15.06.2018 14:18
Без обмежень
75 views
Rating 5 | 4 users
 © Ем Скитаній

Зачиненість у часі

1.

з учора згублений, 

у пошуку себе

тиняюся, 

блукаю поміж люди.

вітаю кожного.

вклоняюсь кожній тіні.

і далі йду

у пошуку себе.

дзвоню в дзвіночок коло скроні, 

всміхаюсь квіточці, 

метелику над нею

і небесам, 

над обрієм яких

мов струни многострунної бандури

зорю ранкову

грають увесь час

мені, 

для мене

хмари.

а я дзвоню

в дзвіночок коло скроні.

вздовж річки йду.

минаю вбитий сад, 

розстріляні дерева.

іду туди, 

у степ.

там є стара верба -

така стара! аж чорна -

на ній хитаюсь я.

навпроти неї хата

без даху і дверей, 

і вікна вибиті.

та є там стіл, 

стілець і крісло.

у крісло сів -

воно брудне, 

але м"яке

і зручно в ньому.

подумалось мені

- ...коли у це село

явилася орда, 

селяни їх вітали.

та, певне, що не так.

і, от, села не стало.

біда та й годі!

сюди ніхто вже не прийде, 

бо вкрадено усе.

он, навіть дах і двері вкрали...

...стіл дерев"яний, 

в тріщинах увесь.

він вимитий вітрами і дощем, 

травою оповиті ніжки.

дістав з торбини сало, 

хліб.

у пластикову кінву

плеснув гіркої, 

сумно посміхнувся -

до себе, 

того, 

на вербі, 

який хитається надломленим гіллям

від подиху вітрів... -

всміхнувся, 

мовчки поминув, 

прибрав усе в торбину

і засинаю в ніч

в брудному

затишному кріслі.

бо з ранку вже

збиратися у мандри, 

у довгу путь

на пошуки себе...

блукаю поміж люди.

вклоняюсь кожній тіні.

всміхаюся у світ.

дзвоню в дзвіночок коло скроні, 

гукаю дзвоником себе, 

загубленого вчора.

стежина вивела у степ

до чорної верби -

на ній хитаюсь я.

якого поминаю

в розбитій хаті, 

сумно усміхаюся думкам, 

примружуюсь лукавим оком в ніч

і засинаю... -

аби прокинутися в пошуках себе

зачиненого в часі.


2.

миттєвість, 

мить 

надбань і знахідок.

і втрат.

і вчинків незворотних

у правді, 

кривді, 

злі.

і каяття у неладі і зваді -

коли війна регоче за порогом

і вказує на юрбище лунке, 

свою доводить світу необхідність... -

і нищить все!

поки що за порогом.

а там -

сліпе кохання, 

мрійність і гульня

у мареннях

і мороку брехні

самоодурених

байдужих сьогоденців...

...о, час! у всесвіті життів...

стрімкий,  

невтримний, 

творчий, 

благотворенний в щедрості своїй... -

ти майбуття!

на жаль, 

не сцілюєш минулим -

воно в полоні забуття, 

зачинене

на вхід і вихід

з нього...

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Білий вірш, Про час, Про самотність

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Не переймаюсь... / Вірш | Ем Скитаній». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Ігри в заграві... / Білий вірш | Ем Скитаній». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Ем Скитаній.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 18.06.2018 21:43  © ... => Тетяна Чорновіл 

щиро дякую, Тетяно!..згодний щодо "тупості і зради людської"... 

 18.06.2018 21:40  © ... => Тетяна Ільніцька 

Ви так про те сказали...наче подарували епіграф до віршика...дякую! 

 18.06.2018 21:39  © ... => Каранда Галина 

зараз мої болячки прикували мене до хати... - тож змальовую з того, що колись бачилось...дякую, Галино! 

 18.06.2018 09:11  Тетяна Чорновіл => © 

Чудовий вірш про час, абстрактний і символічний водночас.Подумалось, що й час іноді стає заручником людської тупості чи зради... 

 18.06.2018 08:49  Тетяна Ільніцька => © 

Вітаючи орду, чекай на пустку... 

 16.06.2018 15:53  Каранда Галина => © 

Перше уявлялося дуже чітко... як фільм. 

Публікації автора Ем Скитаній

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо