Барвінкові зорі
з рубрики / циклу «Маленькі казки»
Неподалік від старої смереки, на пагорбі, біля якого весело дзюрчав прозорий струмок, жили-були три сусідки: мишка Явлинка, жабка Рашка і ящірка Шпинька. Хоч за своїм характером вони були дуже різні, проте жили дружно і завжди допомагали одне одному. Щовечора збиралися сусідки на верхівці пагорба, щоб побалакати або поспівати.
Мрійлива мишка Явлинка часом дивлячись на далекі мерехтливі зорі, захоплено шепотіла:
- Як мені хочеться жити серед зірок!
- А яка з того користь? - помірковано відповіла на те ящірка Шпинька. - Хіба ж під їх світлом зігрієшся, як, наприклад, під сонцем?..
- До того ж вони, мабуть, зовсім не смачні, - додавала Рашка, почухуючи свого живота.
- Ну то й що, зате вони дуже гарні! Такі тендітні та лагідні… - стояла на своєму мишка. Але подруги її не слухали.
Одного разу, прогулюючись, Явлинка, як завжди, замріялася і навіть не помітила, як опинилася далеко від своєї нори – аж на самому краю пагорба.
- Де це я? – схаменулася мишка, злякано роздивляючись навкруги.
Вона підвела мордочку догори і несподівано гепнулась кудись униз.
Угорі понад нею повільно погойдувалися від легенького вітерця квіти барвінку, схожі на блакитні зорі
- Йой! Невже ж це зірки?! - зраділа Явлинка.
Мишка ще ніколи не бачила таких квітів, тому й вирішила, що то справжні зорі, які ростуть, як звичайні квіти.
Поміркувавши, Явлинка викопала невеличкого барвінкового корінця і, обережно пригорнувши його до себе, прудко побігла додому. Вона так поспішала, що зовсім не дивилася під ноги.
Раптом мишка за щось зачепилася і впала. Хутко підхопившись, озирнулася - з велетенських розлогих лопухів стирчав хвіст ящірки Шпиньки. Це через нього й спотикнулася Явлинка.
- Агов, Шпинько, ти що тут робиш? - гукнула здивована мишка. Але відповіді не було.
- Спить вона чи що? - знизала плечима Явлинка.
Ухопивши ящірчиного хвоста, вона смикнула його до себе. Несподівано легко з лопухів вискочив тільки хвіст, а самої Шпиньки не було. Розгублена Явлинка приклала його до корінця барвінку і щодуху помчала додому.
Коли захекана мишка вибігла на пагорб, одразу ж кинулася до Рашки, яка відпочивала після обіду, пестливо поводячи лапкою по своєму пухкенькому животику.
- Рашко, з нашою сусідкою скоїлося лихо! - залементувала Явлинка.
Жабка з переляку аж підскочила і витріщила свої й без того вилупкуваті очі.
- Квак це? - запитала вона.
- Не знаю. Од неї тільки хвіст лишився. Я щойно знайшла його в лопухах…
- Тю… - з полегшенням зітхнула жабка. - Як ти мене налякала! Та то Шпинька, мабуть, сама його кинула, щоб не заважав.
- Як же можна без хвоста?! - жахнулася Явлинка.
- Як… як… Дуже просто! От у мене, наприклад, нема хвоста - і нічого. Живу, - відказала Рашка.
Тут зашурхотіла травиця, і з неї визирнула ящірка Шпинька.
- Про що це ви тут сперечаєтесь? – зацікавлено запитала вона.
- От тобі й на! – зраділа Рашка. – А Явлинка гвалт зчинила, що з тобою щось скоїлось, бо вона твого хвоста знайшла…
- Дурниці… Просто мені старий хвіст набрид. Я собі новий відрощу. А що це ти тримаєш, Явлинко? Мабуть, ще чийсь хвіст знайшла? – посміхнулася Шпинька.
Мишка поклала на землю корінець і почала пояснювати:
- Це не хвіст, а корінець! Я його посаджу біля нори – і з нього виростуть зорі.
- Навіщо? – здивувалася Рашка. – Тільки час марнуватимеш. Краще б мух та комах ловила – вони такі смачні!
- Оце діло! – підтримала її Шпинька. – А зорі твої, мабуть, ніколи не виростуть…
Проте Явлинка не стала їх слухати. Вона викопала біля своєї нірки ямку, поклала туди корінець і пригорнула землею. Потім знайшла горіхову шкаралупку, почала носити водицю зі струмка і поливати корінець барвінку.
Спочатку Шпинька і Рашка тільки спостерігали, та коли з’явилися перші паростки, ящірка не витримала:
- Може, й справді виростуть зорі? Потрібно допомогти Явлинці.
- А що – як потрібно, то й допоможемо. Подруги ми чи ні?! – погодилася жабка.
Вона теж почала носити воду, набираючи її за щоки. А Шпинька розпушувала землю, щоб корінцям барвінку легко дихалося. Так вони і поралися утрьох, з нетерпінням очікуючи, коли розквітнуть зорі.
І от, нарешті, настав час – розпустилися одразу три тендітні пуп’янки.
- Дивіться! – вигукнула Рашка. – Вони й справді, як зорі!
- Чому ж не сяють? – розчаровано запитала Шпинька.
- Мабуть, тому, що зорі починають сяяти лише увечері, - зробила припущення Явлинка. - Треба почекати, поки стемніє.
Три подруги всілися під квітами, чекаючи сутінків.
Сонце поволі котилося до обрію. Поступово тіні від рослин почали видовжуватися. Повіяло вечірньою прохолодою. Сонячна куля нарешті пірнула за обрій, і все навкруги занурилося у темряву. На небі замерехтіли перші зорі, а з-поза лісу повільно виплив сріблястий місяць.
- А наші зорі чомусь не засвічуються… - сумно зітхнула Рашка.
Раптом одна з квіточок барвінку засяяла блідим світлом. За нею друга і третя…
- Засвітились, засвітились! – радісно вигукнули подруги.
Це світлячки, які зібралися у квіти, повмикали свої ліхтарики, бо їм дуже сподобався барвінок.
З того часу щовечора збираються Явлинка, Рашка і Шпинька біля квітів. Обійнявшися, вони з нетерпінням чекають, коли засяють барвінкові зорі і тихесенько співають пісню, яку склала мишка Явлинка:
Сонечко за обрій
стомлено сідає.
Над землею тихий
вечір западає.
Колисає квіти
теплий вітерець.
Засинає жвавий
коник-стрибунець.
Понад сонним степом
сяють угорі
Чарівливі зорі,
наче ліхтарі.
.gif "{#}")