Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
24.05.2018 13:08Роман
 
Бог Індерону
Рейтинг: 0 | 0 гол.
З дозволу батьків
© Панченко Вадим

Бог Індерону

Частина друга. Людина. Глава 2

Панченко Вадим
Опубліковано 24.05.2018 / 46147

Важкі тороцькі чоботи розмірено гупали в утоптану землю – поруч, часом збиваючись з ритму, м`яко лопотіли витончені чобітки елівійськой роботи. Сонце стояло високо, день видався спекотним, і подорожні мовчали від задухи і втоми. Нарешті Надар не витримав:

– Ал, а ти знаєш, куди йти? Ти дорогу до Брами знаєш?

– Ну, в загальних рисах. Енол ходив у ті краї не раз, тож до кордону Священного Лісу я шлях знаю добре, а далі – так, приблизно. По карті, яку він якось розглядав у свого дядька.

– І довго туди йти?

– Тодан згадував у розмові з Енолом, що туди десь два тижні ходу.

– Ну, не так вже й далеко...

Ал замислився над сказаним. Тиждень у еліва має десять днів. При цьому кожен день називається так само, як і пальці – Чіпкий, Зайвий, Середній, Спритний і Сильний. Та ще добавка: «лівий» і «правий». Тобто, шостий день тижня буде – «правий чіпкий». Істоти, менш схильні до пафосу, давно б замінили назви на щось коротше, але еліва явно нікуди не поспішали. У кожному місяці рівно три тижні, а в році – дванадцять місяців. Теж рівно! І доба тут триває довше за стандартну, відсотків десь на п’ятнадцять. Довгі тут дні. Всі ці співвідношення знов наводять на роздуми. Рік, що триває рівно 360 днів, дванадцяткова система рахування, змішана з десятковою. І якщо десяткову можна пояснити будовою тіла еліва, то дванадцяткова нікуди не вкладалася. Хоча ось вона – в русі місцевих місяця і сонця. Ал читав, що колись на Праматері так само існувала прив`язка до дванадцяткової системи. Слово «дюжина» збереглося в його мові до цього часу. І це так само наводило на роздуми, як і деякі види рослин, які він уже бачив тут. Берези, тобто турнави елівійською – точно звичайні берези, а ще от дуби – вони вище і дебеліше за ті, які він бачив на різних планетах, і у них трохи інше листя і жолуді, але це точно дуби. Людство завжди тягло за собою свою екосистему, часто при тому знищуючи місцеві види, тому рослин, вивезених ще з Праматері, було вдосталь на кожній планеті, де жили люди. Але тут?

– Про що задумався, Але?

– Про дивацтва. Слухай, як ви користуєтеся всіма цими «лівий зайвий», «правий сильний»...

– А ми й не користуємося. Це Опори та Квіти так красно речуть. А прості еліва, надто напівкровки, як от я, просто говоримо «перший», «другий», «десятий»...

– То виходить, є розшарування в суспільстві еліва?

– Звичайно є! Є знатні і багаті, а є і бідні еліва. Є і зовсім безправні...

– Ти про еріса? Я знаю таке слово.

Надар, сіпнувся і стиха відповів.

– Про це не говорять вголос.

– Зрадники раси, гниле листя – істоти, яких слід вбивати і знищувати без жалю, – так Енол вважав. Так йому говорили всі його родичі.

Надар занервував, і став озиратися на всі боки.

– Що з тобою? Чого ти так сіпаєшся?

– Давай вийдемо до річки, або на якусь велику галявину. Відпочинемо.

Ал зрозумів, що його супутник боїться продовжувати розмову на дорозі, і вирішив облишити цю тему.

– Там, попереду, якщо трохи взяти ліворуч, можна вийти до Тавілони. Йдемо.


Зробивши невеликий гак від дороги, подорожні вийшли до Тавілони – притоки Оалави. Річка була набагато менша від тієї, де впав десантний бот, але така ж чиста і повноводна. Надар з цікавістю спостерігав, як Ал дістав з тубуса на поясі кілька дрібних предметів, вирізав з куща ліщини довгий прут і спорудив вудку. Фабричні гачки і волосінь, яку він намагався порвати, але лише порізав собі палець, кинули його у захват.

– Ех, шкода, що не можу творити магію, – зітхнув Надар, – а то б підманив рибу.

– Та й не треба – і так зловимо, – Ал начепив на гачок кульку хімічного атрактора, а потім ще насадив жирного хробака. – Ця штука працювала в усіх водоймах, де я рибалив, думаю, і ваша риба його теж полюбить. Не дуже спортивно, звісно, але результат гарантовано.


День добігав кінця: під деревами густішали тіні, наближався час чарівної ночі Священного Лісу. Надар довго блукав і лаявся у заростях, та врешті приніс невеликий оберемок гілля та хмизу і кинув його на землю біля ніг Ала.

– Не густо, – скептично вигнувши брову, зауважив той.

– А ти сам спробуй! Піди знайди. На рибу вистачить. А вночі не замерзнемо. У Лісі завжди тепло.

– Ну, добре, розпалюй.

Надар склав дрова курінцем і став вибивати іскри з кресала, яке дістав з кишені куртки. Побачивши запитальний погляд супутника, він відмахнувся: «А чого ти чекав? Я ж казав, що не здатний до магії. Виживаю, як можу».

– Гаразд. Давай про справу. Що ти хотів сказати? І чому сюди? А, зрозумів! Ваші духи лісу – дерева елонка – це вони передають думки, в них справа? Але чому тут безпечно?

– Еге ж – саме в них. Тільки ж вони не ростуть біля самої води. І на краю Священного Лісу їх теж мало.

– А наяди? Вони не підслуховують?

– Звісно, підслуховують, але ось зараз розгориться, і з цією проблемою ми теж впораємось.

Щойно веселе полум`я застрибало по дровах, Надар зник у темряві, ніби згуслої навколо багаття, і за кілька хвилин повернувся з великими зеленими листками, та ніс він їх не в руці, а затиснувши між двома паличками. Листя полетіло у вогонь, і одразу ж галявину затопив жахливий сморід.

– Та ти з глузду з`їхав! Я сам зараз звідси втечу!

– Затули ніс і посидь трохи – це ненадовго, – прогугнів Надар з-під подолу куртки, який натягнув на обличчя.

Ал уповільнив серцебиття, закрив носові клапани і затамував подих – хвилин двадцять він спокійно може посидіти й не дихаючи. Навколо них поширювалася тиша: живність по всій околиці тікала подалі від їхнього багаття. В очеретах почулося сердите сопіння і здушений схлип, після чого голосно плеснуло кілька разів. Надар судомно дихав крізь тканину. Очі його вирячилися і сльозилися. За декілька хвилин дим розвіявся, листя прогоріло до останку, але слідопит все ще сидів, затуляючи рот і ніс і намагаючись не дихати – гекон з уїдливою посмішкою спостерігав за його важкою боротьбою з блювотними спазмами. Нарешті Надар обережно прибрав куртку і відпустив ніс.

– Ф-ф-ух. О-о-о! Ці були міцні! От, тороча дупа, до чого ж смердюча погань!

Ал відкрив ніздрі і злегка втягнув повітря.

– Ну, нічого – вже сяк-так. Що за гидота?

– Це чиф-тах. Кажуть, боги створили його для захисту Священного Лісу. Ніхто при здоровому глузді не стане підпалювати ліс там, де росте ця рослина. А росте вона всюди.

– У пам`яті Енола я не бачив застосування цієї штуки.

– А навіщо це йому? У нього є магія.

Ал задумливо подивився на вогнище:

– А рибу ми тепер як будемо на ньому смажити?

– Не хвилюйся, листя вигорає повністю – запаху не буде.

– А наяди?

– Ні, вони тепер сюди не скоро повернуться – поки не проблюются десь подалі. Так що діставай свої чудові приправи, і приготуємо собі вечерю.


Риба запікалася на вугіллі в великому шматку глини. Ал був упевнений, що не розчарує аборигена.

- Отже, я уважно слухаю: що ти так боїшся обговорювати, що ми прийшли аж сюди?

Надар покусав губу, вагаючись:

- Ти почав говорити про еріса. Ця тема табу у еліва. Еріса не просто напівкровки або злочинці. Еріса - парії, яких викишкали їхні Гілки. Багато з них із дуже поважних Гілок. У Енола був брат, Фавінол. Старший брат, розумієш? Тепер він теж еріса.

- Чому?

- Енол нічим не цікавиться, як ти вже помітив, а от його брат був повною протилежністю: він хотів багато чого - все. Більше, більше... Він був намісником Тімлаву до того, як дядько Енола, Тодан посів це місце. Але цього молодому Квітці Древа було замало. Йому хотілося більше влади. Підмовивши багатьох з молодих еліва, а найбільше тих, хто народився на бічних Гілках, він організував змову проти самого Алаоли Елава. І батькові, командувачу усіма нашими військами, довелося битися у відкритому бою проти власного спадкоємця. Бунт було придушено, багато Гілок тоді не дорахувалося листя, а сам Фавінол втік із залишками свого війська до Дикого Поля.

- Дике Поле? Це ж саме туди ми прямуємо.

- Так, я чув, що Брама знаходяться за кордоном Священного Лісу, на межі Дикого Поля. Ось це мене й бентежить: тисячі років туди тікають бродяги, бандити, знедолені і біднота. А з Брами виходять чужинці. Часто ось із такою самою зброєю. Тому я й не ходив би до Брами наодинці. Ніколи.

- Нічого, розберемося. Але не це мене дивує. А здивований я тим, що не знаю того, про що ти розповів. Такі відомості я б точно помітив в голові Енола.

- Ось тому я й не міг говорити біля дерев елонка. Порядок у світі еліва тримається на незмінності законів. І Древо, з його системою наслідування та порядку Гілок, є основою основ цієї влади. Оскаржити цей порядок - найстрашніший з можливих злочинів. Тоді, після повстання Фавінола, багато еліва, причетні до заколотників були знищені. Фактично, цілі гілки були зрізані з Древа.

- Нічогенько! Але як таке можна не помітити або не знати!

- Це тому, що їх стерли! Ці гілки зрізали назавжди, листя обтрусили, як ніби його й не існувало. Коли здійснюється злочин такого роду, Служителі Древа збирають велике Коло і творять потужні заклинання, і тоді Ліс затоплює Хвиля Забуття. З цього моменту всі еліва забувають те, що не мають пам’ятати. І тих, кого накажуть забути. Ким би вони їм не доводилися! Назавжди.

- Хіба не краще пам`ятати своїх ворогів?

- Навіщо? Хоч вони і вигнанці, але залишаються родичами - сини, брати, батьки - поклик рідної крові знову може пересилити обов’язок, і тоді чекай нової біди. А забуті вороги просто стають еріса. Тваринами, яких можна вбивати просто так. Навіть не можна - обов`язково потрібно.

- А хіба напівкровки, як от ти, теж забувають? Ти ж казав, що ви відірвані від Древа.

- Отож! Саме так! Ми - дикі пагони. І тому життя напівкровки у суспільстві еліва - великий ризик. Ти можеш навіть не помітити, коли переступиш межу між еліва і еріса. Просто тому, що ти пам`ятаєш те, чого не маєш. Ось чому я не можу говорити з тобою на подібні теми. Я дійсно ризикую.

- Еге ж. Весела у вас вимальовується картинка суспільства. Зовсім казкова.

- Чекай, це ще не все. Далеко не все. Ось ти сміявся наді мною, коли я приніс дрова. Але ж це дійсно проблема. От уяви напівкровок або еліва з далеких бічних гілок, які живуть на північній околиці Священного Лісу. Вони не мають або майже не мають Магії Життя. Жодне дерево в Лісі не поділиться з ними дровами. А ночі там холодні, особливо взимку. Та й їсти треба готувати: ми ж не їмо сиру їжу. Навіть овочі і злаки потрібно зварити, не кажучи вже про м`ясо. А де брати дрова? Купувати у вардів горючі камені? А за що, за які багатства? Варто лише зрубати дерево, і бідний еліва потрапляє на суд до місцевого Опори Лістя. І йому дуже пощастить, якщо він відбудеться лише тілесним покаранням або відпрацюванням.

- То виходить, еліва теж працюють.

- Звісно працюють! Звідки ж брати все, що потрібно для життя? Ти не можеш просто так піти в гущавину, і пополювати. Потрібно здійснити обряд Коловороту Життя. А це означає, що про все, що ти вполював, стає відомо Опорі цієї ділянки лісу. І якщо ти береш більше, ніж дозволяє Коло Життя, то на тебе чекає сувора кара.

- Але хіба воно не створене саме для того, щоб всім усього вистачало? Адже ти можеш брати у лісу рівно стільки, скільки потрібно для прожитку. Хіба не так повинно працювати Коло Життя? Я бачу в пам`яті Енола, що саме так.

Дикий пагон розсміявся:

- Для Енола - так! Для нього і подібних до нього - дійсно так. Та далеко не для всіх. На околиці Лісу давно немає стільки дичини, щоб прогодувати всіх еліва. А серце Священного Лісу не для еліва низького походження. Століттями Ліс бідніє. І ніхто не знає, чому. Кажуть, у давнину Служителі Древа наповнювали Ліс життям, і всього було вдосталь. Тоді життя еліва було дійсно казкою - гармонія природи і її дітей. Але з кожним поколінням, Сила, яка дається нашим магам, слабшає, і світ еліва руйнується. А шляхта приховує це. І за розмови на цю тему ти теж можеш стати еріса. Кожна гілка має свій наділ Лісу, тобто, мала, а тепер Ліс меншає, і бічні Гілки поступово втрачають свої наділи. Міста холін повні еліва: лучники у варті магнатів, бійці в охороні караванів на землі і навіть на морі. Чи можна було таке уявити собі раніше? Та більше того: еліва селяться у степу і займаються землеробством. Навіть до вардів йдуть!

- Але Опора Тодан казав, що вже триста років панує мир - благословенний час для всього Індерона.

- Так! Мир. Радість для товстих Гілок Древа, і особливо для стовбура. Але цей мир привів до того, що еліва стало занадто багато для Священного Лісу. І тепер вони гинуть не в великих битвах, захищаючи свою Батьківщину, а в сутичках з розбійниками або один з одним: за шматок їжі, за місце під сонцем ...

- Тебе послухати, то війна - благо! Та не бував ти Надаре, на справжній війні. Якби ти бачив, як у полум`ї плавиться камінь, як згорає саме небо, а міста випаровуються разом з мешканцями раніше, ніж ті встигають закричати від жаху, ти б не виголошував цих дурних промов! Двадцять п`ять моїх років тому, за одну мить в світі під назвою Авілла загинуло понад два мільярди людей! - Ал довго складав це жахливе число засобами мови еліва. Надар, почувши цю словесну конструкцію, вражено замовк, намагаючись усвідомити таку неймовірну величину.

- Невже бувають світи з такою кількістю жителів? І що за магія може здійснити таку руйнацію?!

- Бувають, Надар, бувають. І магії такої у нас - досхочу. А народжується вона ось з таких промов шукачів справедливості.

- То що ж робити? Терпіти і вмирати? Голод кращій за війну?

- Не знаю, Надаре. Я не мудрець, не вождь, не маг. Я - простий солдат. Все життя вбивав за чужим наказом. І більше не хочу. Дозволь мені пожити для себе.

Запанувало довге мовчання: Ал ворушив патичком мляво-червоне вугілля, Надар дивився на сонну течію річки. Десь у заростях перегукувались птахи, на галявину поверталися світляки і нічні метелики. Місяць заливав траву чарівним срібним світлом.

Ал прислухався і запустив нюхові підсилювачі - так, почуття його не підвели: там хтось є. О-он там, у кущах на краю галявини. І у цей раз вітер їм не помічник. Вечір затишний, і запахи повільно, але впевнено повзуть на всі боки.

«Дай-но мені свій лук», - тихо прошепотів гекон. Еліва здивовано подав йому зброю. Ал наклав стрілу на тятиву, а потім різко підскочив і запустив її у кущі. Почувся тріск і зойк, хтось побіг, ламаючи гілки. Поляну наповнив веселий сміх зеленого велетня.

- Енол! Вилазь! Я тебе унюхав. Або мені з моєї зброї пальнути?

- Що ти собі дозволяєш, торок?!

- А ти виходь, я тобі поясню.

- Е, ні, я до тебе не піду!

- А навіщо ж тоді ти сюди прийшов? Цілий день, видко, біг за нами, а тепер сидітимеш у кущах? Ілата, ти ж теж там? Виходь. У нас риба майже готова. З моїми спеціями. Я готував!

У кущах почулося шалене перешіптування.

- А ти не будеш стріляти в нас, торок?.. І цей, бити по обличчю?

- А ти поводься пристойно, і все буде по-людськи. Виходь, на тебе теж вистачить: тут велика рибина.

- Ми йдемо!

- Стрілу знайди, це вам покарання - за те, що підкрадалися.


***


- Ти зрадник! І на тебе чекає суворе покарання! - промимрив невиразно Енол, жадібно пережовуючи шматок риби. Очевидно, кулінарні здібності гекона вони всі оцінили. - Я через тебе цілий день не їв! Вранці мене Опора Листя викликає до себе і питає суворо: де, мовляв, твій слідопит! І я маю цілий день бігти за вами, ніби мені робити більше нема що!

- Я не зрадник! І не твій васал! Я взагалі не Лист Древа. Я тобі не присягав. Згадай, як ти мене взяв на службу! Побачив мене, сказав: «а, дикий паросток... зайди в збройову, скажеш, що Квітка послав, отримаєш обладунки, а лук у тебе свій є. Будеш чергувати ночами до кінця тижня». От і все! Я от десять років за тобою бігав - прислужував і підносив. А тепер моя служба у тебе закінчилася. Як не віриш, у Опори Тодана запитай. Закон я не порушував.

- Досить! Ясно, що байдуже твоєму Опорі до Надара, - перервав Ал суперечку між слідопитами, - послав він тебе за мною шпигувати. Можна подумати, я не розумію. Та тільки я й не приховую, куди йду: до Брами.

- До Брами... - здивовано протягнув Енол, - ти впевнений? - він покосився на колишнього слугу, - тобі ж відомо, скільки там небезпек? І твоя зброя...

- А що з нею?

- Опора Листя сьогодні дещо розповів мені, перед тим, як послати за тобою. Ти ж мабуть здогадався, що ми вже бачили подібні речі?

- Звичайно, здогадався. Навіть у тебе в пам`яті я бачив щось таке - ти тримав його в руках, 

При згадці про джерело знань гекону, Квітка Древа кисло скривився:

- Поверни душу, а? Чого ти хочеш за це?

- О, боги космосу ... - Ал від розпачу перейшов на рідну мову. - Так, добре, я тобі обіцяю, що якщо ти будеш гідно поводитись, я поверну твою душу. Я добрий! Я тебе, можна сказати, полюбив! Ось для початку розкажи про моє зброю.

Еліва засяяв:

- Так, я скажу! Зроблю, що скажеш. Ось що мені розповів Опора Тодан: істоти з такою зброєю і різними такими штуками давно приходять сюди. Сотні, а може навіть тисячі років. Іноді цілі загони прибувають з інших світів. Вони часто-густо одягнені в броню і шоломи, у них на одязі безліч різних коробочок і штучок. А в руках мають ось такі речі, і різні: такі і ось такі, і навіть такі, - Квітка Древа показував руками, які були ці штуки, розводячи долоні все ширше і ширше, поки вистачило розмаху рук. - Але от запитай, що з ними було далі. А далі вони всі гинули, або тікали назад. Наші патрульні або тороки, або... - він озирнувся на Надара, - еріса вбивали їх усіх і забирали трофеї. Іноді ці прибульці билися ножами або непоганими мечами, але ніколи, ніколи не пускали в хід свої штучки і зброю. Знаєш чому?

- Ну, і чому ж? - глузливо протягнув гекон.

- А тому, тороче, що вони ніколи не працювали!


«Як цікаво, - розмірковував Ал, - якщо вірити цьому зарозумілому еліва, то виходить, що жоден прилад, жодна зброя іншого світу не діють тут. «Магія цього світу сильніша, і не дозволяє діяти магії ваших світів» - так заявив Квітка. Але я не можу зрозуміти, як таке може бути. Як можна зробити так, щоб магнітне поле не виштовхувало дротик із ствола? А більше того, як змусити не горіти порох? Все живе - будь-яка частина живої істоти - діє на тих самих принципах: рух іонів у нервах, процеси окислення і відновлення в м`язах і легенях. Як зупинити одне, і залишити поза увагою інше? Яка сила здатна на це?» І в голові наполегливо спливало єдина відповідь - магія. Як просто можна пояснити все незрозуміле одним цим словом. Просто змирися і прийми - магія. Ал так не вмів.


***


- Торок, ти все ж таки вирішив піти туди?

- У мене ім`я є - Ал. І зви мене саме так.

- Добре, то... Але. То ти все ж ідеш?

- А тобі що? Турбуєшся про мене?

- Ну... Опора Листя каже, мовляв, темрява збирається над Лісом. Тороки скликають орду і можуть напасти вже зовсім скоро. У холін війна за імперію, варди, і ті щось замишляють. А у тебе є зброя з іншого світу, яка працює. І вбиває. Така магія потрібна еліва. Приєднуйся до нас. Хоч ти і торок... з вигляду, але ти добрий. А цей світ зберігають тільки еліва. Це всі знають! Впаде Священний Ліс - весь Індерон поглине темрява!

- Та не поглине, - усміхнувся Ал. – То завжди так: кожен думає, що світ тримається лише на його кремезних плечах. А потім відходить, і нічого - стоїть світ.

- А душа? Хто поверне мені душу, якщо ти помреш або підеш?

- Не турбуйся, Ал дав тобі слово, Ал його стримає! Хочеш, йдемо з нами. Ти згодишся. Хоча б дрова добувати, - гекон голосно засміявся з власного жарту, та Енол лише знов скривився.


***


Четвірка мимовільних союзників крокувала дорогою. Енол періодично заводив розмову про повернення, спокушав, обіцяв, закликав до совісті і гуманізму. Ал невпинно йшов вперед, і сперечався задля розваги. В сутності, Квітка Древа виявився непоганим хлопцем, і якщо обламати його зарозумілість та пиху, вони могли б стати друзями.

Вісімнадцять днів походу залишилися позаду. Днів, наповнених безліччю кроків по вкритих м`яким мохом або твердою землею шляхах, днів спільного полювання і риболовлі, вечірніх розмов біля вогнища, жартів і незлих кпинів. А ще це були дні дружнього зближення. Енол змінювався під впливом сили і харизми Ала: хоч він і був старшим за гекона, але виховання в умовах загального потурання зробило з нього інфантильну дитину в тілі дорослого. Лише дві серйозні сутички з ворогом відбулися в житті принца - в одній з них перемогу принесла магія, а з іншої його врятували швидкі ноги. І навіть у цих сутичках він був далеко не в перших рядах. Інші його небезпеки створювалися лише хитрістю і силою звіра під час полювання. Енол не був боягузом, і навіть ходив наодинці на вірга - а цей звір надзвичайно небезпечний - але, послухавши розповіді прибульця, відчув до того непідробну повагу і розуміння, наскільки життєвий досвід цього некрасивого велетня перевершує його власний. Проте, деякі речі Ал не хотів розповідати, деякі намагався розповісти, але не міг. Не захотів він розповідати й того, де народився, і яким було його дитинство - Енола надзвичайно зацікавила ця тема. Та відповіді він так і не почув.

І ось сьогодні вони стояли на межі володінь його роду. Ліс не зникав у цьому місці, але тут закінчувався Священний Ліс. Саме тут пролягав незримий кордон, за яким не росли більше елонка. А без них ліс був лише місцевістю з високими деревами.

- Значить, не підеш? – запитав Ал.

- Я б пішов - з вами не боюся. Але у мене наказ... Опора Тодан передав через Духів Лісу, що я не повинен виходити за кордон. Я - Квітка Древа. Мати з батьком, вінценосним Опорою Гілок, так і не змогли більше народити дитину окрім мене. Якщо зі мною щось трапиться - це призведе до поганих наслідків.

- Розумію. Дивуюся, що тебе взагалі відпускають одного без охорони. В інших світах вельмож твого рангу охороняє ціла армія.

- Мене теж охороняє, - і Енол обвів рукою ліс позаду себе. - І магія. Я ж теж дещо вмію.

Молодші еліва мовчали. Вони вже розділилися: Надар за спиною Ала, Ілата за спиною Енола. В цьому поході кожен мав свого командира.

- Ну, що ж, тоді будемо розходитися.

- А ти повернешся?

- Я постараюся. Я ж обіцяв.

- У тебе немає лука.

- У мене є це, - Ал поплескав автомат.

- А якщо Опора правий, якщо його здогадка вірна? Що як магія Брами дійсно перемагає магію твого світу? Адже ти не проходив крізь неї, ти обдурив її магію. Але що буде зараз?

- Не знаю, Енол. Та як не піду - не дізнаюся. Зайвий я в цьому світі. То може за Брамою знайду для себе місце?

- Ти можеш залишитися з нами. Не служити. Просто залишитися...

- Приваблива пропозиція. Але я повинен йти. Я вирішив.

- Але ж у тебе немає лука... Візьми мій!

Очі інших еліва розширилися від подиву. Здивувався й Ал:

- Я знаю, що це за зброя, знаю її ціну. Я не можу взяти.

- Ти повернеш мені його! Чи от дай мені на обмін щось таке ж цінне.

- Та нічого цінного у мене й не залишилося... Хіба що... Ось, дивись яка штука. Навряд чи вона мені знадобиться.

- А що це?

- Ну... раніше це була дійсно цінна річ: вона давала... е-е... силу для е-е... різної магії нашого світу, - очі Енола заблищали, - а тепер у мене більше немає тих речей, які вона живила. Зате, вона може от що, - з цими словами Ал включив вбудований ліхтар на повну потужність. Незважаючи на сонце, яке вже піднялося над верхівками дерев, промінь чітко висвітлив могутні стовбури, розганяючи тіні біля підніжжя живих велетів.

- Ого! Оце магія! Гідний обмін! Я буду зберігати цю річ для тебе!

- Тоді прощавай, Енол Елава, син Елафа. Бувай... Обійдемося без сліз і поцілунків.

Ал розвернувся і швидко пішов вперед.

- Я чекатиму тут. Три дні. Потім ти зможеш знайти мене в Тімлаві, - Енол чекав, та дивний чужинець так і не озирнувся.

Киів Весна 2018
13.06.2018 Проза / Роман
Бог Індерону (Частина перша. Машина. Глава 3) / Роман | Панченко Вадим
Попередня публікація: 24.05.2018 Проза / Роман
Бог Індерону (Частина друга. Людина. Глава 2) / Роман | Панченко Вадим
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
19.08.2018 © Іван Петришин / Повість
Ейлін Ченґ: "Розмова у Вагоні" (Сучасна Китайська Література)
19.08.2018 © Іван Петришин / Новела
Еілін Чен: Розмова у Вагоні (Китайська Література)
13.08.2018 © роман-мтт / Мініатюра
Серпень-Крадій
06.06.2018 © Лука / Роман
Зірка Йуди
28.05.2018 © Саня Малаш / Оповідання
За кілька дюймів від прірви
Бог Індерону
24.05.2018
Бог Індерону
24.05.2018
Бог Індерону
24.05.2018
Бог Індерону
13.06.2018
Бог Індерону (Частина друга. Машина)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 32  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
19.08.2018 © Суворий
Судетська криза: мирний договір чотирьох держав підписано у Мюнхені (вересень 1938)
09.08.2018 © Суворий
Судетська криза: чехи відкидають ультиматум Гітлера, Європа мобілізується (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Проба сил: Чи Росія може воювати? (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Англія та Франція примушують Чехословаччину віддати Судети (вересень 1938)
07.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Чемберлейн їде до Гітлера (вересень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
20.01.2011 © Михайло Трайста
15.08.2018 © Надія
12.04.2011 © Закохана
22.02.2012 © Радиш Марина
04.10.2011 © Марина
13.08.2018 © роман-мтт
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди