Окрім
Сонце скотилось за обрій пігулкою седативного,
А зірки розсипались крізь синапси хмар,
Здавалося б нічого в цьому не було дивного,
Окрім моїх особистих примар.
Окрім твоїх навік непрощенних образ,
І окрім цих зірок, що як нейротрасмітери,
Намагались єднати нас за відсутності фраз,
Складаючи з наших поглядів в небо літери,
Складаючи з них мої прохання "Пробач"
У відповідь колючись твоїм холодним "Ніколи"
Збільшивши лік моїх прикрих невдач,
А разом з цим і болючість уколів.
І з кожним із них я тоді щось втрачав,
Окрім твоїх навік непрощенних образ,
Окрім навіть мені не потрібних примар,
І у сяйві зірок усе менше лишалося Нас,
І над ними лише самота пролягла похмурістю хмар.
