Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
24.05.2018 13:06Роман
 
Бог Індерону
Рейтинг: 0 | 0 гол.
З дозволу батьків
© Панченко Вадим

Бог Індерону

Частина друга. Людина. Глава 2

Панченко Вадим
Опубліковано 24.05.2018 / 46146

- Ні, ти - торок! Хоч і не такий потворний.

- Я тобі вже вп`яте кажу - я не торок! Я гекон. Ге, трясця його, ко-о-он. Ти можеш це, нарешті, запам`ятати? Я з іншого світу. З неба, - вони йшли непримітною стежкою серед наповненого життям лісу вже другий день, і Ал вчергове вів з Енолом розмову, яка йому вже добряче набридла.

Коли тієї ночі гекон зайшов до трюму бота і заговорив з еліва, вони спочатку злякалися, потім Енол вибухнув прокльонами на адресу «брудного хитрого торока, який вбиває Священний Ліс». Потім, коли Ал спробував розповісти йому свою історію і, проявивши добру волю, звільнив їх, той раптово сповнився зарозумілості і зажадав покори і шанування, і... отримав по пиці. Кілька разів спритний і швидкий слідопит нападав на свого супротивника, знаючи, що величезні тороки незграбні і дурні, але щоразу отримував по лицю. Врешті-решт він заспокоївся і зрозумів, що Ал зовсім не прагне його покалічити або вбити, і навіть не б`є на повну силу. Енолові стало дуже прикро, що перший у його житті торок, з яким доля звела його в чесній бійці, виявився таким незвичайним і хитрим. І ще нахабним. І ірже, як канак навесні. Мало того - він ще й принижував його, Квітку Древа, перед його васалами, один з яких - Надар Ровіта - спостерігав за поєдинком з прихованою посмішкою. «Нічого, напівкровка, своє ти ще отримаєш». Тоді Енол сів у крісло і зі злістю процідив крізь зуби: «Чого ти хочеш, зловісний тороче?»

З того моменту Ал вже кілька разів намагався пояснити пихатому аристократу, хто він є, і чому вчинив так чи інакше. Неодноразово він повторював і клявся, що не крав душу Квітки, що машина, до якої він його приєднував, просто допомогла вивчити місцеві мову і культуру, проте Енол якось нещиро погоджувався, і час від часу стиха бурмотів щось під ніс - чи то прокляття, чи то закляття. Ал витягнув з пам`яті Енола цілу купу заклинань, і потайки випробував деякі з них на жучках та квітах - нічого не сталося. Взагалі. «Дідько, здається, щось не так із «ловцем душ». Хоча це дивно: адже він на власні очі бачив, як Енол залікував руки своїм бійцям! Практично перше, що еліва зробили, після того як зрозуміли, що вільні - побігли до кущів талаки на березі. Ал залишив зброю, і спустився до них. Спочатку слідопити намагались утекти, але потім Надар Ровіта - той самий «бракований ельф» - чомусь повернувся і сказав, що довіряє йому. Так гекон став свідком застосування лікувальної магії на живій людині, вірніше, на еліва. Надар відірвав пластир і тут-таки сильно здивувався: рана непогано затяглася - все ж вчені Республіки знали свою справу - але долоня у нього боліла, і середні пальці не працювали - куля перебила зв`язки. Тоді Енол зірвав квітку талаки - білу, з жовтими прожилками (Ал очікував, що Енол буде шукати саме її, немов звіряв прочитану інструкцію з реальністю), зім`яв його між пальцями і став втирати сік квітки в рану, шепочучи заклинання. Рана тут же стала зникати, і вже через пару хвилин Надар міг впевнено діяти рукою. Після такої вражаючої демонстрації дії магії, Ал покликав до себе другого пораненого на ім’я Ілата Налада і спробував зробити те ж саме. Гекон чітко знав ритуал, знав, як вибрати квітку, знав кожну інтонацію з якою треба вимовляти заклинання, але результат виявився нульовим.

- У тебе нічого не вийде, торок! Хоч ти і вкрав мою душу, і знаєш Слово, але ти не зможеш цього зробити ніколи! Ви, брудні тороки, нездатні до Чистої Магії! - Енол переможно випнув підборіддя і пихато посміхнувся.

- Дати тобі знову по обличчю? - ласкаво запитав Ал. - Я не торок, і я тобі це вже казав багаторазово. Сам бачу, що не виходить, але не розумію чому. Я ж все роблю правильно!

- Якщо ти читав таємниці його душі, Ал-гакон-з-неба, - втрутився Надар, - то повинен знати, що магія доступна лише обраним. Лише чиста кров підпорядковує Силу.

- Гекон. Ге-кон. Ну коли ж ви запам`ятаєте? Складне для вас поєднання звуків? Я знаю тільки те, що зміг побачити в голові у цього йолопа, а він сам не дуже-то й розуміє як працює його вміння.

Енол, почувши образливу характеристику на свою адресу, та ще й в присутності васалів, відчув себе дико ображеним, і не забарився показати це на своєму ідеальному лиці. Але псувати це обличчя в черговий раз у Ала бажання не було, і тому він стримався.

Після декількох хвилин вмовлянь, еліва погодилися повернутися до катера. Там вони знову розвели багаття з дров, які притягнув Ілата, і просиділи біля вогнища до світанку. Ал озирався на темний ліс, і розмірковував, як еліва зміг знайти дрова у зелених заростях без світла. На його подив, пам`ять послужливо підказала Слово Прохання для того, щоб дерево поділилося сухими гілками з тим, хто просить. «А зі мною б поділилося? Навряд - не тієї ти крові, Але»...

Вони сиділи біля вогнища, теревенили і пекли рибу, яку Ал напередодні дбайливо сховав у холодильнику медичного відсіку. Холодна риба з ящика вразила еліва, хоча вони заявили, що вона якось неправильно пахне. Однак, коли Ал приготував її зі своїми спеціями і новими травами, які він встиг знайти на пагорбі, заперечення його нових приятелів зникли. Солону ікру зустріли з подивом, адже еліва не їли зародків нового життя, як вони заявили, і тому Ал насолоджувався смаком сам, під несхвальні погляди трійці. «Ну не пропадати ж добру!» - вмовляв їх гекон, але Енол тихо лаяв «мерзенного торока» крізь зуби. «Мерзенний торок» зробив вигляд, що не чує цих слів. «Хм ... але ж горіхи жеруть! Я ж точно знаю, я бачив це у його пам`яті! Погано ви біологію знаєте, гуманісти чортові ».

На ранок вони перетягли все речі в трюм. Ал сховав валізу модулятора у вантажний контейнер з кодовим замком, витягнувши з нього менш цінне обладнання. «Ловця» теж повернув у трюм і ретельно закріпив. Як і обіцяв, полковник авторизував Ала у системі, і тепер прилад можна було відкривати коли завгодно, правда для цього доводилося залазити в броню. Але без неї контейнер все одно не потягаєш. З глибоким жалем він залишав «скриню болю», адже йому так і не вдалося навіть спробувати реалізувати ідею командора. Відкладати випробування до кращих часів здавалося йому небезпечним: хто знає, що може трапитися вже завтра, але і втратити можливість завести собі нових союзників теж не можна. Якщо він знайде спільну мову з Елафом Елавою, батьком принца Енола, то зможе отримати місце для лабораторії, де можна безпечно користуватися приладами. І ще у нього жевріла надія, що якщо вся ця магія, про яку Ал дізнався з голови слідопита, реальна, то еліва зможуть допомогти йому відшукати реактор - що більше він згадував події від першого удару до падіння, розставляючи їх по секундах, то більше переконувався, що той лежить десь в цьому світі. Одному його годі й шукати, але з їхньою допомогою – інша справа.

Вони все ж знайшли крила, які зарилися в купу ґрунту і каменів, і притягли їх до боту. Енол журився, розглядаючи глибоку рану у землі, і нарікав на те, що його Сили не вистачить, щоб загоїти ці рани. Ось, якби тут був його батько... А краще дід - могутній Алаола Елава – Стовбур Древа. Ал згадав його - це ж він у пам`яті Енола вирощував стіну зелені. Еге ж - цей, напевно, може. «Якщо всі ці дива не галюцинації, викликані якимись травами, які ви тишком жерете».

Три еліва з подивом спостерігали за тим, як гекон підрізає сяючим лезом краї бота, а потім приварює металеві деталі одну до одної. Їх лякали іскри, шум і запах, тому ніхто з них не став допомагати йому, і Ал брутально лаявся у моменти, коли додаткова пара рук була б зовсім не зайвою. Двері зробив з крила, а петлі і замок - з одного з вантажних ящиків, яким довелося пожертвувати. Все вийшло криво, але досить міцно. Закінчивши роботу і знявши броню, Ал знеструмив всі прилади у боті, адже на створення дверей він і так витратив більшу частину енергії резервного акумулятора. Потім набив кишені речами, які, як він вважав, знадобляться йому неодмінно; на пояс, зроблений з ременя крісла, повісив свій ніж, похідний набір і пару обойм. Тоді поглянув востаннє на шматочок колишнього світу і зачинив «двері» на кодовий замок. Наостанок ще пересунув вартових ближче до корпусу катера, а потім перекинув через плече автомат, і махнув своїм новим знайомим рукою - «можна йти».

За кілька хвилин уламки бота зникли в морі зелені, немов їх ніколи й не існувало. Перед ним і навколо стелився лише нескінченний килим Священного Лісу у незбагненному магічному світі під назвою Індерон.

«Що в цьому житті є реальним, Ал?»


***


До вечора наступного дня група дісталася форпосту еліва - невеликого міста під назвою Тімлав, з якого чотири дні тому Енол з товаришами вийшов на розвідку до місця падіння «вогняного каменю». Підходячи до поселення, Ал вже уявляв його вигляд, план, кількість мешканців і навіть їхні імена. Пам`ять відгукувалася відлунням на асоціації або прямі запити. Це було дивне відчуття незнання-знання: ще мить тому він йшов по невідомій місцевості, але варто було побачити примітний спуск до струмка - і з глибин пам’яті виринала його назва, помічав самотнє дерево - і вже знав, що це спостережний пункт еліва і навіть згадував, хто сьогодні на чергуванні. Все, про що знав Енол, з`являлося в голові Ала в потрібний момент, але те чого той не знав, доводилося дізнаватися самостійно. І таких речей виявилося дуже багато. Енол Елава - Квітка Древа, наслідний принц та син Елафа Елави, - був єдиним нащадком правлячого роду Священного Лісу, і це робило його зарозумілим, пихатим і обмеженим. Енол не цікавився цілою низкою речей та подій, що оточували його, вважаючи, що світ просто такий, як він є - данність, незмінна і незбагненна. Світоустрій, за його переконанням, був побудований саме так, як і повинен - його рід і він сам посідали у ньому центральне місце, і інших варіантів, існувати просто не могло. Це означало, що принц добре знав Древо Роду, етикет, був непоганим слідопитом, посереднім Магом Життя і... зовсім не цікавився іншими речами. Тому, Ал, отримавши пам`ять Квітки, дізнався, як вистежити вірга або приманити рибу до берега, як наказати гілкам розступитися, або як прискорити ріст ліан, щоб перестрибнути через яр, але абсолютно нічого не знайшов про базові принципи магії, про економічний устрій суспільства еліва або їх одвічних ворогів тороків. Квітка просто цього не знав. Як не знав Енол і того, що таке Брама, і куди вона веде. Брама була оголошена старійшинами забороненим чарами, і цього для нього вистачало.

Як не дивно, але не знайшлося у пам`яті елівійського принца і будь-яких життєвих планів або проектів. Його батько - Гілка Древа і Опора Квітів - був чимось на зразок головнокомандувача всього війська еліва, дід - Стовбур Древа - Верховним Володарем, а прадід, який носив титул «Корінь Древа», був нині патріархом – він вже тисячу років тому відійшов від мирських справ і тепер плете Мереживо Знань десь у віддаленій частині Священного Лісу, яка зветься Землею Опалого Листя. Тож Енол знав, що колись - дуже нескоро - його батько стане Стовбуром, він сам стане Опорою Квіток, а прадід піде до тіней предків. Це було просто знання, без планів або прагнень. Не було у нього бажання посісти місце воєводи або правителя. Квітка був слухняним виконавцем, задоволеним своєю долею і призначенням, і вважав, що «благородна» кров уже зробила його винятковим, тому не потрібно особливо старатися, а доводити щось комусь і поготів.

Почувся скрип натягнутої тятиви, і маленька процесія зупинилася.

- Заспокойся, Тіване, цей торок з нами, - вигукнув Енол, - він безпечний… ну майже.

Тятиву розслабили, і з густої крони показався ще один слідопит, якого Ал відразу ж упізнав.

- Я не... – почав Ал, та тільки махнув рукою, - а, марно. Добридень тобі, Тіван Фален.

Еліва сіпнувся, почувши родове ім`я, і очі його здивовано розширилися. Так вони й пройшли повз нього, залишивши стража у німому подиві.

Як всі порядні ельфи, будинки еліва розташовували на могутніх деревах. А місто відрізнялося від дикого лісу лише кількістю великих галявин і павутинням підвісних переходів між зеленими велетами, на яких ніби дивні плоди виростали хатини місцевих жителів. Будинки були примітними: різних розмірів і форм, оздоблені майстерним різьбленням, обставлені дорогими меблями, прикрашені гобеленами вправного плетіння на стінах і посудом із срібла і навіть золота на полірованих поличках. Все це знайшлося у пам`яті полоненого слідопита - таким воно відкрилося і власним очам Ала. Витончені тераси, переходи між ними, трапи і сходи. Гостроверхі дахи з дерев’яних плиточок - подекуди над ними вилися легкі димки: не для обігріву - еліва зовсім не були сироїдами. Ал захопився видовищем. Багато, дуже багато вкладено в цю пишноту праці. «Що ж ти за людина така, Енол? Тобто еліва. У твоїй дурній макітрі немає жодної відповіді на варті уваги питання! Як влаштовані політична і економічна системи народу Священного Лісу? Хто це все створив – всю оцю красу? Хто (і головне де), видобув срібло та золото? Хто кував? Хто різав дошки і колоди? Хто, врешті-решт, виростив їжу? Ну добре, я бачив сцени полювання у твоїй голові, ось і риболовля є, але злаки до м`яса ти звідки брав? Ось ця смачна розсипчаста каша нуман, і ще цей овоч... іафф, так, дуже смачний на гарнір, звідки вони? Полів я тут не бачу! Вони з`являлися на твоєму столі просто тому, що їх приносили слуги, але ти за п`ятдесят чотири роки свого життя жодного разу не поцікавився, звідки це беруть вони! П`ятдесят чотири роки... полковник лише на дещицю більше прожив на цьому світі. Але то було ціле життя! У тебе ж в голові порожньо! І ось я йду зустрічатися з твоїм сюзереном і командиром, але відчуваю себе абсолютно непідготовленим до цієї зустрічі. Е-е-ех. Не тебе потрібно було саджати у крісло».

Піднялися різьбленими східнями до головного будинку міста, збудованому на розгалуженні гілок величезного дерева, схожого на дуб. На терасі перед входом на них вже чекав очільник гарнізону - Тодан Елава - дядько Енола або, як у них було заведено, - бічна гілка Древа – Опора Листя. Тодан, як і більшість родовитих еліва, був високим білявим чоловіком, дуже схожим на Енола, тільки ширше у плечах і старше у кілька разів, хоча на його обличчі так само не можна було знайти зморшок чи то інших слідів віку. Очі намісника міста уважно розглядали прибульця, особливо довго затримавшись на автоматі. Ця річ була йому явно знайома і викликала неабияке занепокоєння і цікавість. Ал, звісно, впізнав воєводу і, дивлячись у його пронизливо зелені очі, вимовив офіційне привітання, яке б личило правителю його рангу: «Вітаю і шаную твоє листя і Гілку, що тримає їх!» Вождь здивувався, хоч і доклав зусиль, щоб не виявити цього.

- Так, ти дійсно такий, як про тебе повідомили.

- Повідомили? – тепер спантеличеним почувся Ал, але одразу згадав, що Енол може розмовляти з духами Лісу, щоб Звістка дійшла до адресату, та й самого принца відправили на розвідку, коли в гарнізон прийшло повідомлення про падіння вогняного каменю. Однак, Енол нічого не знав про гекона до зустрічі. То виходить, цей поганець якось зміг передати послання вже в дорозі до Тімлаву!

- Ти здивований, чужинець? Бачиш, не тільки ти вмієш дивувати, - бундючно промовив ватажок гарнізону.

«Ой, божечки, невже вони всі такі? А, так, точно - всі. Я вже згадав»

- Пройдемо ж у мій будинок, мій дивний гостю, і обговоримо все за кубком доброго вина!

- З радістю і повагою ввійду я у твій будинок, Опора Листя, - не задумуючись, відповів Ал, лише за мить усвідомивши, що відповів звичною для Енола барвистою фразою. Еге ж - чужі знання починають вростати в його мозок.

Тодан повернувся, і статечно пішов до дверей - Ал попрямував за ним. Енол теж зробив кілька кроків до входу.

- Не зараз, Енол, - показним жестом зупинив його Тодан.

Енол спалахнув очима, але дисципліна взяла гору, і він, схиливши голову у ввічливому поклоні і притиснувши руку до грудей, відступив назад: «Слухаюсь, Опора Листя».

Не встигли ще зачинитися двері, як з надвору почувся роздратований шепіт Квітки: «Отак, значить! А вітати Квітку Древа, як годиться, він не вміє!»

Двоє стражників у виблискуючих золотом обладунках закрили за гостем двері. Кожен з них тримав руку на рукоятці вельми довгого меча, допоки схованого у прикрашених дорогоцінними металами і камінням піхвах. Особиста варта воєводи була озброєна на славу. Елівійські рунні мечі з «місячного срібла», на леза яких накладено потужні закляття, вважалися великою цінністю, і не дарма: у тренованих руках такий меч з легкістю перерубує навпіл торока у повному обладунку.

Ал неквапно роззирнувся, зіставляючи реальність з чужими спогадами. У дальньому кінці досить великого приміщення височів трон воєводи (гірський дуб, різьблення, золоті вставки, каміння). Зліва - крісло трохи менше, але так само дивовижно прикрашене - місце для повноправної дружини Тодана, Івали Елава - Лона Бічної Гілки Роду. А праворуч, трохи на віддалі – крісло для їхньої дочки Аони. Перед кріслами сьогодні встановили величезний стіл, вбраний святково – наче для прийому шанованих гостей, що говорило про високий статус, який прибулець отримав в очах місцевої знаті. Однак два лучника з заговореними стрілами, що стовбичили за троном, могли дуже швидко внести поправку в цей статус. Про мечоносців теж не слід забувати.

Господар урочисто обійшов стіл і всівся на свій трон, а потім величним жестом вказав на масивне дерев’яне крісло навпроти себе, приготоване для гостя. Висока пряма спинка, сидіння з ухилом назад, високі масивні перила - з нього нелегко вискочити. А судячи з розміру та матеріалу, і маса велика. Таке нелегко відкинути назад (за мірками еліва). Все це сильно насторожувало.

- Що ж, гість Ал-з-небес, розкажи нам, з чим ти прибув в наш Священний Ліс? Що привело тебе, і чого ти шукаєш?

Було б у Ала більше часу, він би глибше попорпався у кристалі, але ж не можна запхати всю пам`ять іншої людини в свою голову - так можна й розчинитися в чужій особистості. Та й часу не було. І тому знання про світ, з яким зараз доведеться зіткнутися, були не тільки однобічні, але й фрагментарні. Манери, голос, жести воєводи - все це було знайомим з пам`яті Енола. Та незрозумілими були мотиви і інтереси, стосунки з владарюючим братом, тож, слід було очікувати брудних натяків і пропозицій. Взагалі, очікувати за таких обставин можна було чого завгодно.

- Не варто бути таким полохливим. Ти можеш прибрати свою зброю, адже вона явно заважає тобі насолодитися нашою гостинністю. Ми шануємо її - це означає, що кожний добрий чоловік в цьому будинку перебуває під захистом Священних Законів.

Маячок тривоги спрацював в голові. Звичка аналізувати вирази, препарувати фрази і шукати прихований зміст спрацювала підсвідомо, і вже до кінця пишномовної фрази, Ал зазначив, що воєвода не дав гарантій особисто йому, а обмежився загальними деклараціями, до того ж вжив слово, яке елівійською означає «людина» в тому сенсі, у якому говорять про представника свого народу. Іншими словами, насправді Тодан сказав, що під захистом закону знаходиться «добрий еліва», яким гекон не є аж ніяк.

Обидва його серця потихеньку почали розганятися, гормони-підсилювачі потекли по тілу, буферна залоза почала накопичувати адреналін, щоб викинути його величезну дозу в кров у потрібний момент. Ал зробив вигляд, що з поваги до господаря не наважується розвалитися в кріслі, і ніби через це примостився на краєчку, але насправді переніс вагу вперед і міцно вперся ногами в підлогу.

А воєвода тим часом виразно дивився в очі чужинцю, даючи зрозуміти, що віддати зброю – не прохання. Його лучники потяглися до сагайдаків. Ал зняв ремінь, перевірив мимохідь запобіжник, та поклав зброю на край столу. Тієї ж миті з-за його спини безшумно (не для вух гекону) підійшла служниця, наповнила келихи, один з яких подала господарю, а другий вручила гостю. Після того вона граціозно поклала автомат на піднос і перенесла на різьблену стієчку неподалік від вікна. І значно ближче до господаря, ніж до гостя, зауважив Ал.

Воєвода посміхався, підносячи високий келих з дивовижного вардського скла до губ, але очі його - неймовірно зелені і чисті - випромінювали сторожкість та загрозу.

- Триста років панував мир під благословенним гіллям Священного Лісу. Триста років спокійного життя для всякого Листя та Квіту Древа. Життя, настільки безтурботного, що більшість молодих еліва навіть не знають, як виглядає кров торока на вістрі меча, не бачили полум`я, що пожирає крони Священного Лісу. Триста років... Варди дотримуються кордонів, холін зайняті собою і своїми брудними справами, навіть тороки лише іноді турбують нас дрібними набігами, не насмілюючись зайти навіть на узлісся, - вождь пригубив вино, не зводячи погляду з гостя, - і ось, нещодавно ми дізнаємося, що вождь Рорраг викликає всі клани Орди на Велике Зібрання. І тут на наші голови падає вогняний камінь. А у ньому - ти. Випадковість? Диво? Воля Долі? Або чийсь підступний намір? - останні слова еліва вимовив з притиском, різко поставивши келих на стіл.

Ал сидів мовчки, лише крутив між пальцями келих з ароматним напоєм.

- Ти вкрав душу мого небоги! - раптово гаркнув Тодан.

- Та не крав я!.. – вигукнув Ал. І осікся.

«А ось тепер справа кепська», - хитрий еліва раптом змінив мову, і останнє питання пролунало тороцькою, а гекон, який отримав знання з голови Квітки суцільною купою, просто зрозумів питання, і поквапився відповісти.

- А-а-а, я так і думав! Брудний потворний торок! Шпигун, вбивця Священного Лісу! Тобі доведеться розповісти, які мерзенні плани виношує Рорраг! Або ти дізнаєшся, що таке страждання.

Тодан підвівся з трону і статечно пішов до стійки з автоматом, а стріли його охоронців націлилися точно в груди Алу. Чуйні вуха гекона вловлювали пересування воїнів за спиною, в ніздрі вдарив запах поту і адреналіну супротивників.

- Я багато чув про твою смертельну зброю, тороче, але тобі не отримати її. Ти можеш підкоритися мені добровільно, або я змушу тебе силою служити мені.

- Я не хочу сваритися з вами, Опора Листя, я прийшов з миром. Але й не підкорятимуся. Я не служу нікому! Більше я не служу нікому, але сорок років я вбивав, трощив і калічив за наказом. Я вмію це робити, Опора, і не раджу сваритися зі мною...

- Сорок років, - глузливо промовив воєвода, - ці воїни служать у мене по двісті! - він взяв з підноса автомат і наставив його на Ала. - Що ж ти будеш робити тепер?

- Битись!

Пальці на тятивах починають розтискатися, мечі поволі повзуть у піхвах. Тодан кладе палець на курок. Келих з вином, кинутий геконом, летить ліворуч, залишаючи у повітрі іскристу багряну арку. Обманний рух вправо. Лучники, збиті з пантелику цими рухами, вагаються, намагаються вгадати випередження, а Ал вже вивільняє натягнуті потужними м’язами зв’язки – ноги б’ють у підлогу, а тіло вистрілює вгору, вигинаючись дугою назад, і одночасно руки закидаються за голову. Стрільці ніяк не очікують такого від своєї мішені: величезний зелений бугай мав би смикнутися вперед, або спробувати рвонути убік, через перила, - так зробив би будь-хто в його становищі - але він робить неймовірне, стрімке сальто назад просто з сидячого положення. Стріли дзижчать, пронизують крісло та не зачіпають його - здивовані лучники тягнуться за новими смертоносними жалами і не встигають… не встигають... Тодан тисне на курок - очі його округлені від здивування. Треновані ноги гекона готуються до зустрічі з підлогою, а пальці рук вже міцно стискаються навколо різьбленої спинки. Ал ковзає назад, припадає до землі і одночасно крутиться вправо, важке крісло зривається з місця назустріч ногам золотого мечника. Хрускіт. Воїн ще перевертається в повітрі, не усвідомлюючи, що йому вже нема на чому стояти, а дубовий таран вже наздоганяє другу жертву. Знову хрускіт. Цьому має пощастити більше: його ноги просто рушили на зустріч з красивим обличчям їхнього господаря. Крісло летить далі - гуркоче, відводить увагу. А гекон вже перекочується під стіл, і стріли пролітають над його головою. «Ох і спритні ці хлопці!» Підхоплений в перекаті келих летить в обличчя правому лучнику, а жива пружина розпрямляється просто з підлоги, і лівий лучник, який тільки-то встиг накласти на тятиву третю стрілу, вже падає з перебитим горлом. Його напарник ухиляється від келиха, відходить, намагається прицілитися, але зелений вихор спритніший - вириває лук, ламає зап`ястя - твердий, мов камінь, лоб з хрускотом вбиває ніс стражника тому в обличчя, і одразу важкий кулак влітає під дих.

Дзвін келиха, клацання курку під пальцем, здушений хрип лучників. Промені світла заливають картину побоїща крізь барвистий вітраж, кров гучно крапає на підлогу, змішуючись з вином... Дикий крик служниці розриває тишу, і слідом за ним дві горлянки починають волати від болю. Лівий лучник вже мовчить, правий намагається вдихнути. Ал забирає автомат з рук зніяковілого воєводи, знімає запобіжник, і відходить до стіни, за спину Тодану, наводячи приціл на двері: зараз вони прибіжать. «До речі, другий хід з того боку»... А, ось і вони - чекали сигналу, звісно. Шестеро. Всі у броні та з мечами в руках. Воєвода кричить, кличе по допомогу. Шість негучних хльоскань у нього за спиною - мечники валяться на підлогу з простреленими ногами. Служниця забивається у куток і пронизливо верещить, затуляючи очі долонями...

Виск, хрип, стогони. Воєвода втупився в дуло автомата - на обличчі його застигли жах і подив. Він задкує і впирається в підвіконня майстерного вітражу, крізь який вже видко, як на площі починається метушня.

- Я міг убити тебе, воєвода Тодан, - спокійно промовив Ал. - Вбити всіх вас. Але я цього не хочу. Я прийшов з миром! - він відступив, опускаючи зброю. - Викликай лікаря своїм бійцям. Ось той, напевно, при смерті. Мені не було часу розраховувати силу - у нього горлянка зламана. Поспішай. І ось у того відкриті переломи ніг – он кістки стирчать - йому теж терміново потрібна допомога, дивись, кров так і б`є...

Тодан, однак, не ворушився – так і закляк біля вікна.

- Припини верещати, красуня! Лікаря клич! Біжи вже! - Ал підійшов до служниці, потрусив за плечі і підняв на ноги. Та, озираючись від страху, вибігла в другі двері.


***

– І що ти тепер будеш робити? – Надар поворушив вугілля в багатті, і сніп іскор осяяв їхні обличчя.

– Піду до Брами.

– Навіщо? Це заборонена земля.

– А що мені залишається? Я прийшов сюди з надією знайти друзів. Тепер з цим планом можна попрощатися.

– Вони виживуть, Але. Всі, навіть Надала, хоч йому й доведеться чимало лікувати шию. Можливо, Опора Листя ще передумає, і ви помиритеся?

– Навряд чи. Адже справа не тільки в цій бійні. Яку, до речі, вони самі і влаштували. Справа в тому, що після того гармидеру ми поговорили з ним уже без пафосу і оцих ваших елівійських церемоній, – Надар повів бровою, – отже Опора запропонував мені пристати до нього на службу – хотів отримати мої знання, мої здібності і мою зброю.

– Ти не погодився, – закінчив за нього Надар. – Чому?

– Я не хочу більше служити. Нікому. І чужі накази виконувати не стану. А просити по-людськи він не вміє.

Ал сьорбнув з фляжки елю – напій для воїнів, не для знаті. Після битви в будинку воєводи, йому видали трохи їжі, шкіряну куртку, штани та чоботи. Все це належало раніше якомусь воїну-тороку, і зберігалося як трофей в одній з комор. Слава богам, за багато років зберігання з речей вивітрився жахливий сморід, хоч і не зник зовсім. На подив Ала, речі були пошиті дійсно справно, чоботи виглядали вельми міцно, і, хоч і були грубими на вигляд і трохи завеликими, проте, безсумнівно, вигравали у його саморобних сандалій. Проблему розміру розв’язали просто: Ал обмотав ноги шматками елівійської тканини – м`якої та міцної – і вийшло зручно, хоч і далеко не з першої спроби. А потім Надар показав, як це роблять холін, і результат перевершив очікування.

– Звідки такі пізнання про холін?

– Я ж напівкровка, – неохоче відповів Надар, – мій батько був хола. А хіба ти не дізнався про це, коли... ну, з пам`яті Енола?

– Ні, я не міг дізнатися про все. Я лише підглянув дещо – що здалося мені найважливішим.

– То виходить, ти дійсно не крав його душу!

– О! Дійшло, нарешті! То що там з холін? І з твоїм батьком.

– Ну, ти ж знаєш… (чи ні?) – у еліва рідко народжуються діти – плата за довголіття, і тому іноді жінки еліва... шукають любов на стороні. Це ганьба... і вигнання – дорога у Землю Опалого Лістя.

– Хм… Жертвувати життям заради дитини, і потім все одно бути вигнаною і розлученою з нею...

– Ні, ти не зрозумів – дітей не забирають. Жінка виховує дитя до того, як йому виповниться 15 років. А тоді має піти в общину Старійшин. Там вона стає Тінню Служителів Древа – це працівниці, доглядальниці, прислуга. Хоча й тоді матері не заборонено зустрічатися з дитиною.

– Он як... Я думав, на таке жінка може піти тільки через велике кохання. У наших казках так: прекрасна дівчина з роду безсмертних і хоробрий воїн з простих людей покохали один одного...

– То казки. А у житті... Для еліва жага мати дитину може перевершити будь-що на світі. Жінка не може стати повноправною дружиною, доки не народить спадкоємця чоловікові. І якщо тебе вже в сьомий раз проміняли на іншу... – Надар сумно замовк, та все ж вирішив договорити. – Еліва живуть довго – це благословення і прокляття: за довге життя вони можуть поміняти супутників не раз. Лише діти пов`язують їх назавжди. Мою матір після всіх тимчасових чоловіків вважали безплідною, зіпсованою, тож вона у розпачі пішла до холін.

– Виходить, це шлюб з розрахунку?

– Виходить.

– А батько?

– А от він палав до матері великою пристрастю. Батько був прекрасною людиною – сильним і мужнім чоловіком. Неабиякої краси хола. Я любив його. Він багато чого мене навчив, і завжди брав із собою у походи. Я жив з холін по кілька років, допомагав батькові, займався його справами. Він навчив мене ходити під вітрилом, адже він був моряком і мав власний корабель – возив товари, іноді контрабанду. Не піратствував, але час від часу дозволяв собі трохи заробити, як то кажуть, зі сторони. Мені подобалася те життя.

– То чому ж кинув його?

– Я не кинув – батько помер. Його справу і будинок забрали родичі-холін. Десять років вже минуло. Він довго прожив за мірками холін. Та для еліва це тільки мить.

– А ти? Скільки тобі років? Ти безсмертний?

– Ні, я ж не чистокровний. Хоча, і чистокровні не вічні. Просто можуть жити дві, а то й три тисячі років. Кажуть, що Служителі Древа можуть прожити і вдвічі довше. А що до мене, то мені вже сорок шість.

– Оце так! Виглядаєш щонайбільше років на двадцять.

– Ну, а проживу ще сім разів по стільки. Якщо пощастить.

– Не погано.

– А ти? Розкажи про свій народ.

– Ох, Надаре, складне питання ти ставиш мені. Не знаю, що й відповісти...

– Не хочеш казати? Чи не довіряєш мені? Вважаєш, Опора відправив мене шпигувати? – напівкровка обурено блиснув очима.

– Та ні, не в тому справа, – Ал поплескав його по плечу, – нічого я від тебе не приховую. Просто не знаю, як це розповісти. Я ж не... от як це пояснити? Мене не народжувала жінка, мене створила... індара, знаєш, що це? – він доречно згадав слово з мови вардів, яке означало механізм – дякувати мовним талантам Енола, – і з цікавістю спостерігав за зміною емоцій на обличчі Надара.

– Ти голем? Тебе викували з вардського чаклунського металу? Ти харчуєшся жаром? Але ж я сам бачив, як ти їси! І як до вітру ходиш – теж бачив!

Ал розсміявся, і це ще більше спантеличило Надара.

– Глузуєш з мене? Розважаєшся?

– Та ні! Заспокойся. Просто саме на таку реакцію я й очікував. Тому й не хотів розповідати. Стривай, не ображайся. Спробуй зрозуміти: у вашій мові ще навіть слів таких немає, щоб описати те, що я мав би тобі розповісти. Ну от уяви, що якась істота з`явилася не через народження, а, гм... ну її ніби зібрали з... з таких малесеньких частинок за допомогою магії.

Тепер Надар виглядав переляканим:

– Не кажи так! Я чув про магію, яка може творити таке. Темна! Страшна! Заборонена. Забута. Ні еліва, ні варди, ні тороки не вміють робити цього. Кажуть, це вміють дехто з холін – брудна, темна магія, що вбиває все живе. Або породжує брудне, темне життя.

Ал згадав армади кораблів, що зжирають цілі астероїди і спалюють поверхні планет, згадав лабораторії з вирощування геконів, згадав Вільну Республіку Толл, з її бідними кварталами і керманичами-деспотами… І нескінченні війни за все на світі.

– Так, Надаре, схоже, ти маєш рацію. Така магія мене й створила.

Еліва трохи відсунувся, а потім з новою надією промовив:

– Але ж я не відчуваю у тобі темної магії. Я не можу творити її – та взагалі ніякої не можу – але дуже добре відчуваю – така моя властивість. В тобі я не бачу магії. Тож я впевнений – ти не наповнений нічим.

– Ну, виходить, це була інша магія. Ніяка. Магія нічого. Давай лягати. Мені завтра вставати досвіту.


***

Роса ще не висохла на траві, і її веселкові перлинки виблискували у золотавих променях ранішнього сонця, у високих кронах переливався дзвінкий пташиний спів – ліс прокидався, наповнений радісним шумом життя і запахом свіжості. Ал ступав широкою втоптаною дорогою і стиха насвистував. Поруч, підлаштовуючись під його довгі кроки, йшов Надар, часом змушений переходити на біг.

– Куди ти так поспішаєш, Але? Ну-мо йдемо повільніше. Я не можу так швидко.

– А я хочу якнайшвидше забратися звідси. Ти ж сам напросився. Я взагалі не розумію, чому ти пішов. Ти ж васал Енола!

– Не васал я! Це Енол думає, що я його васал! Просто я так давно служив у нього, що він вирішив, що я належу йому.

– А це не так?

– Не так! Законно народжений еліва дійсно все життя є васалом свого пана. Він – лист Древа, або Квітка, якщо пощастило, і служить гілці. Але не напівкровка. Моя матір, коли народила мене, стала Опалим Листком – вигнанцем – тому і я не належу до будь-якої з гілок.

– Гм... А я в голові Енола цього не бачив.

– Енол не цікавиться життям своїх слуг. Десять років тому я повернувся з Галінтана у Священний Ліс. Я був безхатченком, волоцюгою без жодних статків, тож попросив протекції у Ованави Лавана – колишнього чоловіка моєї матері і Опори Листя однієї давньої гілки – не головного стовбура, але все ж досить впливового. Він відправив мене до Опори Тодана, а той віддав мене в услужіння Енолові.

– Взяв, віддав, передав. Тут те саме лайно, що й у нас. Ось тому я й не хочу тут залишатися. А ти чого за мене причепився?

– Ти чужий в цьому світі – я теж. Чужий для холін, брудний напівкровка для еліва. Я не можу творити елівійську магію, і не можу стати за свого у холін – я всюди зайвий. А ти мені подобаєшся. І ще ти йдеш до Брами. Я завжди мріяв побувати там, подивитись. Але, кажуть, це згубне місце – самому краще не ходити.

– Я подобаюся? Гм... Ну, ти теж мені до душі. Добре, йдемо удвох. Тільки все одно ворушися. Доки не відійдемо від цієї застави хоча б на п`ять кілометрів, я не заспокоюся.

– П`ять... чого?

– Йди вже! І не базікай, а то аж захекався.

Киів Весна 2018
24.05.2018 Проза / Роман
Бог Індерону (Частина друга. Людина. Глава 2) / Роман | Панченко Вадим
Попередня публікація: 24.05.2018 Проза / Роман
Бог Індерону (Частина друга. Людина. Глава 1) / Роман | Панченко Вадим
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
20.08.2018 © Леонід Пекар / Оповідання
Побажання
19.08.2018 © Іван Петришин / Повість
Ейлін Ченґ: "Розмова у Вагоні" (Сучасна Китайська Література)
19.08.2018 © Іван Петришин / Новела
Еілін Чен: Розмова у Вагоні (Китайська Література)
13.08.2018 © роман-мтт / Мініатюра
Серпень-Крадій
06.06.2018 © Лука / Роман
Зірка Йуди
Роман
25.05.2018 © Анатолій Валевський
Нічний гість (Глава 21)
24.05.2018
Бог Індерону
24.05.2018
Бог Індерону
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 38  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
19.08.2018 © Суворий
Судетська криза: мирний договір чотирьох держав підписано у Мюнхені (вересень 1938)
09.08.2018 © Суворий
Судетська криза: чехи відкидають ультиматум Гітлера, Європа мобілізується (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Проба сил: Чи Росія може воювати? (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Англія та Франція примушують Чехословаччину віддати Судети (вересень 1938)
07.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Чемберлейн їде до Гітлера (вересень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
27.11.2014 © Серго Сокольник
12.04.2011 © Закохана
17.09.2014 © Софія
04.06.2018 © Тетяна Чорновіл
18.08.2018 © Анатолій Валевський
05.11.2012 © Марія Новогроцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди