Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.06.2018 19:08Оповідання
Пригоди  Фантастика  Сатира  
Жителі Личаківського
Рейтинг: 4 | 4 гол.
Для дорослих (18+)
© Сліпокоєнко Роман

Жителі Личаківського

Мертві завжди залишаються мертвими
Сліпокоєнко Роман
Опубліковано 19.06.2018 / 46389

У Львів я приїхав пізно … в тридцять вісім років, щоб подивитися на місто та придивитися другу половинку. Та, як показує практика, сутулі блондини у окулярах із товстими лінзами не користуються особливою популярністю серед панянок. Правда щось страшне із великими відкладами жиру на животі можна знайти і у Черкасах та краще жити одному, ніж годувати свиню чи утримувати ручне чудовисько із диявольською посмішкою і пухнастими вусиками.

У Львові чи Лембергу, як кажуть німці, мені також не щастило. У жовтому тролейбусі поступився місцем жінці, вона посміхнулася і почала дивитися у вікно, начебто, мене не існувало.

– Привіт! У вас так гарно в місті… Раніше ніколи тут не бував і тепер страшено шкодую… як вас звати?

Пролунало ще кілька запитань, оповідки про погоду, а потім вона встала і вийшла. Я хотів було побігти за нею та її гарячкова хода здалася мені дивною і некрасивою, і чимось схожою на пересування гуски, котрій пошкодили лапку.

Інші спроби поспілкуватися із панянками завершилися також невдало. Хоча, із Мариною я встиг посидіти за одним столиком у Італійському дворику. Як виявилося, не довго – поки дзюрив її хлопець. Мені поталанило, що він прищавий і не агресивний.

Другим моїм пунктиком було знайомство із містом. Описувати його красу не стану, кому цікаво може поїхати чи переглянути десяток із сотень чи тисяч відео на ютюбчику. У крайньому разі, почитати сопливий роман про кохання у Львові з описами Площі Ринок та соборів, у яких молодята не тільки молилися вечорами. Ох, і не тільки…

Загалом, місто круте, аби лише не срані туристи, що постійно штурхають та ніяковіють, засуваючи руки у штани Мазоху[1]. Намотавши десяток кілометрів старим містом, надибав чудове місце на площі Коліївщини – паб «п’яна качка». Мене привабила не назва, а відсутність гостей і акція – кожне друге пиво безкоштовно по понеділкам. А сьогодні саме цей день і мій годинник показував десяту годину вечора – це означало два, а з божою силою, і три халявні бокали пива сховані у собі. Хоча їх фірмове пивко нічим не відрізнялося від «Уманського» у Черкасах.

У приміщенні пити не хотілось, тому знайшов зручну кам’яну лаву біля велопарковки. Через якийсь час до мене підсів інший чоловік із бокалом, на якому була намальована зелена качка.

– Чудовий заклад, – промовив незнайомець.

– Особливо по понеділках.

– Всі туристи гасяться у центрі, знач ви місцевий. Ніколи раніше вас не бачив.

Чоловік виглядав кремезним у старій затертій джинсовій сорочці із кольоровими заплатами. Лице свіжовибрите із глибоким шрамом під нижньою губою, що нагадував розлоге коріння дерева. Такі рубці залишаються після кривавих перепалок і не зрозуміло чи чоловіку пощастило у бою чи ні. Згодом, я роздивився дрібні рубці та тріщини на руках, особливо, лівій, у якій він тримав пивко.

– Мене також бісять туристи, хоча я один із них.

Чоловік із цікавістю подивися на мене, а потім залпом випив майже цілий бокал пінного.

– От запроданець… І як вам місто? Все встигли оглянути?

– З усього що планував не встиг на Личаківський цвинтар. А храми мене не цікавлять.

– Думати можна всяке, а хреста цілувати потрібно…, – промовив чоловік та вирушив обмінювати пустий бокал на повний.

Релігійні бесіди мене мало цікавили, тому заперечувати не став. Взагалі полюбляв користуватися тактикою – якщо із чимось не згідний то просто махаю головою і в такт бурмочу : ага, агу, безумовно…

– А ви б куди порадили сходити? – Запитав коли повернувся чоловік.

– Ми вже п’ємо у цьому місці.

– А на личаківку варто їхати зранку? Я читав багато містичних оповідок про кладовище.

Чоловік уважно поглянув на годинник, а потім на мене.

– За сотню-другу можу прогулятися із вами. Тільки зранку там немає чого робити і у мене, як і у тебе, болітиме голова від дешевого пійла. А розповідати – то гаспида справа.

Відчуття страху та цікавості полонили душу. В інеті читав про нічні екскурсії кладовищем, вони починалися о десятій і закінчувалися опівночі.

– Ви ж не боїтеся школоти? Вони гасають там, як коні…

– А ми встигнем до закриття?

– Цвинтарі ніколи не закриваються.

Допивши пивко, ми вирушили до місця призначення. Чим більше віддалялися від центру, тим менше зустрічали людей. Чоловік торохкотів усю дорогу. Виявилося, що називає себе Скелею і переїхав до міста років з п’ятнадцять тому, полишивши степове селище на півдні. Пристойної роботи не знайшов, тому став «королем слимаків», екскурсоводом.

Наблизившись до Марсового поля, мені стало вкрай лячно і колінця відмовлялися згинатися. Всі фільми жахів та оповідки матеріалізувалися у мене в голові. А Скелі було байдуже він розповідав про дівчат і своїх друзів, про те як вони пересікалися між собою. Та згодом він побачив, що я уповільнився та став тремтіти.

– Ти чув історії про жінку у чорному, закоханих привидів, ідіотизм про згорілих заживо?

Я став кивати головою.

– Чудово, реклама працює. Все це дурниці для туристів і чудові оповідки для прозаїків. На кладовищі не існує нічого, що могло б тебе налякати чи з’їсти.

– З’їсти? – тонким голосом перепитав я.

– Жартую! Львівський некрополь це місце живих, а не мертвих! Особливо в ночі.

– Вночі?

Чоловік зробив вигляд, що не почув мого запитання.

– Біля Марсового поля є найближчий хід до кладовища. Через браму нас не пропустять, заходимо тихо і без світла.

Заячий хід розташовувався за чагарниками. Охорона спробувала кілька разів закрити його та марно – щоночі через нього проходило сотні, знайдибіда, [2] і вони не дуже полюбляли дротяні огорожі. Згодом дізнався від Скелі, що подібних лазів купа, але цей найближчий до дороги.

Оминувши кілька могил, ми опинилися на алеї, що освічувалася ліхтарями та лампадками на гробницях.

– Чуєш, уже виють?

Зупинившись на секунду, я почув тихесенький звук : «… не зривай вечорами, ти у мене єдина…»

– «тільки ти», – доспівав я.

– І так кожного вечора! А охорона, срав пес їхній матері, у «П’яній качці» пиво дудлить.

– Можливо і нам варто було там лишитися?

Чоловік різко повернувся і то жартуючи чи серйозно мовив :

– А як би я тоді заробив три сотні?

На кладовищі панував особливий запах смаленого воску і пташиного лайна. З кожним кроком ставало все моторошніше і моторошніше. Біля гробниць, кущів, дерев увижався рух, шурхіт, котрий доповнювався дивовижними тонкими звуками. Інколи вирізнявся чіткий бас пугача чи тонесенький голос білки. Всі ж інші звуки були невідомі та лякали просякнуту алкоголем фантазію.

– Ти хотів подивитися щось конкретне чи погуляти? Відразу попереджую до Франка не підемо там охорона спить.

– Та… ні … не знаю… для атмосфери… покажіть щось цікаве…

Скеля, не зупиняючись, повернувся знову до мене і направив погляд на найближчу лаву.

– Колись давненько вона була ніжно-зелена і на ній, ми із Наташою, займалися сексом, з десяток разів, а потім набридло. Відчуття екстриму зникло і дівчина притерлася… а ти б спробував?

– Та це гидко… і я ще того, ніколи не робив…ніде… терся трішки об попку боком і все…

Краще було б промовчати та щось глибоко всередині хотіло поділитися моїм сексуальним досвідом, точніше його відсутністю. Гарно розповісти не вдалося, завжди, коли випливає інтимна тема, мої вуха наповнюються вулканічною лавою, парують, а здатність чітко говорити зникає. Можливо, це і добре, адже менше людей розуміє мене, друзі махають рукою та відходять у сторону, щоб я їх не омив слиною, котра гейзером стріляла із рота.

– Гидотно дрочити в туалеті на волохату бабу із магазина в чотирнадцять років, а секс при зірках – розкіш. Особливо, коли її волога попка виблискує під місячним промінням.

З останнім словом Скелі мене прорвало на жорстку ржаку з гиканням. Чоловік закрив мені рукою рота і тихо мовив, що «моїм сміхом можна не лишень мертвих розбудити, а й п’яних охоронців». Дія була вчасна і на мій шум прибігло три собаки із голодними очима, тому нам довелося їх гарно нагодувати дрючками, перш ніж вони заткнули роти і пішли геть.

– Потрібно зійти із центральної алеї. Ти добре бачиш вночі?

– Так.

Скеля пройшов десять кроків і звернув із стежки, я послідкував за ним. Чоловік закрив тему попок і почав розповідати про надгробки, про те як вони знищувалися. Показав декілька унікальних могил єврейських лікарів і одного австрійського збоченця, котрий влаштовував оргії на балконі, за що був убитий чоловіком одної із жінок.

– А на кладовищі бувають групові заняття? – запитав я.

– Тобто? – похмуро перепитав чоловік.

– Ну, оргії… хтось влаштовує оргії на кладовищі?

Скеля зупинився на хвилину, поринув у спогади, але так і не відповів. Мені здалося, що він обдумував не питання, а цікаву ідею на майбутнє.

Через годину прогулянки кладовищем мої ноги відмовлялися коритися.

– У тебе є вода?

– Ні, але через десять хвилин може бути.

– Ми повертаємося у місто?

– Якщо тобі набридло і страшно, то можемо повернутися, але самий смак – послухати звуки у центрі кладовища і випити пива, або щось міцнішого.

По дорозі ми бачили кілька компашок із ліхтариками, але не наближалися до них. Та й що б ми їм сказали? Доброї ночі, друзі? Хай кожен гаситься, як може, тим паче вони не агресивні. Єдина шкода від них – це те, що після пива вони мочуться на гробівці.

– Зараз більшість склепів закриті, а от у дев’яностих вони були відкриті і кістки валялися по всьому кладовищу. У просторих «палатах» жили люди. Один із істориків мені розповідав, що у деяких гробівцях переховувалися євреї підчас німецької окупації, а інші втирали про бомжів. Інколи, зустрічалися грабіжники…

– І що вони там шукали?

– Речі, котрі були вкрадені до них родичами. То ти ще не чув легенду про склеп-сейф і відомого банкіра. Якщо коротко, то хлопці хотіли підірвати гробівець саморобною вибухівкою, викопали яму, встановили заряд, але пристрій не спрацював. Кілька разів вони вдосконалювали вибухівку, поки їх не спіймав охоронець і не дав добряче по спині палицею.

– І давно це було?

– Два місяці назад, – швидко відповів Скеля. – Сідай на лаву, а я зараз прийду.

Не дочекавшись моєї відповіді, чоловік зник у нічній темряві. Я сидів навпроти бетонної фігури молодої дівчини. Її плечі були покриті товстим шаром моху, а ніс був з’їдений часом та вітром. У день вона красуня, а вночі наганяла страх, відчуття якого загострилося із зникненням чоловіка.

– Це Юстина. Її було двадцять три, коли вона випила яду чи повісилася.

– А чому?

– Бо дурне… нехай мертве лишається мертвим, а ми вип’ємо за живих.

Скеля поставив на лаву величезну пляшку «Львівського» пива і запитав чи не соромлюся я пити з одної пляшки. Та мені байдуже, стакан не перетворить гидоту у благородний напій.

З кожним ковтком розмова ставала цікавішою та відвертішою. Мені, навіть, стало шкода чоловіка, котрий із звичного села потрапив до Львова. Великі міста вбивають індивідуальність і забирають гроші. Щоб заробити на хліб Скеля кожного дня відвідував фонтани, де збирав дріб’язок. Спочатку ниряв у воду та це не дуже подобалося міліціантам, тому він прив’язав до магніту міцну нитку. А монетки, котрі не притягувалися пристроєм, витягував за допомогою пляшки з під «Спрайту», що обрізав під міні-совок. Тепер він перетворився на рибалку за дріб’язком і в кращі дні заробляв не лишень на хліб, а й каву із міцними напоями.

Єдине на що не вистачало коштів – це житло. Ночувати на вулицях небезпечно, тому для мене стало великим здивуванням, коли чоловік відповів, що, інколи, ночував на кладовищі. Тільки тут його ніколи не обкрадали і не чіпали речі. Найцінніший багаж Скеля зберігав у одному із гробіців. Як виявилося згодом, пивко також там охолоджувалося.

– І ніхто не знає, що ти тут мешкаєш?

– Ну, я рідко ночую на кладовищі, більше зберігаю речі. Між іншим, у мене є сусід – Франик – він художних, малює швидкі портрети на Високому замку, хоча влітку він дуже рідко навідується додому і спить на самій горі у одному із закутків, де немає туристів.

– То ти ночуєш у самому гробіці?

Скеля повільно помахав головою, що значило «ні» та перевів тему в інше русло. Чоловікові тяжко розповідати про свої побивання. Взагалі в мене склалося відчуття, що я єдиний кому він розповідає про своє життя.

Далі розпочався шквал запитань про моє буття і зв’язки із дівками. Взагалі, наша розмова нагадувала гру у вірю - не вірю, і кожен намагався здивувати друга огиднішою історією.

Мені випала честь розповісти напівміфічну історію проте як у гуртожитку сосався з дівкою із нижнього поверху, але всі мої епітети та гіперболи не вразили Скелю, котрий, навіть, підчас пристрасного сексу рідко сував язика до чужого рота. Та й взагалі, моє життя нудніше буднів слимака, котрий за життя не бачив сонячного проміння. Тому далі більше слухав і на десятій оповідці почав куняти спираючись на чоловіка, а він струшував мене плечем, повертаючи до реальності.

– Я зараз, – промовив Скеля і заховався за кущами.

Під спів птахів моя свідомість відключилася і поринула у короткий сон, що завершився феєричним переляком, котрий довго переповідатиму знайомим.

Грубий басовий голос підійняв мене на ноги :

– Ти що, кусень гівна, на поминки вночі прийшов?!

Охоронець світив ліхтариком у очі і, не чекаючи моєї відповіді, продовжував сипати брудну українську лайку. Він був низьким на зріст та дуже худощавим, одягнутим у затерту робу із елементами синього хакі.

– Ддеее-де я! ххххттто ви? – від отриманого шоку я ледве промовляв.

– П’яне лайно! Вайло собаче! Вилупок чортячий! Лярва мадярська...

Напевне, охоронця вистачило б на всю ніч лаяти мене і не повторити жодного звороту аби відразу не підоспів Скеля.

– Ей, Нацицюрник[3] курвин! Чого тобі не спиться? – Із спини дріботів Скеля! – Друже, дістай п’ятдесяту і хай іде до чортів!

В охоронця блиснули очі на Михайла Грушевського і він швидко вихопив купюру. Хоча останній докір лишився за стражем.

– І скільки можна водити сюди наволоч?

Питання охоронця лишилося без відповіді, тому він під кінець додав :

– Наступного разу, киці, буде по іншому.

Коли він повністю зник у чагарниках, а моє дихання і нерви стабілізувалися я почав розпитувати у Скелі чи часто із ним траплялися подібні історії, а чоловік лишень посміхався і знизував плечима. Головне, що у нього в руках світилася літрова пляшка пивка і ми могли продовжити бесіди про цицьки, які я бачив по телевізору, а він міцно тримав правою рукою.

Повільно наш потенціал пити згаснув і ми заснули спершись спинами. Сон тривав недовго і з першим сонячним промінням та радісними криками білок ми прокинулися. На світанку кладовище перетворювалося із царства мертвих у контактний зоопарк. Спочатку до нас прибився рудий кіт, згодом собаки, голуби, ворони. Та, зрозумівши що ми закінчені алкоголіки, вони вирушили далі у пошуках їжі.

Прийшовши до тями, я попросив Скелю повернути мене до міста. За все життя це найкращий екскурсовод, що за три сотні згодився набухатися зі мною на кладовищі і дати сто одну пораду, як покорити дівчину.

На марсовому полі чоловік потиснув міцно руку, побажав успіхів і вирушив назад до кладовища.

– Друже, а з жінками, якщо тобі немає про що із ними говорити, ходи у кіно, а краще на кладовище, тоді вони точно будуть твоїми…


[1] Мазох - Леопольд рі́тер фон Захер-Мазох – автор романів на еротичні теми із нотками мазохізму. Його пам’ятник розміщений Львові на Сербській вулиці, 7.

[2] Знайдибіда – одне із слів української лайки.

[3] Нацицюрник - аналог бюстгальтера. Використовується в українській лайці

10.06.2018 Проза / Новела
Без імен / Новела | Сліпокоєнко Роман
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
15.08.2018 © Надія / Бувальщина
Мудра Ольга Іванівна
13.08.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Поріг чутливості
11.08.2018 © Зельд / Нарис
Підсвідомість обирає...
12.07.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Гуманітарій - не машина)
10.07.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Музика в моїй голові
Оповідання Сатира
19.06.2018
Жителі Личаківського
29.09.2017
Медові руїни
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4 (МАКС. 5) Голосів: 4
Переглядів: 77  Коментарів:
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
19.09.2018 © Суворий
Закарпатська криза: Гітлєр проти передачі всього Закарпаття мадярам, Польща - за (жовтень 1938)
18.09.2018 © Суворий
Завершення Судетської кризи: чехи підкорились Гітлеру, нова війна питання часу (жовтень 1938)
18.09.2018 © Суворий
Напад польських військових на українські села Стримба та Кабарівці (серпень 1938)
08.09.2018 © Суворий
Радянською Україною ширяться повстання і заворушення (жовтень 1938)
07.09.2018 © Суворий
Конфлікт довкола Закарпаття: чехи дають автономію, мадяри домагаються анексії (жовтень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
16.10.2012 © Істерична Бруталка
20.01.2011 © Михайло Трайста
01.12.2010 © Журналіст
26.11.2011 © Микола Щасливий
26.11.2011 © Микола Щасливий
13.09.2015 © Ірина Мельничин
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди