомів титану з атомами заліза і нікелю в кристалічній решітці особливої форми мало ряд видатних властивостей, серед яких найважливішим, з точки зору Ала, було те, що цей сплав не мав смаку. Тож він, відчуваючи себе варваром, виколупав електронну начинку і отримав сяючу каструлю. Якщо прокип`ятити її пару разів, то запах хімії з начинки має зникнути, і в ній можна зварити чудову юшку. Пластикові ложки та кухлі повинні бути в пайку. Значить – буде в них святкова вечеря!


***


Багаття потріскувало, розкидаючи вогники, які весело піднімалися у небо. Вода у річці іскрилася в світлі місяця. Місяця, якого не мала ця планета. Зірки мерехтіли в чистому високому небі, немов і не було над цим світом ніякого поля, непроникного для будь-якого випромінювання. Думати про ці чудеса просто не хотілося. Хотілося насолоджуватися повітрям, плескотом води і грою світла на хвилях, скрекотом комах у траві і дурманним запахом нічних квітів. Над морем трави, що злегка колихалася легким вітерцем, піднялися різнокольорові цятки світляків і закружляли в повітрі, наче у дивовижному світловому балеті. Великі нічні метелики пурхали між квітами, які злегка мріли у темряві. Кожен їх дотик до квітки викликав викид порції сяючого пилку, і метелик злітав, залишаючи по собі шлейф кольорового світла. Неможливо було повірити, що ця краса реальна. Гекон і людина відчували себе глядачами в найгарнішою з постановок.

Полковник сьорбнув юшки з кухля, дбайливо тримаючи його голою рукою ‒ бойову рукавичку він відстебнув, щоб хоч трохи відчувати навколишній світ. Решту знімати було не можна, бо лише зусиллями скафандра Ден Кор ще був живий.

- Як тобі це вдалося? Це просто божественно! Давно я не пробував нічого подібного.

- Стривайте, ось уже підходить запечена на вугіллі риба, ото скуштуєте. А! Ось іще делікатес, ‒ Ал простягнув полковнику ложку з темними блискучими намистинками.

- Це що?

- Спробуйте. О-ось. Ну як?

- О! Це щось! Господи, Ал, ти просто твориш дива.

- Ех, командор, мені б справжню кухню – ото б я б Вас нагодував! Але може ще... ‒ він осікся.

- Нічого Ал, все нормально. Я не скаржуся. А ну, додай-но мені ще цієї божественної юшки! І риби шматок! Тільки дивись, щоб без кісток.

- Так їх і не було. То не риба, а знахідка. Один хребет. А смак! Смак який! М-м-м... Ось, тримайте ще.

- А в чому ти її зварив? Хіба це не корпус від?.. Точно! – полковник гучно розсміявся. - Ох, Але, відчуваю себе королем – їм вишукані страви з коштовного посуду.

Вони перекидалися незначущими фразами, жартували, насолоджувалися смаком страв і дивилися в далечінь, немов і не лежав на кінці потворної борозни розбитий десантний бот, не стояв штурвал у головах братської могили, немов у них попереду бездонне джерело часу, яке не випити, не осушити...

- А пам`ятаєш Толл-Таллу?

- О, так, командор! Таке хіба забудеш?! Як же ми тоді веселилися! Пам`ятаю, Борг напився до такого стану, що нам довелося запхати йому під одяг вантажний екзоскелет, щоб він не падав на перевірці.

- А ту дівчину з бази третього флоту? Не можу забути її обличчя, коли вона вибігла з кімнати відпочинку, ‒ полковник заразливо розсміявся, ‒ що там взагалі сталося? Може зізнаєшся?

- Ну, Ви ж пам`ятаєте, командоре, тоді гекони хоч і були в дивину, але жили разом з солдатами і часто-густо з’являлися в частинах. І ось ця... Тіма, здається, ‒ а вона та ще була штучка ‒ зацікавилася, як же воно там у гекона. Не знаю, хто там і що їй розповідав, але це стало її мрією. Ну, розумієте, чолов’яга двох з гаком метрів зросту, метр в плечах - у такого чоловіка й інше до пари. І вона підбила нас зіграти з нею в карти. От. А правила були цікаві: хто виграв, той замовляв будь-яке бажання у будь-кого за столом. А грала ж вона майстерно. І все на мене поглядала. Коли вже справа пішла до розв`язки, вона на стільці всидіти не могла...

- А ти не став її розчаровувати завчасно.

- Ні-і. Ми тоді п`яні були, веселі, та й хлопці чекали на розвагу. Ну от, коли вона мене виграла, то потягла у кімнату відпочинку. Ну а далі Ви самі бачили.

- О, так... це весь бар бачив. І чув її прокльони.

Веселий сміх полковника раптом обірвався. Помовчали.

- Ал, а ти ніколи не шкодував? Не думав, як воно...

- А про що шкодувати-то? Не судилося мені. Вже є, як є. Проте маю інші радощі і таланти... Ось спробуйте печену рибу з місцевими травами.

- Місцевими? А вони не... А, яка різниця! Тягни її сюди!..


Місяць неквапливо повз по небу, зірки оберталися, як і належить зіркам. Багаття догоріло, і лише кілька вугликів ще багряно світилися у темряві. Тиша. Легкий вітерець гойдає верхівки диких злаків. Метелики і світляки розлетілися у своїх комашиних справах. У тиші лише зрідка лунають крики нічних птахів, та в річці плескає риба.

- Командоре, можна я запитаю Вас про щось?

- Кажи, Але, можна. Тепер вже можна.

‒ Яке Ваше справжнє Ім`я?

- Гм, ти ж скоро про це дізнаєшся без того.

- Я хочу почути це від Вас, командоре.

- Ім`я... Давно я сам його не чув і не вимовляв... Деніель Гарольд-Марія Корсон.

Ал повторив це про себе, немов смакуючи звуки в роті.

- Он воно як... Я теж хотів би мати Ім`я.

- Тепер ти можеш. Яке захочеш. Ти все тепер можеш...

Останнє вугілля дотліло, і димок згаслого багаття змішався з пряними ароматами невідомої планети. Плескіт в річці. Невидимі у темряві крила прошелестіли над табором...

- Знаєш Ал, ‒ прошепотів полковник, ‒ а добре ж я пожив. Бачив стільки світів, стільки чудес. Я йшов по слідах надцивілізації і прийшов сюди... І ще. Я тут з другом. Зі справжньою людиною. Непоганий фінал для простого десантника, якому доля подарувала зайвих двадцять років...

Ал проковтнув клубок, що підступив до горла.

- Командоре! Сер! Не треба... Ми ще... Ви...

Полковник Ден Кор не відповів.

Киів Весна 2018
24.05.2018 Проза / Роман
Бог Індерону (Частина друга. Людина. Глава 1) / Роман | Панченко Вадим
Попередня публікація: 24.05.2018 Проза / Роман
Бог Індерону (Частина перша. Машина. Глава 1) / Роман | Панченко Вадим
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.06.2018 © Лука / Роман
Зірка Йуди
28.05.2018 © Саня Малаш / Оповідання
За кілька дюймів від прірви
21.05.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Щастя?!
30.04.2018 © Маргарита Проніна / Нарис
Кого рятувати
20.04.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович / Оповідання
Дарчина зграя
Бог Індерону
24.05.2018
Бог Індерону
24.05.2018
Бог Індерону
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 26  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
17.06.2018 © Суворий
Кінець українізації: російська мова з другого класу (1938)
17.06.2018 © Суворий
Мовний плебісцит на Закарпатті: як перемогли москвофіли? (1938)
15.06.2018 © Суворий
Перед новими війнами (березень 1938)
15.06.2018 © Суворий
Мадярська загроза Закарпаттю (березень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
16.06.2018 © Наталія Старченко
11.12.2012 © Каранда Галина
14.06.2018 © Дарія Китайгородська
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди