Сидить хлопчина в отворі вікна
Ще років двадцять тому не закінченого дому,
Руками обійнявши ноги
Сидить і думає. Загублена душа.
Він випав з простору і часу.
Фонтом. Примара. Картинка нечітка.
Один лиш кадр прожитого життя.
Він досі ще вирішує задачу.
Йому все було зрозуміле про життя.
І цілісна картина всесвіту будови,
І світ єдиний і він в основі…
Поки не сів у отворі вікна.
Тут цілісність його уяви розкололась.
Він начебто піднявся і летить,
Та це лиш вітер нарваний шумить:
«Біжи зі мною» хлопця просить.
«Дивись як гарно: небо голубе
І безкінечна далечінь і сонце.
А під тобою стеляться хмарки і гори.
І все таке незвідане і нове».
Хлопчині так схотілося летіти,
Що він готовий вітер ухопити,
Забувши страх, повірити на слово,
І лише маревом, отим, життя прожити.
«Ходи». А по той бік вікна,
Ним щойно розпочата справа
І бита цегла, незакінчена стіна,
Звичайні будні сірого життя.
І так не хочеться у ту сумну реальність
А вітер? Вітер бреше і сміється.
І вже хлопчині нічого не здається,
Він тупо у вікні сидить.
І відчай і безвихідь і тюрма
Довічна. Між двома світами,
Між тим що кличе, і тим що робиться його руками.
І формули для розв’язку нема.
Дрогобич, 2011
