24.05.2018 13:01
З дозволу батьків18+
52 views
Rating 0 | 0 users
 © Панченко Вадим

Бог Індерону

Частина друга. Людина. Глава 1

На світанку Ал поховав полковника на зеленому пагорбі біля катера. «Спи, друже. Мріяв ти обійти всю цю планету – не судилося, то хоч насолоджуйся чудовим краєвидом». Вперше Ал звернувся до свого командора на «ти» – раніше, навіть подумки не дозволяв він собі такої фамільярності. Цілу годину гекон вирізав з корпусу бота балку – ту саму, яка перебила спину полковнику, – і вкопав її в головах могили. Нехай це буде монументом його пам`яті. Ал не став знімати скафандр з покійного: не хотів бачити зранене, переламане тіло дорогої людини. До того ж і користі від нього ніякої: замалий, щоб носити, нестандартний, несумісний за деталями. До речі, про свою броню теж потрібно подумати. Заряд у батареї не нескінченний – на два тижні спокійного користування вистачить, а далі? Бойові скафандри не розраховані на тривале використання, та й потім, тут навіть санацію ніде проводити. Окрім їсти, людині треба робити й дещо зворотнє, а як це робити, коли прийомний блок переповниться? Отже, броню доведеться зняти. А що вдягнути? Сплести трав`яну спідничку? Так, це буде оригінально… Може, щось є у катері? Ал перерив усі відсіки і закапелки, і нарешті за однією з панелей у кабіні пілотів знайшов згорнуту у вузол брудну ремонтну робу. «Ура! Добре, що ці роби безрозмірні і підходять людині будь-якого зросту».

Гекон подивився на кінці холош, які туго напнулися трохи нижче середини гомілки. «Еге ж – дійсно для людини будь-якого зросту. Сподіваюся, не луснуть, коли сяду», – іронічно скривився він і озирнув трюм. Сім комплектів броні, з його власним включно, були розміщені у десантних кріслах. Обладнання знов закріплене у затискачах і закрите. Ал розмірковував, що ж його робити далі: потрібно було йти досліджувати планету, шукати розумне життя. Але залишати все це отак – без охорони – справді необачно: а якщо це розумне життя десь поруч? А якщо воно не надто дружнє? Навіть якщо це якісь тубільці з рівнем кочівників. Добра сокира та багато дурної сили здатні багато на що. А багато хороших сокир і багато дурних голів – і поготів. Та що там – колись люди голіруч фортеці розбирали. Найбільше непокоїли «ловець душ» і «скринька болю» – дві речі, без яких йому не жити на цьому світі. Нести без броні генний модулятор ще можна, хоча це й буде непросто, але пересувати величезний контейнер «ловця» він не зміг би навіть з його нелюдською силою. Піти, залишивши речі без нагляду, не можна, взяти їх з собою не реально. Дилема здавалася нерозв`язною. Ал прокручував у голові різні варіанти: напиляти величезних дерев і завалити корму, сховавши вхід у катер, – але ж можна і розтягнути по колоді; або спробувати знайти відірвані аеродинамічні площини і приварити їх у якості дверей – але вони не броньовані – конструктори не розраховували на це – тож, за достатньої наполегливості ці умовні тубільці могли б пробити і цей захист. Звичайно, навколо катера стоять шість вартових, і він не збирався їх прибирати, але це лише тимчасове рішення. Якщо ці умовні нападники виявляться кмітливими, то зможуть і їх звалити. Зрештою, він сам свого часу підкрадався до таких самих охоронців, тишком звиваючись між камінням, і ламав їх голими руками. Можливо, розумно буде знов надіти броню і обійти околиці, розвідати. З іншого боку, колись все одно доведеться її зняти, і треба звикати обходитися без неї, то чому не зараз? Тільки треба щось придумати із взуттям.

Дякувати творцям цього корабля: ремонтний відсік бота був набитий різними інструментами і матеріалами. «Неваляшка» виправдовувала свою репутацію. Сандалії, склеєні з оббивки десантного крісла і ременів, вийшли зовсім непогано. М`яка і міцна підошва з пористого полімеру виявилася досить зручною і напевно витривалою (адже крісла повинні витримувати і вагу броні). Ремені з крісел пішли на верхню частину і добре охоплювали ступню. У цілому виглядало майже стильно. Але головне – цілком зручно. «Так, Але, ти безумовно молодець, – похвалив себе гекон, – от тепер можна і на прогулянку».

Ал піднявся на вершину пагорба і відсалютував імпровізованому обеліску з обрізку балки. Спочатку він хотів повісити улюблений бластер полковника на неї – йому здавалося, що так буде солідніше – але міркування про войовничих тубільців перекреслили цей намір. Ні, нехай «Грета» – як цю величезну гармату називав командор – полежить під охороною сторожів. Зі зброї він узяв лише маленький автомат Роя, який приглянувся йому раніше: він доглянутий, зручний і головне – легкий, що стає вирішальним, коли на тобі немає силової броні. З вершини пагорба Ал попрямував уздовж річки вниз за течією, маючи намір весь час дотримуватися височини. Звичайно, так його самого буде видно здалеку – та він і не збирався ховатися, проте на горі буде широка панорама огляду.

Нові сандалі шелестіли у траві, навколо щебетали птахи, дзижчали комахи. Йти по цій планеті було легко: здавалося, що тяжіння тут менше ніж на Тобосі або Толлі – відчутно менше. Чисте прозоре повітря, тепле, але не пекуче сонце – суцільна насолода. Від задоволення він навіть став насвистувати. Пройшовши близько години, Ал піднявся на новий пагорб і побачив великий гладкий валун – чудове місце, щоб перепочити. З цього пагорба панорама була ще дивовижнішою ніж з того, на який впав катер, адже він був набагато вищим. Навколо, скільки сягало око, розстилалося зелене море рослинності, щедро пересипане барвистими цятками квітів. Річка, злегка звиваючись між спадистими пагорбами, тікала у далечінь і ховалася серед дерев. Але її вигини можна було простежити й далі: в прогалинах зелені блищала вода, і дерева вздовж берега були особливо високими. Внизу, біля підніжжя пагорба і ближче до води росли високі й густі кущі, вкриті рожевими квітами.

І саме з цих кущів за ним спостерігали.


***

Ал доклав усіх зусиль, щоб утримати свої почуття під контролем, не показуючи зовні, що помітив стеження. Треноване роками чуття вказувало на те, що там, у заростях, дійсно хтось є, хоча поки що він не міг побачити їх або почути. Унюхати теж не виходило: вітер дув йому в спину – значить, за ним стежать досвідчені слідопити. Або мисливці. Посидівши так ще пару хвилин, і «безтурботно» насвистуючи, гекон вирішив потихеньку наблизитися до підозрілого місця. Непомітним плавним рухом він зняв автомат із запобіжника і підтягнув його так, щоб можна було стріляти з мінімальною затримкою. Якщо істоти, які ховаються в кущах, знають, що таке вогнепальна зброя, то їх не варто лякати і провокувати, йдучи з піднятим стволом. «Тож, робимо вигляд, що йдемо о-он до тої прогалини у заростях – там, начебто, і спуск до води є. Нехай думають, що я просто вирішив напитися». Ал наближався до річки. Тепер його чутливі вуха розрізняли приглушене шарудіння, хоча він досі не зміг помітити де саме причаїлися аборигени. Це говорило про неабияку майстерність маскування, адже обдурити гекона з його вдосконаленими органами чуття було дуже і дуже важко. Коли до кущів залишалося не більше двадцяти кроків, їхні гілки раптово розступилися, і на галявину виступили троє. Ал міг присягтися, що дійсно бачив, як гілки буквально розійшлися - і це не фігуральний вислів, - що здивувало його не менш ніж поява самих аборигенів. Гекон завмер, зупинилися й незнайомці, роздивляючись його. На вигляд це були звичайні люди, тільки вуха у них були витягнуті вгору і загострені, майже як у нього самого, хоча ні – вони все одно не були такими великими і, судячи з усього, не могли рухатися. Проте, на відміну від його, обличчя аборигенів були красивими. Правильні, породисті людські риси, струнка постава, світла і чиста шкіра. Одягнені ці слідопити були у куртки і штани невизначеного бурого кольору з невідомого матеріалу – можливо, справжньої шкіри тварин. Волосся у них було заплетене довгими косами, перетягнутими тонкими ремінцями. А на плечах в усіх були сітчасті накидки з вплетеними рослинами і квітами – чудове маскування для такої місцевості. Всі троє глузливо посміхалися, стискаючи в руках довгі луки, із спрямованими йому в груди чорними стрілами з червоним оперенням.

– Агов! Легше, ельфійські воїни, – миролюбно посміхаючись, сказав Ал.

Справді, зовнішній вигляд цих тубільців найбільше нагадував образ казкових мешканців лісу, загальновідомий у людській культурі вже не одну тисячу років.

Один з «ельфів» – високий красень з майже білим волоссям і чистими блакитними очима, який стояв посередині трійці, – щось голосно сказав і смикнув головою.

– Ні, друже, я не розумію тебе.

«Ельф» знову вимовив ці слова, але вже з більш суворою інтонацією. Двоє його товаришів загрозливо повели луками.

– Давайте не будемо напружувати ситуацію...

Правий «ельф» різко опустив лук і відпустив тятиву. Стріла встромилася в землю в сантиметрі від пальців Ала. Поки він здивовано піднімав очі від чорного жала з яскравим червоним оперенням, стрілок вже встиг накласти нову стрілу – неабияка спритність.

– Е, друзяки, так справа не піде! – гекон відступив на крок і швидким рухом навів автомат на біловолосого красеня, який, судячи з пихатого виразу на обличчі, був у них головним.

«Красунчик» втупився у зброю і раптом розсміявся. Щось дико звеселило його – так, що він опустив свій лук і став ляскати себе рукою по стегну, аж зігнувшись од сміху. Двоє його товаришів теж зареготали, але продовжували тримати Ала під прицілом. Головний, все ще сміючись, підняв свою руку на рівень грудей і зробив рух, ніби натискає на курок, потім показав пальцем на автомат і знову кілька разів показав той самий рух.

– Ти що, пропонуєш мені вистрілити? Хворий, чи що? Звідки ти взагалі знаєш про автомати і курки, ти ж у шкурі з луком бігаєш? Чи тут є технологія, а це у вас такий клуб диких мисливців, шанувальників казок? Або це шоу, і насправді в небі вже кружляє невидимий безпілотник з камерою?

Поки Ал вимовляв свою красну промову, головний «ельф» не вгамовувався: тикав в гекона пальцем і «натискав на курок», при цьому щось різко викрикуючи. Його крики ставали все більш загрозливими, а двоє посіпак теж щось вигукували, зловісно смикаючи тятиви луків: явно давали зрозуміти, що зараз вистрілять.

– Та чого вам треба, дебіли?

Стріла просвистіла біля ноги, і одразу слідом - друга. Якби він не був вдосконаленою істотою і не відсунувся трохи вбік, вона точно пробила б йому ногу трохи нижче коліна. Ал зреагував рефлекторно і вистрілив в руку першому з стрільців, який вже потягнувся за новою стрілою, а потім миттєво змінив ціль і прострілив долоню другому. Електромагнітні автомати стріляють дуже тихо – чути лише легке хльоскання дротика, що переходить звуковий бар`єр, але всі три «ельфа» завмерли, немов уражені гуркотом грому.

За секунду обидва поранених заволали від болю, кинувши луки і затискаючи кровотечу з ран – дротики пробили незахищену плоть наскрізь. Білокосий сіпнувся до свого луку, але Ал направив автомат йому прямо в голову, і цього разу «вождь ельфів» не сміявся.


***

– Дай сюди руку! Руку дай! Ну що ти смикаєшся? Та не відірву я її!

Поранений слідопит намагався заховати долоню за спиною, тож Алу довелося пригрозити автоматом, щоб переконати його простягнути руку перед собою.

– Ну, що тут? Та, нормально. Подякуй, що я такий влучний стрілець – можу дозволити собі стріляти одиночними. А дав би чергу – ти б без руки залишився. Що ти лопочеш? Ти думаєш, я тебе розумію? Що ти мені показуєш на ті кущі? Не відпущу я тебе! А не треба було стріляти! Так, тримай руку рівно! Рівно, кажу, тримай. – Ал навпомацки дістав з поясної кишені загоюючий пластир і заліпив рану з обох боків отвору.

– Твоє щастя, що я знайшов цю робу. А ось ішов би я голий, звідки б я тобі пластир дістав? Еге ж, хіба що звідти, але навряд чи це загоїло б тобі дірку у руці.

– Іди. Вільний. Стань ось тут... нє-нє, до кущів ми не підемо, шукай тебе потім.

Бранці весь час намагалися пересунутись до всіяних квітами кущів, з яких з’явилися, і благально показували туди руками. Але Ал був непохитним. Погрожуючи зброєю і час від часу стимулюючи «ельфів» копняками, він відганяв їх подалі від річки:

– Другий! Ти! Тепер ти давай руку. Я не хочу, щоб ти зійшов кров`ю.

Під дулом автомата операція з приклеювання пластиру повторилася.


Ал поправив луки, які перекинув через плече і, підганяючи бранців стволом і штурханцями, повів невелику групу до катера.

– Заходьте, шановні! Так, ти – головний, а ну не опирайся!

«Ельфи» злякано озиралися, входячи у пролом на кормі катера. Видно було, що він справляв на них жахливе враження. Ще на підході до місця аварії бранці стали збуджено перемовлятися один з одним, вказуючи на роздуті риб`ячі трупи, що застрягли у прибережній рослинності, а борозна від падіння десантного бота привела їх у шаленство. Алу довелося навіть вистрілити в повітря, щоб вгамувати їх – постріл вийшов не дуже вражаючим, і він пошкодував про далекі часи, коли кулі з гуркотом вилітали під дією вогню і диму. Втім, слідопити натяк зрозуміли і слухняно рушили у вказаному напрямку. Проходячи повз вартових, які розкрили свої випромінювачі, немов страхітливі капюшони на головах залізних ящірок, що постали на задні лапи, вони тремтіли і боязко озиралися. А чорні ребристі дула оберталися слідом за ними. «Не дарма боїтеся, мисливчики. Ваше щастя, що це я вас веду сюди, і в кишені у мене транспондер, а то б підсмажили вас ці сумлінні хлопці».

Ал вирішив загнати бранців у трюм, і прив`язати в кріслах, щоб потім допитати. Спочатку він заштовхав їх у пілотську кабіну, щоб не дати шансу напасти на нього, в той час як він буде пристібати одного з них – у тісному просторі трюму у двох спритних мисливців є непоганий шанс взяти над ним гору. Поглядаючи на розбиті двері в пілотську кабіну, Ал відкрив дверцята ремонтного відсіку, який так полюбився йому, і дістав кілька кабельних стяжок.

– Іди сюди, – Ал ткнув стволом у груди головному і поманив його пальцем, – так, підходь... а тепер простягни руки. Ось так.

Стяжка оповилася навколо зап`ясть бранця і стала стискатися. «Ельф» скрикнув від болю.

– Та не стогни – це ненадовго, – Ал говорив впевненим тоном, хоча насправді турбувався, чи не переріже самозатяжний ремінець тонкі кістки слідопита. Але стискання зупинилося, хоча і видно було, що нитка «розумного» пластика дуже сильно перетиснула судини на руці. Потрібно швидше розібратися з цим.

Гекон штовхнув ватажка слідопитів у крісло і замкнув замок ременів у «тюремному режимі». Тепер його можна буде відкрити тільки корабельним ключем. «Вже не вирвешся, спритник». Двоє поранених друзів головного так само опинилися в кріслах. Час подумати, як їх допитати.

Ще по дорозі до боту, Ал прокручував в голові план використання бранців. І ключову роль в його планах мав зіграти «ловець душ». Вчора, перед прощальною вечерею, полковник дав останній урок своєму товаришу. Він наказав сісти біля його ніг і надів Алові на голову нейрогарнітуру «пси-комплексу». Враження від роботи з цією машиною виявилися шокуючими. Раптово навколишній світ зник, і Ал відчув, що сидить у зручному кріслі посеред напівсферичної кімнати, що світилася бездоганною білизною. Перед ним у повітрі повис величезний екран з єдиним написом «Запустити навчання». Ал простягнув руку і доторкнувся до цього напису. Спалах осяяв його мозок, і раптом він усвідомив, що вміє користуватися базовими функціями цього пристрою. Кімната і вітальний екран були лише початковою точкою, звичним образом для запуску навчальної програми. Насправді ж, для роботи з комплексом не потрібно було ані екранів, ні ввідних пристроїв. Потрібно було лише чітко формулювати запит, і інформація, підлаштована під конкретний мозок, просто вкладалася в свідомість. Користувач не відчував часу в цьому режимі, і здавалося, що знання виникають миттєво. Тепер, після отримання вступного курсу, план полковника виглядав логічно і цілком реалістично.

Воістину, «ловець душ» був найвеличнішою машиною, з якою Алу доводилося стикатися за своє чимале життя. Він давав майже безмежні можливості для маніпулювання людською свідомістю: від навчання до повної її заміни. Така могуть лякала і захоплювала одночасно. Тепер стало зрозуміло, як можна допитувати полонених, які розмовляють незнайомою мовою, і схоже на те, що «ловець» може зробити це з легкістю . Ось тільки виявилася заковика: дійсно, режим допиту був передбачений конструкторами від початку, але для цього до приладу потрібно підключити одразу дві гарнітури, а в цьому комплекті є тільки одна. Решта обладнання летіла з вченими в іншому боті. Гарнітура ж від «коробки болю» була не здатна на передачу даних в мозок, вона служить виключно для розблокування функцій модулятора, зчитуючи унікальний пси-образ свідомості куратора. Чому ніколи не буває просто? І що тепер робити? Ал натяг на голову нейрогарнітуру «ловця» і занурився в пам`ять полковника у пошуках відповідей.

За кілька хвилин він розкрив панель приладу і витягнув з темного нутра приладу паралелепіпед завбільшки з дві своїх долоні. Полковник Ден Кор лежав на руці Ала – всі його знання, думки, плани і бажання. Безцінний кристал з душею людини у міцної шкаралупі вищого захисту. Ал дбайливо відклав картридж і, пошарудівши у надрах контейнера, дістав ще один – чистий. Всього там виявилося чотири таких картриджа, включно з тим, на якому зараз «спав» командор. Витрачати цілий кристал на допит було дуже шкода, адже його неможливо переписати, але іншого виходу він не бачив. Вставивши чистий картридж в прилад, Ал пішов за «язиком».

Руки бранців під стяжками побіліли, рубці вже почали синіти. «Скільки ж я там копався? Ох, хлопці, вибачте, я ж не садист», - Ал квапливо перепиляв ремінці ножем і мисливці застогнали, коли кров потекла в їхні кисті.

– Не хвилюйтеся – все у вас загоїться. А ти, командире, давай вилазь, – гекон відімкнув ключем замок і потягнув головного «ельфа» з крісла. Той був такий пригнічений, що не виявляв опору. Однак коли Ал спробував надіти йому на голову нейрогарнітуру, мисливець почав брикатися, і довелося штурхнути його під ребра стволом автомата. Нарешті програма, підготовлена для копіювання особистості, почала працювати, і «ельф» обм`як – тепер потрібно чекати кілька годин, поки машина все закінчить.

А тим часом можна спробувати налагодити контакт з іншими. Ал зайшов у трюм і простягнув бранцям розкриті упаковки з раціоном. Один з них боязко взяв пластикову тарілку в руки, понюхав, і жбурнув на підлогу.

– Гидуєш? Я теж не в захваті від цієї жратви, але ти нахабнієш. Я ж до тебе по-людськи! – Ал загрозливо підніс величезний кулак до носа «ельфа», і той відсахнувся, ляснувши головою об м`яку оббивку. – Ну і що з вами робити? Я ж не хочу з вами сваритися! Мені потрібні друзі, а не вороги! О! А рибу ти їстимеш? Або ви, ельфи, харчуєтеся тільки нектаром? А ну-но... – він збігав на вулицю і приніс запеченої риби зі спеціями, а потім відірвав шматочок і простягнув одному з «ельфів».

Бранець нерішуче підняв руку до риби, проте його ніздрі злегка роздулися, видаючи прекрасний нюх. Шматочок відправився до рота, і очі «ельфа» здивовано розкрилися. «Ага! Оцінив, значить. А ти гадав! Я ж кращий кухар на цій планеті!» Другий хлопець теж простягнув руку за їжею. Ал відрізав пару добрячих шматків і вручив кожному – вони стали із задоволенням наминати страву. «Кращий кухар» присів у крісло навпроти них і дружньо посміхнувся.

– Нічого, хлопці, наминайте. Я впевнений – ми з вами ще потоваришуємо. Але поки посидьте тут, од гріха подалі.

Поївши і пощебетавши своєю співучою мовою, обидва «ельфи» заснули, не знайшовши собі іншого заняття – відкинули голови на високі підголовники і безтурботно засопіли. «Що ж, тоді займуся своїми справами», – Ал витяг ящик з точними інструментами для ремонту корабельної електроніки і пішов на вулицю. Треба було придумати, як обійти захист «скрині болю». Звісно, тепер у нього були готові капсули підзарядки для тіла, але хто знає, що трапиться вже наступної миті? Краще не відкладати такі рішення на потім.

Ідея полковника полягала в тому, щоб за допомогою його пси-матриці підключити «ловець» до модулятора через обчислювач катера. Навігаційний обчислювач бота був досить потужним, і, за задумом, міг декодувати запити скрині для передачі у «ловець», а потім повернути відповідь у відповідній формі назад у генний модулятор. В сутності, інформація, яку запитував ген-модулятор, була величезним кодом, який формувався певним чином з сукупності пам`яті та реакцій куратора. Пам`ять і запис реакцій у Ала тепер були, потрібно тільки правильно організувати їхню передачу в модулятор, і тоді таємничий прилад відкриє всі свої можливості. Ще однією проблемою виявилося те, що для організації всієї цієї системи потрібен хоча б один стандартний термінал з захищеними портами. Однак, в радіусі... е-е-е... усього світу, таких приладів не передбачалося. З усіх видів екранів в розпорядженні гекона були тільки командний планшет, який, на жаль, захищеного порту не має, і тактичний екран у скафандрі. «Еге ж, це буде ефектна комбінація. Виходить так: потрібно з`єднати обчислювач із «ловцем» з одного боку і «скринькою болю» з іншого. Потім підключити екран броні до того ж обчислювача. Для цього, вочевидь, доведеться перебувати у ній, і не рухатися протягом всієї операції. Ні, однією рукою таки можна рухати. Значить, потрібно ще продумати зручне розташування приладів. Отже, по-перше – вирізати замок у валізі, щоб він не міг більше закритися, потім – справно розібрати панель для обслуговування і від’єднати його штатну нейрогарнітуру, щоб на її місце під’єднати обчислювач, потім ще скласти програму обробки... ну це як раз можна через тактичний планшет. Начебто, все повинно спрацювати. За роботу".

Сучасний бот має ручне управління, але зазвичай, як і вся подібна техніка, керується за допомогою нейроінтерфейсу, вбудованого у шоломи пілотів. Голови їм відстрелили разом з кінцями шлейфів, але ж уривки залишилися. І в ремкомплекті є пристрій для зрощування псевдонервів. Справа копітка, але Ал був упевнений, що впорається з цим. А крім того там, під обшивкою, можуть знайтися інші шлейфи, які підходять для його задуму, тож треба покопирсатися у нутрощах катеру.

Слідопити, розбуджені кроками по підлозі трюму, з подивом спостерігали за ним, розглядаючи оголене безволосе тіло зеленуватого відтінку і те, що було у нього між ніг. Точніше – чого не було. А потім їхні очі наповнилися жахом: величезний чужинець заліз у блискучу шкаралупу і став ще більше і страшніше. Жахлива потвора прокрокувала повз них, викликаючи тремтіння під час кожного удару броньованої ноги по підлозі катера. А далі велетенський залізний звір став творити щось зовсім незрозуміле: опустився на карачки і почав трощити власне похмуре лігво. Насправді, Алу довелося виламувати захисні панелі, щоб дістатися до обчислювача і іншої корисної начинки. Розбирати ж це все цивілізованим шляхом не мало сенсу: довго і важко, а крім того, вся ця начинка неабияк важить – як потім її тягнути? Деякий час потому в імпровізованому таборі склалася купка обладнання: обчислювач, блок живлення з невеликим автономним акумулятором, різні шлейфи і дроти – стануть у нагоді. До купи Ал вирішив залізти на дах бота, і переконався в правильності свого припущення: основний реактор відстрілився. Крім того з`ясувалося, що кормові гравітори вирвано начисто – напевно, під час того вибуху. «Цікаво, реактор залишився по той бік бар`єру чи впав у цей світ? Якби впав і вибухнув, то спалах та гриб пилу було б видно навіть звідси, тож, швидше за все, він залишився з тієї сторони. Або?.. Раптом обчислювач переоцінив загрозу, і скинув цілком стабільний реактор вже тут? Тоді він сам перейшов в режим сну і впав, як велика довбня десь у околиці. В такому стані йому навряд чи щось може загрожувати. І навіть таке падіння не зруйнувало б його захист. А це означає, що десь в радіусі якихось 100 кілометрів лежить потужне джерело енергії! Еге ж - у радіусі якихось 100 кілометрів... І сандалі з оббивки... Мрії, мрії».

«Розв’яжемо завдання одне по одному»


***

Головний «ельф» очманіло крутив головою, не розуміючи, що з ним сталося, і як це сонце раптом стрибнуло по небосхилу. Все говорило про те, що цей зелений монстр вкрав у нього шматок життя, а можливо й душу, як це роблять чорні демони в оповіданнях старійшин. Він заголосив, при тому люто жестикулюючи, заглядав у вічі і благально складав руки, але Ал абсолютно не розумів, чого хоче цей абориген. Щоб дізнатися, він сам мав влізти в те крісло.

– Раз ти вже стоїш, давай-но я відведу тебе до вітру, думаю, твій сечовий міхур відчув течію часу, на відміну від мозку, – Ал погнав слідопита навколо катера до найближчих кущів, туди де він сам влаштував відхоже місце. Бранець здивовано дивився на жести гекона, особливо незрозумілі, якщо врахувати, що на тому був скафандр.

– Ну, вибач, друже. Немає у мене тут матні, щоб показати тобі приклад! Давай, міркуй якось! Я після тебе в трюмі мити не збираюся!

Нарешті, розуміння відобразилося на обличчі «ельфа», яке тут же змінилося подивом, презирством, а потім і викликом.

– Ага! Зрозуміло. Ваша Величносте ці справи так не роблять. Тобі свита потрібна? Або навпаки, гордий воїн робить це на самоті? Ти не викаблучуйся, а то зараз зніму з тебе штани силоміць! – Ал недвозначно схопив броньованою рукавичкою штани бранця і смикнув вниз. Той зойкнув, щось зі злістю прокричав і почав з бурмотінням розв’язувати пояс.

– Нічого друже, я за своє солдатське життя різних «приладів» надивився. Ти мене нічим не здивуєш.

Після завершення необхідних процедур, Ал відвів головного «ельфа» у трюм і пристебнув до крісла, потім випустив наступного і повів на вихід. Цей був найнижчим з трійці, з найкоротшими темними косами, зовсім не такими розкішними, як у його супутників, та й саме волосся у нього було набагато рідкішим. Очі він мав теж темні, на відміну від двох інших бранців. А ще Ал зауважив, що у цього вуха не настільки витягнуті і загострені – більше схожі на людські. «Якийсь бракований ельф». «Його Величність» швидко щось кричав «бракованому ельфові» услід, і той лякливо озирався на свого командира. Проходячи повз «ловця душ», нова «жертва» дивилася на крісло широко розчахнутими очима, але коли Ал повів його одразу до кущів, не затримуючись біля зловісного предмета, той зрадів і зробив всі свої справи абсолютно добровільно.

З третім – тонким довговидим воїном із солом’яним волоссям і зеленуватими очима – проблем не виникло взагалі. Поки Ал звільняв його з ременів, «бракований», знову пристебнутий до крісла, без угаву щебетав зеленоокому – мабуть говорив, що потрібно сміливо продемонструвати свої чоловічі принади, і тоді цей злодій не крастиме його душу. «Величність» похмуро мовчав, напевно шкодував, що не зняв штани перед цим зеленим збоченцем до того, як той надів йому на голову страшну штуку, і тому втратив шматок свого життя. Може, і душа тоді залишилася б при ньому. Втім, все це були лише фантазії Ала - хто знає, що вони там говорять і думають насправді, може, планують втечу? Тому, як тільки всі троє сходили до вітру, він знов зачинив їх на замок, видав кожному по шматку риби і рушив до «ловця» – потрібно якомога швидше отримати необхідні відомості.

Насамперед довелося сформувати базу даних, щоб переглянути пам`ять «язика» – не завантажувати ж її собі цілком. Вбудований аналізатор вже розбивав всю інформацію на семантичні групи: ось відомості про світ, ось найближчі події, ось загальні поняття. «Так, потрібно виділити з цієї купи мову. Сформуємо запит, ось так, і так... Ого! То наш хлопець не одну мову знає! Та-а-ак, цікаво, це означає, що у них є різні народи. Ну що ж, привіт вам конфлікти та війни. Не далеко я від вас утік. Очистимо мовні конструкції, ага, ось загальна структура вже виділена, а ось вирази, ось ідіоми, хм... дуже барвисто... А це що? О-та-ко-ї»... Мова говорить про життя, події, явища та світогляд людини, та й про устрій світу, в якому вона живе. І ось тут на Ала чекало перше відкриття: «еліва» – так звучить самоназва народу слідопитів. І, схоже, слово «ельф» доведеться використовувати без лапок.

Ал став перебирати у базі знання про цей світ, продивився відомості про народ бранця, переглянув недавні події. «Та-ак, – простягнув він, відкидаючись у кріслі віртуальної напівсфери, – ельфи (тобто еліва), магія, безсмертя, управління живими істотами, а ще орки (вірніше тороки), варди, темні демони і... Брама». Брама в інший світ! Було від чого замислитися. Або він зараз вивчав мозок божевільного, або... Або він нічого не знає про життя. В одній зі сцен пам`яті Ал побачив, як сивочолий еліва вдарив патерицею у землю, і з її верхівки линув зелений потік, який на очах перетворився на високу стіну колючого чагарнику, яка перегородила шлях натовпу озброєних лютих тороків. В іншій, просякнутій відчуттям жаху і болю, якась постать у довгому чорному вбранні височіла на вершині голої скелі, і блискавки били просто з її рук, спалюючи воїнів еліва. Чорний Маг – так еліва звали ту таємничу істоту, і Ал бачив цю сцену смерті і поразки очима юного слідопита, який втік тоді з поля бою, і тільки так зумів зберегти життя. Енол Елава, Квітка Древа, спадкоємець Елафа Елави, Великого Воєводи, очільника Хранителів Священного Лісу та Опори Квітів – так звали його бранця. Не «величність», звісно ж, але «високість» точно – справжнісінький наслідний принц. Ал перескакував між блоками пам`яті, простежував зв’язки, намагаючись отримати якомога більше інформації, при цьому відсіваючи особисті сцени, бо вважав, що нема чого забивати голову різними дурницями. З іншого боку, хто знає, які відомості можуть допомогти вижити? Ось, наприклад, заклинання для виклику диких тварин. А ось це – рецепти приготування різного зілля... «Еге! То ось навіщо ви тягли мене у ті кущі! Квіти талаки мають неймовірні лікувальні властивості, і можуть чудово загоювати рани. Г-м, цікаво – тільки ваші, елівійські тіла, або і старому гекону теж підійдуть?»

Зрештою, напруга від засвоєння такої кількості інформації стала нестерпною, і Ал змушений був вийти з системи. Сонце за цей час зайшло, і на землю знову опустилася чарівна ніч. Голова крутилась і боліла від нових знань, його нудило, і важко було стояти на ногах. Треба трохи оговтатись від усього цього. Гекон вибрався з броні і голяка вирушив до річки. Боятися було абсолютно нічого: Оалава – річка, в якій він збирався скупатися – протікала у самому серці Священного Лісу – стародавньої батьківщини еліва, і тут не було ніяких небезпек. А от вибачитися необхідно. Шокова граната могла сильно ранити річкових наяд. Їхній плач і стогін мабуть долинув до самого Кореня Древа. Досі вони ховалися в очеретах, але коли-небудь Ал зустрінеться з ними, і тоді доведеться просити вибачення.

– Мешканці Оалави! Пробачте мені! Не тримайте образи – не з підступу та злоби вчинив я так, – закричав Ал елівійською. Але ніхто йому не відповів. Тиша, плескають риби у темряві. Так, нерозумно було очікувати чогось іншого. Які наяди? А може «ловець душ» насправді не розрізняє релігійні вірування і реальні події? Адже все, у що вірить людина, для неї є абсолютно реальним. А як же стіна кущів, яка виникла з нічого, і той Чорний Маг? Ці спогади машина абсолютно чітко класифікувала як недавні події, які Енол бачив на власні очі.

Ал викупався у прохолодній і чистій воді і жваво вийшов на берег, відчуваючи себе ніби переродженим, натягнув робу на вологе тіло і відправився в трюм, щоб наново почати знайомство з Енолом Елавою – єдиним спадкоємцем Роду володарів Священного Лісу. Здається, йому потрібно навчитися вірити у казки.

Київ Весна 2018



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Бог Індерону (Частина друга. Людина. Глава 2) / Роман | Панченко Вадим 18». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація ««Бог Індерону» Частина перша. Машина (Глава 2) / Роман | Панченко Вадим 18». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Панченко Вадим.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Панченко Вадим

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 6
Автор: Панченко Вадим
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Бог Індерону;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;