Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.06.2018 13:00Казка
Про казку  
02_ Чарівна яблуня
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Анатолій Валевський

02_ Чарівна яблуня

Частина №2
Анатолій Валевський
Опубліковано 19.06.2018 / 46385

Від радості, що він знову разом зі свїми друзями, Брундя бігав навкруги, підскакував у повітря і навіть націлився, було, впіймати якогось товстого джмеля, що випадково трапився на шляху. Але посковзнувся і гепнувся на землю, смішно махаючи лапками.

- Заспокойся вже! – докірливо звернувся до нього Фрутико. – Бо зчиниш зараз гвалту на весь ліс, тоді чаклуни позбігаються і схоплять нас!

Як би то не було, але після цього Брундя і справді заспокоївся. Він біг поруч з Фрутико, уважно озираючись навкруги – мовляв, я вас охороняю, як справжній дорослий пес!

- Слухай, Фрутико, а чому ми не можемо покликати золотавих поні і поїхати верхи? – запитала Леся.

- Якщо ми поїдемо верхи на поні, то чаклуни Лиходума почують цокіт копит і тоді спіймають нас! – відповів замість Фрутико Петрик. – Зрозуміла?

- Крім того, - додав Фрутико. – Чаклуни так налякали усіх у полонині, що тепер звірі і птахи поховалися. То ж і поні ми зараз не знайдемо. Мабуть, вони причаїлися десь аж за кавуновим полем у Темному лісі або за річкою Бігляночкою у Сріблястому гаю.

- Фрутико, - звернулася до нього Леся. – Розкажи нам, будь ласка, що це за така чарівна стежина, яку ми шукаємо?

- Хто його знає, звідкіля вона виникла, - відповів хлопчик. – Мабуть, її зробив хтось із могутніх чарівників у стародавні часи. Вже давно у Зачарованій полонині не лишилося чарівників, а охоронна стежина і досі існує…

- А як вона може когось не пропускати до чарівної яблуні? – у свою чергу спитав Петрик.

- Я не знаю, але як би ти не йшов, стежина через деякий час виводить тебе з лісу то на один бік, то на другий. Хоч цілий тиждень бігай, а у глибину лісу до чарівної яблуні не дістанешся!

- А як же ми зможемо туди потрапити? – здивувалася Леся. – Чарівна стежка і нас не пустить.

- Як прийдемо на місце, то все побачите, - загадково посміхнувся Фрутико. – Бо дід Хорні відкрив мені таємницю, як потрібно розмовляти з стежиною, щоб вона нас пропустила...

- Я ніяк не можу звикнути, що у Зачарованій полонині стільки казкового! – з захопленням промовила Леся. – Такого навіть у книжках нема!

Фрутико лагідно посміхнувся:

- То що ж тут казкового?! Звичайне життя – ми до нього звикли… А от у вашому світі дійсно багато казкового! От наприклад: що ви сьогодні робили?

- Снігову бабу ліпили, - відповів Петрик. – Потім з льодової гори ковзалися, грали у сніжки…

Від несподіванки Фрутико аж зупинився і з недовірою подивися на друзів.

- Невже у вас сніг буває?! – з захватом вигукнув він.

- Чому ж буває? Він у нас і зараз є... – здивовано відповіла Леся. – Це ж саме зима!

- А я ніколи не бачив ані зими, ані снігу… - сумовито зітхнув Фрутико. – Тільки чув про це у казках, які інколи розповідає тітка Нерейда. Бо у нас в Зачарованій полонині завжди літо…

- То чого ж ти зітхаєш?! – зрадів Петрик. – Приходь до нас у гостину – ми це все тобі покажемо, ще й на санках покатаємо!

Йому дуже хотілося щоб Фрутико прийшов до них з Лесею і побачив на власні очі зиму.

- Ні, мені не можна… - хитнув головою Фрутико. – Ніхто не повинен мене бачити у вашому світі.

- А ми зробимо так, що ніхто й не побачить. – пообіцяла Леся. – Коли наш дідусь піде завтра до лікарні, то ми зателефонуємо тобі, і ти прийдеш до нас. На подвір`ї зможемо погратися сніжками, поки дідуся не буде дома!

- А що, ваш дідусь захворів? – занепокоївся Фрутико.

- Так, щось кахикав сьогодні вдень, - відповів Петрик. – Та й голова у нього трохи боліла. Сказав, що наступної доби піде до лікарні, щоб узяти якісь ліки…

- Бр-р-р! Як я не люблю ліки! – зауважила Леся. – Вони такі гіркі, зовсім не смачні!

- Просто потрібно як можна більше вживати усяких фруктів, - зауважив Фрутико. – Особливо допомогають яблука з чарівної яблуні. Вони від будь-якої хвороби лікують!

- Нам би таке яблучко… - замріяно сказав Петрик. – Ми б тоді дідуся Лук`яна швидко вилікували!

Фрутико на це нічого не відповів, але хитрувато посміхнувся.

Довго йшли друзі по стежині і нарешті вийшли з другого боку лісу на берег дивної річки. Вода в ній була така чиста і прозора, що навіть видно було грайливих рибок, що порскали у глибині серед водоростей.

- Ой! – вигукнув Петрик. – Мені так пити захотілося, що аж у животі загурчало!

- Зараз нап`ємося з річки Довгої… - пообіцяв Фрутико.

Він уважно озирнувся, чи не видно десь поблизу чаклунів, а потім підійшов до низенького куща, який ріс біля самої річки. На кущі висіли чудернацькі плоди гарбуза. По формі вони нагадували невеликі черпачки. Зірвавши три таких гарбузики, Фрутико протягнув одного Лесі, а другого Петрику.

- Набирайте собі і пийте досхочу! – запропонував він.

Напившися самі, друзі напоїли ще й Брундю, який теж хотів пити, і від нетерплячки аж підскиглював.

Потім по дерев`яному місточку перебралися на другий беріг річки Довгої і, перетнувши світлий гай, деякий час бігли по відкритій долині, з тривогою озираючись на всі боки. Але на щастя, у цій місцевості чаклунів, мабуть, не було.

Поступово наближалася темна стіна величного лісу, і ось раптом мандрівники опинилися на узліссі.

Велетенські дерева стовбичили суцільною стіною, здіймаючись вгору мало не до неба. Здавалося, тут зовсім не можна було пройти.

- Це і є наш Стародавній ліс. – з повагою сказав Фрутико, зупиняючись. – Тепер нам потрібно відшукати охоронну стежку, яка приведе нас до чарівної яблуні…

Уважно роздивляючись під ногами, діти почали вишукувати у високій траві стежинку, яка б вела до лісу.

Раптом Леся скрикнула:

- Дивіться! Здається, я знайшла…

У високій соковитій траві, що сягала дітлахам по коліна, сором`язливо причаїлася вузенька піщана стежка, що вела до малопомітного проходу між величними деревами. На ній було видно якісь відбитки важких грубих чоботів.

Ретельно розглянувши їх, наче справжній слідопит, Петрик занепокоєно промовив:

- Щось мені не подобаються ці сліди… Здається, що десь попереду мають бути чаклуни Лиходума, з якими нам краще не зустрічатися…

- Але ж нам потрібно йти саме у той бік. – зауважив Фрутико. – Тому будемо просуватися обережно і уважно прислухатися.

- І ще потрібно йти мовчки, бо за цими балачками ми й не зчуємося, як опинимося у чаклунів в полоні. – додала Леся. – А на нас уся надія полонених мешканців селища… Та й дідусь Лук`ян дома сам залишився. Що ж він буде робити і де нас шукати, якщо ми не повернемося до ранку?!

Погодившися з цим, друзі по стежині обережно увійшли до Стародавнього лісу. Але не встигли вони далеко заглибитися, як песик раптом сів стовпчиком, нашорошив каплавухі вуха і занепокоєно загарчав.

- Мабуть, Брундя щось відчув. – промовив Фрутико. – Давайте сховаємось у кущах і трохи почекаємо…

Діти відбігли від стежки на декілька кроків і причаїлися за розлогими кущами густої ліщини. Песик теж сховався поруч з ними так, що його й зовсім не було видно – тільки ніс стирчав із трави, принюхуючись до незнайомих запахів.

Запала сторожка тиша.

Та ось із глибини темних непролазних чагарів долинуло якесь підозріле шарудіння, роздратоване сопіння, гілля розсунулося, і на стежину вийшли двоє чаклунів.

Один з них був низеньким і товстим, наче куля, а другий – високий і худющий, як голобля. Вони глипнули своїми витрішкуватими баньками на всі боки і почали сваритися.

- Я ж тобі казав, дурню, що потрібно йти у протилежний бік! – вирячився високий. – От скажу Лиходуму, який ти тупий, то він з тебе шкіру злущить!

- Сам ти бовдур! – огризнувся товстун. – Це я тобі казав, а ти впертий, як віслюк! Через тебе ми тут блукаємо з самого ранку, як сліпі цуценята!

- Це я бовдур?! – визвірився на нього високий. – А ти… ти на себе подивися – в тебе рило жаб`яче!

Від образи товстун почервонів і штовхнув високого чаклуна у бік. Той схопив суперника за волосся і так шарпонув, що обидва впали на траву і почали качатися, даючи один одному таких стусанів, що аж загуло.

Гвалт зчинився на весь ліс.

Дивлячись на це з-за куща ліщини, друзі ледве стримувалися, щоб не розсміятися. Але Леся таки не втерпіла і тихенько хихотнула.

Тієї ж миті чаклуни насторожилися, кинули битися і почали уважно прислуховуватись, роздивляючись навкруги.

Фрутико з Петриком злякано перезирнулися, не знаючи, що й робити. Якщо чаклуни знайдуть дітей, то втекти від них, мабуть, не пощастить.

Але маленьких мандрівників врятував Брундя.

Він тихенько прослизнув у високій траві подалі від куща, за яким ховалися друзі, і, раптово вистрибнувши на стежину неподалік від чаклунів, весело гавкнув на них. Потім песик повернувся, декілька разів презирливо загріб лапками у їхній бік, обсипаючи чаклунів пилюгою, і з поважним виглядом побіг у протилежний бік від куща.

Чаклуни розгублено перезирнулися.

- Звідкіля тут узявся цей каплавухий пес? – здивовано запитав товстун. – Ще й такий нахабний!

- Звідкіля… звідкіля… - роздратовано передражнив його високий. – Головне те, що він тут бігає і, можливо, знає таємницю охоронної стежини!

- Ну то й що?

- А те, дурню, що його потрібно вловити і відвести до Лиходума. Він з нього усе витягне! Зрозумів?

Чаклуни підхопились і кинулися навздогін песикові, який, побачивши це, так дременув у ліс, що тільки курява за ним здійнялася.

Коли крики чаклунів і дражливе гавкотіння Брунді затихло у глибині лісу, Фрутико з друзями знову вийшли на стежину.

- Йой! Що ж тепер буде? – занепокоєно вигукнула Леся. – Якщо чаклуни впіймають Брундю…

Але вона не встигла закінчити, як Фрутико вже розсміявся.

- Не треба хвилюватися за Брундю. Він такий прудкий, що цім дурням ніколи його не впіймати – розуму не дістане! Втече…

- А як же він нас знайде? – запитав Петрик.

- В нього дуже добрячий нюх – Брундя знайде нас по слідах. А зараз нам потрібно поспішати, поки чаклуни не повернулися…

Не кажучи більше ані слова, Фрутико побіг по стежині, яка звивалась серед дерев.

Петрик з Лесею поспішили за ним.

Проте бігли вони зовсім недовго, тому що через деякий час опинилися на тому ж самому місці, де ховалися від чаклунів за ліщиновим кущем.

- Нічого не розумію… Ми ж бігли у глибину лісу, а знову стоїмо там, де й були! – розгубилася Леся.

- То це, мабуть, охоронна стежинка нас кружляє? – здогадався Петрик. – Ти ж, Фрутико, сам казав, що вона без чарівних слів нікого на галявину до яблуні не пускає!

Фрутико ляснув себе долонею по лобу.

- З цими чаклунами я й сам геть про все забув! Ну то нічого, зараз все буде, як слід! – заспокоїв він друзів.

Фрутико нахилився до стежки і тихенько прошепотів:


Стежко-стежинко, 

Чарівна грайлинко!

По лісі кружляєш, 

Шлях затинаєш…

Відкрий нам дорогу –

Стань в допомогу!


Легенький вітерець пробіг по листям дерев. Ворухнулася трава, повністю відкриваючи стежку. Здалося, наче самі дерева трохи розійшлися у боки. А чарівна стежина виструнчилася і стала прямою, як стріла.

Радісно сміючись, друзі побігли уперед. Лише один раз Петрик озирнувся через плече і здивовано вигукнув:

- Ви тільки подивіться, стежка позад нас знову звивається і стає якоюсь заплутаною!

- Як же ми повернемося? – занепокоїлася Леся.

- Не хвилюйся, - відгукнувся Фрутико. – Коли будемо повертатися, стежка сама нас виведе туди, куди слід!

Нарешті стовбури величних дерев розійшлися в боки, відкриваючи невеличку галявину, осяяну теплим сонечком. М`яка соковита травиця вкривала її зеленим килимом, понад яким пурхали тендітні золоті метелики з прозорими крильцями.

А посеред галявини стояла чудова струнка яблуня із світлим стовбуром. Усі листочки на неї була однакового розміру і чисті, наче тільки що вмиті теплим дощиком.

На кожній гілці висіло лише по одному невеличкому червоному яблучку. Проте кожне з них було таке гарне і соковите, що, здавалося вони сяяли зсередини сонячним світлом.

- Оце і є наша чарівна яблуня! – гордовито мовив Фрутико. – Я й сам уперше її побачив і скажу вам відверто: навіть у самих найкращих садах Зачарованої полонини ніде не знайдете красивішого дерева!

- Дійсно так… - з захопленням озвалася Леся. – Ця яблунька така файна, наче казкова!

- Я з цим згоден, але нам потрібно поспішати, бо нас чекають полонені мешканці, а шлях повернення ще ого-го, який довгий! – нагадав Петрик.

Леся зняла з плечей рюкзачок і розкрила його.

Петрик з Фрутико підішли ближче, і всі стали біля чарівної яблуні напівколом.

- Яблунько, яблунько, дай нам твоїх цілющих яблучок, щоб ми змогли допомогти мешканцям Зачарованої полонини повернути силу і захистити свою країну від чорних чаклунів! – попросила Леся.

Щось прошепотіло у листві, і гілки нахилилися донизу, мало не до землі, підставляючи діткам чарівні яблучка.

Друзі назбирали їх у рюкзак і, подякувавши яблунці, побігли назад.

Дерева за їх спинами знову зсунулися, щільно закриваючи від сторонніх очей чарівну галявину.

Бігти було легко, наче стежка сама допомогала малятам. Вона і насправді дуже швидко вивела відважних мандрівників на сонячне узлісся, де їх вже очікував Брундя.

Песик сидів на травиці, висолопивши язика і дивився на друзів хитрувато примруженим оком – мовляв, не знаю, як там ви, а я зі своїм завданням впорався!

- Який Брундя розумненький! – похвалив його Петрик. – Навіть знав, де нас зустрічати!

- А що ж ти думав?! – відгукнувся Фрутико. – Він розумний, як людина… тільки розмовляти не вміє.

Песик блимнув на нього оком, наче хотів щось відповісти, але промовчав і, підвівшися з трави, побіг попереду маленького загону, винюхуючи зворотню дорогу.

- Все так гарно вийшло, - радісно сказала Леся. – Мені навіть і не віриться!

- Зачекай радіти, - попередив Петрик сестричку. - Хоч би тільки не зустріти чаклунів Лиходума!

Не встиг він це промовити, як раптом з лісу, що лишився позаду, долетіли крики чаклунів:

- Ось вони, шпигуни!

- Хапайте цих дітлахів, щоб не втекли!

- І нахабне цуценя теж впіймайте!

Озирнувшися, друзі з жахом побачили як з лісу почали вискакувати чаклуни. Їх було дуже багато. А першим біг… сам Лиходум! Звідки він узявся в лісі – невідомо, але ж це був він. Діти його впізнали одразу.

– Я вас пам`ятаю! - горлав він на всю полонину. - Це ви визволили дощову хмару! Ну то постривайте!

Друзі бігли з усіх сил, але поступово чаклуни все ж таки наздоганяли їх.

- Від мене не втечете! – гарчав Лиходум.

- Йой, Петрику! – ледве не плачучи, звернулася Леся до братика. – Я вже от-от впаду, у мене ноги від напруження тремтять!

- Тікайте швидше! – вигукнув хлопчик, зупиняючись. – Я їх затримаю!

Брундя теж залишився і відважно кинувся назустріч погоні, гавкаючи, наче справжній сторожевий пес.

Петрик зняв з плеча помпову рушницю, старанно прицілився і вистрелив у швидко наближаючогося Лиходума.

Фарбова кулька влучила чаклунові прямісінько у великий ніс і, розлетівшися від удару, засліпила йому очі фарбою. Нічого не бачучи, Лиходум затнувся через верткого Брундю, і полетів сторч головою у траву.

Чаклуни, що бігли позад нього, зачепилися за свого ватажка і теж попадали на землю.

Серед чаклунів виникло якесь безладдя. Вони копирсалися у траві, заважаючи одне одному, і ніяк не могли звестися на ноги. Крім цього ще й Брундя скакав довкола них, покусуючи за п`яти та литки.

Гвалт зчинився на все узлісся!

- Петрику! Петрику! Скоріше біжи до нас! – покликала братика Леся.

Озирнувшись, Петрик побачив, що Фрутико разом з Лесею вже вибралися на летючий острівець з пальмою, який з`явився невідомо звідкіля, і простягали до нього руки.

Не гаючи часу, хлопчик кинувся до них і теж опинився на острові, куди слідом за ним вискочив і Брундя.

Як тільки друзі влаштувалися зручніше, летючий острів почав підійматися вгору.

Лиходум вже звівся на ноги і, побачивши втікачів верхи на острові, аж завив зі злості. Він кинувся навздогін і високо стрибнув, намагаючись ухопитися за край. Однак Брундя так клацнув іклами біля його пальців, що чаклун відсахнувся і гепнувся на землю.

Острівець поволі підіймався, повертаючись у той бік, де у в`язниці томилися мешканці Зачарованої полонини.

Але Лиходум не заспокоївся. Десь із бездонних кишень свого балахону він витяг моток товстої ліски з великим гачком і почав його розкручувати, злостиво посміхаючись.

- Все одно не втечете! – погрозливо пообіцяв він.

Фрутико занепокоєно подивився на друзів.

- Наш острів ще недостатньо високо піднявся вгору. Якщо Лиходум зачепить його гачком, то чаклуни зможуть притягти острівець до землі і схопити нас!

- Зараз дещо спробуємо… - хитрувато пообіцяла Леся.

Вона швиденько витягла з кишеньки рюкзака маленьке дзеркальце і, впіймавши сонячного проміня, повернула дзеркальце так, що сонячний зайчик засліпив чаклунові очі.

Лиходум навмання кинув гачок вгору. Але той просвистів неподалік від острівця і безсило впав на землю, мало не зачепивши самого Лиходума, який ледве встиг відскочити вбік.

Розлючені чаклуни погрожували втікачам кулаками і кидали в них камінням. Але де там! Летючий острів піднявся вже на таку відстань, що вони нічого не могли йому вдіяти.

Знову ховаючи дзеркальце у кишеньку рюкзачка, Леся переможливо подивилася на братика.

- Ну що, згодилося моє дзеркальце? – спитала вона.

- Авжеж! – с полегшенням погодився Петрик. – Я навіть і не сподівався вже, що ми втечемо від Лиходума.

- А ще у нас є герой Брундя! – додав Фрутико, вказуючи на песика, який гордовито дивився зверху на розлючених чаклунів.

Брундя декілька разів гавкнув, потім повернувся і з презирливим видом загріб лапками землю.

Зверху на голови чаклунам посипалися камінчики.

Тим часом острів довершив поворот і полетів понад Зачарованою полониною.

Понизу пропливали річки й озерця, виблискуючи на сонці, наче дзеркала. Легенький вітерець колисав верхівки зеленого гаю.

Поступово наближалася долина, в якій чаклуни тримали у полоні мешканців селища. Наче відчуваючи це, острів почав знижуватися і нарешті зупинився за великим кущем.

Друзі зіскочили на землю, а острівець знову піднявся вгору і полетів до дощової хмари, що сипала дощем десь біля далекого водоспаду.

Визирнувши з-за куща, Петрик побачив тих самих чаклунів, що так і сиділи на каменюці і продовжували про щось сперечатися. Очевидно, тут ще нічого не було відомо, про те, що діти побували на чарівній галявині, тому й сторожа не хвилювалася.

- Чаклуни сидять собі й нічого не підозрюють, - прошепотів Петрик. – Тепер потрібно швидше дістатися до в`язниці, нагодувати людей лікувальними яблучками і вивести їх на волю. Тоді мешканці селища зможуть прогнати загарбників-чаклунів з полонини…

Разом з Фрутико і Лесею вони спустилися в яр.

Попереду, як завжди, біг Брундя. Мабуть, після сьогодняшних пригод він вже остаточно повірив у те, що дійсно став справжнім сторожовим собакою.

Непомітно прослизнувши у підземний хід, друзі пробралися у в`язницю і почали годувати лікувальними яблучками знесилених мешканців селища.

Фрутико кинувся до діда Хорні, який вже й ворухнутися не міг. Відрізавши шматочок яблука, він дав його покуштувати дідусеві. За якусь мить дід Хорні відкрив очі і голосно промовив:

- Мені здається, що я знову став молодим, як колись! В мене навіть сили прибуло…

Дідусь підвівся і з посмішкою розпрямив плечі.

- Ну, стережіться, кляті чаклуни! – проголосив він. – Тепер вже недовго залишилося вам панувати у Зачарованій полонині!

Тим часом з усіх боків підводилися на ноги інші мешканці селища. Вони знову набирали сили. Їх обличчя посвіжішали, а очі погрозливо виблискували.

Зібравшися біля того отвору в стіні, що зробили Петрик з Лесею, люди вмить розкидали кам`яну кладку і вибралися на волю до яру.

Десь поблизу чулося занепокоєне верещання чаклунів. Вони метушилися біля в`язниці, відмикаючи величезний.засув. Але коли побачили виходячих з яру живих і здорових мешканців селища, озброєних кілками або просто камінням, то аж заклякли з несподіванки. Відчувши сувору погрозу з боку наближаючихся, чаклуни з переляку кинулися навтьоки, підтримуючи руками свої довгополі чорні балахони. Вони дали такого драла в напрямку до Драконової гори, що за ними аж курява знялася.

- Куди це вони побігли? – запитала Леся.

- Звісно куди! – відповів Фрутико. – У свою проклятущу країну чаклунів! Мабуть, там у печері є потайні двері…

- Може, закласти оту печеру камінням, щоб вже Лиходум зі своїми чаклунами ніколи не зміг повернутися до Зачарованої полонини? – підказав Петрик.

- Авжеж! – підхопив дід Хорні. – От прямо зараз усі і підемо до тієї печери.

Декілька мешканців відрядили у селище, щоб вони привезли до Драконової гори потрібні інструменти, а всі інші одразу вирушили до печери.

Коли мешканці селища проходили гаями або дібровами, до них з усіх боків зліталися птахи і починали співати, радіючи визволенню від влади чаклунів.

Поки дісталися підніжжя височеної гори, вже й прибули на веселих золотавих поні ті мешканці, які привезли інструменти.

Усі разом дружньо стали до роботи. Хто приносив каміння, хто складав з нього товсту стіну, а хто замазував її глиною, щоб навіть жодної шпаринки не лишилося.

Ніхто й не помітив, як за роботою пролетів час.

Лагідне сонечко поволі котилося до обрію. А від гір на полонину насувала прохолода затішна тінь. Над верхівками спалахнув рожевим кольором захід.

З задоволенням поглянувши на суцільний кам`яний мур, дідусь Хорні проголосив:

- От тепер вже все буде гаразд! Не зможуть чаклуни знову прослизнути у Зачаровану полонину, щоб лихо коїти!

- А якщо вони стіну зламають? – поцікавилася Леся. – Хто й зна, вони такі підступні!

- А ми будемо про всяк випадок тримати тут вартових, щоб вони слідкували за стіною вночі і вдень! – вирішив дідусь. – А зараз поспішаймо у рідне селище, щоб відсвяткувати наше визволення!

Цього вечора у полонині знову було свято. Навіть ще більше від попереднього. Мешканці селища так раділи визволенню, що святкові фейєрверки не вщухали всю ніч. А пригощали Петрика і Лесю найкращими солодощами, яких наробила тітка Нерейда, та смачними фруктами! Біля близнят сидів Фрутико. І навіть Брундю всадовили поруч, хоча песик і пручався, бо йому дуже кортіло пострибати на радощах.

До галявини, звідкіля відкривався зоряний шлях до повернення додому, дітей проводжали усім селищем.

Пообіцявши незабаром знову зустрітися, Петрик і Леся ступили у сяючу кулю і опинилися вдома.

За вікнами була ніч. Але заврюха вщухла, і тепер на небі сяяли яскраві зірки.

Дід Лук`ян тихенько посапував у своїй кімнаті, навіть не підозрюючи, де побували цієї ночі його онуки. Він лише кахикав іноді уві сні.

- Слухай, Лесю, - звернувся до сестрички Петрик. – Як же ми з тобою не втямили?! Потрібно ж було взяти для нашого дідуся лікувальне яблучко…

- Нічого, - заспокоїла його Леся. – Коли дідусь піде до лікарні, ми скоренько навідаємось до Зачарованої полонини і попросимо одне яблучко…

Леся сонно позіхнула і запропонувала:

- Давай вже, Петрику, спати, бо в мене чомусь очі самі заплющуються, мабуть, хочуть відпочити…

Роздягнувшися, дівчинка лягла у ліжко і, з головою накрившися ковдрою, вмить заснула.

Петрик поблажливо посміхнувся, дбайливо поправив ковдрочку, щоб Лесі було тепліше, і лише після цього сам ліг у ліжко. Він збирався ще трохи помріяти про цікаві чарівні мандрівки, проте і не зчувся, як теж заснув…

Вранці, коли за вікном зпросоня хрипким голосом загарлав старий півень, діти розтулили очі. Першим, що вони побачили, було чарівне лікувальне яблучко, що лежало поруч з мобілкою.

- Хоч ми й забули, але Фрутико запам`ятав, що ми йому розповідали про нашого дідуся! – зраділа Леся. – Він надіслав для нього лікувальне яблучко.

- Молодець, Фрутико! – погодився Петрик. – Тепер наш дідусь одужає і буде катати нас на санках…

- Тільки ми йому не будемо розповідати, звідки ми узяли це яблуко, згода?

- Ще б пак! Це ж наша таємниця!

Так закінчилася друга подорож Петрика і Лесі до Зачарованої полонини на загадковій планеті Флаверс. Вони ще не раз бували там, а інколи і Фрутико навідувався до них у гостину. Але про ці пригоди ви, малята, дізнаєтеся наступного разу.

21.06.2018 Проза / Мініатюра
Шкатулка сердечных тайн / Миниатюра | Анатолій Валевський
Попередня публікація: 19.06.2018 Проза / Казка
02_ чарівна яблуня (Частина №1) / Казка | Анатолій Валевський
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
22.08.2018 © Панін Олександр Миколайович / Мініатюра
Художник (Котячі страшилки)
21.08.2018 © Ольга Білицька / Нарис
Мачо
20.08.2018 © Леонід Пекар / Оповідання
Побажання
19.08.2018 © Іван Петришин / Повість
Ейлін Ченґ: "Розмова у Вагоні" (Сучасна Китайська Література)
19.08.2018 © Савчук Віталій Володимирович / Мініатюра
Човни
Таємниці зачарованої полонини (казки)
06.06.2018
01_Мандрівка опівночі (Частина №1)
06.06.2018
01_Мандрівка опівночі (Частина №2)
19.06.2018
02_ Чарівна яблуня (Частина №2)
28.06.2018
03_ Володар часу (Частина №1)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 15  Коментарів:
Тематика: Проза, Казка
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
19.09.2018 © Суворий
Закарпатська криза: Гітлєр проти передачі всього Закарпаття мадярам, Польща - за (жовтень 1938)
18.09.2018 © Суворий
Завершення Судетської кризи: чехи підкорились Гітлеру, нова війна питання часу (жовтень 1938)
18.09.2018 © Суворий
Напад польських військових на українські села Стримба та Кабарівці (серпень 1938)
08.09.2018 © Суворий
Радянською Україною ширяться повстання і заворушення (жовтень 1938)
07.09.2018 © Суворий
Конфлікт довкола Закарпаття: чехи дають автономію, мадяри домагаються анексії (жовтень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
20.01.2011 © Михайло Трайста
16.10.2012 © Істерична Бруталка
27.11.2013 © Андрій Осацький
04.10.2011 © Марина
27.11.2014 © Серго Сокольник
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди