19.06.2018 12:58
Без обмежень
20 views
Rating 5 | 1 users
 © Анатолій Валевський

02_ Чарівна яблуня

Частина №1

Якось зимовим вечором, десь перед самим Рiздвом, Петрик з Лесею сидiли в теплій хаті біля вікна i мрійливо зітхали, вдивляючись у снігову круговерть.

Батьки відвезли їх на свята у село до діда Лук`яна, щоб малеча могла трохи попустувати на волі. До самого вечора Петрик з Лесею гралися у сніжки, ліпили снігову бабу і вже досхочу наковзалися з льодової горки, аж доки не змерзли, і дідусь покликав їх до хати.

Повечерявши з дітлахами, дід Лук`ян, кахикуючи, пішов відпочивати до іншої кімнати, і тепер тихенько посапував, висвистуючи носом чудернацькі мелодії.

Надворi було вже темно. Люта хуртовина завивала, наче зграя клятих вовкiв. Шалений вiтер шугав навкруги хати, намагаючись проточитися усередину крiзь будь-яку шпаринку. Снiгове вiйсько сипало у вiкно i з безсилим шамотiнням зсовувалося на землю, складаючись у великий замет.

- Оце розходився зимовий господар... - стиха промовив Петрик, стурбовано похитуючи головою. - До ранку такого нахурделить, що й дверi не вiдчиняться!

- А як же ми завтра з хати вийдемо? - злякалася Леся.

- Не хвилюйся, - заспокоїв її Петрик. – Дід Лук`ян що-небудь змiркує... Ти краще лягай вже спати, бо завтра свято проспиш!

Леся позіхнула, знехотя забралася у лiжко і, накрившись ковдрою, старанно замружилася. Але невдовзі її оченята знову розкрилися і весело блимнули.

- Петрику, а я не можу так просто заснути, - хитрувато посміхнулася дівчинка. – От якбі ти мені казку розказав яку-небудь або віршика…

- То що я тобі - казкар? – здивувався Петрик. – Треба було попросити дідуся – він би тобі розповів…

- Ну, Петрику, будь ласка… - заблагала Леся.

- Добре, - погодився хлопчик. – Тільки я краще розповім тобі віршика про Нічного володаря...

- А хто це такий?

- Послухай, то й будеш знати…

Петрик повернувся до сестрички, трохи поміркував, пригадуючи віршика, і почав розповідати:


Попід вікнами надворі

Ходить-бродить дивний пан.

Він збирає в кошик зорі, 

Обгортає їх в туман.

Сни казкові розкладає

Під подушки дітлахам, 

Колискової співає

Звірям в лісі і птахам.

Це – чудових мрій володар, 

Лагідний нічний господар.


Коли Петрик замовк, у хаті запала тиша. Лише у печі весело потріскували дрова, та за вікном гула хуртовина.

- Ой, як чудово! – нарешті промовила Леся. – Але прикро, що все це лише чарівна казка – в житті такого не буває…

- Якого?

- Ну, я маю на увазі щось чарівне, незвичайне…

Петрик прудко підскочив зі стільця і з жаром промовив:

- Як же то не буває?! Ти, мабуть, вже й забула про Зачаровану полонину? А там стільки дивного і загадкового!

Дівчинка сумно зітхнула:

Це було так давно, що я вже й не знаю, чи була ця пригода насправді, чи, може, тільки примарилася уві сні…

- Як же вона могла примаритися, коли ми з тобою разом побували у Зачарованій полонині на планеті Флаверс і навіть допомогли визволити дощову хмару і впіймати чаклуна Лиходума?! Пам`ятаєш?

- Але ж це було так давно… та й доказів ніяких нема! – вперто заперечила Леся.

- А Фрутико, Брундя?! А наша чарівна мобілка? – наполягав на свому Петрик.

Леся тільки плечима знизала:

- Ну, то увімкни її і спробуй зв`язатися з Фрутико… Ми ж з самого літа більше жодного разу з ним не розмовляли, а тим більш не бували в Зачарованій полонині…

Петрик з сумнівом почухав потилицю і розгублено промовив:

- Мобілка чомусь не хоче працювати… Може, вона зламалася чи батарейки вже послабшали… Ану, спробую ще раз!

Хлопчик підбіг до шафи, де знаходилися речі дітей, і витягнув з рюкзака маленький телефончик. Тримаючи його в руках, Петрик підійшов до ліжка сестрички і, усівшися на краєчку, натиснув кнопку.

Мобілка весело блимнула зеленим вогником і відгукнулася приємним жіночім голосом:

- "Привіт! Як справи?"

- От бачиш! – сумно зітхнула Леся. – Не працює…

Петрик недовірливо подивився на телефончик і замислився. Його носик трошки зморщився, наче він вирішував дуже складну математичну задачу.

Леся влаштувалася зручніше і з зацікавленням спостерігала за братиком, очікуючи, що буде далі.

Нарешті хлопчик рішуче вигукнув:

- Ні, такого не може бути, щоб Фрутико забув про нас! Може, у Зачарованій полонині щось скоїлося?

Тієї ж миті Леся насторожилася і сіла у ліжку. Її оченята скруглилися, і вона стурбовано сплеснула у долоні.

Йой! Петрику, а що, як і насправді у полонині сталося якесь лихо?! Потрібно ж якось це з`ясувати! Тільки я не знаю як…

- Слухай, Лесю! – зраділо вигукнув Петрик. – А чи пам`ятаєш ти, що нам казав Фрутико?

- А що, наприклад?

- Він же казав, що для того, щоб потрапити у Зачаровану полонину потрібно мати щире і відверте серце, а також вірити казкам… А ще потрібно мати чарівну мобілку, яка у нас і так є!

- І що далі?

- А те, що наше бажання може нам допомогти перенестися у Зачаровану полонину на планеті Флаверс! Давай спробуємо…

- Як?

- Ми ж віримо у те, що Зачарована полонина десь існує, і з нею є зв`язок, тільки зараз він не діє! Тому ми повинні дуже-дуже наполегливо думати про полонину і, може статися, що зоряний шлях знову відкриється для нас…

- Тоді давай, зараз і спробуємо! – з готовністю озвалася Леся. – Чому нам чекати якоїсь іншої нагоди?

Як вирішили, так і зробили.

Петрик з Лесею всілися друг проти друга, поклавши між собою мобілку, на якій тихенько блимав зелений вогник, і почали уважно дивитися на неї. При цьому вони старанно думали про Зачаровану полонину, згадуючи її чудові велетенські дерева, кришталеві річки й струмки, мешканців селища і особливо Фрутико і Брундю…

Якось непомітно зелений вогник змінився на жовто-гарячу іскорку, яка почала тихенько блимати, поступово розгораючись.

- Дивися, Лесю, - прошепотів Петрик. – Спрацювало… Тепер швидко збирайся, бо зараз відкриється зоряний шлях до Зачарованої полонини!

Леся кинулася до шафи і витягла з неї свою шубу.

- Навіщо тобі шуба? – здивувався Петрик. – Ти забула, що в чарівній полонині ніколи не буває зими?!

- Йой! – сплеснула у долоні Леся. – Я й дійсно забула!

Вона запхала шубу до шафи і швиденько вдягнула квітчасте платячко і старенькі сандалії, що залишилися у дідуся ще з минулого літа.

Петрик теж вдягнувся по-походному. І, як звичайно, трохи поміркувавши, прихопив з собою на всяк випадок деякі корисні речі: іграшкову помпову рушницю з фарбовими кульками та новенький електричний ліхтарик.

Побачивши це, Леся і собі взяла маленький рюкзачок, з яким вона звичайно ходила до садку і на прогулянку, поклала до нього дзеркальце і наділа на плечі.

- А дзеркальце навіщо? – здивувався Петрик.

- На всяк випадок… - хитрувато посміхнулася сестричка. – Я ж не питаю тебе про ліхтарик або рушницю!

- Добре, - погодився Петрик. – А тепер готуйся до подорожі по зоряному шляху…

Діти стали біля чарівної мобілки і почали уважно на неї дивитись.

Поступово сяйво заяскравішало, з`явилася вже знайома напівпрозора райдужна куля, осяяна зсередини золотими сонячними променями.

Тоді Леся з Петриком, не вагаючись, зробили крок уперед і опинилися на зоряному шляху. Веселі зірочки, наче грайливі метелики, закружляли довкола них, створюючи чарівну спіраль. Раптом зоряний шлях спалахнув святковим сяйвом і, підхопивши дітлахів, помчав їх до планети Флаверс у Зачаровану полонину, як сподівалися маленькі відважні мандрівники, назустріч друзям…

В очі блимнуло сліпуче сонечко, і Петрик з Лесею опинилися на знайомій зеленій галявині серед величних казкових дерев.

Але дивне діло – у чарівному лісі було якось незвично тихо. Не співали птахи, не стрікотіли коники. Навіть дерева наче принишкли, очікуючи якоїсь біди. Тихо-тихо було навкруги…

- Слухай, Петрику, - стиха звернулася Леся до братика. – Не знаю чому, але мені боязко… Щось у Зачарованій полонині не так, як завжди…

- І мені здається так само, - погодився Петрик. – Потрібно знайти Фрутико і з`ясувати, що до чого…

Взявшися за руки, діти насторожено пішли знайомою стежиною, що звивалася між причаївшихся дерев, до селища.

Невдовзі вони вийшли з-за пагорба і побачили різнокольорові будиночки. Але на вулиці не було видно жодної душі. Якась дивовижна тиша панувала навкруги. Навіть над дахами не майоріли веселі прапорці.

- Нічого не розумію, - промимрив Петрик. – Куди ж подівалися усі мешканці?

- Може, вони зараз збирають врожай? – припустила Леся.

- Щось не дуже схоже… - заперечив Петрик. – Та й у самому селищі повинен був би хтось залишитися, проте, як бачиш, там зовсім нікого нема…

Петрик з Лесею насторожено пішли вулицею, уважно роздивляючись на всі боки.

Раптом з відчиненої хвіртки вискочило щось кошлате і з верескливим гавкотінням кинулося до дітей.

- Це ж Брундя! – зраділа Леся.

Песик прожогом підскочив до неї і почав лизати руки, вихляючи прудким хвостиком.

Петрик нахилився і погладив його по голівці.

- Молодець, Брундя! Впізнав таки нас! – похвалив він песика. – А де ж Фрутико? Де дідусь Хорні та інші?

Брундя сів на землю, звів на дітей вологі очі і сумно заскиглив.

- Щось тут не те… - роздумливо мовив Петрик. – Потрібно знайти Фрутико і з`ясувати, що сталося…

Він уважно подивився в очі песикові і запитав:

- Слухай, Брундю, а чи можеш ти відвести нас до Фрутико?

Песик пильно подивився спочатку на Петрика, потім на Лесю. Після цього він з готовністю підскочив, радісно гавкнув і, відбігши на декілька кроків, озирнувся і заклично помахав хвостиком.

- Мені здається, що Брундя вказує нам, куди потрібно йти. – промовила Леся.

- Давай, Брундю, веди нас до Фрутико! – скомандував Петрик.

Песик смішно підстрибнув і кинувся уздовж вулиці.

Леся з Петриком побігли за ним.

Минувши селище, вони опинилися на окраїні. Але й тут не почули звичайних співів птахів. Сторожка тиша розляглася навкруги. Навіть веселі коники не стрікотіли у шовковій траві. Лише у невеликій калюжі сиділа витрішкувата жаба, глипаючи на мандрівників переляканими очима.

А Брундя, не зупиняючись ні на мить, побіг по вузенькій стежині до темніючого неподалік лісу.

Поспішаючи за песиком, Петрик і Леся заглибилися у лісові хащі. Тут теж було дуже тихо, наче усі лісові мешканці кудись позникали. Навіть вітерець не бентежив верхівки причаївшихся дерев. Тільки де-не-де потріскували іноді гілки. Тиша була якась занепокоєна, наче очікувалось появлення чогось дуже страхітливого.

Через деякий час стежка вивела маленьких мандрівників на узлісся. Петрик з Лесею обережно визирнули з-за куща і побачили великий глиняний пагорб, з одного боку якого були важкі дубові двері, окуті залізними штабами. Вони закривалися засувом, який замикала величезна колодка.

Біля дверей на каменюках сиділо двоє чаклунів у довгополих чорних балахонах. Вони про щось сперечалися поміж собою.

Брундя виразно подивився у бік пагорба і тихенько скавульнув.

- Йой, Петрику! – прошепотіла Леся. – Ти тільки подивися: це такі ж самі чаклуни, як Лиходум! Пам`ятаєш його?

- Ще б пак! – відгукнувся хлопчик. – Тільки як вони тут опинилися і що роблять у Зачарованій полонині?

- Мабуть, щось не дуже добре, бо це ж чорні чаклуни! – припустила Леся. – Мені чомусь зовсім не хочеться, щоб вони нас помітили…

Наче зрозумівши, що сказала дівчинка, Брундя мовчки тнувся вологим носиком у її коліно і хитнув головою у бік глибокого яру, що пролягав неподалік.

- Брундя нас кудись кличе, - зауважив Петрик. – Пішли за ним, може, він приведе нас до Фрутико…

Близнята тихенько прокралися слідом за песиком у яр. Тут густі кущі і розлогі дерева надійно закрили відважних мандрівників від чаклунів.

Брундя біг попереду - він вів Петрика і Лесю малопомітною стежкою серед велетенських лопухів, що заполонили глибокий яр. Помітивши у кущах якогось маленького ховрашка, що з переляку шугонув у чагарі, песик кинувся, було, за ним, але схаменувся, згадавши, мабуть, про важливість свого завдання, і погордо побіг далі - мовляв, нема мені ніякого діла до всякої мілкоти!

Раптом біля великого куща шипшини Брундя зупинився, виразно подивився на дітей, щось по-собачому тихенько промимрив, а потім прудко проліз між гілок і зник.

- Давай, подивимось, що там таке… - запропонував Петрик.

Він зняв з плеча свою помпову рушницю і, тримаючи її напоготові, поліз за песиком.

Леся довго не вагалася і пішла слідом за братиком.

Коли діти пролізли крізь кущ, вони опинилися біля темного отвору підземного ходу, що вів кудись у невідомість. Увімкнувши ліхтарик, Петрик з Лесею ступили усередину.

Тут було темно і пахло старим тогорішнім листям. З усіх боків і зверху звисало бліде коріння. Тоненько попискували кажани, налякані світлом ліхтарика.

Підземний хід завернув ліворуч. Промінь від ліхтарика ковзнув по стінах і зупинився на кам`яній кладці, що перетинала хід. Біля неї на землі лежала стара заіржавіла лопата, поруч з якою сидів Брундя.

- Здається мені, що нам потрібно якось здолати цю перешкоду. – промовила Леся. – Тільки як?

- Чого тут роздумувати, - відповів Петрик. – Ми можемо цією лопатою розколупати стіну і повивалювати каміння.

- Це ж буде так цікаво і таємничо, - зраділа дівчинка. – Наче ми розшукуємо старовинний піратський скарб!

- Слухай, Лесю, не фантазуй! – розсудливо заперечив Петрик. – Звідкіля тут може узятися піратський скарб?

- Ну… може, колись ще у прадавні часи пірати його тут сховали…

- Ех, ти, малеча! – посміхнувся Петрик. – То де ж тут пірати могли плавати на своїх кораблях?! Хіба може, у тій калюжі, що ми бачили з тобою край селища?

- Ну, нехай там і нема скарбів, - нарешті погодилася Леся. – Але ж цікаво таки, що там є?! До того ж ти забуваєш, що ми на чарівній планеті Флаверс – тут могли бути космічні пірати!

В цьому Петрик був згоден з сестричкою, тому мовчки взяв лопату і почав колупати нею між камінням, розхитуючи його. Леся допомогала братику. Навіть Брундя щось там старанно гріб лапками, хоча в тому не було ніякої потреби.

Ось нарешті перший камінь впав на підлогу, за ним другий. Через декілька хвилин у кам`яній стіні з`явився отвір, через який вже можна було зазирнути усередину.

Петрик посвітив ліхтариком у темряву, в якій щось ворухнулося.

- Йой! То це ж дідусь Хорні! – розгублено зойкнула Леся. – Як він тут опинився?

З пролому долинув сумний стогін.

Петрик провів променем ліхтарика далі і побачив ще декілька мешканців селища, які сиділи уздовж стін або просто знесилено лежали на підлозі.

Не зговорюючись, Леся з Петриком видерли зі стіни ще декілька каменюк, розширюючи проход. Першим в нього стрибнув Брундя і з радісним скавчанням зник десь у темряві, звідкіля долинув слабкий голос Фрутико:

- Петрику! Лесю! Йдіть сюди…

Діти швидко залізли у темну кімнату. Виявилося, що тут були усі мешканці селища Зачарованої полонини. Але які вони були виснажені і схудлі!

- Фрутико, де ти? – покликав Петрик.

- Я тут… - слабко долинуло збоку.

Леся з Петриком підійшли до стіни, біля якої сидів на підлозі Фрутико і сумно дивився на друзів. Брундя ластився до нього, намагаючись лизнути йому носа.

- Фрутико, що тут у вас скоїлося?! – з тривогою запитала Леся. - Навіщо ви тут сидите і як сюди потрапили?

Рудий хлопчик зітхнув і почав розповідати:

- Після того, як ми з вами звільнили дощову хмару і впіймали Лиходума, потрібно було знайти потайний хід, яким чаклун пробрався до Зачарованої полонини. Але ж ми так раділи, що дощова хмара знову поливає наші гаї, що й забули про це! Проте чаклун Лиходум не забув своєї погрози помститися. Він викопав під стіною комори хід і втік. А наступної ночі Лиходум знову потай з`явився у Зачарованій полонині і привів з собою інших чаклунів. Поки усі спали, вони позв`язували мешканців, а потім принесли до цього підвалу і тут зачинили. Так ми опинилися у цій в`язниці…

- Мабуть, чаклуни, яких ми бачили на поверхні, стережуть саме ті двері, що ведуть сюди. – вирішив Петрик. – Але розумненький Брундя провів нас сюди так, що вони нічого не помітили…

- А навіщо чаклуни це зробили? Який в цьому сенс? – здивувалася Леся. - Чого ж вони вимагають?

- Чорні чаклуни з давніх давень мріють підкорити собі Зачаровану полонину, а її мешканців перетворити у своїх рабів. – сумно зітхнув дід Хорні. - Крім того вони хотіли б усю полонину засіяти будяками…

Петрик роздумливо почухав потилицю.

- Щось не дуже схоже… - невпевнено заперечив він. – Якби вони насправді хотіли таке вдіяти, то вже давно мали б зачаклувати усіх мешканців, та й, мабуть, усю Зачаровану полонину, бо вони все ж таки чаклуни!

- Не так все й просто, - заперечив дідусь. – Справа в тому, що в нашій полонині діє лише добре чарівницьтво, а лихе чаклунство тут не може існувати!

- А чому так?

- Тому, що у самому потаємному куточку стародавнього лісу росте чарівна яблуня, яку посадили ще у запрадавні часи великі чарівники! Ця яблуня дає маленькі чарівні яблучка, які лікують від будь-якої хвороби. А ще вона охороняє Зачаровану полонину від чорного лиха, тому й чаклуни Лиходума не мають тут своєї сили.

- То, мабуть, вони намагаються знищити чарівну яблуню?! – здогадалася Леся. – Ой лишенько!

- Нічого ці кляті чаклуни яблунці не заподіють! – раптом посміхнувся Фрутико. – Вони її ніколи не знайдуть!

- Чому?

- Тому, що до неї можна дістатися лише єдиною стежиною, яка теж чарівна і нікого не пропустить до яблуні.

- От і добре! – вирішив Петрик. – Тоді не будемо гаяти часу: потрібно швидше вибиратися звідсіля. Підійматеся!

Але у відповідь діти почули лише слабкі голоси:

- Ми не можемо…

- У нас вже не дістає сили…

Петрик з Лесею розгублено перезирнулися і запитливо подивилися на Фрутико.

- Що нам робити? Треба ж якось вас рятувати…

Хлопчик таки звівся на ноги і, трохи похитуючись, підійшов до діда Хорні.

- Дідусю, будь ласка, відкрий нам таємницю чарівної стежини. Якщо вона пропустить нас до яблуні, то ми зможемо принести сюди лікувальних яблук.

- Добре, - погодився дід. – Тільки будьте дуже обережні, щоб чаклуни Лиходума вас не помітили і не прослідкували за вами!

- Вони нас не помітять! – заспокоїв Фрутико. – До того ж з нами буде Брундя!

- Те ж мені – захисник! – посміхнувся дід Хорні. – Та його й з-за трави не видно… Але ж вибору нема. То схилися до мене нижче, бо те, що я скажу, дуже велика таємниця нашого народу. Я не хочу, щоб чаклуни якось випадково підслухали її…

Фрутико став на коліна і схилився до дідуся, який щось прошепотів йому на вухо. Після цього хлопчик підвівся і звернувся до Петрика з Лесею:

- Вирушаймо у подорож негайно!

Близнята разом із Фрутико і песиком вибралися крізь пролом у стіні і поспішили до виходу. На прощання Леся пообіцяла залишившимся мешканцям:

- Не хвилюйтеся, ми обов`язково повернемося і принесемо лікувальних яблук!

- Щасти вам, друзі!- озвався за всіх дід Клим.

Обережно вибравшися з яру, дітлахи крадькома зникли у лісі і тепер поспішали за Фрутико, який повів їх у протилежний бік від селища.

Опинившися на свіжому повітрі, Фрутико трохи пожвавішав. Його завжди веселі оченята знову почали виблискувати. Він з насолодою підставляв личико під промені сонця, які пробивалися інколи під листя віковічного лісу.

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Казка, Про казку

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «02_ чарівна яблуня (Частина №2) / Казка | Анатолій Валевський». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Лічилка / Дитячий вірш | Анатолій Валевський». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Анатолій Валевський.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.06.2018 10:58  © ... => Наталія Старченко 

Щиро дякую! 

 19.06.2018 19:22  Наталія Старченко => © 

Цікавий твір. Приємно читати. 

Публікації автора Анатолій Валевський

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 6
Автор: Анатолій Валевський
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Таємниці зачарованої полонини (казки);
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;