Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
06.06.2018 10:11Казка
Для дітей  Про дружбу  
01_Мандрівка опівночі
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Анатолій Валевський

01_Мандрівка опівночі

Частина №2
Анатолій Валевський
Опубліковано 06.06.2018 / 46263

Фрутико засунув два пальці до рота і так лихо свиснув, аж у вухах задзеленчало.

За якусь хвилину з-за лісу випірнув уже знайомий літаючий острів і наблизився до присутніх. Трохи осторонь з`явилося ще декілька зовсім маленьких острівців, але підлетіти ближче не насмілилися. Вони були наче маленькі цуценята, яким дуже цікаво, але не дістає хоробрості.

- Дивіться, який чудовий літаючий корабель! – погордо мовив Фрутико. – Тут нам усім місця дістане.

- А хто ж на ньому полетить? – здивувався дідусь Хорні. – Я ніколи у своєму житті не літав, тим більш на летючих островах.

- І я… і я… - долинуло з різних боків.

Мешканці селища боязко відступили на декілька кроків, наче хтось збирався їх силомиць всаджувати на летючий острів.

- Ми полетимо! – рішуче сказав Петрик. – Ми ж для того й прийшли до вас, щоб допомогти.

- Авжеж! - підтримала його Леся. – Ми полетимо. А ти, Фрутико, полетиш з нами?

- Ще б пак! – хлопчик мало не гепнувся на землю з несподіванки. – Це ж я згадав про летючий острів! Ви ж, я сподіваюся, не збиралися кидати мене отут?!

Леся нишком посміхнулась – до того кумедний вигляд був у Фрутико. Потім вона обвела поглядом присутніх і додала:

- Тепер нам лишилося тільки взяти з собою те, що нам може знадобитися, і вирушати до дощової хмари.

Як вирішили, так і зробили. Мешканці селища кинулися по хатах і почали зносити, хто що знайшов. Усяких речей зібралася ціла купа, та така, що була вища за Петрика. Чого тут тільки не було?! І тепла вовняна ковдра, і великі гумові чоботи, і стара рибальська сітка, і багато чого іншого… Хтось навіть казана приніс.

- Годі вже! – тупнув ногою Фрутико, який мало не розсердився. – Нащо ви оце все лахміття понатаскували?!

- То, може, станеться у пригоді… - невпевнено відповів хтось з мешканців селища. – Воно ж всяко буває…

- Навіщо ж нам казан?! – обурився Фрутико. – Ми що, летимо борщ варити чи що?! Ні, краще ми самі відберемо те, що нам може знадобитися, а ви більше нічого не приносьте, а то вже скоро гора до самого неба буде!

Фрутико з Петриком уважно оглянули купу речей і витягли з неї моток мотузки і великий гачок. Трохи поміркувавши, Петрик ще взяв складного ножа з різбленою руківкою.

- А це нащо? – здивувалася Леся.

- На всякий випадок! Може стане у пригоді.

Петрик намагався сказати це упевнено, хоча насправді ножика він узяв лише тому, що йому дуже сподобалося різьблене руків`я.

Окинувши все навкруги останнім поглядом, Фрутико рішуче промовив:

- Тепер вже, мабуть, все… можна й вирушати…

Але не встиг він закінчити, як раптом зчинився великий гвалт. Почулося відчайдушне гавкотіння, і попід ногами селян заметушилося щось кошлате і таке вертке, що за ним навіть очі не встигали стежити.

- Йой! – скрикнув Фрутико, ухопившись за голову. – Як же це я забув про Брундю?!

- А що це таке? – здивувалася Леся.

- Не що, а хто! Це мій песик! – погордо відповів Фрутико і покликав: - Брундю, йди-но сюди!

Тієї ж миті з-під ніг мешканців селища вискочив маленький кошлатий песик. Він був цілком чорненький, немов виліз з печі. Песик утнувся носиком у коліно Фрутико, повихляв хвостиком, а потім усівся на землю і, нашорошивши вухо, уважно подивився спочатку на Петрика, а потім на Лесю, наче щось собі розмірковуючи.

- Який гарний песик! – замилувалася ним Леся і покликала: - Йди-но сюди, маленький!

Брундя підвів очі на Фрутико, наче запитуючи його, і отримавши згоду, з готовністю підбіг до Лесі. Але тут він несподівано гепнувся на землю і перекинувшись на спину, замружив очі.

- Що це з ним? – захвилювалася Леся.

Але Фрутико засміявся і заспокоїв дівчинку:

- Не хвилюйся, він так завжди знайомиться.

- То хіба ж ти не бачиш, що Брундя підставляє тобі свій живіт для того, щоб ти його почухала?! – додав Петрик.

Леся присіла біля песика і почухала йому животика.

Брундя від насолоди аж замурчав, а потім підскочив і почав радісно гавкати, вистрибуючи довкола дітей.

- Отакий наш Брундя! – посміхнувся дід Хорні. – Такий же непосидющий, як і Фрутико.

Але, хоч як було весело дивитися на кумедного песика, проте час спливав. Тому Петрик, Леся і Фрутико посідали на літаючий острів і приготувалися до повітряної подорожі. Останнім на острів вискочив Брундя. Він швиденько оббіг пальму, зосередженно обнюхав її і, лише після цього заспокоївшись, з поважним виглядом влігся біля стовбура, мовляв, я тут господар.

Острів почав повільно підійматися вгору.

- Щасти вам! – вигукнув навздогін дід Хорні.

А мешканці селища махали руками і бажали хоробрим мандрівникам успіху.

Поступово острів підіймався вище і вище. Вже мешканці Зачарованої полонини стали маленькими, як комахи.

- Слухайте, а як же ми дістанемося до хмари? – раптом схаменулася Леся. – Острівець же не може знати, що нам потрібно туди…

- Не хвилюйся, Лесю, - заспокоїв її Фрутико. – Літаючі острови час від часу самі літають під хмару, щоб напитися води.

- А чому ти вирішив, що зараз саме той час? – поцікавився Петрик.

- Тому що земля, на якій ми сидимо, вже суха, - зауважив Фрутико. – Це означає, що острів полетить до дощової хмари, а саме це нам і потрібно!

І дійсно, піднявшись вгору, літаючий острів повернув у ту сторону, де над горами висіла хмара, і полетів до неї. Зверху було добре видно, як з різних боків Зачарованої полонини до дощової хмари злітаються інші острови.

Поступово острів наближався до хмари, яка, чим ближче, ставала більшою.

- Ого-го! – не витримав Петрик. – Знизу вона здавалася зовсім маленькою, а насправді он яка велика!

- Велика вона чи маленька, а зараз ми будемо мокрі з голови до п`ят! – раптом подала голос Леся, яка з захопленням милувалася зверху краєвидами полонини.

- Йой! – підхопився Фрутико. – Як же я не збагнув?! Наш острів полетить під хмару, і ми опинимося під дощем!

Він щось поміркував, глянув на Брундю, що спокійнісінько лежав собі біля стовбура пальми, і зраділо ляснув себе долонею по лобу.

- Все дуже просто! – заспокоїв друзів Фрутико. – Ми сховаємось під листям пальми, а коли острів нап`ється дощу, то ми зачепимось за хмару і притягнемо острів до неї…

Як вирішили, так і зробили. Коли острів підплив під хмару, діти поховалися під листям пальми. Брундя погордо дивився на них, мовляв, я тут самий розумний, бо з самого початку біля стовбура примостився.

Рясний дощик сипав на острів, щедро напуваючи його життєвою вологою. Біля дітлахів з землі повипиналися квіти і розпустилися волошковими пелюстками. Ах, як чудово було сидіти під пальмою і слухати пісні дощу. Але острів уже напився води і повільно поплив у сторону.

- Настав час! – вигукнув Фрутико.

Він прив`язав мотузку до гачка, який встромив у Петрикову помпову рушницю. Леся тим часом прив`язала другий кінець мотузки до стовбура пальми. Коли все було зроблено, Петрик прицілився і вистрілив у дощову хмару. Гачок полетів уперед, розмотуючи мотузку. Він упав на поверхню хмари і зачепився.

Фрутико разом з друзями потягли мотузку до себе, і острівець пристав до хмари збоку. Песик першим зіскочив на її поверхню і почав стрибати, підлітаючи вгору, наче на батуті. Слідом за ним зістрибнули Петрик і Фрутико. Леся зійшла на хмарину обережно. Але поверхня виявилася м`якою і трохи пружньою, як матрац.

Забувши про все і весело сміючись, діти почали стрибати, підлітаючи один вище другого. Брундя гавкотів, аж у вухах дзвеніло.

Нарешті, настрибавшись досхочу, вони уговталися і почали роздивлятися навкруги.

Фрутико став на коліна і порачкував до того краю хмари, який був ближче до склону гори. Підібравшись майже до самого краю, хлопчик побачив як щось заблищало у променях сонця.

- Оце так диво! – промовив він і покликав друзів: - Петрику! Лесю! Йдіть-но сюди, я дещо знайшов!

Підбігши до нього, діти схилилися над знахідкою.

- Це ж рибальська ліска! Звідки вона тут узялася? – здивувався Петрик.

Фрутико почухав потилицю і невпевнено припустив:

- Може, хтось рибу ловив? Але де ж вона на небі візьметься…

Він узявся рукою за напружену ліску і простежив, куди вона веде. З одного боку ліска вела вниз у кущі на схилі гори, а з другого…

- Дивіться, тут такий самий гачок, яким ми зачепилися за хмару… - вигукнув Фрутико. - Хтось прив`язав її, щоб вона не могла літати.

- Цікаво, хто б це міг зробити і навіщо? – здивувалася Леся.

Вона спробувала розв`язати вузол, яким ліска кріпилася до великого гачка, встромленого в хмару, але він був так хитро закручений, що не піддавався.

Тоді діти разом вхопилися за ліску і потягли її в різні боки, намагаючись розірвати. Навіть Брундя вчепився в неї зубами, щоб допомогти. Та куди там! Друзі тільки захекались, а зробити нічого не змогли.

Несподівано зі склону гори, що був неподалік від хмари долинуло якесь ледве чутне злорадне хихотіння.

Діти рвучко обернулися і побачили, як хитнулися гілки куща. Проте нікого там не було, хоча Брундя почав гавкати на кущ так, наче той йому на хвіст наступив. Петрик навіть подивився у бінокль, але й тоді нічого не побачив.

- Дивно… - розгублено промовив він. – Мабуть, нам усім примарилося…

- Це ми потім з`ясуємо, - махнув рукою Фрутико. – А зараз потрібно щось придумати, щоб звільнити дощову хмару.

- А я знаю! А я знаю! – радісно підстрибнула Леся

- Ну то говори скоріше!

Леся блимнула оченятами на хлопчиків, які з нетерпінням очікували. Навіть Брундя усівся і нашорошив вуха, уважно прислуховуючись.

Дівчинка хитрувато посміхнулася і сказала:

- Ліску потрібно перерізати тим ножиком, що у Петрика в кишені.

- Молодець, Леся! – вигукнув Фрутико. – Зараз ми швидко звільним хмару…

Петрик розкрив ножика і перерізав ліску біля самого гачка. Тієї ж миті, відчувши волю, хмара так шарпонулася вбік, що діти мало не попадали з неї.

- Тримайтеся! – вигукнув Фрутико, хапаючи Лесю за руку. – Зараз хмара заспокоїться.

І дійсно, через деякий час, коли хмара злякано відлетіла подалі від Драконової гори, вона наче заспокоїлася і тепер вже повільно летіла понад полониною, рясно посипаючи дощем гаї, що пропливали унизу.

Невдовзі хмара опинилась над селищем. Усі дорослі мешканці дивились вгору і радісно махали руками. А малеча стрибала довкола них, підставляючи обличчя дощовим краплям.

Фрутико забрав таємничий гачок, яким була прикута до гори хмара, і разом з друзями перебрався на літаючий острів. Потім він відчепив мотузку, і дощова хмара поволі попливла собі далі. А острів почав знижуватися до селища.

- Шкода, що ми дома нікому не зможемо розповісти про планету Флаверс, Зачаровану полонину і про наш чарівний польот на хмарині… - мрійливо зітхнула Леся.

- Не повірять, - ствердив Петрик. – Бо це дуже схоже на казку.

Коли мандрівники ступили на землю, літаючий острів і собі полетів кудись, а всі мешканці зібралися навкруги них і почали допитуватися, що та як. Петрик і Фрутико наввипередки розповіли про все, що сталося на хмарині і показали загадковий гачок.

- Ох, не подобається мені цей гачок… - занепокоєнно мовив дід Хорні, суворо зсунувши брови. – Колись в стародавні часи підступні чаклуни хотіли захопити Зачаровану полонину. Був серед них один особливо злющий на прізвисько Лиходум! Він такими гачками брав у полон літаючі острова…

- Може, це й був Лиходум? – занепокоївся Фрутико.

- Звідкіля б йому тут взятися?! Тих чаклунів давно вже нема у нашій полонині! – вигукнув хтось з мешканців селища. - Вони зникли десь у невідомості!

- Так то воно так, але хтось полонив-таки дощову хмару, щоб дерева нашої полонини загинули. – похитав головою дід Хорні. - Не подобається це мені…

Він щось трохи поміркував, а потім рішуче проголосив, звертаючись до дітей:

- Ви повинні показати мені те місце, де чули таємничий сміх!

- Але ж до того місця дуже далеко, - заперечив Фрутико. – А летючий острівець вже відлетів – він мене не почує, щоб повернутися.

- Нам твій острів і не потрібен. – відповів дідусь. – До того ж він для нас буде маленький і не зможе віднести до гори всіх, хто піде на пошуки. Ні, ми поїдемо верхи на золотавих поні!

Дід Хорні витяг з кишені срібний свисток і подув у нього. Ніхто нічого не почув, але свисток, мабуть, був чарівним, тому що через деякий час на узліссі з`явилися дивні коні. Вірніше це були не коні, а маленькі поні. Вони були золотаві з сріблястими пишними гривами.

Підбігши до селища, поні зупинилися.

- Ой, які вони гарненькі! – замилувалася ними Леся. – А можна мені їх погладити?

- Можна, - доброзичливо озвався дідусь. – І не тільки погладити. Ми поїдемо верхи на цих поні аж до самої Драконової гори!

Сказано – зроблено. Усі посідали на гарненьких скакунців і поїхали до гори.

Попереду вершників з поважним виглядом скакав Фрутико, удаючи з себе командуючого загіном.

Їхали весело. Розумні поні скакали м`яко, щоб вершникам було зручно. Переїхали по кладці маленьку річку, а потім по широкій стежині промчали пишним гаєм, в якому на гілках сиділи різнокольорові птахи і виспівували чудові пісні.

За гаєм відкрився невеликий степ, на якому Леся з Петриком побачили великі дині, що вигрівали під пестливими сонячними променями свої гладенькі боки. Сказати, що це були великі дині, то було мало. Деякі з них були заввишки поні.

- Оце так дині! – захоплено вигукнув Петрик.

- Ти ще не бачив наших кавунів! – задоволено відгукнувся Фрутико. – Інколи вони виростають до таких розмірів, як хатина!

- А що ж ви з ними робите? – запитала Леся.

- Звичайно, їмо, - відповів Фрутико. – Біля такого кавуна збирається усе селище і їсть його цілий день.

- А де ж ці велетенські кавуни?

- Зараз ви їх не побачите, бо ці кавуни ростуть з другого боку Помаранчевої полонини. Як-небудь іншого разу ми обов`язково навідаємся з вами туди. Ох, які ж вони солодкі і смачні!

Тим часом Драконова гора швидко наближалася.

- Слухай, Фрутико, - звернувся до нього Петрик. – А чому гора називається Драконовою?

- А мені цікаво, чому полонина називається Зачарованою? – додала Леся. – Розкажи нам, будь ласка…

- Це дуже давня історія, - відповів Фрутико. – Колись давно, так давно, що вже ніхто й не пам`ятає, у нашій полонині правили могутні чарівники. Після того, як вони кудись зникли, у полонині залишилося багато чого загадкового і зачарованого – тому й полонина зветься Зачарованою. А на тій горі, куди ми їдемо, ніби-то колись у прадавні часи мешкали справжні дракони.

Фрутико крадькома озирнувся на діда Хорні і пошепки додав:

- Але я думаю, що це – казки для малечі…

Обігнувши по краю берега невеличкий ставок, з якого вистрибували грайливі кришталеві напівпрозорі рибки, вершники зупинилися біля самого підніжжя Драконової гори.

- Далі підемо пішки, - вирішив дід Хорні, злазячи на землю. - Тепер показуйте, де ви чули оте підступне хихотіння.

Фрутико побіг уперед, показуючи напрямок. За ним вгору подалися інші пошуковці. Останньою йшла Леся, біля якої вертівся непосидючий Брундя.

Поступово дісталися до місця.

- Хтось тут був! – впевнено промовив дід Хорні, вказуючи на прим`яту траву біля куща, на якому виднілося декілька зламаних гілок.

- А куди ж подівалася ліска, яку ми відрізали від хмари? – здивувався Фрутико. – Вона повинна була б тут лежати…

- Мабуть, отой злочинець, що полонив дощову хмару, забрав її з собою. – вирішив дідусь. – Треба його знайти, поки він ще якогось лиха не скоїв!

- Хе-хе-хе! – несподівано долинуло збоку.

Усі рвучко обернулися на голос, але нікого не побачили.

- Хто це сміється? – запитав Фрутико.

- Не твоє діло, довговухий! – знову долинуло з порожнечі. – Ви ще в мене сльозами обіллєтеся, поганці! Спочатку я знищу усі ваші дерева, а потім і до вас доберуся! Ха-ха-ха!

- Скоріше хапайте злодія! – сполохано скрикнув дід Хорні. – Це чаклун-невидимка!

Але ніхто й не ворухнувся, бо не бачили кого ж хапати.

Раптом Брундя, який уважно дивився кудись у порожнечу, загарчав, голосно гавкнув і стрибнув уперед. Він вчепився у щось невидиме і повис, гойдаючись у повітрі.

Щось зашипіло, зашкварчало, наче у печі. Почулося якесь злісне бурмотіння:

- Відчепися від мене, дурне цуценя!

- Петрику, швидше стріляй туди! – закричав Фрутико, вказуючи на песика. – Тільки не влучи в Брундю!

Тієї ж миті Петрик скинув з плеча свою рушницю, прицілився трохи вище того місця, де висів у повітрі Брундя, і натиснув курок. Пролунав постріл. Фарбова кулька влучила у щось невидиме, і червона фарба, що була у неї всередині, розтіклася, проявляючи невідому постать, що розгублено кліпала очима.

- Ага, упіймався, злодію! – зрадів Фрутико. – От зараз ми тобі задамо!

– Хапайте його, це ж сам Лиходум! – скрикнув дід Хорні.

Заляпана фарбою постать чаклуна злякано заметушилася. Він відірвав від себе песика і кинувся, було, навтіки так, що тільки п`яти замерехтіли.

Проте Лиходум так поспішав, що й не помітив стару трухляву колоду, що лежала позад нього. Зачепившись за камінець, він полетів сторч головою і просто встромився в колоду так, що з одного боку з неї стирчала голова чаклуна, а з другого – його ноги. Лиходум спробував було вовтузитися, щоб вирватися з полону, але де там?! Колода тримала його міцно. Підступний чаклун лише й міг тільки що стрибати на одному місці, наче пеньок з головою і ногами.

- Ви тільки подивіться на нього! – засміявся Фрутико. – Скаче, як справжній коник-стрибунець!

- Нехай скаче, аби тільки лиха не робив. – посміхнувся дід Хорні. - Ну а зараз повертаємось у селище і відсвяткуємо визволення дощової хмари!

Він з доброзичливою посмішкою погладив Петрика і Лесю по голівках.

Фрутико гав не ловив - теж підставив і свою руду голову.

До колоди прив`язали мотузку і так відвели у селище Лиходума. Там його зачинили у коморі, щоб наступного дня вирішити долю чаклуна.

Цього вечора мешканці селища влаштували справжнє свято.

Пригощання було знатне. На столах у кришталевих вазах стояли цілісінькі гори найкращих у світі тістечок, яких наробила тітка Нерейда – відома на всю Зачаровану полонину господарка. А ще були тут і цукерки у яскравих обгортках, і шоколадно-мармеладні торти, і халва – всього навіть і не згадати. У сріблястих келихах, вкритих чудовим старовинним різбленням, подавали різноманітні соки – один краще другого. Одним словом, Петрик з Лесею напригощалися вже досхочу.

Після того, як попіднімалися з-за столу, почалися веселі танці та різноманітні ігри. А коли небо над Зачарованою полониною всіяли перлисті зірки, відбулося чарівне видовище.

Вдячні мешканці селища приготували для Петрика і Лесі справжній казковий фейєрверк. Вогняні квіти виростали просто до неба, розквітали там і осипалися донизу барвистими іскрами.

Але як би не було добре у Зачарованій полонині, настав час повертатися додому.

Фрутико провів друзів на лісову галявину, де лагідно сяяла напівпрозора чарівна куля – шлях до повернення.

- Слухай, Фрутико, - звернулася до нього Леся. – А як нам можна буде ще коли-небудь потрапити на планету Флаверс? Мені так сподобалось у Зачарованій полонині, що я хотіла б ще тут побувати!

- І я теж! – підхопив Петрик.

- В цьому для вас нема ніякої таємниці…

Фрутико з хитруватою посмішкою примружив одне око і додав:

- Майже ніякої. Потрібно мати щире і відверте серце, а також вірити казкам… А ще потрібно мати чарівну мобілку, яка залишилася у вашій кімнаті… Ви нам допомогли, тому мешканці Зачарованої полонини вирішили подарувати вам цей телефончик, щоб ви могли навідуватися до нас у гості.

- От мені дуже цікаво – а як ця чарівна мобілка попала у наше місто? – запитала Леся.

- Скажу відверто, - відповів Фрутико. – Дехто з наших таємних посланців іноді буває на вашій планеті. Останнього разу один з них і загубив телефончик, а відшукати не встиг, бо ви його першими знайшли! Тільки нікому про планету Флаверс, а особливо про Зачаровану полонину не розповідайте. Нехай це залишається нашою таємницею… Домовилися?

- Так. Обіцяємо! – сказав Петрик. – А тепер нам вже потрібно вертатися додому, поки батьки не прокинулися.

- До побачення, Фрутико! – з жалем промовила Леся. – Мені так хотілося б ще погостити у Зачарованій полонині, але вже час повертатися… Сподіваюся, що ми з тобою ще побачимося?

- До наступної зустрічі! – відповів хлопчик, змахнувши рукою на прощання.

Леся і Петрик ступили до сяючої кулі.

Яскравим райдужним сяйвом спалахнув зоряний шлях, розгортаючись у них під ногами. Він підхопив маленьких мандрівників і стрімко поніс їх уперед. Не встигли діти й отямитися, як знову опинилися у себе в кімнаті.

Так само тихенько виспівували за вікном цвіркуни. Мерехтіли далекі тендітні зорі, наче підморгуючи дітям. В домі панувала тиша. Здавалося, що й не було ніякої дивної пригоди.

Сяйво, з якого вийшли Петрик з Лесею, зникло, і чарівний телефончик знову виглядав звичайною іграшковою мобілкою.

- Слухай, Петрику, а чому цвіркуни співають вночі? – запитала Леся, прислуховуючись до концерту за вікном.

- А ти що, не знаєш? – здивувався Петрик. – Ну то послухай…

І хлопчик продекламував віршик про цвіркуна:


Заліз цвіркун на пічку.

Таку він має звичку:

Як сонечко сідає –

Співати починає, 

Щоб краще спали діти, 

Щоб снилися їм квіти

І різнокольорові

Чудові сни казкові…


- Які гарні цвіркуни, що дарують нам казкові сни… – сказала Леся і, солодко позіхнувши, додала: - Добре, що матуся з татом сплять...

- Треба й нам лягати, – відгукнувся Петрик, потираючи оченята. – Бо вранці до садку йти... Тільки дивись, нікому не розповідай про нашу нічну пригоду – ми ж обіцяли Фрутико!

- Що я – маленька?!

Леся швиденько роздяглася і пірнула у ліжко. Вона лагідно посміхнулась і, загорнувшись ковдрою, заплющила очі. За якусь мить дівчинка вже й заснула.

Петрик сховав рушницю і чарівну мобілку у шафу. Потім дбайливо поскладав речі сестрички, роздягнувся і теж забрався у ліжко. Повернувшись на бік, хлопчик почав дивитися на зорі, що кружляли в дивовижному хороводі. Десь там, в неосяжній далечині космосу пливла чарівна й загадкова планета Флаверс, на якій залишилися нові друзі з чудової Зачарованої полонини. Замріявшись, Петрик навіть і не помітив, як сон огорнув його м`якими крилами і поніс у країну дитячих фантазій, де він знову мандрував разом з Фрутико і Лесею по чарівній полонині, а поруч з ними біг веселий Брундя…

06.06.2018 Поезії / Вірш
Нічний господар / Вірш | Анатолій Валевський
Попередня публікація: 06.06.2018 Проза / Казка
01_мандрівка опівночі (Частина №1) / Казка | Анатолій Валевський
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.10.2018 © Арсеній Троян / Оповідання
Дядько Василь
29.09.2018 © Ірина Затинейко-Михалевич / Бувальщина
Знахар сьогодення
23.09.2018 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Вечірні гастролі
23.09.2018 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
З першого погляду
22.09.2018 © роман-мтт / Мініатюра
Вересень дзижчить утомленою мухою
Таємниці зачарованої полонини (казки)
06.06.2018
01_Мандрівка опівночі (Частина №2)
19.06.2018
02_ Чарівна яблуня (Частина №1)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 22  Коментарів:
Тематика: Проза, Казка
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
13.10.2018 © Суворий
Пацифікація Галичини: польська армія руйнує українські села, катує та арештовує (жовтень 1938)
11.10.2018 © Суворий
Європа після Судет: Німеччина активізує зовнішню політику та шпигунство (жовтень 1938)
10.10.2018 © Суворий
Радянська Україна: арешт маршала Блюхера, повстання та чистки в червоній армії (жовтень 1938)
09.10.2018 © Суворий
Закарпатська криза: долю Закарпаття передано в руки Німеччини та Італії (жовтень 1938)
04.10.2018 © Суворий
Провід ОУН проголосив головою і вождем націоналістичного руху полк. Андрія Мельника (жовтень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
16.10.2012 © Істерична Бруталка
24.04.2013 © Тетяна Ільніцька
01.12.2010 © Журналіст
29.08.2010 © Віта Демянюк
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди