Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
26.05.2018 09:49Роман
 
Нічний гість
Рейтинг: 5 | 1 гол.
Без обмежень
© Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 22

Виконання пророцтва

Анатолій Валевський
Опубліковано 26.05.2018 / 46167

Пітьма поволі розступалася, і Ларрі, не пускаючи з рук Небесного меча, почав пильно до всього придивлятися. Під протилежною стіною побачив Ліну й Фімбо, що тулилися одне до одного. На тому місці, де була корона, тепер височів лише невеличкий горбочок чорного пилу. Мармурова підлога, що місцями вже почала була розпікатися, тепер поволі вистигала. Гіркана не було видно ніде.

У залі ще пояснішало. Ковзнувши поглядом по бічній стіні, юнак помітив прочинені двері. Двома стрибками подолавши відстань, він пірнув у них. Там просто од дверей починалися сходи в глибоке підземелля, звідки тхнуло вологою і безнадією. Ларрі без найменших роздумів кинувся туди, перескакуючи по кілька східців.

- Зачекай! - пролунав голос Ліни.

- Ми з тобою! - долучився до внучки Фімбо.

Але юнак навіть не озирнувся. Мчав униз, щоб, чого доброго, не дати втекти Гірканові, бо з підземелля міг тягтися потаємний хід назовні. Не можна, щоб чаклун звідси вислизнув! Хтозна, де та коли він об`явиться знову, щоб творити лихо та нищити все живе. За всяку ціну йому треба покласти край у його власному лігві! І негайно!

Збігши сходами до кінця, Ларрі помчав звивистою підземною галереєю, минаючи грубі залізні грати, з-за яких виснажені, бліді, як привиди, люди благально простягали до нього руки.

За одним з дальших закрутів мигнуло чорним. Ларрі - туди. Він уже мало не наздогнав Гіркана, чуючи його хрипкий подих та гупотіння чобіт. І раптом перед Ларрі постала гладесенька кам`яна стіна. Юнак спересердя гупнув у неї руків`ям меча, і стіна крутнулася, відслонюючи потайний хід. Перебігши ним, Ларрі опинивсь у великому круглому залі, вирубаному в надрах могутньої скелі. З численних шпарин у стінах і підлозі струменіло гарячим багровим світлом. Під стіною навпроти входу тяжко дихав і спирався на свій меч чаклун.

Погляди Гіркана і принца схрестилися.

- Я тебе дещо недооцінював з твоїм Небесним мечем, - прошепотів чаклун. - Але тепер уже однаково: звідси живим вийде тільки один з нас!

- І це будеш не ти! - відповів Ларрі, здіймаючи меча. - У світі нема місця для таких, як ти. Ти ніколи не матимеш влади над людьми, навіть над такими покидьками, як твої гардари!

- Що ти можеш знати, щеня?! - прогарчав Гіркан. - Я тебе отут порішу і знову поверну собі всевладдя!

І чаклун скочив до юнака.

Їхні мечі зітнулися посеред залу. Криця дзвеніла, наче виспівуючи тріумфальну пісню війни. Іскри сипалися на всі боки. Ларрі й Гіркан розходилися, кружляючи залом та чигаючи на помилку один одного, потім знову сходилися в одчайдушному герці. Навіть втративши разом з короною свою надприродну могуть, Гіркан був небезпечним супротивником. Він спритно завдавав ударів і вчасно відбивав випади юнака.

Танцеві смерті, здавалося, не буде кінця. Ларрі й чаклун обмінялися вже кількома пораненнями. І той, і той неабияк підупали на силі. Але ні той, ні той не хотів визнати себе переможеним. Отже, двобій тривав.

Юнак удався до фальшивого випаду, а по тому, ніби випадково, лишив ледь помітну шпарину в захисті свого лівого боку. Чаклун, певна річ, скористався з нагоди, яку, як йому здавалося, подарувала доля, і намірився нищівно вдарити в незахищене місце. Юнак блискавично присів, майнув попід мечем чаклуна і щосили рубонув по руці Гіркана. Вона разом з мечем одлетіла вбік, а Гіркан дико звереснув із розпуки і болю. Цей одчайдушний зойк оглушив на якусь мить Ларрі. Навіть багрове полум`я, що виривалося з курних порепин, трохи принишкло, ніби притлумлене хвилею чаклунової люті.

Затиснувши обрубок лівої руки правицею, Гіркан, ізсудомлений болем, позадкував до стіни. Ларрі звів меча для останнього удару й ступив за ним. А в центрі залу тим часом спалахнула і почала пульсувати жовтогаряча іскра. Ларрі нерішуче затупцявся на місці. Гіркан припинив виття.

У тиші, що запала по цьому, голосно й чітко пролунали слова, що линули, здавалося, звідусіль:

- Мить розплати буде жахливою!

Гірканові очі зайшли жахом: він упізнав голос жерця культу Нгала, якого кілька місяців тому так безжально вдушив.

Слідом за пророчими словами щось глухо заскреготало під землею. Підлога затремтіла. Одна з порепин у ній почала розсуватися, неначе її щось роздирало зсередини. Краї обвалились у безодню. Звідти, з неймовірної глибини вдарило вгору нестерпучим жовтогарячим сяєвом. Воно примусило Ларрі відійти під протилежну від чаклуна стіну й затулити обличчя рукою.

Клуби важкого диму запнули провалля горбкуватою шапкою. Стало чути сухий лускіт і шелест, що дедалі гучнішали, і з диму виринула величезна зміяча голова, яка лисніла мідно-червоною лускою. На Ларрі поглянули великі очі. Вони цілком скидалися на людські, але сяяли такою мудрістю і всерозумінням, що зроджували в душі побожність.

- Великий Бог часу!!! - простогнав Ларрі й несамохіть опустився навколішки, схиляючись перед Нещадним Змієм.

Той повернув голову до протилежної стіни, де корчився знесилений жахом чаклун. Його вирячені очі, здавалося, от-от повискакують з орбіт. Зміячий каптур на Гіркановому загривку став дубом та й так і закостенів. Чаклун намагався втиснутись у камінь, розчинитися в ньому, зникнути за всяку ціну, але очі Нещадного Змія приклепали його до стіни так, що він і зворухнутися не міг.

Нгала поволі нахилився до Гіркана. Роззявилась пащека, обтикана алмазними іклами, й зімкнулася на тілі чаклуна. Жалібний писк вирвався з Гірканового горла. Нещадний Змій ще раз уважно поглянув на Ларрі мудрими очима, що, здавалося, просвічували наскрізь ціле юнакове єство, і поволі почав поринати в провалля. Клуби диму завирували й поповзли донизу, і перед очима принца постав глибоченний колодязь. Не сміючи зазирнути туди, Ларрі скинув у безодню меч Гіркана разом з одрубаною рукою. Все навколо замовкло.

Юнак зітер тремтячою з напруження рукою холодний піт з чола, здригнувся, ніби прочумався з глибокого сну, і вийшов із залу, тихесенько причинивши за собою двері.

У підземній галереї панувало безгоміння. Багрове світло примерхло. Грати підземних в`язниць стояли навстіж. Усі полоненці кудись зникли.

Ларрі стомлено ступав далі. Ось і сходи нагору. Принц зійшов ними до чаклунового тронного залу. Тут теж нікого не побачив. Лише в коридорі почув голоси, що долинали знадвору. Ларрі наддав ходи, але десь на середині проходу мусив спинитися, натнувшись на гору тіл гардарів. Він нахилився, намагаючись розгледіти серед них Клина, і не побачив. Полегшено зітхнувши, юнак попрямував до виходу.

Яскраве сонячне світло боляче різонуло в очі. Ларрі став, примруживши очі. І тут навколо нього знявся цілий шарварок голосів. Гвардійці вітали свого принца з перемогою, радісно вимахуючи позубреними мечами та калатаючи ними в щити. Ліна кинулася до Ларрі зі слізьми щастя.

- Ти живий, - схлипувала вона. - Живий...

- І цілий, - усміхнувся Ларрі, ніжно обнявши дівчину. Він гладив її по голові й заспокійливо нашіптував: - Усьому кінець, кохана. Гіркана вже немає на землі... Ми перемогли зло!

Поступово Ліна заспокоїлась. Вона взяла принца за руку й повела до людей, що стояли дещо оддалік від цілого гурту гвардійців. Меж ними були й Фімбо з Каміллом. Поруч стояла виснажена жінка з іскристими зеленкуватими очима, на диво схожа до Ліни. Вона спиралася на руку блідого худорлявого чоловіка.

Привітно рукаючись із воїнами, Ларрі підступив до незнайомців. Жінка стріла його м`якою лагідною усмішкою.

- Прошу знайомитися, - звернулася Ліна до Ларрі. - Це моя мати - Айріс і батько - Брейв...

Чоловіки потиснули один одному руки. А руку Айріс, чемно вклонившись, Ларрі поцілував. Вона відповіла несподіванкою: притягла юнака до себе й поцілувала в чоло. Не зазнавши змалечку пестощів матері, юнак спаленів, розчулився і, щоб приховати своє зворушення від інших, звернувся до Камілла:

- А де Клин і капітан Орлін?

Старий маг похнюпився:

- Орлін тяжко поранений, а Клин...

Ларрі, серцем відчуваючи недобре, стиснув кулаки, аж кісточки побіліли.

- Що з ним? - ледве чутно спитався, хоч уже знав відповідь, але не хотів із нею погоджуватися.

- Клин загинув смертю хоробрих, - печально-урочисто проказав Камілл, особливо виокремлюючи останнє слово.

Ларрі похилив голову і хилив її дедалі нижче, щоб приховати сльози. Він дуже прихилився до мужнього воїна, який не раз бився пліч-о-пліч з принцем, не шкодуючи власного життя.

- Скільки загинуло всього? - спитав Ларрі, і голос йому урвався.

- Майже половина загону наклала тут головою... А серед живих багато поранених по кілька разів і дуже тяжко...

- А де поділися гардари?

- Як палац захитався, вони покидали зброю і пішли врозтіч. Ми за ними не гналися...

Камілл поклав руку на плече Ларрі й пильно подививсь у вічі:

- Де Гіркан?

- Його вже немає на землі, - Ларрі знітився, згадавши зустріч із божественним Змієм.

- Ти не хочеш розповісти мені, як це сталося?

- Ні, не тепер, - похитав головою юнак. - Може, згодом... по якомусь часі...

Камілл замислено подивився на чорне громаддя чаклунової цитаделі, що ніби чекала нового хазяїна.

- Що маємо зробити з оцим лігвом?

- Його треба зруйнувати до найглибших підвалин, зрівняти із землею, - твердо проказав Ларрі. - Але спершу мусимо винести звідси всіх наших поранених і всіх загиблих товаришів.

Ліна обережно торкнулася руки Ларрі й підказала:

- Хай загиблі в сьогоднішньому бою спочинуть у заповідній землі Чаронни...

- Твоя правда, - погодився принц. - Герої заслуговують на це!

Зі списів, щитів і пасків поробили ноші. На них поклали поранених і вбитих. Радість перемоги потьмарилася. Але від цього не поменшало сил у живих і цілих, які скинули на плечі скорботний тягар. До загону приєдналися визволені з катівень чаклуна. Вони ледве пересувалися, дехто просто підупав на ноги, але жоден не погодився скористатися з нош.

- Будемо йти самі. Дорогою подужчаємо і не будемо вам тягарем. Дякувати Всевишньому, вирвалися з полону!

Ліна разом з матір`ю допомагала пораненим, не обминаючи і колишніх бранців, - з усіма ділилася своєю незримою світлою силою добра. І тяжко поранені поринали в благодійний сон, поранені легше втішалися з того, як скоро в них затягуються рани, виснажені катуванням вчорашні бранці почувалися щогодини бадьорішими.

Коли загін одійшов од палацу на значну відстань, позаду пролунав гуркіт. Він щомить наростав, і люди здивовано поставали, споглядаючи неймовірне: зловісний чорний палац - колишнє лігво Гіркана - розвалювався на частини, наче під ударами гігантського молота. Хмари темної куряви знялися мало не до небес, приховавши від людських очей те, що діялося на недавньому місці битви добра зі злом. Кілька разів Ларрі здалося, що він бачив, як у клубах куряви майнули могутні кільця величезного лускатого тіла. А може, то йому просто примарилося - він і сам не знав.

Незабаром гуркіт затих, курява почала осідати. Ларрі повернувся до того всього плечима й полегшено зітхнув:

- Нам сюди, дякувати Всевишньому, повертатися тепер не треба...

Колона впевнено рушила на схід.


* * *


Дорога до Чаронни була набагато легшою за недавню дорогу наступу. Не лише тому, що загін повертався з перемогою, а й просто фізично. Ніде не було вже чорних димових стовпів; розвіялася сіра імла куряви, і легко стало дихати; кам`яні гостряки, що на них і ногою не можна було ступити, щоб не покалічитися, порозсипалися на рінь, що лише рипіла під ногами, не заважаючи ході; стрімкі скелі, попадавши, позатуляли собою розколини, з яких недавно било вогнем; повітря щокрок свіжішало, довкілля яснішало...

Все ж до Чаронни ішли цілих п`ять днів. Посувалися повільно, адже на кожних двох воїнів припадали ноші з пораненими чи забитими товаришами, і люди трохи не падали з утоми. Лише на ранок шостого дня на обрії постали пагорби, що оперізували чудову долину. Це дуже підбадьорило всіх, додало нових сил, і невдовзі загін уже входив у зачаровані ворота, які з готовністю розчинилися перед Ліною.

Фріда й Джерні кинулися до друзів, самовіддано муркочучи з радості. Поранені, які лишались у Чаронні, тепер вже одужували і власними ногами дибали обіймати прибульців.

Тіла загиблих поховали з усіма воїнськими почестями. Насипали над ними високу могилу і дали їй назву - Курган Скорботи. На ній - стараннями жіноцтва - невдовзі забуяли квіти.

Отже, похід закінчився. Але тепер на людей чекав іще довший - додому. Довший, бо вирішено було йти навколо Бурого болота й Похмурої долини. Нікому й на гадку не спадало тепер, коли вже не стало поспіху пробиватися до Гірканового палацу, йти навпростець. Одначе триваліший похід потребував соліднішої підготовки, і всі віддалися цій справі. Чаронна мала для неї умови. Ліс давав людям силу-силенну плодів і грибів - їх збирали, сушили, пакували, щоб мати дорогою поживок. Річка додавала до цього свої невичерпні рибні запаси. І жодного дня не обходилося без багатої мисливської здобичі, до якої Фріда й Джерні докладали найплідніших зусиль.

І ось настав день, коли назавтра загін уже ладнався рушати. Щоправда, без декого з воїнів та колишніх чаклунових бранців, які визнали за краще зостатись на благодатній землі Чаронни та заснувати тут своє поселення.

Ліна й Ларрі поволі ступали вздовж тихої річки, далеко відійшовши од гомінкого табору. Фріда й Джерні непомітно відстали - наче відчули, що молодим людям треба побути насамоті. М`яка сутінь вечора поступово огортала кущі, додаючи ще більшого чару заповідній землі.

- Нарешті, кінець злигодням, - почав Ларрі.

- Так, - погодилася дівчина.

- Тож тепер саме час сказати: чи згодна ти стати мені за дружину? Я тебе кохаю, ти ж знаєш.

- І я тебе теж. Але...

- Яке ж бо ще "але"? Гіркана знищено, твої батьки вільні... Благаю: скажи "так". Я дуже цього хочу!

Дівчина пильно подивилась у вічі юнакові:

- Але ж я не з твого світу, не з твого роду-племені. Я лісова мавка.

- Ну то й що? Я люблю тебе такою, якою ти є! - палко вигукнув юнак.

- Так, але я не належу собі. Я слугую силам живої природи!

- А як же твоя мати, теж лісова мавка, стала дружиною твого батька, теж не з її роду-племені?

- Проте з її світу, - уточнила Ліна і додала: - А поза тим, вона мала дозвіл.

- Ати не маєш? То попроси, як оце я тебе прошу!

- У нас ніхто ні в кого ні про що не просить. У нас і без слів усе знають. І я маю повернутися до свого світу.

- А хіба в моєму світі немає живої природи? І вона не потребує таких слуг, як ти? Землі й ліси Санфлауеру, що їх понівечив Гіркан, волають до неба про це! Так само, як і я звертаюся до твого серця! Хай уже воно тобі скаже, що мені світ не милий без тебе!

- Воно каже, Ларрі. І мені світ не милий без тебе. Але на мене чекають у Долині джерел на острові Провидіння...

- Хто? - голос юнака уривався з відчаю.

- Ельфи. Вони нарекли мене своєю королевою...

Запала болісна мовчанка. Лише вода м`яко жебоніла в камінцях, порушуючи тишу.

І раптом до цього жебоніння десь із глибини стародавньої діброви, звідти, де були ворота Чаронни, приєдналася тиха мелодія. Вона дедалі ближчала, ставала чіткішою і голоснішою. Зграйний хор творив пісню, від якої у захваті завмирало серце, а душа поривалася до небес.

- Але ж це, - нерішуче промовила Ліна й замовкла, щоб не порушити чару.

Усе ближче підходили співаки. Крізь кущі вже заряхтіли зоряним вогнем їхні світники. А тоді з-за дерев вийшов загін, на чолі якого ступав...

- Альфаре! - радісно вигукнула Ліна.

- Ельфи, - зачудувався Ларрі.

Справді, це були знайомці з острова Провидіння. Вони вишикувалися кружка навколо Ліни й Ларрі і поставали навколішки.

Альфар проголосив:

- Вітаємо тебе, господине лісів! Ще в Долині джерел ми знали, що ти любиш цього достойного юнака, і тобі буде важко розлучитися з ним. Але ми теж полюбили тебе - як свою королеву. Тому частина з нас, ті, хто на це доброхіть зголосився, вирушили сюди, щоб стати твоїми підданцями в цьому світі. Прийми ж символ королівської влади, а разом з ним і нашу присягу на вірність!

Альфар відчинив срібну скриньку, де на свіжих трояндових пелюстках виблискувала граціозна кришталева корона, що формою нагадувала квітку лотоса.

Ліна ступила вперед:

- А що буде з ельфами, які залишилися на острові Провидіння?

- Не журися, - всміхнувся Альфар. - Батько всіх лісів повідомив, що вже народилася та, яка посяде твоє місце в зеленому ланцюгу життя того світу. Він вітає тебе і пересилає тобі...

Ельф, що стояв поруч з Альфаром, подав скриньку дуже знайомої Ліні форми. Вона розчинила її й ойкнула:

- Це ж насіння священного Пурпурового Лотосу! Шкода, що в світі Санфлауеру немає Джерела життя...

- Воно буде! - проголосив Альфар. - Ми віднайдемо те, що створили стародавні боги на благословенній землі Чаронни.

Ліна взяла кришталеву корону й наклала собі на голову. Корона засяяла, заряхтіла іскринками, наче оживаючи. Ельфи урочисто заспівали. В їхньому гімні лунала хвала всепереможній силі життя. Чаронною перекотилося передзвіння тисяч дрібнісіньких кришталевих дзвіночків, і все живе озвалося на нього. Зашелестіло листя могутніх тисячолітніх дерев, пишним цвітом обсипалися кущі, плавно порозпукувалися запашні квіти, замаяли ряснобарвними крильцями метелики, защебетало птаство, - все славило свою нову повелительку й господиню.

Розсуваючи гілля й листя, на галявину виходили звірі, що невідь де й ховалися досі. Суворі вовки й полохливі газелі, колючі їжаки й зеленоокі ящірки, моторні білочки й поважні ведмеді, прудконогі олені й опецькуваті кабани, - всі прийшли вклонитися коронованій можновладиці.

Ларрі теж став на коліно й схилив голову в шанобливому поклоні.

Ліна простягла руки над головами підданих і промовила:

- Хай довіку панують мир і радість на чистій землі, визволеній од зла і чорного чаклунства! Хай віднайдеться в Чаронні створене ще стародавніми богами Джерело життя й очистить світ Санфлауеру від похмурої спадщини лихоліття! Хай напуває воно світлі паростки відродження добром і правдою!

Юна повелителька обвела ясним поглядом присутніх, світлосяйно всміхнулася і звеліла:

- Встаньте! Я не хочу, щоб ви схилялися переді мною, як перед Усевишнім. Я хочу, щоб ви разом зі мною працювали. Бо я - одна з вас, і всі ми - ланки єдиного ланцюга життя!

Склавши ще один уклін королеві, звірі безшелесно позникали в заростях. Ельфи під проводом Альфара скерували ходу в бік іще сонного табору людей. За ними з вискоком побігли Фріда з Джерні, і Ларрі й Ліна зосталися, як і перше, самі. Тільки ряснобарвна хмаринка метеликів усе ще кружляла в своєму феєричному танку.

Нічого цього не завважував юнак, задивлений у дівчину. Не в дівчинку, отого симпатичного підлітка, що стрівся йому вперше в заметеній снігом хатині посеред зимового лісу. Тепер перед ним стояла велична і прекрасна королева! І він закоханий у неї до нестями, до самозабуття!!

Повернув принца із-поза хмар на землю лагідний доторк Ліниних пальців до його руки.

- Ти ще не передумав, Ларрі? - тихо спитала вона.

- Про що ти? - не зрозумів у першу мить юнак.

- Ну... Я маю на увазі те, що ти часинку тому мені пропонував...

- О, кохана моя! Ти?..

Ліна сховала личко йому на грудях і ледь чутно промовила:

- Я згодна...


ЕПІЛОГ


Три роки, виповнені по вінця щоденною напруженою працею і творчими шуканнями, минули з часу повалення злісного Гіркана. Рани, що їх завдав чорний чаклун землям Санфлауеру, завдяки роботящим рукам місцевого люду і мудрому наглядові лісової королеви, позатягувались.

Стараннями ельфів таки відкрилося в Чаронні Джерело життя. Край нього у тихій прозорій заводі проросло насіння Пурпурового Лотосу, і виник ясний прозорий храм цього імені. Жерцями в ньому стали близькі до живої природи і за це катовані в підземеллях колишнього чаклуна люди, які не схилили голів перед ним.

Від тихоплинної річки, що живила водою цілий заповідник Чаронни, прокопали відгалуження до Похмурої долини, звідки разом із чорним чаклуном позникали його побратими - чи не натрапили й вони на алмазні зуби Нещадного Змія, бога Невблаганного часу? Чиста вода предковічної Чаронни збудила до життя слабкі паростки новочасся, і незабаром похмура пустеля перетворилась на квітучу долину з молодими гаями і буйними пасовиськами.

Ельфи разом із жерцями Пурпурового Лотосу очистили місцину від решток магічних примар, і сюди потяглися мирні хлібороби з південних країв, що перебували ще під владою жорстоких войовничих гардарів.

Спільними зусиллями білих магів Санфлауеру на чолі з Каміллом і ельфів на чолі з їхньою королевою Ліною пощастило запечатати отруйні джерела, що з правіку живили Буре болото. Воно поступово почало всихати, ховаючи в бездонних своїх глибинах усі покидьки найдавніших часів.

Навколишні племена і князівства визнали переваги того способу життя, що панував у Санфлауері, і склали присягу на дружбу справедливому королю Елдуїнові та принцеві-спадкоємцю Ларрі.

А принц і королева Ліна тим часом стали подружжям. За резиденцію вони собі обрали Чаронну, що ввійшла до складу королівства Санфлауер, але зберегла за собою права заповідної зони. Молоді часто навідували Елдуїна в його столиці, а він не менш часто бував у них, відпочиваючи від державних справ у чудових лісах.

Фімбо став головним лісничим і мав неабияку пошану як серед людей, так і серед ельфів.

У Фріди й Джерні підростали дитинчата - трійко малят, які з народження вміли вже думкою перемовлятися з тими, кого знали навколо себе.

Очевидно, вплив могутніх магічних потоків під час битви з Гірканом і втручання самого бога Невблаганного часу щось порушило у рівновагі Всесвіту, і магічний прохід у світ, де лежав острів Провидіння, більше не відчинявся. Одначе це не порушило глибинного зв`язку Ліни з Батьком усіх лісів, і вона разом зі своїм чоловіком не втрачала надії ще колись побачитися з друзями із Долини джерел.

26.05.2018 Проза / Мініатюра
Зимний вечер / Миниатюра | Анатолій Валевський
Попередня публікація: 25.05.2018 Проза / Оповідання
Козлиный гамбит / Рассказ | Анатолій Валевський
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
20.08.2018 © Леонід Пекар / Оповідання
Побажання
20.08.2018 © Наталія Старченко / Повість
Уривки життя. Фінал
19.08.2018 © Іван Петришин / Повість
Ейлін Ченґ: "Розмова у Вагоні" (Сучасна Китайська Література)
19.08.2018 © Савчук Віталій Володимирович / Мініатюра
Човни
19.08.2018 © Іван Петришин / Новела
Еілін Чен: Розмова у Вагоні (Китайська Література)
Нічний гість (роман фентезі)
08.05.2018
Нічний гість (Глава 1)
25.05.2018
Нічний гість (Глава 21)
26.05.2018
Нічний гість (Глава 22)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1
Переглядів: 23  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 26.05.2018 18:32  © ... для Лора Вчерашнюк 

Щиро дякую, особливо за теплі і приємні слова! 

 26.05.2018 11:56  Лора Вчерашнюк для © ... 

Дякую за задоволення, що принесли цим твором!!!!! Хай натхнення не покидає ВАс!!!!!!

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
19.08.2018 © Суворий
Судетська криза: мирний договір чотирьох держав підписано у Мюнхені (вересень 1938)
09.08.2018 © Суворий
Судетська криза: чехи відкидають ультиматум Гітлера, Європа мобілізується (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Проба сил: Чи Росія може воювати? (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Англія та Франція примушують Чехословаччину віддати Судети (вересень 1938)
07.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Чемберлейн їде до Гітлера (вересень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
28.02.2015 © Тетяна Ільніцька
15.08.2018 © Надія
17.09.2014 © Софія
18.08.2018 © Анатолій Валевський
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди