24.05.2018 13:08
З дозволу батьків18+
49 views
Rating 4 | 1 users
 © Панченко Вадим

Бог Індерону

Частина друга. Людина. Глава 2

Важкі тороцькі чоботи розмірено гупали в утоптану землю – поруч, часом збиваючись з ритму, м`яко лопотіли витончені чобітки елівійськой роботи. Сонце стояло високо, день видався спекотним, і подорожні мовчали від задухи і втоми. Нарешті Надар не витримав:

– Ал, а ти знаєш, куди йти? Ти дорогу до Брами знаєш?

– Ну, в загальних рисах. Енол ходив у ті краї не раз, тож до кордону Священного Лісу я шлях знаю добре, а далі – так, приблизно. По карті, яку він якось розглядав у свого дядька.

– І довго туди йти?

– Тодан згадував у розмові з Енолом, що туди десь два тижні ходу.

– Ну, не так вже й далеко...

Ал замислився над сказаним. Тиждень у еліва має десять днів. При цьому кожен день називається так само, як і пальці – Чіпкий, Зайвий, Середній, Спритний і Сильний. Та ще добавка: «лівий» і «правий». Тобто, шостий день тижня буде – «правий чіпкий». Істоти, менш схильні до пафосу, давно б замінили назви на щось коротше, але еліва явно нікуди не поспішали. У кожному місяці рівно три тижні, а в році – дванадцять місяців. Теж рівно! І доба тут триває довше за стандартну, відсотків десь на п’ятнадцять. Довгі тут дні. Всі ці співвідношення знов наводять на роздуми. Рік, що триває рівно 360 днів, дванадцяткова система рахування, змішана з десятковою. І якщо десяткову можна пояснити будовою тіла еліва, то дванадцяткова нікуди не вкладалася. Хоча ось вона – в русі місцевих місяця і сонця. Ал читав, що колись на Праматері так само існувала прив`язка до дванадцяткової системи. Слово «дюжина» збереглося в його мові до цього часу. І це так само наводило на роздуми, як і деякі види рослин, які він уже бачив тут. Берези, тобто турнави елівійською – точно звичайні берези, а ще от дуби – вони вище і дебеліше за ті, які він бачив на різних планетах, і у них трохи інше листя і жолуді, але це точно дуби. Людство завжди тягло за собою свою екосистему, часто при тому знищуючи місцеві види, тому рослин, вивезених ще з Праматері, було вдосталь на кожній планеті, де жили люди. Але тут?

– Про що задумався, Але?

– Про дивацтва. Слухай, як ви користуєтеся всіма цими «лівий зайвий», «правий сильний»...

– А ми й не користуємося. Це Опори та Квіти так красно речуть. А прості еліва, надто напівкровки, як от я, просто говоримо «перший», «другий», «десятий»...

– То виходить, є розшарування в суспільстві еліва?

– Звичайно є! Є знатні і багаті, а є і бідні еліва. Є і зовсім безправні...

– Ти про еріса? Я знаю таке слово.

Надар, сіпнувся і стиха відповів.

– Про це не говорять вголос.

– Зрадники раси, гниле листя – істоти, яких слід вбивати і знищувати без жалю, – так Енол вважав. Так йому говорили всі його родичі.

Надар занервував, і став озиратися на всі боки.

– Що з тобою? Чого ти так сіпаєшся?

– Давай вийдемо до річки, або на якусь велику галявину. Відпочинемо.

Ал зрозумів, що його супутник боїться продовжувати розмову на дорозі, і вирішив облишити цю тему.

– Там, попереду, якщо трохи взяти ліворуч, можна вийти до Тавілони. Йдемо.


Зробивши невеликий гак від дороги, подорожні вийшли до Тавілони – притоки Оалави. Річка була набагато менша від тієї, де впав десантний бот, але така ж чиста і повноводна. Надар з цікавістю спостерігав, як Ал дістав з тубуса на поясі кілька дрібних предметів, вирізав з куща ліщини довгий прут і спорудив вудку. Фабричні гачки і волосінь, яку він намагався порвати, але лише порізав собі палець, кинули його у захват.

– Ех, шкода, що не можу творити магію, – зітхнув Надар, – а то б підманив рибу.

– Та й не треба – і так зловимо, – Ал начепив на гачок кульку хімічного атрактора, а потім ще насадив жирного хробака. – Ця штука працювала в усіх водоймах, де я рибалив, думаю, і ваша риба його теж полюбить. Не дуже спортивно, звісно, але результат гарантовано.


День добігав кінця: під деревами густішали тіні, наближався час чарівної ночі Священного Лісу. Надар довго блукав і лаявся у заростях, та врешті приніс невеликий оберемок гілля та хмизу і кинув його на землю біля ніг Ала.

– Не густо, – скептично вигнувши брову, зауважив той.

– А ти сам спробуй! Піди знайди. На рибу вистачить. А вночі не замерзнемо. У Лісі завжди тепло.

– Ну, добре, розпалюй.

Надар склав дрова курінцем і став вибивати іскри з кресала, яке дістав з кишені куртки. Побачивши запитальний погляд супутника, він відмахнувся: «А чого ти чекав? Я ж казав, що не здатний до магії. Виживаю, як можу».

– Гаразд. Давай про справу. Що ти хотів сказати? І чому сюди? А, зрозумів! Ваші духи лісу – дерева елонка – це вони передають думки, в них справа? Але чому тут безпечно?

– Еге ж – саме в них. Тільки ж вони не ростуть біля самої води. І на краю Священного Лісу їх теж мало.

– А наяди? Вони не підслуховують?

– Звісно, підслуховують, але ось зараз розгориться, і з цією проблемою ми теж впораємось.

Щойно веселе полум`я застрибало по дровах, Надар зник у темряві, ніби згуслої навколо багаття, і за кілька хвилин повернувся з великими зеленими листками, та ніс він їх не в руці, а затиснувши між двома паличками. Листя полетіло у вогонь, і одразу ж галявину затопив жахливий сморід.

– Та ти з глузду з`їхав! Я сам зараз звідси втечу!

– Затули ніс і посидь трохи – це ненадовго, – прогугнів Надар з-під подолу куртки, який натягнув на обличчя.

Ал уповільнив серцебиття, закрив носові клапани і затамував подих – хвилин двадцять він спокійно може посидіти й не дихаючи. Навколо них поширювалася тиша: живність по всій околиці тікала подалі від їхнього багаття. В очеретах почулося сердите сопіння і здушений схлип, після чого голосно плеснуло кілька разів. Надар судомно дихав крізь тканину. Очі його вирячилися і сльозилися. За декілька хвилин дим розвіявся, листя прогоріло до останку, але слідопит все ще сидів, затуляючи рот і ніс і намагаючись не дихати – гекон з уїдливою посмішкою спостерігав за його важкою боротьбою з блювотними спазмами. Нарешті Надар обережно прибрав куртку і відпустив ніс.

– Ф-ф-ух. О-о-о! Ці були міцні! От, тороча дупа, до чого ж смердюча погань!

Ал відкрив ніздрі і злегка втягнув повітря.

– Ну, нічого – вже сяк-так. Що за гидота?

– Це чиф-тах. Кажуть, боги створили його для захисту Священного Лісу. Ніхто при здоровому глузді не стане підпалювати ліс там, де росте ця рослина. А росте вона всюди.

– У пам`яті Енола я не бачив застосування цієї штуки.

– А навіщо це йому? У нього є магія.

Ал задумливо подивився на вогнище:

– А рибу ми тепер як будемо на ньому смажити?

– Не хвилюйся, листя вигорає повністю – запаху не буде.

– А наяди?

– Ні, вони тепер сюди не скоро повернуться – поки не проблюются десь подалі. Так що діставай свої чудові приправи, і приготуємо собі вечерю.


Риба запікалася на вугіллі в великому шматку глини. Ал був упевнений, що не розчарує аборигена.

- Отже, я уважно слухаю: що ти так боїшся обговорювати, що ми прийшли аж сюди?

Надар покусав губу, вагаючись:

- Ти почав говорити про еріса. Ця тема табу у еліва. Еріса не просто напівкровки або злочинці. Еріса - парії, яких викишкали їхні Гілки. Багато з них із дуже поважних Гілок. У Енола був брат, Фавінол. Старший брат, розумієш? Тепер він теж еріса.

- Чому?

- Енол нічим не цікавиться, як ти вже помітив, а от його брат був повною протилежністю: він хотів багато чого - все. Більше, більше... Він був намісником Тімлаву до того, як дядько Енола, Тодан посів це місце. Але цього молодому Квітці Древа було замало. Йому хотілося більше влади. Підмовивши багатьох з молодих еліва, а найбільше тих, хто народився на бічних Гілках, він організував змову проти самого Алаоли Елава. І батькові, командувачу усіма нашими військами, довелося битися у відкритому бою проти власного спадкоємця. Бунт було придушено, багато Гілок тоді не дорахувалося листя, а сам Фавінол втік із залишками свого війська до Дикого Поля.

- Дике Поле? Це ж саме туди ми прямуємо.

- Так, я чув, що Брама знаходяться за кордоном Священного Лісу, на межі Дикого Поля. Ось це мене й бентежить: тисячі років туди тікають бродяги, бандити, знедолені і біднота. А з Брами виходять чужинці. Часто ось із такою самою зброєю. Тому я й не ходив би до Брами наодинці. Ніколи.

- Нічого, розберемося. Але не це мене дивує. А здивований я тим, що не знаю того, про що ти розповів. Такі відомості я б точно помітив в голові Енола.

- Ось тому я й не міг говорити біля дерев елонка. Порядок у світі еліва тримається на незмінності законів. І Древо, з його системою наслідування та порядку Гілок, є основою основ цієї влади. Оскаржити цей порядок - найстрашніший з можливих злочинів. Тоді, після повстання Фавінола, багато еліва, причетні до заколотників були знищені. Фактично, цілі гілки були зрізані з Древа.

- Нічогенько! Але як таке можна не помітити або не знати!

- Це тому, що їх стерли! Ці гілки зрізали назавжди, листя обтрусили, як ніби його й не існувало. Коли здійснюється злочин такого роду, Служителі Древа збирають велике Коло і творять потужні заклинання, і тоді Ліс затоплює Хвиля Забуття. З цього моменту всі еліва забувають те, що не мають пам’ятати. І тих, кого накажуть забути. Ким би вони їм не доводилися! Назавжди.

- Хіба не краще пам`ятати своїх ворогів?

- Навіщо? Хоч вони і вигнанці, але залишаються родичами - сини, брати, батьки - поклик рідної крові знову може пересилити обов’язок, і тоді чекай нової біди. А забуті вороги просто стають еріса. Тваринами, яких можна вбивати просто так. Навіть не можна - обов`язково потрібно.

- А хіба напівкровки, як от ти, теж забувають? Ти ж казав, що ви відірвані від Древа.

- Отож! Саме так! Ми - дикі пагони. І тому життя напівкровки у суспільстві еліва - великий ризик. Ти можеш навіть не помітити, коли переступиш межу між еліва і еріса. Просто тому, що ти пам`ятаєш те, чого не маєш. Ось чому я не можу говорити з тобою на подібні теми. Я дійсно ризикую.

- Еге ж. Весела у вас вимальовується картинка суспільства. Зовсім казкова.

- Чекай, це ще не все. Далеко не все. Ось ти сміявся наді мною, коли я приніс дрова. Але ж це дійсно проблема. От уяви напівкровок або еліва з далеких бічних гілок, які живуть на північній околиці Священного Лісу. Вони не мають або майже не мають Магії Життя. Жодне дерево в Лісі не поділиться з ними дровами. А ночі там холодні, особливо взимку. Та й їсти треба готувати: ми ж не їмо сиру їжу. Навіть овочі і злаки потрібно зварити, не кажучи вже про м`ясо. А де брати дрова? Купувати у вардів горючі камені? А за що, за які багатства? Варто лише зрубати дерево, і бідний еліва потрапляє на суд до місцевого Опори Лістя. І йому дуже пощастить, якщо він відбудеться лише тілесним покаранням або відпрацюванням.

- То виходить, еліва теж працюють.

- Звісно працюють! Звідки ж брати все, що потрібно для життя? Ти не можеш просто так піти в гущавину, і пополювати. Потрібно здійснити обряд Коловороту Життя. А це означає, що про все, що ти вполював, стає відомо Опорі цієї ділянки лісу. І якщо ти береш більше, ніж дозволяє Коло Життя, то на тебе чекає сувора кара.

- Але хіба воно не створене саме для того, щоб всім усього вистачало? Адже ти можеш брати у лісу рівно стільки, скільки потрібно для прожитку. Хіба не так повинно працювати Коло Життя? Я бачу в пам`яті Енола, що саме так.

Дикий пагон розсміявся:

- Для Енола - так! Для нього і подібних до нього - дійсно так. Та далеко не для всіх. На околиці Лісу давно немає стільки дичини, щоб прогодувати всіх еліва. А серце Священного Лісу не для еліва низького походження. Століттями Ліс бідніє. І ніхто не знає, чому. Кажуть, у давнину Служителі Древа наповнювали Ліс життям, і всього було вдосталь. Тоді життя еліва було дійсно казкою - гармонія природи і її дітей. Але з кожним поколінням, Сила, яка дається нашим магам, слабшає, і світ еліва руйнується. А шляхта приховує це. І за розмови на цю тему ти теж можеш стати еріса. Кожна гілка має свій наділ Лісу, тобто, мала, а тепер Ліс меншає, і бічні Гілки поступово втрачають свої наділи. Міста холін повні еліва: лучники у варті магнатів, бійці в охороні караванів на землі і навіть на морі. Чи можна було таке уявити собі раніше? Та більше того: еліва селяться у степу і займаються землеробством. Навіть до вардів йдуть!

- Але Опора Тодан казав, що вже триста років панує мир - благословенний час для всього Індерона.

- Так! Мир. Радість для товстих Гілок Древа, і особливо для стовбура. Але цей мир привів до того, що еліва стало занадто багато для Священного Лісу. І тепер вони гинуть не в великих битвах, захищаючи свою Батьківщину, а в сутичках з розбійниками або один з одним: за шматок їжі, за місце під сонцем ...

- Тебе послухати, то війна - благо! Та не бував ти Надаре, на справжній війні. Якби ти бачив, як у полум`ї плавиться камінь, як згорає саме небо, а міста випаровуються разом з мешканцями раніше, ніж ті встигають закричати від жаху, ти б не виголошував цих дурних промов! Двадцять п`ять моїх років тому, за одну мить в світі під назвою Авілла загинуло понад два мільярди людей! - Ал довго складав це жахливе число засобами мови еліва. Надар, почувши цю словесну конструкцію, вражено замовк, намагаючись усвідомити таку неймовірну величину.

- Невже бувають світи з такою кількістю жителів? І що за магія може здійснити таку руйнацію?!

- Бувають, Надар, бувають. І магії такої у нас - досхочу. А народжується вона ось з таких промов шукачів справедливості.

- То що ж робити? Терпіти і вмирати? Голод кращій за війну?

- Не знаю, Надаре. Я не мудрець, не вождь, не маг. Я - простий солдат. Все життя вбивав за чужим наказом. І більше не хочу. Дозволь мені пожити для себе.

Запанувало довге мовчання: Ал ворушив патичком мляво-червоне вугілля, Надар дивився на сонну течію річки. Десь у заростях перегукувались птахи, на галявину поверталися світляки і нічні метелики. Місяць заливав траву чарівним срібним світлом.

Ал прислухався і запустив нюхові підсилювачі - так, почуття його не підвели: там хтось є. О-он там, у кущах на краю галявини. І у цей раз вітер їм не помічник. Вечір затишний, і запахи повільно, але впевнено повзуть на всі боки.

«Дай-но мені свій лук», - тихо прошепотів гекон. Еліва здивовано подав йому зброю. Ал наклав стрілу на тятиву, а потім різко підскочив і запустив її у кущі. Почувся тріск і зойк, хтось побіг, ламаючи гілки. Поляну наповнив веселий сміх зеленого велетня.

- Енол! Вилазь! Я тебе унюхав. Або мені з моєї зброї пальнути?

- Що ти собі дозволяєш, торок?!

- А ти виходь, я тобі поясню.

- Е, ні, я до тебе не піду!

- А навіщо ж тоді ти сюди прийшов? Цілий день, видко, біг за нами, а тепер сидітимеш у кущах? Ілата, ти ж теж там? Виходь. У нас риба майже готова. З моїми спеціями. Я готував!

У кущах почулося шалене перешіптування.

- А ти не будеш стріляти в нас, торок?.. І цей, бити по обличчю?

- А ти поводься пристойно, і все буде по-людськи. Виходь, на тебе теж вистачить: тут велика рибина.

- Ми йдемо!

- Стрілу знайди, це вам покарання - за те, що підкрадалися.


***


- Ти зрадник! І на тебе чекає суворе покарання! - промимрив невиразно Енол, жадібно пережовуючи шматок риби. Очевидно, кулінарні здібності гекона вони всі оцінили. - Я через тебе цілий день не їв! Вранці мене Опора Листя викликає до себе і питає суворо: де, мовляв, твій слідопит! І я маю цілий день бігти за вами, ніби мені робити більше нема що!

- Я не зрадник! І не твій васал! Я взагалі не Лист Древа. Я тобі не присягав. Згадай, як ти мене взяв на службу! Побачив мене, сказав: «а, дикий паросток... зайди в збройову, скажеш, що Квітка послав, отримаєш обладунки, а лук у тебе свій є. Будеш чергувати ночами до кінця тижня». От і все! Я от десять років за тобою бігав - прислужував і підносив. А тепер моя служба у тебе закінчилася. Як не віриш, у Опори Тодана запитай. Закон я не порушував.

- Досить! Ясно, що байдуже твоєму Опорі до Надара, - перервав Ал суперечку між слідопитами, - послав він тебе за мною шпигувати. Можна подумати, я не розумію. Та тільки я й не приховую, куди йду: до Брами.

- До Брами... - здивовано протягнув Енол, - ти впевнений? - він покосився на колишнього слугу, - тобі ж відомо, скільки там небезпек? І твоя зброя...

- А що з нею?

- Опора Листя сьогодні дещо розповів мені, перед тим, як послати за тобою. Ти ж мабуть здогадався, що ми вже бачили подібні речі?

- Звичайно, здогадався. Навіть у тебе в пам`яті я бачив щось таке - ти тримав його в руках, 

При згадці про джерело знань гекону, Квітка Древа кисло скривився:

- Поверни душу, а? Чого ти хочеш за це?

- О, боги космосу ... - Ал від розпачу перейшов на рідну мову. - Так, добре, я тобі обіцяю, що якщо ти будеш гідно поводитись, я поверну твою душу. Я добрий! Я тебе, можна сказати, полюбив! Ось для початку розкажи про моє зброю.

Еліва засяяв:

- Так, я скажу! Зроблю, що скажеш. Ось що мені розповів Опора Тодан: істоти з такою зброєю і різними такими штуками давно приходять сюди. Сотні, а може навіть тисячі років. Іноді цілі загони прибувають з інших світів. Вони часто-густо одягнені в броню і шоломи, у них на одязі безліч різних коробочок і штучок. А в руках мають ось такі речі, і різні: такі і ось такі, і навіть такі, - Квітка Древа показував руками, які були ці штуки, розводячи долоні все ширше і ширше, поки вистачило розмаху рук. - Але от запитай, що з ними було далі. А далі вони всі гинули, або тікали назад. Наші патрульні або тороки, або... - він озирнувся на Надара, - еріса вбивали їх усіх і забирали трофеї. Іноді ці прибульці билися ножами або непоганими мечами, але ніколи, ніколи не пускали в хід свої штучки і зброю. Знаєш чому?

- Ну, і чому ж? - глузливо протягнув гекон.

- А тому, тороче, що вони ніколи не працювали!


«Як цікаво, - розмірковував Ал, - якщо вірити цьому зарозумілому еліва, то виходить, що жоден прилад, жодна зброя іншого світу не діють тут. «Магія цього світу сильніша, і не дозволяє діяти магії ваших світів» - так заявив Квітка. Але я не можу зрозуміти, як таке може бути. Як можна зробити так, щоб магнітне поле не виштовхувало дротик із ствола? А більше того, як змусити не горіти порох? Все живе - будь-яка частина живої істоти - діє на тих самих принципах: рух іонів у нервах, процеси окислення і відновлення в м`язах і легенях. Як зупинити одне, і залишити поза увагою інше? Яка сила здатна на це?» І в голові наполегливо спливало єдина відповідь - магія. Як просто можна пояснити все незрозуміле одним цим словом. Просто змирися і прийми - магія. Ал так не вмів.


***


- Торок, ти все ж таки вирішив піти туди?

- У мене ім`я є - Ал. І зви мене саме так.

- Добре, то... Але. То ти все ж ідеш?

- А тобі що? Турбуєшся про мене?

- Ну... Опора Листя каже, мовляв, темрява збирається над Лісом. Тороки скликають орду і можуть напасти вже зовсім скоро. У холін війна за імперію, варди, і ті щось замишляють. А у тебе є зброя з іншого світу, яка працює. І вбиває. Така магія потрібна еліва. Приєднуйся до нас. Хоч ти і торок... з вигляду, але ти добрий. А цей світ зберігають тільки еліва. Це всі знають! Впаде Священний Ліс - весь Індерон поглине темрява!

- Та не поглине, - усміхнувся Ал. – То завжди так: кожен думає, що світ тримається лише на його кремезних плечах. А потім відходить, і нічого - стоїть світ.

- А душа? Хто поверне мені душу, якщо ти помреш або підеш?

- Не турбуйся, Ал дав тобі слово, Ал його стримає! Хочеш, йдемо з нами. Ти згодишся. Хоча б дрова добувати, - гекон голосно засміявся з власного жарту, та Енол лише знов скривився.


***


Четвірка мимовільних союзників крокувала дорогою. Енол періодично заводив розмову про повернення, спокушав, обіцяв, закликав до совісті і гуманізму. Ал невпинно йшов вперед, і сперечався задля розваги. В сутності, Квітка Древа виявився непоганим хлопцем, і якщо обламати його зарозумілість та пиху, вони могли б стати друзями.

Вісімнадцять днів походу залишилися позаду. Днів, наповнених безліччю кроків по вкритих м`яким мохом або твердою землею шляхах, днів спільного полювання і риболовлі, вечірніх розмов біля вогнища, жартів і незлих кпинів. А ще це були дні дружнього зближення. Енол змінювався під впливом сили і харизми Ала: хоч він і був старшим за гекона, але виховання в умовах загального потурання зробило з нього інфантильну дитину в тілі дорослого. Лише дві серйозні сутички з ворогом відбулися в житті принца - в одній з них перемогу принесла магія, а з іншої його врятували швидкі ноги. І навіть у цих сутичках він був далеко не в перших рядах. Інші його небезпеки створювалися лише хитрістю і силою звіра під час полювання. Енол не був боягузом, і навіть ходив наодинці на вірга - а цей звір надзвичайно небезпечний - але, послухавши розповіді прибульця, відчув до того непідробну повагу і розуміння, наскільки життєвий досвід цього некрасивого велетня перевершує його власний. Проте, деякі речі Ал не хотів розповідати, деякі намагався розповісти, але не міг. Не захотів він розповідати й того, де народився, і яким було його дитинство - Енола надзвичайно зацікавила ця тема. Та відповіді він так і не почув.

І ось сьогодні вони стояли на межі володінь його роду. Ліс не зникав у цьому місці, але тут закінчувався Священний Ліс. Саме тут пролягав незримий кордон, за яким не росли більше елонка. А без них ліс був лише місцевістю з високими деревами.

- Значить, не підеш? – запитав Ал.

- Я б пішов - з вами не боюся. Але у мене наказ... Опора Тодан передав через Духів Лісу, що я не повинен виходити за кордон. Я - Квітка Древа. Мати з батьком, вінценосним Опорою Гілок, так і не змогли більше народити дитину окрім мене. Якщо зі мною щось трапиться - це призведе до поганих наслідків.

- Розумію. Дивуюся, що тебе взагалі відпускають одного без охорони. В інших світах вельмож твого рангу охороняє ціла армія.

- Мене теж охороняє, - і Енол обвів рукою ліс позаду себе. - І магія. Я ж теж дещо вмію.

Молодші еліва мовчали. Вони вже розділилися: Надар за спиною Ала, Ілата за спиною Енола. В цьому поході кожен мав свого командира.

- Ну, що ж, тоді будемо розходитися.

- А ти повернешся?

- Я постараюся. Я ж обіцяв.

- У тебе немає лука.

- У мене є це, - Ал поплескав автомат.

- А якщо Опора правий, якщо його здогадка вірна? Що як магія Брами дійсно перемагає магію твого світу? Адже ти не проходив крізь неї, ти обдурив її магію. Але що буде зараз?

- Не знаю, Енол. Та як не піду - не дізнаюся. Зайвий я в цьому світі. То може за Брамою знайду для себе місце?

- Ти можеш залишитися з нами. Не служити. Просто залишитися...

- Приваблива пропозиція. Але я повинен йти. Я вирішив.

- Але ж у тебе немає лука... Візьми мій!

Очі інших еліва розширилися від подиву. Здивувався й Ал:

- Я знаю, що це за зброя, знаю її ціну. Я не можу взяти.

- Ти повернеш мені його! Чи от дай мені на обмін щось таке ж цінне.

- Та нічого цінного у мене й не залишилося... Хіба що... Ось, дивись яка штука. Навряд чи вона мені знадобиться.

- А що це?

- Ну... раніше це була дійсно цінна річ: вона давала... е-е... силу для е-е... різної магії нашого світу, - очі Енола заблищали, - а тепер у мене більше немає тих речей, які вона живила. Зате, вона може от що, - з цими словами Ал включив вбудований ліхтар на повну потужність. Незважаючи на сонце, яке вже піднялося над верхівками дерев, промінь чітко висвітлив могутні стовбури, розганяючи тіні біля підніжжя живих велетів.

- Ого! Оце магія! Гідний обмін! Я буду зберігати цю річ для тебе!

- Тоді прощавай, Енол Елава, син Елафа. Бувай... Обійдемося без сліз і поцілунків.

Ал розвернувся і швидко пішов вперед.

- Я чекатиму тут. Три дні. Потім ти зможеш знайти мене в Тімлаві, - Енол чекав, та дивний чужинець так і не озирнувся.

Киів Весна 2018



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Бог Індерону (Частина перша. Машина. Глава 3) / Роман | Панченко Вадим 18». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Бог Індерону (Частина друга. Людина. Глава 2) / Роман | Панченко Вадим 18». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Панченко Вадим.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Панченко Вадим

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 6
Автор: Панченко Вадим
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Бог Індерону;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;