13.06.2018 19:01
З дозволу батьків18+
41 views
Rating 0 | 0 users
 © Панченко Вадим

Бог Індерону

Частина перша. Машина. Глава 3

Глава 3.



­— Не подобається мені тут.

— Розумію тебе, Надаре. Я теж відчуваю, щось не те, — Ал уважно оглядав околиці, стоячи на високому гострому камені, який випирав з землі, немов гігантське ікло. Два дні вони йшли цією дикою землею. Ліс поступово порідшав, зменшився, а потім перетворився на плями чагарнику, розкидані на великих пожовклих залисинах. Врешті, і чагарник теж зійшов нанівець. Пішли кам`яні розсипи, валуни і голі скельні виступи з темними холодними тінями під їхніми вищербленими боками — місце тут було похмурим, і його безупинно муляло відчуття незрозумілої небезпеки. За ними явно стежили. Але всі його спроби виявити того наглядача були марними. Щось вислизало, викручувалося з-під його погляду, не давало зосередитися. Це нервувало, і в минулу ніч Ал майже не стулив очей біля багаття, тримаючи руку на знятому з запобіжника автоматі.

— Думаю, ми майже дійшли — ми зараз стоїмо на «Зубі дракона» — так було позначено на карті, а он там, бачиш — високий дуб, а там, судячи з верхівок дерев, — Гнилий струмок. Значить, о-он там повинна бути Брама. До полудня повинні дійти.

— Чуєш, як тихо в навкруги? — пошепки промовив Надар.

— Чую. Дивна ця тиша.

— Може Енол правий — не варто туди ходити?

— Невже напудимо? Стільки йшли — треба спробувати. А якщо це наш шанс знайти своє місце в світі?

— Ех... — напівкровка знехотя став спускатися з каменя. Ал трохи затримався, ще раз вдивляючись у далечінь і запам`ятовуючи орієнтири. Вже повертаючись до спуску, він бічним зором помітив якесь примарне мерехтіння між далекими каменями, але стримався, щоб не озирнутися.

Трохи поблукавши між валунами і клаптями високих колючих заростей, вони незабаром вийшли до великого рівного поля. Сонце вже перевалило за половину небосхилу, у повітрі стояла спека, і дзвеніла якась неприродна тиша. Здається, вони прийшли. Друзі залізли на великий кам’яний уламок і завмерли, розглядаючи картину перед собою: посеред поля виблискував під сонцем абсолютно рівний круглий майданчик, метрів сто в діаметрі. Ні каміння, ні навіть піску не було на ньому. По краю цього ідеального кола вився вигадливий візерунок. Або, може то був напис невідомою мовою з химерними літерами. Решта поверхні цього майданчика була бездоганно гладкою і чистою. І лише в центрі, ніби шпиндель гігантської дзиґи, вгору піднімався тонкий блискучий стовп. Звідси він здавався дротиком, переможно встромленим точно в центр мішені.

— Це і є Брама? — задумливо почухав голову Надар.

— Не питай... Давай підійдемо, чи що?

Зблизька ця споруда виглядала ще більш дивною і безглуздою: стовп стирчав на добрих три зрости гекона. Майданчик під ногами немов поглинав всі звуки. Тиша стала нестерпною. А відчуття, що щось зле спостерігає за ними, досягло апогею.

— Ну і що будемо робити? Може, якесь заклинання потрібно сказати для переходу?

— Гадки не маю... — Ал обійшов навколо стовпа і навіть пострибав, перевіряючи, чи не є сама поверхня диска якоїсь мембраною.

— А може це і не Брама зовсім? Може ми знайшли якийсь інший артефакт?

— Не знаю. На карті, яку я відкопав у пам`яті Енола, ніяких інших артефактів поблизу не було. Знаєш що, давай-но сядемо, подумаємо.

Гладка поверхня була прохолодною, незважаючи на спекотний день. Безвітря і безмовність. Еліва поволі звішує голову, непомітно провалюючись у дрімоту. Гекон безвідривно вдивляється в блискучу голку в центрі диска. Сонце повзе по небу...

— Дивись! — Ал тицьнув Надара в бік ліктем — той стрепенувся, продираючи очі кулаками.

— Що? Де?

— На стовп дивись. Уважно дивись. Бачиш?

— Е-е-е... що? Куди дивитися?

— На віддзеркалення на його поверхні.

— Ну, і що... О... Ба-а-чу... — захоплено простягнув Надар, — це ж не наше відображення!

— Саме так! Здається мені, ми вже цілісіньку годину дивимося на вхід. Так і до ночі досиділи б. Отже, що робимо — просто йдемо в цей стовп. Думаю, то й не стовп ніякий, а якась щілина в просторі, згортка.

— Я нічого не зрозумів з твоїх пояснень, але готовий йти за тобою.

— Тоді стань ось тут, перед стовпом, і закрий рукою очі.

— Навіщо?

— Бачиш, стовп значно темніший за наші камені. Це означає, що там може бути вже вечір, або ніч.

— Ага, ясно — як перед входом до печери.

Постояли, готуючись до темряви.

— Ну, щасти нам! — Ал рішуче ступив вперед, хоча й боявся можливого безглуздого закінчення своєї дії. Розбити лоба об клятий стовп на очах у аборигена було б вельми ганебно.

Раптово похолодніло і повіяло вітром. Ал відкрив очі й озирнувся. Негайно в спину тицьнув головою Надар.

— О-ох! Ал, ти мав рацію! Ми пройшли!

— Тихо... що це?

У цьому світі був вечір. У слабкому світлі сутінків навколо точнісінько такого ж кола темними плямами височіли якісь прямокутні штуки. Це ще що? Раптом високо вгорі спалахнули прожектори на тонких ґратчастих опорах, нестямно заволала сирена. «Штуки» виявилися захисними брустверами, і тепер чорні силуети в касках і обладунках піднімалися над ними, націлюючи свою зброю на непроханих гостей. Посилений динаміками голос гаркнув щось незнайомою мовою, втім, перекладу і не було потрібно.

Ал поклав руки на автомат, і чорні воїни щось закричали, показуючи один одному на його зброю. Один з чорних встав за турель загрозливого вигляду, і направив її на прибульців. Ал у відповідь націлився на нього і став поволі задкувати до стовпа, який виявився несподівано далеко за спиною.

— Ти, Надаре, не смикайся, відступаємо. Йди тихенько, обережно... — Ал намагався говорити спокійно, хоча його тіло вже розганялося для бою, — та якщо гукну — падай на підлогу.

Стрілець за туреллю вимогливо закричав і махнув рукою. Ал зробив ще один крок. Абориген демонстративно пересмикнув затвор. Ще крок... ну ще трішки! Палець у чорній рукавичці затремтів на величезному гачку зброї.

— Падай!

Ал гупнувся вниз, і потік розпеченого металу під шалений гуркіт пострілів пронісся над його головою.

— Назад! Назад!

Ал дав довгу чергу у відповідь, зрізавши кулеметника і пару бійців поруч з ним. Гримнув новий залп чорних воїнів. Судячи з гуркоту і полум`я — вогнепальна зброя. Кулі вдарили в підлогу, не залишаючи ні подряпини. Ривок, перекат — зміна позиції, і усвідомлення, що все одно вони відкриті як на долоні. Стовп був усього в парі метрів позаду, але цю відстань можна було й не встигнути подолати. Ступня вперлася у щось м`яке. Надар лежав на підлозі, і кров розтікалася з-під його тіла. Ал вигнувся, схопив його за ноги, і стрибнув спиною вперед просто на стовп. Плече пронизав гострий біль, і тут же друга куля обпекла стегно. Ривок. В голові помутніло. Спека, сонце, закривавлене тіло еліва перед обличчям. Хтось за спиною! Стрибнути вбік! Удар по голові. Ледь зачепило, не страшно.

Ал впав обличчям на жорстку гладку підлогу. Приглушив біль, перекотився на спину і направив автомат на величезного й смердючого темно-зеленого бугая, який вже піднімав страшного вигляду палицю для другого удару. Клац. Клац. Клац... Палець ще натискає гачок, а десь всередині вже кричить невидимий голос: «тебе ж попереджали!» Ухилитися вбік. Палиця б`є в підлогу. Безглуздий автомат чіпляється ременем за шию — навіть не жбурнеш. До біса його! Ніж у руці. «Мій холодний друже, ти ніколи не підведеш!» Другий громило замахується сокирою — склався від удару в пах натренованої ноги. Вистрибнути в стійку. Випад, удар. Зелена кров б`є фонтаном з горла торока. Ще один. «Тримай», — ніж легко розсікає зелену плоть, пронизує серце. Провернути. Вирвати ніж. «Дякую Енол за знання анатомії тороків. А ну йди сюди третій... Хочеш автомат? Н-на, лови в морду». Промазав! Як? Морок. Пелена закриває очі, тіло пливе. Що це? «Я ж заблокував витік крові з ран!» Темна постать на краю кола. Хола! Чорний плащ до землі, капюшон ховає обличчя у темряві. Від пальців чорної постаті тягнуться каламутні темні нитки. Обплітають руки, обплутують ноги, позбавляють зору і слуху. Третій торок б`є в бік. Сильний удар. Тріщать ребра. Крок до нього, зловити палицю... ледве вийшло… потягнути на себе, захопити. Ворог блокує руку з ножем. Дзвін металу об підлогу. Все, ножа немає. «Та я тобі руками голову відкручу!» Задушливий захват. Торок не вміє звільнятися від таких прийомів. Шия його тріщить в залізних лещатах. Стрункі фігури на каменях. Довгі луки. Еліва? Еріса. «Закінчуйте вже», — голос з темряви капюшона. Біль обпалює укусами по всьому тілу. Оперені жала стирчать з ран. Біль. Біль. Неможливо заблокувати. Темрява в`яже руки й ноги. Чорна магія, зле чаклунство. Ще постаті -величезні й смердючі. «Як я вас не пронюхав раніше?» Картинка завалюється на бік. Удари, ще удари... Темрява.


***

Ал прокинувся і трохи розплющив очі, оцінюючи своє становище. Кепські справи. Руки зв`язані в кистях міцною мотузкою, перекинутою через високу товсту гілку. Ноги не дістають до землі, стовбур дерева далеко. Ні зачепитися, ні відштовхнутися. Досвідчені, наволочі.

— Уварр! Уварр! Саккх прокинувся. Гок бачив, брудний саккх відкривав очі! Гок все бачив!

У ніг підвішеного за руки гекону крутилася огидна дрібна істота: велика потворна голова, кволе покручене тільце, загорнуте в незрозуміле лахміття, теж брудне й смердюче.

Немає сенсу далі прикидатися, можна озирнутися. На камені, що стирчав із землі, сидів величезний темно-зелений торок. Мабуть не менший за самого Ала. Жорстке, укладене в високий гребінь, яскраво-руде волосся, на скронях звисають кіски із вплетеними в них іклами і амулетами. Амулети на зап`ястях. Амулети на товстій потужної шиї. Амулети на поясі. Вузькі очі і широкий ніс. Ікла не поміщаються в роті. Торок розглядав чоботи, зняті з бранця, куртка вже була на новому господарі. Поруч лежав ремінь з ножем і невеликий скарб, який торок знайшов у кишенях своєї жертви. Загарбники не зняли тільки робу.

— Гей, гоба, подивися, може цей брудний саккх сховав щось під тим дивним одягом? Може статися, у саккха скарб в дупі? Ти подивися, пошукай.

— Гок зробить, Гок перевірить! Уварр сказав! Гок потрібен Уварру!

Мерзенний смердючий карлик став стягувати з тіла бранця робу, але тканину в Республіці Толл вміли робити, і порвати її цей коротун не зумів, а дотягнутися до застібки на грудях гекону він просто не міг. Смердючий поганець стрибав навколо, лапав своїми кривими рученятами, пхаючи їх в усі місця.

— Гок не може! Міцна шкура. Ох... Уварр, дай Гоку ніж, дай ніж. Гок розріже міцну шкуру. Гок знайде скарб у дупі брудного саккха. Для Уварра!

— На, тримай, гоба, — Торок заіржав, передчуваючи розвагу.

Гоба ім’я Гок розрізав одну штанину знизу-вгору, потім те саме зробив з іншою. Піднявши клапоть, що утворився спереду, замірок раптом закричав:

— Уварр! Дивись! Уварр! У саккха немає горіхів! Саккх не воїн! Горіхи саккха куга з`їв! Ах-ха! Нема горіхів у саккха! Саккх не тільки брудний саккх, а ще й ко! Саккх-ко! Саккха тепер можна робити жінкою — ска! Брудною саккх-ска! Ха-ха-ха!

Торок реготав, отримуючи задоволення від цієї вистави. Його товариші-тороки підійшли ближче, і теж стали насміхатися, показуючи пальцями на голий пах полоненого. Ззаду наблизилися еріса і хола в чорному плащі. Навіть їм було цікаво.

— Гей, гоба, помацай. Може горіхи такі маленькі, що не видно?

— Зараз Уварр! Гок зробить!

Ал зібрав сили, і одним точним сильним рухом ноги вдарив карлика у горло. Потворна голова сіпнулася, і тіло виродка з переламаною шиєю повалилося на землю. Запала тиша. І раптом ватажок тороків ляснув себе по колінах і затрясся від сміху:

— У-у-х-ха, саккх! Ти дуже потішний. Уварр сміявся два рази! З горіхів саккха і з жарту саккха. Саккх смішно жартує! Ух-ха! Дурний гоба шукав горіхи, а знайшов свою смерть. Смішно! Уварр не буде вбивати саккха! Саккх поїде з Уварром до Роррагу! Роррагу сподобається подарунок Уварра. Саккх буде жартувати, Рорраг сміятися. Рорраг зробить Уварра правою рукою! Уа-х-ха-ха!

— Нагадую про домовленість, Уварр, — тихий безликий голос.

— Уварр пам`ятає домовленість! — гаркнув торок, різко розвертаючись до хола. — Ти вже отримав, що хотів!

— Я просив всіх.

— Ти просив сина вождя і його друзів. Ти отримав! Ці були окремо!

— Ти розумієш про що я кажу! Не порушуй домовленість!

— А ти не загрожуй Уварру, хола! Твоя брудна магія не страшна для Уварра! Уварр може вбити тебе одним ударом!

— Уварр може. А що Уварр скаже Роррагу, коли холін не отримають того, що їм потрібно, щоб зробити обіцяне для Роррага? Уварр готовий говорити з Роррагом, і пояснювати, чому холін не можуть зробити обіцяного?

— Уварр виконує домовленість! — вже значно тихше промовив ватажок тороків. — Уварр не дурень. Уварр знає, що магам холін потрібен чистий еліва. А цей саккх хола не потрібен. Хола жадібний і хоче забрати саккха. Навіщо тобі саккх?

— Це справа магів. Ти не зрозумієш. Подарунок для Роррага складний. Саккх може стати в нагоді.

— Добре, хола, Уварр віддасть саккха, але після того, як пограє з саккхом сам. Саккх повинен жартувати, Уварр любить сміятися!

Хола пробурмотів щось, чого Ал був не в змозі зрозуміти. Мабуть говорив мовою холін, якої не знав Енол.

— Гей ви, нероби, збирайте обоз. Тороки йдуть на зустріч з Роррагом!

— А з цим що робити? — запитав один з варварів. Ал насилу повернув голову і краєм ока побачив тіло в знайомому одязі. Надар. До лежачого на землі напівкровки наблизився маг. Нахилився над тілом, послухав, оглянув рани.

— Вогненні оси вадарів пройшли наскрізь. Він живий. Його елівійська кров не дасть йому померти так просто. У нас є бранці, що можуть допомогти йому.

Уварр вислухав хола, при цьому спостерігаючи, як його солдати стягують пожитки і трофеї до трьох возів, запряжених шістьма рукатами — величезними травоїдними тваринами з потужними гороподібними спинами, широкими лобами і товстими рогами, що стирчали вперед. Морда тварин закінчувалася м`яким рилом, швидше схожим на короткий хобот, а на додаток до рогів була прикрашена ще й бивнями — досить лячне поєднання.

— Тоді киньте цього саккха в клітку! Якщо виживе, Уварр продасть. А здохне — буде м`ясом для воїнів.


***

Грубий скрипучий віз вже другий тиждень плентався через степ. Ал байдуже споглядав як повз нього пропливає одноманітний пейзаж. Ліс змінився плямами чагарників, потім потягнулися покриті високою травою рівнини. Повітря висохло і наповнилося спекою. Води не вистачало. Зранене тіло гекону заліковувалося, відновлювалося, але без належного харчування поступово підкрадалося виснаження. Ал нерухомо лежав у клітці цілими днями, економлячи сили. Еріса відкололися від обозу на третій день шляху, і повернули у бік лісу, що бовванів на обрії — які мотиви пов`язували їх з тороками, залишилося загадкою. А маг-хола продовжив шлях з варварами. Він весь час йшов поруч з першим возом, вірніше, великим дощатим фургоном, на гігантських колесах. Час від часу чорний чаклун заглядав усередину, щось перевіряючи. Ночами, коли обоз зупинявся на нічліг, він наказував відводити цей віз подалі від усіх, і тоді звідти лунали жахливі крики і благання про допомогу. Алу здавався знайомим цей благальний голос, а коли він його впізнав крізь біль та страждання, то метався в клітці всю ніч, немов божевільний звір. Але ґрати витримали: товсті прути були гілками гласку — дерева, міцнішого за залізо. І мотузка, якою були зв`язані його руки за спиною, теж витримала. Всі прийоми і хитрощі по звільненню від пут, яких гекон за своє життя дізнався чимало, виявилися марними. Вузли не розслаблялися, волокна не перетиралися. Нічим, окрім магії — шлях би її трафив — це було неможливо пояснити. Так, магія цього світу перемогла його, як і передбачав Енол.

Гекон з друзями виявилися не єдиними полоненими. Перед обозом крокував величезний натовп різних істот, зв`язаних між собою грубою мотузкою, яка обвивала їхні шиї. Мабуть, вона була такою ж нездоланною, як і та, що скувала руки Ала. Бранці приречено пересували ноги, не пручаючись і не намагаючись втекти. Раз на день їх годували недовареними або зовсім сирими злаками. Гекону теж підсували в клітку криву брудну миску з цією їжею. На щастя, у нього не було вродженої або вихованої гидливості, до того ж за багато років він пройшов крізь такі випробування, що миска з недовареною і перепрілою кашею для нього означала лише джерело енергії, а ніяк не приниження. Він їв, пірнаючи обличчям в кашу і вилизував все без останку. Голий, зі зв`язаними за спиною руками, справляв свої потреби крізь дірки у дерев’яній підлозі, викликаючи огидний регіт стражників-тороків, і думав не про свою голизну або сміх охорони, а лише про виживання. Безправне знаряддя військових і політиків — за час своєї служби він побував на допитах, відчув на собі тортури, його ґвалтували, вигадували різні знущання і катування, але це не залишило в його психіці жодного сліду. Адже важливо лише одне: він вижив. А його вороги — ні.

На сьомий день шляху до обозу приєднався ще один загін тороків, і ввечері, коли караван став на нічліг, Уварр наказав надіти на шию гекону залізний ошийник з товстим ланцюгом, і двоє громил витягли його з клітки для розваги його воїнів. Тороки сиділи біля вогнищ, розташованих півколом, жерли м`ясо і пили якесь мерзенне пійло. Ватажок нової зграї голосно плескав по ногах і реготав, побачивши голого полоненого, а потім у п`яному запалі став кепкувати з вождя-конкурента.

— Уварр, ти став дуже слабкий! Ти тримаєш на ланцюгу цього жалюгідного саккха, ніби він — двоголовий сорон. Але ж у нього навіть горіхів немає між ніг! Ха-ха! Може бути, ти вже без ланцюга не можеш приборкати і своїх ска?

Уварр миттєво спалахнув і підхопився, стискаючи ручку своєї палиці, всіяної залізними шипами.

— Уб`ю!!!!

— Стій, Уварр! — З темряви виступила темна фігура в плащі до землі.

Торок гнівно обернувся до нього:

— Не влазь в торочі справи, хола!

— Це й мої справи, тороче, — голос темряви у темряві. Такий морозний, що охолоджує навіть вируючу тороцьку кров. — Рорраг не схвалює ваших сутичок. Ти знаєш, навіщо він збирає всі клани. Бажаєш почати міжусобицю? Вб`єш Дарата, і клан його батька почне війну з твоїм кланом. Хочеш це пояснювати Роррагу?

— Я не терпітиму таких образ! — торок з люті почав використовувати мову рівних, не називаючи себе в третій особі.

— Покарай його, — спокійно продовжував маг, — але не так. Нехай саккх вб`є Дарата.

— Саккх?!.. Та-ак! Саккх вб`є! Він вміє. Він вміє жартувати. Смішно жартувати. Уварр посміється!

— О-о! Та-ак! — тороки клану Уварра підіймали вгору свої кружки, радісно вигукували, і азартно пропонували ставки на бій. Воїни Дарата закладалися у відповідь, відчуваючи легкий виграш.

— Що, Дарате! Не побоїшся битися з брудним саккхом? З сакхі-ко? Може, у тебе самого немає горіхів?

— Я розірву твого саккха! А потім розірву тебе! — ображений вождь заревів і звів у небо величезну сокиру. — Дарат вб`є тебе! І забере твій клан.

— Іди, і убий його, чужинець. Або він уб`є тебе, — почувся крижаний голос за спиною гекона.

— Може, зброю якусь даси, маг?

— Покажи, що вмієш. Зброї не буде. Іди, він вже наближається, — і чаклун відступив у темряву.

— Отже, без зброї доведеться. Не вперше, — Ал зробив рішучий крок, смикнувши ланцюг, — попустіть хоча б, дайте можливість битися.

Його охоронці трохи вивільнили ланцюг, при цьому не відпускаючи його зовсім. Дарат наближався, голосно тупочучи ногами. Вождь був напрочуд великий і сильний. Але ще — молодий і п`яний. Ал спокійно чекав, загостривши всі свої почуття. Зараз цей дурень вдарить сокирою. Ех-х... файно було б підставити ланцюг під удар, але це не головид. Так можна лише втратити можливість для правильного маневру. Або й саме життя. Дарат замахнувся сокирою над головою і різко рубонув, одночасно зробивши довгий крок вперед. Ал лише трохи зрушив. Лезо просвистіло зовсім поруч з плечем, і встряло у землю. Торок потягнув сокиру назад обома руками, і в цей момент стрімке тіло гекона злетіло вгору. Ноги перехрестилися в повітрі і обхопили шию воїна. Ал різко крутнувся всім тілом, і величезна туша полетіла через нього, врізаючись головою в землю. Гекон виразно почув хрускіт хребців, але для вірності деякий час полежав, стискаючи ноги. На галявині в цей час було чути лише потріскування полум`я у багаттях. Молодий вождь нерухомо лежав в смертельному стисканні ніг. Все... серцебиття немає. Ал мовчки підвівся, трясучи ланцюгом.

— Х-х-а-а!!! Саккх вміє жартувати! Одним стрибком! Х-х-а-а! Дарат здох, як нікчемний бабат!

— О-о-х-р-р! — гримнули горлянки уваррових воїнів. Тороки Дарата, опустивши очі, знімали з шиї амулети на сплату боргу.

— Саккх, ти сьогодні добре жартував для Уварра. Жартуй так і далі, і Уварр буде добрий до тебе! Дайте йому м`яса!

Ала потягли в клітку. Відразу четверо воїнів-тороків тримали ланцюг, а ще шестеро супроводжували їх зі зброєю напоготові. Ланцюг просмикнули крізь ґрати клітки, і затягли його всередину. В ту ніч він вперше отримав м`ясо, і намагався не думати, звідки тороки беруть його, не виходячи на полювання. З`ївши все без залишку, він ліг на брудні дошки і запустив програму відновлення. У темряві нестямно волав знайомий голос.


***


На п`ятнадцятий день вдалині показався невисокий гірський хребет. З розмов охорони випливало, що це — межа Дикого Поля. Далі починалися володіння тороків. Ал тепер кожного дня отримував м`ясо, благаючи богів, щоб воно не було плоттю когось із його друзів. Він швидко відновлював силу і набирав запас. Його руки досі були намертво зв`язані за спиною, тож тороки просто встромляли кістку з м`ясом в щілину між прутами клітки, і Ал обгризав її. Якщо ж у охоронців був настрій повеселитися, то вони кидали його на підлогу клітки, і дивилися, як «брудний саккх» намагається відкусити шматок вислизаючої їжі. Практично щодня Уварр влаштовував бій між полоненим і одним з воїнів. Тепер не на смерть, а тільки для розваги. Торокові належало мати тільки гладку палицю, а гекону — взагалі нічого. Руки йому теж не розв`язували, лише відпускали ланцюг, щоб він міг рухатися по полю битви. За плечима у Ала був досвід кращих бойових шкіл людства, і тому навіть одними ногами він міг битися дуже ефективно. Тож, щоразу один з воїнів вирушав на лікування, а якось гекону вдалося переламати супротивнику обидві ноги, і того добили його ж одноплемінники. Уварра ці бої незмінно приводили в пречудовий настрій, і бранець отримував після бою додаткову порцію м`яса, від чого ставав ще сильнішим і спритнішим. Але перемогти свої пута він не міг. Час від часу до його клітки підходив Чорний Маг, шепотів щось, і мотузка, яку Ал тер напередодні з таким старанням, знову відновлювалася, та ще й боляче впивалася в плоть, караючи за спробу звільнитися.

Кількість полонених явно поменшала, і Ал відганяв від себе думки про приятелів-еліва. Надара відправили до загалу вже на четвертий день, вирішивши, що він досить зміцнів. Енол страждав у руках хола, від незрозумілих обрядів щоночі, а про Ілату не було відомо взагалі нічого.

Тороцький загін поступово поповнювався новими воїнами. Іноді з ними приходили й нові бранці, яких прив`язували до решти. Гори наближалися.

Ще за три дні караван, який тепер неабияк розрісся, вийшов на вкриту сірими валунами терасу між скелями і там зустрівся з іще більшим обозом, який стояв табором, мабуть, чекаючи на них. Табір, мав досить значний розмір, і добре влаштувався на рівному майданчику поруч з невеликим водоспадом. У центрі його височів просторий намет вождя — літнього, але дуже сильного і міцного торока на ім’я Кхур-Дар — ватажка одного з найбільших кланів і нинішньої правої руки самого Роррага. З ним були не тільки воїни, але й жінки-тороки (тобто ска), діти, раби, а ще — ціла купа гобів, які бігали на кривих ніжках між возами. Побачивши клітку з бранцем на ланцюгу, дрібні виродки скупчилися навколо, реготали, тицяли в нього пальцями і кривлялися — до того моменту, як один з охоронців розповів їм про долю Гока. Тоді гоби зі страхом і вереском втекли подалі від «лютого саккха». Потім прийшли тороцькі діти, кричали, насміхалися, пробували кидати в нього камінцями — Уварр гаркнув на них і заборонив псувати свою потішну іграшку. Ближче до вечора подивитися на нього прийшли й ска. Вони перешіптувалися, вказуючи на його промежину одна одній, але потім кидали крізь прути шматочки різної їжі і сміялися, дивлячись на те, як він підбирає їх з підлоги зубами.

Увечері в кочовому палаці вождя влаштували звану вечерю. Раби приготували багате частування, розстелили м`які шкури, розпалили жаровні, які кидали на стіни полохливі плями жовтогарячого світла. На вечірній бенкет запросили Уварра та ще пару ватажків кланів — був там і маг-хола. Візок з Алом підтягли ближче до намету, щоб Уварр міг розважити публіку трохи згодом, так що гекон міг бачити тіні бенкетників на тканини намету і чути їхні розмови.

— Уварр! Що за виродка ти возиш у клітці?

— Це мій трофей. І подарунок Роррагу.

— Уварр! Цей саккх мій, — прошипів крижаний голос.

— Переконаєш в цьому Роррага! Ха!

Злісне шипіння і бурмотіння хола.

— Уварр! — голос Кхур-Дара тремтить від люті. — Це не пояснює, навіщо ти поставив його клітку за шатром.

— Хочу порадувати всіх вас. І тебе, славний Кхур-Дар. Цей саккх вміє потішити.

— Не до веселощів нам зараз. Ти знаєш, навіщо Рорраг збирає все клани? Ти знаєш, навіщо я тут?

— Рорраг наказав — ми йдемо.

— Ох-хо.... Ви, молоді, стали зовсім дурними! Вироджуєтеся. Як і всі навколо! Ось це — причина, по якій ми тут. А тепер ти і всі ви, слухайте мене уважно. Наша земля вмирає. Поля не дають врожаїв, хоч ми й караємо рабів. Ми змушені пускати їх на м`ясо. А нових брати нема звідки! Наші походи за стіну світу не приносять видобутку. За останній рік з трьох проходів лише з одного ми змогли отримати хоч якісь зиск. Ті світи порожні і розграбовані попередніми поколіннями наших воїнів. А вадари створили таке чаклунство, яке ми не можемо здолати. У минулому році Харабір повів туди військо в три сотні ікол, а повернулося троє, що стікали кров`ю від укусів їхніх вогненних ос.

— Вибач, що перебиваю, вождь, — прошепотів тихий голос, — але цей блідий саккх теж ходив туди. І вийшов звідти...

— Не час базікати про це! Сакха відправте в загін до решти полонених. Вози знадобляться нам для іншої мети. Їх і без того не вистачає!

— Але Кхур-Дар! — заперечний вигук Уварра, — його не можна витягати з клітки. Він вбиває воїнів зі зв`язаними руками. Одними голими ногами!

— Г-м-м... Можливо, ваш саккх має цінність... Ось що. Відправте його до решти, але в клітці. Вранці розберемося, що це за саккх такий.

— Але Кхур-Дар! ..

— Кхур-Дар сказав зробити! Уварр виконує! — рик наповнив намет.

— Уварр виконує, великий Кхур-Дар.

Почулися роздратовані кроки, прошелестів полог намету, голос Уварра віддав різкі накази, а трохи згодом кілька рабів під наглядом восьми тороків зняли клітку з платформи і потягли до скель, де в ущелині влаштували загін для живої здобичі. Але до приходу рабів Ал встиг побачити, як у наметі з`явилася висока тінь.

— Вітаю тебе, Улаване, — вождь говорив з погано прихованою насмішкою.

— Вітаю тебе, вождь Кхур-Дар, — пролунав голос з явним елівійским акцентом.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Глава 3. 2 (Частина друга. машина) / Бог Індерону | Панченко Вадим 18». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Бог Індерону (Частина друга. Людина. Глава 2) / Роман | Панченко Вадим 18». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Панченко Вадим.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Панченко Вадим

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 6
Автор: Панченко Вадим
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Бог Індерону;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;