Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.06.2018 12:58Казка
Про казку  
02_ Чарівна яблуня
Рейтинг: 5 | 1 гол.
Без обмежень
© Анатолій Валевський

02_ Чарівна яблуня

Частина №1
Анатолій Валевський
Опубліковано 19.06.2018 / 46384

Якось зимовим вечором, десь перед самим Рiздвом, Петрик з Лесею сидiли в теплій хаті біля вікна i мрійливо зітхали, вдивляючись у снігову круговерть.

Батьки відвезли їх на свята у село до діда Лук`яна, щоб малеча могла трохи попустувати на волі. До самого вечора Петрик з Лесею гралися у сніжки, ліпили снігову бабу і вже досхочу наковзалися з льодової горки, аж доки не змерзли, і дідусь покликав їх до хати.

Повечерявши з дітлахами, дід Лук`ян, кахикуючи, пішов відпочивати до іншої кімнати, і тепер тихенько посапував, висвистуючи носом чудернацькі мелодії.

Надворi було вже темно. Люта хуртовина завивала, наче зграя клятих вовкiв. Шалений вiтер шугав навкруги хати, намагаючись проточитися усередину крiзь будь-яку шпаринку. Снiгове вiйсько сипало у вiкно i з безсилим шамотiнням зсовувалося на землю, складаючись у великий замет.

- Оце розходився зимовий господар... - стиха промовив Петрик, стурбовано похитуючи головою. - До ранку такого нахурделить, що й дверi не вiдчиняться!

- А як же ми завтра з хати вийдемо? - злякалася Леся.

- Не хвилюйся, - заспокоїв її Петрик. – Дід Лук`ян що-небудь змiркує... Ти краще лягай вже спати, бо завтра свято проспиш!

Леся позіхнула, знехотя забралася у лiжко і, накрившись ковдрою, старанно замружилася. Але невдовзі її оченята знову розкрилися і весело блимнули.

- Петрику, а я не можу так просто заснути, - хитрувато посміхнулася дівчинка. – От якбі ти мені казку розказав яку-небудь або віршика…

- То що я тобі - казкар? – здивувався Петрик. – Треба було попросити дідуся – він би тобі розповів…

- Ну, Петрику, будь ласка… - заблагала Леся.

- Добре, - погодився хлопчик. – Тільки я краще розповім тобі віршика про Нічного володаря...

- А хто це такий?

- Послухай, то й будеш знати…

Петрик повернувся до сестрички, трохи поміркував, пригадуючи віршика, і почав розповідати:


Попід вікнами надворі

Ходить-бродить дивний пан.

Він збирає в кошик зорі, 

Обгортає їх в туман.

Сни казкові розкладає

Під подушки дітлахам, 

Колискової співає

Звірям в лісі і птахам.

Це – чудових мрій володар, 

Лагідний нічний господар.


Коли Петрик замовк, у хаті запала тиша. Лише у печі весело потріскували дрова, та за вікном гула хуртовина.

- Ой, як чудово! – нарешті промовила Леся. – Але прикро, що все це лише чарівна казка – в житті такого не буває…

- Якого?

- Ну, я маю на увазі щось чарівне, незвичайне…

Петрик прудко підскочив зі стільця і з жаром промовив:

- Як же то не буває?! Ти, мабуть, вже й забула про Зачаровану полонину? А там стільки дивного і загадкового!

Дівчинка сумно зітхнула:

Це було так давно, що я вже й не знаю, чи була ця пригода насправді, чи, може, тільки примарилася уві сні…

- Як же вона могла примаритися, коли ми з тобою разом побували у Зачарованій полонині на планеті Флаверс і навіть допомогли визволити дощову хмару і впіймати чаклуна Лиходума?! Пам`ятаєш?

- Але ж це було так давно… та й доказів ніяких нема! – вперто заперечила Леся.

- А Фрутико, Брундя?! А наша чарівна мобілка? – наполягав на свому Петрик.

Леся тільки плечима знизала:

- Ну, то увімкни її і спробуй зв`язатися з Фрутико… Ми ж з самого літа більше жодного разу з ним не розмовляли, а тим більш не бували в Зачарованій полонині…

Петрик з сумнівом почухав потилицю і розгублено промовив:

- Мобілка чомусь не хоче працювати… Може, вона зламалася чи батарейки вже послабшали… Ану, спробую ще раз!

Хлопчик підбіг до шафи, де знаходилися речі дітей, і витягнув з рюкзака маленький телефончик. Тримаючи його в руках, Петрик підійшов до ліжка сестрички і, усівшися на краєчку, натиснув кнопку.

Мобілка весело блимнула зеленим вогником і відгукнулася приємним жіночім голосом:

- "Привіт! Як справи?"

- От бачиш! – сумно зітхнула Леся. – Не працює…

Петрик недовірливо подивився на телефончик і замислився. Його носик трошки зморщився, наче він вирішував дуже складну математичну задачу.

Леся влаштувалася зручніше і з зацікавленням спостерігала за братиком, очікуючи, що буде далі.

Нарешті хлопчик рішуче вигукнув:

- Ні, такого не може бути, щоб Фрутико забув про нас! Може, у Зачарованій полонині щось скоїлося?

Тієї ж миті Леся насторожилася і сіла у ліжку. Її оченята скруглилися, і вона стурбовано сплеснула у долоні.

Йой! Петрику, а що, як і насправді у полонині сталося якесь лихо?! Потрібно ж якось це з`ясувати! Тільки я не знаю як…

- Слухай, Лесю! – зраділо вигукнув Петрик. – А чи пам`ятаєш ти, що нам казав Фрутико?

- А що, наприклад?

- Він же казав, що для того, щоб потрапити у Зачаровану полонину потрібно мати щире і відверте серце, а також вірити казкам… А ще потрібно мати чарівну мобілку, яка у нас і так є!

- І що далі?

- А те, що наше бажання може нам допомогти перенестися у Зачаровану полонину на планеті Флаверс! Давай спробуємо…

- Як?

- Ми ж віримо у те, що Зачарована полонина десь існує, і з нею є зв`язок, тільки зараз він не діє! Тому ми повинні дуже-дуже наполегливо думати про полонину і, може статися, що зоряний шлях знову відкриється для нас…

- Тоді давай, зараз і спробуємо! – з готовністю озвалася Леся. – Чому нам чекати якоїсь іншої нагоди?

Як вирішили, так і зробили.

Петрик з Лесею всілися друг проти друга, поклавши між собою мобілку, на якій тихенько блимав зелений вогник, і почали уважно дивитися на неї. При цьому вони старанно думали про Зачаровану полонину, згадуючи її чудові велетенські дерева, кришталеві річки й струмки, мешканців селища і особливо Фрутико і Брундю…

Якось непомітно зелений вогник змінився на жовто-гарячу іскорку, яка почала тихенько блимати, поступово розгораючись.

- Дивися, Лесю, - прошепотів Петрик. – Спрацювало… Тепер швидко збирайся, бо зараз відкриється зоряний шлях до Зачарованої полонини!

Леся кинулася до шафи і витягла з неї свою шубу.

- Навіщо тобі шуба? – здивувався Петрик. – Ти забула, що в чарівній полонині ніколи не буває зими?!

- Йой! – сплеснула у долоні Леся. – Я й дійсно забула!

Вона запхала шубу до шафи і швиденько вдягнула квітчасте платячко і старенькі сандалії, що залишилися у дідуся ще з минулого літа.

Петрик теж вдягнувся по-походному. І, як звичайно, трохи поміркувавши, прихопив з собою на всяк випадок деякі корисні речі: іграшкову помпову рушницю з фарбовими кульками та новенький електричний ліхтарик.

Побачивши це, Леся і собі взяла маленький рюкзачок, з яким вона звичайно ходила до садку і на прогулянку, поклала до нього дзеркальце і наділа на плечі.

- А дзеркальце навіщо? – здивувався Петрик.

- На всяк випадок… - хитрувато посміхнулася сестричка. – Я ж не питаю тебе про ліхтарик або рушницю!

- Добре, - погодився Петрик. – А тепер готуйся до подорожі по зоряному шляху…

Діти стали біля чарівної мобілки і почали уважно на неї дивитись.

Поступово сяйво заяскравішало, з`явилася вже знайома напівпрозора райдужна куля, осяяна зсередини золотими сонячними променями.

Тоді Леся з Петриком, не вагаючись, зробили крок уперед і опинилися на зоряному шляху. Веселі зірочки, наче грайливі метелики, закружляли довкола них, створюючи чарівну спіраль. Раптом зоряний шлях спалахнув святковим сяйвом і, підхопивши дітлахів, помчав їх до планети Флаверс у Зачаровану полонину, як сподівалися маленькі відважні мандрівники, назустріч друзям…

В очі блимнуло сліпуче сонечко, і Петрик з Лесею опинилися на знайомій зеленій галявині серед величних казкових дерев.

Але дивне діло – у чарівному лісі було якось незвично тихо. Не співали птахи, не стрікотіли коники. Навіть дерева наче принишкли, очікуючи якоїсь біди. Тихо-тихо було навкруги…

- Слухай, Петрику, - стиха звернулася Леся до братика. – Не знаю чому, але мені боязко… Щось у Зачарованій полонині не так, як завжди…

- І мені здається так само, - погодився Петрик. – Потрібно знайти Фрутико і з`ясувати, що до чого…

Взявшися за руки, діти насторожено пішли знайомою стежиною, що звивалася між причаївшихся дерев, до селища.

Невдовзі вони вийшли з-за пагорба і побачили різнокольорові будиночки. Але на вулиці не було видно жодної душі. Якась дивовижна тиша панувала навкруги. Навіть над дахами не майоріли веселі прапорці.

- Нічого не розумію, - промимрив Петрик. – Куди ж подівалися усі мешканці?

- Може, вони зараз збирають врожай? – припустила Леся.

- Щось не дуже схоже… - заперечив Петрик. – Та й у самому селищі повинен був би хтось залишитися, проте, як бачиш, там зовсім нікого нема…

Петрик з Лесею насторожено пішли вулицею, уважно роздивляючись на всі боки.

Раптом з відчиненої хвіртки вискочило щось кошлате і з верескливим гавкотінням кинулося до дітей.

- Це ж Брундя! – зраділа Леся.

Песик прожогом підскочив до неї і почав лизати руки, вихляючи прудким хвостиком.

Петрик нахилився і погладив його по голівці.

- Молодець, Брундя! Впізнав таки нас! – похвалив він песика. – А де ж Фрутико? Де дідусь Хорні та інші?

Брундя сів на землю, звів на дітей вологі очі і сумно заскиглив.

- Щось тут не те… - роздумливо мовив Петрик. – Потрібно знайти Фрутико і з`ясувати, що сталося…

Він уважно подивився в очі песикові і запитав:

- Слухай, Брундю, а чи можеш ти відвести нас до Фрутико?

Песик пильно подивився спочатку на Петрика, потім на Лесю. Після цього він з готовністю підскочив, радісно гавкнув і, відбігши на декілька кроків, озирнувся і заклично помахав хвостиком.

- Мені здається, що Брундя вказує нам, куди потрібно йти. – промовила Леся.

- Давай, Брундю, веди нас до Фрутико! – скомандував Петрик.

Песик смішно підстрибнув і кинувся уздовж вулиці.

Леся з Петриком побігли за ним.

Минувши селище, вони опинилися на окраїні. Але й тут не почули звичайних співів птахів. Сторожка тиша розляглася навкруги. Навіть веселі коники не стрікотіли у шовковій траві. Лише у невеликій калюжі сиділа витрішкувата жаба, глипаючи на мандрівників переляканими очима.

А Брундя, не зупиняючись ні на мить, побіг по вузенькій стежині до темніючого неподалік лісу.

Поспішаючи за песиком, Петрик і Леся заглибилися у лісові хащі. Тут теж було дуже тихо, наче усі лісові мешканці кудись позникали. Навіть вітерець не бентежив верхівки причаївшихся дерев. Тільки де-не-де потріскували іноді гілки. Тиша була якась занепокоєна, наче очікувалось появлення чогось дуже страхітливого.

Через деякий час стежка вивела маленьких мандрівників на узлісся. Петрик з Лесею обережно визирнули з-за куща і побачили великий глиняний пагорб, з одного боку якого були важкі дубові двері, окуті залізними штабами. Вони закривалися засувом, який замикала величезна колодка.

Біля дверей на каменюках сиділо двоє чаклунів у довгополих чорних балахонах. Вони про щось сперечалися поміж собою.

Брундя виразно подивився у бік пагорба і тихенько скавульнув.

- Йой, Петрику! – прошепотіла Леся. – Ти тільки подивися: це такі ж самі чаклуни, як Лиходум! Пам`ятаєш його?

- Ще б пак! – відгукнувся хлопчик. – Тільки як вони тут опинилися і що роблять у Зачарованій полонині?

- Мабуть, щось не дуже добре, бо це ж чорні чаклуни! – припустила Леся. – Мені чомусь зовсім не хочеться, щоб вони нас помітили…

Наче зрозумівши, що сказала дівчинка, Брундя мовчки тнувся вологим носиком у її коліно і хитнув головою у бік глибокого яру, що пролягав неподалік.

- Брундя нас кудись кличе, - зауважив Петрик. – Пішли за ним, може, він приведе нас до Фрутико…

Близнята тихенько прокралися слідом за песиком у яр. Тут густі кущі і розлогі дерева надійно закрили відважних мандрівників від чаклунів.

Брундя біг попереду - він вів Петрика і Лесю малопомітною стежкою серед велетенських лопухів, що заполонили глибокий яр. Помітивши у кущах якогось маленького ховрашка, що з переляку шугонув у чагарі, песик кинувся, було, за ним, але схаменувся, згадавши, мабуть, про важливість свого завдання, і погордо побіг далі - мовляв, нема мені ніякого діла до всякої мілкоти!

Раптом біля великого куща шипшини Брундя зупинився, виразно подивився на дітей, щось по-собачому тихенько промимрив, а потім прудко проліз між гілок і зник.

- Давай, подивимось, що там таке… - запропонував Петрик.

Він зняв з плеча свою помпову рушницю і, тримаючи її напоготові, поліз за песиком.

Леся довго не вагалася і пішла слідом за братиком.

Коли діти пролізли крізь кущ, вони опинилися біля темного отвору підземного ходу, що вів кудись у невідомість. Увімкнувши ліхтарик, Петрик з Лесею ступили усередину.

Тут було темно і пахло старим тогорішнім листям. З усіх боків і зверху звисало бліде коріння. Тоненько попискували кажани, налякані світлом ліхтарика.

Підземний хід завернув ліворуч. Промінь від ліхтарика ковзнув по стінах і зупинився на кам`яній кладці, що перетинала хід. Біля неї на землі лежала стара заіржавіла лопата, поруч з якою сидів Брундя.

- Здається мені, що нам потрібно якось здолати цю перешкоду. – промовила Леся. – Тільки як?

- Чого тут роздумувати, - відповів Петрик. – Ми можемо цією лопатою розколупати стіну і повивалювати каміння.

- Це ж буде так цікаво і таємничо, - зраділа дівчинка. – Наче ми розшукуємо старовинний піратський скарб!

- Слухай, Лесю, не фантазуй! – розсудливо заперечив Петрик. – Звідкіля тут може узятися піратський скарб?

- Ну… може, колись ще у прадавні часи пірати його тут сховали…

- Ех, ти, малеча! – посміхнувся Петрик. – То де ж тут пірати могли плавати на своїх кораблях?! Хіба може, у тій калюжі, що ми бачили з тобою край селища?

- Ну, нехай там і нема скарбів, - нарешті погодилася Леся. – Але ж цікаво таки, що там є?! До того ж ти забуваєш, що ми на чарівній планеті Флаверс – тут могли бути космічні пірати!

В цьому Петрик був згоден з сестричкою, тому мовчки взяв лопату і почав колупати нею між камінням, розхитуючи його. Леся допомогала братику. Навіть Брундя щось там старанно гріб лапками, хоча в тому не було ніякої потреби.

Ось нарешті перший камінь впав на підлогу, за ним другий. Через декілька хвилин у кам`яній стіні з`явився отвір, через який вже можна було зазирнути усередину.

Петрик посвітив ліхтариком у темряву, в якій щось ворухнулося.

- Йой! То це ж дідусь Хорні! – розгублено зойкнула Леся. – Як він тут опинився?

З пролому долинув сумний стогін.

Петрик провів променем ліхтарика далі і побачив ще декілька мешканців селища, які сиділи уздовж стін або просто знесилено лежали на підлозі.

Не зговорюючись, Леся з Петриком видерли зі стіни ще декілька каменюк, розширюючи проход. Першим в нього стрибнув Брундя і з радісним скавчанням зник десь у темряві, звідкіля долинув слабкий голос Фрутико:

- Петрику! Лесю! Йдіть сюди…

Діти швидко залізли у темну кімнату. Виявилося, що тут були усі мешканці селища Зачарованої полонини. Але які вони були виснажені і схудлі!

- Фрутико, де ти? – покликав Петрик.

- Я тут… - слабко долинуло збоку.

Леся з Петриком підійшли до стіни, біля якої сидів на підлозі Фрутико і сумно дивився на друзів. Брундя ластився до нього, намагаючись лизнути йому носа.

- Фрутико, що тут у вас скоїлося?! – з тривогою запитала Леся. - Навіщо ви тут сидите і як сюди потрапили?

Рудий хлопчик зітхнув і почав розповідати:

- Після того, як ми з вами звільнили дощову хмару і впіймали Лиходума, потрібно було знайти потайний хід, яким чаклун пробрався до Зачарованої полонини. Але ж ми так раділи, що дощова хмара знову поливає наші гаї, що й забули про це! Проте чаклун Лиходум не забув своєї погрози помститися. Він викопав під стіною комори хід і втік. А наступної ночі Лиходум знову потай з`явився у Зачарованій полонині і привів з собою інших чаклунів. Поки усі спали, вони позв`язували мешканців, а потім принесли до цього підвалу і тут зачинили. Так ми опинилися у цій в`язниці…

- Мабуть, чаклуни, яких ми бачили на поверхні, стережуть саме ті двері, що ведуть сюди. – вирішив Петрик. – Але розумненький Брундя провів нас сюди так, що вони нічого не помітили…

- А навіщо чаклуни це зробили? Який в цьому сенс? – здивувалася Леся. - Чого ж вони вимагають?

- Чорні чаклуни з давніх давень мріють підкорити собі Зачаровану полонину, а її мешканців перетворити у своїх рабів. – сумно зітхнув дід Хорні. - Крім того вони хотіли б усю полонину засіяти будяками…

Петрик роздумливо почухав потилицю.

- Щось не дуже схоже… - невпевнено заперечив він. – Якби вони насправді хотіли таке вдіяти, то вже давно мали б зачаклувати усіх мешканців, та й, мабуть, усю Зачаровану полонину, бо вони все ж таки чаклуни!

- Не так все й просто, - заперечив дідусь. – Справа в тому, що в нашій полонині діє лише добре чарівницьтво, а лихе чаклунство тут не може існувати!

- А чому так?

- Тому, що у самому потаємному куточку стародавнього лісу росте чарівна яблуня, яку посадили ще у запрадавні часи великі чарівники! Ця яблуня дає маленькі чарівні яблучка, які лікують від будь-якої хвороби. А ще вона охороняє Зачаровану полонину від чорного лиха, тому й чаклуни Лиходума не мають тут своєї сили.

- То, мабуть, вони намагаються знищити чарівну яблуню?! – здогадалася Леся. – Ой лишенько!

- Нічого ці кляті чаклуни яблунці не заподіють! – раптом посміхнувся Фрутико. – Вони її ніколи не знайдуть!

- Чому?

- Тому, що до неї можна дістатися лише єдиною стежиною, яка теж чарівна і нікого не пропустить до яблуні.

- От і добре! – вирішив Петрик. – Тоді не будемо гаяти часу: потрібно швидше вибиратися звідсіля. Підійматеся!

Але у відповідь діти почули лише слабкі голоси:

- Ми не можемо…

- У нас вже не дістає сили…

Петрик з Лесею розгублено перезирнулися і запитливо подивилися на Фрутико.

- Що нам робити? Треба ж якось вас рятувати…

Хлопчик таки звівся на ноги і, трохи похитуючись, підійшов до діда Хорні.

- Дідусю, будь ласка, відкрий нам таємницю чарівної стежини. Якщо вона пропустить нас до яблуні, то ми зможемо принести сюди лікувальних яблук.

- Добре, - погодився дід. – Тільки будьте дуже обережні, щоб чаклуни Лиходума вас не помітили і не прослідкували за вами!

- Вони нас не помітять! – заспокоїв Фрутико. – До того ж з нами буде Брундя!

- Те ж мені – захисник! – посміхнувся дід Хорні. – Та його й з-за трави не видно… Але ж вибору нема. То схилися до мене нижче, бо те, що я скажу, дуже велика таємниця нашого народу. Я не хочу, щоб чаклуни якось випадково підслухали її…

Фрутико став на коліна і схилився до дідуся, який щось прошепотів йому на вухо. Після цього хлопчик підвівся і звернувся до Петрика з Лесею:

- Вирушаймо у подорож негайно!

Близнята разом із Фрутико і песиком вибралися крізь пролом у стіні і поспішили до виходу. На прощання Леся пообіцяла залишившимся мешканцям:

- Не хвилюйтеся, ми обов`язково повернемося і принесемо лікувальних яблук!

- Щасти вам, друзі!- озвався за всіх дід Клим.

Обережно вибравшися з яру, дітлахи крадькома зникли у лісі і тепер поспішали за Фрутико, який повів їх у протилежний бік від селища.

Опинившися на свіжому повітрі, Фрутико трохи пожвавішав. Його завжди веселі оченята знову почали виблискувати. Він з насолодою підставляв личико під промені сонця, які пробивалися інколи під листя віковічного лісу.

19.06.2018 Проза / Казка
02_ чарівна яблуня (Частина №2) / Казка | Анатолій Валевський
Попередня публікація: 19.06.2018 Поезії / Дитячий вірш
Лічилка / Дитячий вірш | Анатолій Валевський
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
20.07.2018 © Маріанна / Мініатюра
На Ратуші
19.07.2018 © Михайло / Оповідання
Гнів дракона
16.07.2018 © Леонід Пекар / Оповідання
Елегантне рішення
15.07.2018 © Наталія Старченко / Оповідання
Добрі чари
12.07.2018 © Каранда Галина / Оповідання
П’ятниця, 13 (ЗНО, система «Вибір")
Таємниці зачарованої полонини (казки)
06.06.2018
01_Мандрівка опівночі (Частина №1)
06.06.2018
01_Мандрівка опівночі (Частина №2)
19.06.2018
02_ Чарівна яблуня (Частина №1)
28.06.2018
03_ Володар часу (Частина №1)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1
Переглядів: 10  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Казка
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.06.2018 10:58  © ... для Наталія Старченко 

Щиро дякую! 

 19.06.2018 19:22  Наталія Старченко для © ... 

Цікавий твір. Приємно читати. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
22.07.2018 © Суворий
Битва за Чангкуфенг: СРСР та Японія уклали перемир`я (серпень 1938)
21.07.2018 © Суворий
Битва за Чангкуфенг: бої на кордоні між СРСР та Японією (серпень 1938)
21.07.2018 © Суворий
Біглий радянський генерал про близьку війну на Далекому Сході (серпень 1938)
20.07.2018 © Суворий
Стосунки Берлін-Варшава: від поганих до кращих і навпаки (серпень 1938)
19.07.2018 © Суворий
Лист митропол. Шептицького про переслідування православних українців польським урядом (липень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
20.01.2011 © Михайло Трайста
12.04.2011 © Закохана
24.07.2012 © Каранда Галина
02.03.2012 © Таїсія
21.06.2014 © ГАННА КОНАЗЮК
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди