Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.07.2018 19:31Нарис
 
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Василенко Андрій Антонович

Кодована Доля

Глава 2. Чаастина 1

На флейті сльози

Василенко Андрій Антонович
Опубліковано 09.07.2018 / 46717

НА ФЛЕЙТІ СЛЬОЗИ

Несподівано – майже проїздом село я відвідав, –

Охопила нестримана радість — й тече із очей…

Та в натоптану люльку мою самосадом від діда

Заповзає розлука й, катуючи, димом тече…

Мов на флейті сльози, вітерець розставання вже грає, 

Ще веселі обличчя таврує скорботи печать.

І здається, мене почуття блискавицями крає, 

Й виповзає із люльки, як дим, дідусева печаль…


НА ЗЕЛЕНІМ ПОСТУ

Верба закосичена лозою росла, 

Сочилася в кронах хлорофілова Доля…

Та корінь із часом, знепритомнів, ослаб —

І стала марніти посередині поля…

Від сонця сховатись не приходить пастух, 

І ґедзь не з’являється у висохлій кроні, 

Бо стоячи вмерла на зеленім посту…

Рослина без соку — як людина без крові!


СМЕРТЬ БЕЗСМЕРТЯ

Первинне життя, чи то смерть є первинна –

Родитись, щоб жити, чи жити, щоб вмерти?!

Людина у смерті безсмертя лиш винна, 

Якщо при житті не створила безсмертя!

Й коли ти життя вже поставив на карти, 

Принаймні, гадаю, повинен хоч знати:

Якщо ти з достоїнством вмерти не вартий –

Не треба було б і життя починати!

Первинне життя, чи то смерть є первинна –

Родитись, щоб жити, чи жити, щоб вмерти?!

Людина у смерті безсмертя лиш винна, 

Якщо при житті не створила безсмертя!


Світлій пам’яті моєї матусі Феодосії Іллівні

СПАСИБІ, МАТУСЯ!

Ходив по Землі – як в міжзоряній ніші, 

Де доля селянська дитинство щадила…

Спасибі, матуся, тобі найріднішій, 

Що в долі селянській мене народила!

Я в місті крокую – воно найгарніше, 

Де площа стріча феєрверками дива…

Тут праця натхненна і друзі вірніші, 

Тут люба дружина і наша родина…

Іду по Землі – як в міжзоряній ніші, 

Де доля моя в сталеварах ходила…

Спасибі, матуся, – скажу я вірніше:

Вже тільки за те, що мене народила!


Світлій пам’яті мого тата Антона Опанасовича

ТОДІ

Давно вже батько хліб не крає, 

Лежать оладки лиш з макухи, 

А ще в зими не видно й краю, 

Та й на посів пшениці з кухоль...

Є на столі ховрах печений, –

Лежить, немов кабась, жирнючий...

... Жилось тоді й не так плачевно, 

Як нині на паях пріснючих!


Світлій пам’яті моєї нені Феодосії Іллівні

СЛЬОЗИНКА

Заплющую очі і бачу: матуся

Несе на коромислі відра з водою;

Назустріч до неї – біжучого гуся;

Поставила відра; …вже й первістку доє;

У кухоль мені молока наливає;

Горить каганець на столі для вечері;

А після вечері молитву читаєм;

Потух каганець; зачинилися двері…

Розплющую очі – уява зникає, 

На зміну прийшла сліпота неозора…

Лиш пам`ять в тривозі минуле шукає

І чахне сльозинка сумна і прозора…


Світлій пам’яті мого батька Антона Опанасовича

ЧОРНЕ ЗНАМЕНО

Я бачив тебе у лікарні востаннє, 

Лиш руку в надії ще стрітись потиснув, 

Хотілось обняти тебе на прощання –

Не вірив, що меч розставання повиснув…

Я в усмішці бачив твоє сподівання, 

Що ти у обіймах побачиш ще сина…

Ти й досі для мене живий без вагання, 

Що ми не зустрілись – не наша провина.

Думки про минуле, як вершники скачуть, 

Над батьком смерть чорне колише знамено…

…В уяві моїй я живого лиш бачу –

Ти мертвим не будеш ніколи для мене!



Світлій пам’яті моєї неньки Феодосії Іллівни

БІЛЬ МАМИ

Пригадую, мамо, тебе молодою:

Рядки кукурудзи полола в колгоспі, 

Які до колін заросли лободою;

Як бігла додому обідати поспіх

Боліла голівка від праці важкої;

Ти трохи полежиш і знову на поле –

Долати гектари прополки такої

На праці тривкій, не розставшись із болем.

Боліло й мені, як на тебе дивився.

Твій біль виглядав із морщин на обличчі

І відчай у тебе в очах поселився, 

І Бога собі для одужання кличеш.

Боліло й мені, та була ти ще з нами…

…Тебе молодою пригадую, мамо!

Приходиш в уяві і мрійними снами –

Мені і сьогодні болить ще так само!


Світлій пам’яті моєї мами Феодосії Іллівни

МАМО!

Спасибі тобі життєдайнице, Мамо!

За світ, що, мов промінь краси, йде чуттями…

Все те, що дала ти мені – не замало!

І все це в бутті я доводжу до тями.

У пісні твоїй, мов сповитий в пелюшці –

Шукаю життя босоногого соску, 

В словах, що порадила – трави цілющі, 

В напученні – мудрість шляхетного соку!

Спасибі тобі за пісні, за поради, 

За боже благання в герці життєвім, 

За біль і тривогу, за сум і за радість, 

За те, що ти й досі впливаєш суттєво!

Світлій пам’яті мого батька Антона Опанасовича

ЗИМА

Природа засніжила майже під стріху…

Дорослим – на горе, а дітям – на втіху!

Знімаються двері засмученим татом, 

Гукає хазяїн сусідньої хати, 

Злетілись, неначе на поміч, ворони, 

Мов каркають чорними плямами крони…

Вилазить татусь на замет по драбині, 

Я всівся з лопатою в нього на спині…

У будці під снігом собака завила –

Про те, що жива ще вона заявила!

Розчистили сніг на подвір’ї до клуні, 

Гора, що над яром, мене, мов чаклує!

Ще Сонце не встигло у сяйво одітись, 

А з неї на санках спускаються діти!

Долати стихію не легко дається…

Та я вже веселий і тато сміється!

Того мо, ’ і кажуть: « Як би не нещастя, 

Тоді не було б у людини і щастя»!


Світлій пам’яті мого тата Антона Опанасовича

СОНЕТ ПРО ТАТА

Вже час пофарбував папір у жовтий колір, 

А я все перечитую листа від тата…

Цей ніжний почерк ніби став мені рукою, 

Яка бере й веде в дитячий світ погратись…

Цей спогад — біль, неначе жаром душу палить, 

Бо стала вже й чужа, хоч рідна, наша хата…

…Коли читаю вголос завчене напам’ять, —

То лист звучить, немов живий сонет про тата!


Світлій пам’яті моєї нені Феодосії Іллівні

ПОЛИН

В засніженім полі, мов лісом, полин стоїть, 

Його наламаю у в’язку — й до хати…

Він буде, як порох, в холодній плиті горіть —

Зварити вечерю надумала мати…

А я все ламаю, аж доки на сніг впаде

Весь залишок світла і темряви морок…

Отак і кінчався зимових канікул день —

Полинне життя прогоряло, мов порох!


Світлій пам’яті моєї нені Феодосії Іллівни

СОН

Я бачу село уві сні:

Воно, як колись, — у тополях!

Дорога із них вибігала, 

Край нього звучали пісні —

Так юність верталася з поля…

І лунко, здіймаючи галас, 

Із греблі пірнала в ставок…

І, змивши напругу буденну, 

Ішла в сіновали спочинку…

А мати — у хаті в совок

Змітає пиляку щоденну

І каже: «Приїхав би, синку»!

Світлій пам’яті мого тата Антона Опанасович

ВІВЦІ

Коли виростав, як підпасок, 

Знав мову тваринного кличу…

І зараз, мов з руна я пасмо

На прядці уяви посмичу

І скручую в стрічку минуле…

І бачу: обідають тато, 

І вівці жують у загоні…

А потім — вже тато заснули, 

Бо треба в жару й подрімати

В тіснім курені, на ослоні…

Було це давно, а неначе

Насправді ще й нині буває, —

В уяві моїй, мов стозрячій, 

Немов наяву оживає!


Світлій пам’яті тата Антона Опанасовича

ТУГА ЛУНИ

З-під стріхи, неначе з під брів’я, 

Дивилася очима вікон хата, 

Як німець цілився у батька

І дулом ссав мої дитячі сльози –

Шукав він збрую для упряжки…

Та батько й не гадав віддати, 

Лиш я розбовкався від скрути

(Бо німець рахував до трьох), і скрикнув:

– Ой тату, шлейки на горищі…

Фріц всунув револьвера в зів халяви…

У батька – чуб позеленів, 

У мене – лемешем застряла в серці зрада…

…Луна тужила над ріллею –

То батько запрягав корову!


Світлій пам’яті батька Антона Опанасовича

Та неньки Феодосії Іллівни

ЧАС

Час тримає в очах колишнє:

Як есес, що в прищах, 

Взяв на мушку батьків у вишнях…

Як з чужого плеча, 

Я накинув шинелю сіру, 

Щоб помститись як слід.

Аж за Одер петляли звірі

Закривавлений слід…

Час залишив в очах відкритих

Поза гратами вій:

Як вставали живі за вбитих

Із окопів у бій!


ВНУЧКАМ: Конограй Катерині Вікторівні, 

Василенко Тетяні Олександрівні

РАДОСТІ ДЗВІН

Як згадую маму і тата – приходять на ум

Дві внучки, що в сина і дочки – дві ляльки живі, 

Тож маєм з дружиною діток і внуків – тріумф!

І серце від цього ритмує, мов радості дзвін…

– Для чого родився, – міркую й питаю себе?!

Який у суспільстві залишу я слід?!

Здається, що Всесвіт щасливо збагнув лиш тепер:

Для того людина й живе, щоб продовжити рід!


Брату Василенку Миколі Антоновичу

О, СОН!

І знову приснилася батьківська хата –

Знайомий на сволоку гак для колиски…

Немає для мене найкращого свята, 

Чим в хаті торкнутися рідної миски, 

За стіл посідати в обід із батьками

(Його сервірує рідненька матуся)

Поїсти смачного борщу з огірками, 

Понюхати запах печеного гуся!

…Крізь сльози дивлюся із вікон на балку, 

І вже крім толоки нічого не бачу:

На ній, мов пасу я корову ще змалку, 

То, ніби, на соняху верхи там скачу!

О, сон! Ти пробуджуєш згадку душевну!

У простір реальний людину приносиш!

Нащо ностальгію пробуджуєш певну, 

Яка, лиш кошмарами жалить, мов оси!


Племіннику Василенку Іллі Володимировичу

В ГОСТЯХ

Стоїть без дверей і без вікон хатина, 

Немов сирота, на пустому подвір’ї, 

В якому вже порості вищі від тину, 

В гостях лиш літає гороб’яче пір’я!

В селі вже із рідних нікого немає, 

Живуть лиш мені незнайомі селяни

Й мене із селян цих ніхто вже не знає, 

Але привітають – усі, хто не гляне!

Розпитують, хто я і звідки я родом, 

Запрошують в гості на чашечку чаю, 

Чекають у відповідь щирої згоди…

…Лиш хата сумна, мов без мене скучає!


Брату Василенку Сергію Никифоровичу

МЕЛОДІЯ СТЕПУ

Заросла бур’янами старенька дорога, 

Вже ховрах тут колодязь пустий сторожує, 

Пересохла верба обіперлась на нього

Та ще дятел — довбає рядок, мов віршує…

Я спинився послухать мелодію степу, 

Покрутив «журавля» і на дно подивився :

Обізвалось колишнє лиш стінами склепу…

Без минулого — ніби від спраги, втомився!


Брату Миколі Антоновичу

О, КРАЮ МІЙ!

Сьогодні минулим музичить —

Радіють звеселені очі, 

Крізь марево щемно я кличу

Тебе лиш – о, краю мій отчий, 

Бо ти наболів своїм правом —

Дав волю й шляхи загадкові.

…Я з ними знайшов і розправив

Щасливої Долі підкову!


НІЧНІ ДОРОГИ

Бувало ідеш по дорозі вночі –

Як заспівом будять лише сіячі…

Або, — як на сідалі півень ще спить, 

Осліплює блискавка, темінь гримить!

По різних дорогах носило мене

( В житті повсякденних ніхто не мине!), 

Бо кличуть вони вдалину — до мети!

Їх Доля — до скону людину вести!



НОСТАЛЬГІЯ

Все частіше у згадках приходить село –

Так і тягне до рідної хати мене, 

Де босоніж дитинство моє відгуло…

І тепер ностальгія ніяк не мине!

Бо думки, мов лелеки, летять:

Все пригадую двір і тополю в дворі, 

Під тополею тато і мама сидять

І гостинці мої роздають дітворі…

Більш не був я в селі – не здійснилась мета…

Лиш душа навіщає – хай навіть здаля, 

Бо ніщо не притягує з тугою так, 

Як із двору дитинства матуся-Земля!


Брату Василенку Сергію Никифоровичу

ПИЛЬНІСТЬ ПАМ’ЯТІ

Розхристані вікна в селянській хатині, 

І півень – давно не співає на тині, 

Гусак на подвір’ї уже не гелгоче –

Нічого немає. Заплющую очі

І бачу: як мати із вікон пиляку збирає, 

Як гуси щипають траву на подвір’ї, 

Як кури на сідалі сплять у сараї…

Це все не існує, але я не вірю!

Бо в пам’яті все ожило і хвилює, 

Бо пам`ять завжди за безсмертям пильнує!

І поки кров буде в людей пульсувати, 

Аж доти і буде село існувати!


ШУКАЮ ПІДКОВУ

Галопом бажання у долі

Я шукаю підкову удачі …

То на радощах плачу до болю, 

То від болю печалі заплачу —

Так шукав ще її підсвідомо, 

Як став верхи сідати на сонях.

Й до сих пір ще шукав би свідомо, 

Так не їздять вже часто на конях…

…Як зустріну коня випадково —

То здається, що знову мов плачу, 

Бо без коней не знайдеш підкови, 

Без підкови — підкову удачі!


ОБІД НА ТОКУ

Вже збирався люд на обід до току, 

Заглядалась хмара на свіжий борщ, 

А земля просила у вітру соку, 

Щоб був схожий він на раптовий дощ…

Лиш комбайн фуркоче, немов куріпка, 

І пшеничний чуб вистрига під нуль, 

Щоб земля в полові заснула кріпко…

Стіл штурмують оси — мов посвист куль, 

Покидати поле ніхто не хоче —

У зеніт і жайвір блакить підняв…

…Перевіяв вітер полову ночі

І посіяв зерна врожаю дня!


СТЕП

В балках, на толоках і вигонах теж

Травою і квітами стелиться він…

За током, де хліб колоситься без меж, —

Від ящірки з вітром бере свій розгін…

В нім мешкають : коник, ховрах і павук…

І, ніби на променях, жайвір завис, 

І в гніздах куріпок приборканий звук, 

І зайцем плигає курай-степовик!


СНІЖНА ВТІХА

Коли гнітить вже чорний колір, тіло, 

А сірий ліс, як вовк душі, — турбує:

В уяві сніжний їм даю відтінок —

Хай холод в колір цей чуття фарбує.

Тоді здається — настрій вдягся в біле, 

І серцю мила лиш палітра снігу…

Я кидаю на лижі натерпіле

І мчуся в ліс придбати сніжну втіху!


ОБМІННА ЕСТАФЕТА

Як я цукерку, так земля мене розсмокче

Рослинний світ, який всота мене охоче, 

Розкаже всім, яка на смак була людина, 

Мо, ’ потече і у тварин із рота слина?!

Отак веде буття обмінну естафету…

Розтане вмить життя — пора мого ефекту, 

В той час, коли, мов дзвін біди, проб’є епоха, 

Лишивши всім живим, лише мій слід на спогад!


СТЕЖКА

Вдень з села в село світилась стежка, мов свіча, 

В нічку Місяць цвьохкав нею, ніби батіжком.

Зустрічала й проводжала в поле каланча, 

Як повз неї гнав отару вівців хлопчаком.

А як став з підпасича завзятим пастухом, 

Так було на стежці, мов привиділось мені —

Як вівцю, кудлату хмару, осідлав верхом…

…А тепер на стежці цій лиш спогадів вогні!


СНІЖИНКИ

Мов з білих квіток пелюстками

Засніжило стежку до хати…

В акордах зимової гами

Мій зір починає збирати

По Сонечку в кожній сніжинці, 

Що впала Морозу до ліжка…

І наче в льодовій обжимці

Пручається в усмішці сніжка!


ТРАСА ЛЕТУ

Інстинкт бажає – креслять простір птиці, 

За обрієм зникають силуети…

Їм схід лиш, ніби дім, далекий сниться, 

Який на них чекає з траси лету…

У хвилях хмар, в небеснім океані

На крилах-веслах — пісня журавлина

Гойда, мов човен, ключ живий в тумані

І, мов пір’їна, в невідомість лине!


МОЛОЧНОЇ ЦІВКИ ХОДА

Коли у зеніті вже Сонце, мов м’яч золотий, –

Корови на тирло біжать, щоб здоїли мерщій, 

Позаду пастух поспіша, щоб із ними прийти, 

Та ґедзь набридає — чути хвостів лиш лящі!

У вим’ї тепло з молоком для доярок несуть, 

Де їх зустрічає в коритах холодна вода, 

А дійки придбають в масажі рум’яну красу –

І бренькне в цеберці молочної цівки хода!


ЗАПАХ СІНА

На зрізах стеблини –

Сльозинками запах трави, 

То болить

Продухм’яненим літеплом сіна …

Ти ж квітка гнучка, 

Твій п’янкий аромат

Не відмиє сльоза

Із стеблиночки тіла твого…

І не боляче зовсім, —

Немов під наркозом, 

Пелюстки років

Опадають із віку, —

У плин сінників життя, —

Із яких ти вже пахнеш, мов сіно!


ПАМ`ЯТЬ ЧАРУНКІВ

Минуле нуртує у спогадах рідних, 

Зринає і тоне в бентежливих мріях, 

Які найдорожчі й немає їм рівних —

Збулися вони ще в дитячих подіях!

І нині приємно з тих пір випливають

Наївним пізнанням колишньої днини, 

І в пам’ять чарунків, мов світло, вливають

Надійне і вічне, як день для людини!


Брату Сергію Никифоровичу

СПОГАДИ

Бувало, в полі й спиш, ледь очі протер

І вже машина під’їжджає до комбайна, 

І в кузов зерно подає транспортер, 

А ми – розгортаєм й пиляку ковтаєм

А нині спогади буремних років

Над полем рідним, мов на крилах лелеки, 

Кружляють часто і, мов зерна важкі, 

На землю хочуть знов посіятись легко!

БУЛО ДАВНО...

Було давно, а як згадаю, то ще й досі —

Земля пече, шпориш холодить ноги босі., .

Ішов до міста я, яким вві сні став марить, 

А над моїм селом збирались слізно хмари.

Стояла довго-довго мати край городу, 

А я в ріку життя вступав, не взнавши броду.

І познайомившись із робітничим класом.

Волів, щоб серце неньки в світі не погасле.

Давно було, а як згадаю, то ще й досі —

Земля пече, шпориш холодить ноги босі...

О, як я хочу знов вернутись в рідну хату, 

Як хочу, щоб стрічала край городу мати.


ВІДВІДИНИ...

Немає давно вже батьків, 

І в хаті живуть чужі...

Скорбота стьоба, мов батіг:

Городом ішов по межі.

Садок, що в городі росте, 

Схилявся мені на плече...

Не ждуть у хатині гостей, 

Хтось інший вже хліб пече...

— Кого вам? — бабуся пита. —

Хазяїн на степ пішов...

— Нікого, це просто я так, 

Ішов та й до вас зайшов.

— Ти, хлопче, не те сказав, —

І вже на обличчі її

Бриніла важка сльоза...


РІДНИЙ КРАЙ

Я в селі був давно, знайомі ростуть кураї, 

Та тільки, на жаль, знайомих немає людей.

Пам’ята лиш подвір’я ноги дитячі мої

Та небо над ним – обличсччя моє руде…

Із подвір’я на мене дивиться хата чужа, 

Та ще бересток, що батько садив

Я пасу їх, пасу і в тузі німіє душа…

Подумати тілки: скільки втекло води!?

А мене, мов магнітом, тягне в покинутий дім…

Та тільки не вернеш в спогадах рідний край.

І за що ці страждання? Мабуть ми винні у тім, 

Що Єва й Адам покинули Божий Рай.


ІвановіАртемовичу Прудивусу

СТЕРНЯ

Щоб не кололася стерня, 

Мов лижник, я ковзав рядками –

Вела до батька в степ:

Сніданок ще теплий стискав руками, 

На дим від комбайна дививсь, 

Мов батько, він кликав під кряжем гойдливим...

А ще куріпок я ловив...

... Стерня – лижня щаслива!


ТУТІТАМ *

Тут я звів у небо ще з дитинства око, 

Щоб душа просилась за кордони в лет, 

Бо не можу пити ностальгії соку.

Хочу впасти димом із журби тенет.

Де бриліють далі, за межею долі –

Там, немов розп`ятий у ранковій млі, 

Чорним паром я злечу над полем, 

Випаду росою на устах ріллі!..

*Тутітам (Тут і там) – почуттєвий настрій, або ностальгія.



ПРИВИДИ ЧАСУ

Дивлюся я з неба дитинства, 

Як хати, мов білі ведмеді, 

На сонці парують з-під снігу, 

Як лапами вітер кудлатий

Збиває бурульки з-під стріхи...

Й село розтає, мов барлога, 

У привидах юного часу, 

З яким, ніби в схованку, граюсь, 

І, мов від наркозу, п`янію, 

Впадаючи в спогадів сплячку.


ГОРТАЮ СТОРІНКИ

У зошиті віку мого

На першій сторінці весни –

Змальованим проліском я

Відкрив оченята у світ;

На другій – я в літо зайшов, 

Зростав у хлібах колоском;

На третій – осіннім дощем

Вливався в натруджену землю;

З четвертої – в зиму лечу

На віхолі білого дня...

... Гортаю сторінки-роки

І кожна сторінка – се я...

Вдивляюся в кожного з «я», 

Вдивляюся в різного з «я», 

Бо може сей «я» вже не я...

... На – еннім малюнку зими

Лиш баба стоїть снігова!


Братам: Миколі, Сергію та Володимиру

РОЗІЙШЛИСЬ ДОРОГИ

Нас, братів, мов сім`я перекотиполя, 

По Землі розвіяла нудьга розлуки...

Де стояла мати – там стара тополя, 

Що з порогом поруч заламала руки, 

Мов на хаті, Місяць, спопеливши роги, 

На зірковій прив`язі, печально світить...

Ще в юнацькі роки розійшлись дороги:

Віддалилось рідне – щонайближче в світі...


КОЗАЦЬКА ХАТА

Стоїть козаками збудована хата –

В старенькій, мов чути козацького сміху…

Порогам Січі пам’ятається дата –

Як слава в історії ставила віху…

Садили калину, як символ, в це свято –

Тодішнього свідка, – козацького сміху, 

На призьбі сидів під хатиною тато

І люлька козацька диміла під стріху!

Росте на подвір’ї червона калина –

Вона для нащадків, як символ у мріях, 

А в долі – Козацької слави перлина, 

Яка добувалась в колишніх подіях!

Нема на Січі вже давно супостата.

Пороги існують людині на втіху…

…На призьбі сидить вже онук мого тата

І люлька козацька димить аж під стріху!


ДИТИНА ВІЙНИ

В зеніті, над скошеним полем вівса

Із піснею жайвір на крилах звиса!

Близь шляху, на стернях хлопчина пасе

Своїх білокрилих домашніх гусей…

По них із машин застрочив кулемет –

І гуси стрибали неначе на злет.

…«Це німці стріляють» – нарешті збагнув, 

Про них він забув, бо не бачив війну!

А гуси гелгочуть, з них пір’я летить –

Почути прийшлося, якуля свистить!

І він драпонув з переляку в село…

Людей в косовицю в селі не було.

Він бігав від хати до хати один…

…З тих пір протекло вже багато води.

Все так же із піснею жайвір звиса

В зеніті над скошеним полем вівса!

Його вже онук – гусеняток пасе, 

Де шлях був – лягло вже новеньке шосе!

Лиш він тих побитих домашніх гусей

У дні перемоги у згадках пасе!




ГОЛОДОМОР

За біль постраждалих – ганьба геноциду, 

Не викреслить пам`ять історію смерті…

Не вистачить слів на таку панахиду.

Та прийде той час – запитає упертий:

А, що цю помітну біду хтось не бачив?

Невже на Землі все суспільство дрімало?

Той голодомор був занадто звірячий, 

Бо втрати такої ще людство не мало, –

Аж небо від туги змарніло, мов хворе, ,, 

Тоді і Америка й Англія знали:

Плазує, мов змій, заплановане горе…

Свята їх причетність скорбіти із нами!

Всі мають свій уряд, парламент – з народу!

І є президенти – чатують закони, 

Між ситих – бомжі, – люд другої породи:

Голодні й холодні, неначе ікони…

…Сьогодні, коли економіки криза

Гортає під себе Країну зненацька, 

Щоб знов повторилась чудовища тризна…

Невже лиш терпіти – це Доля козацька?

Що йде неймовірний розподіл – всі знають, 

Але упереджень дієвих не чути…

Чи мо, ’ олігархи зробити щось мають, 

Щоб голодоморам ніколи не бути?!


КРИЗА

У США Федеральна Система Резервна –

Приватна, як хоче, друкує свій долар.

Прибуток росте, мов рослинницькі зерна, 

Бо в ній заснувалася шулерська доля!

Друкарський станок, не складаючи звіту, 

Друкує його, мов товар постачальний –

Він визнаний людством валютою світу

І попит свій завжди ніде не втрачає!

Сама контролює на ринку валюту:

Коли це потрібно – то зменшить, то збільшить –

На це дозволя віртуальність статуту!

Від цього свій бізнес вона не погіршить –

Зруйнує чужі економіки гасла!

Бо прагне собі, однозначно, скорити

Усіх олігархів, забравши їх власність, 

Себе олігархом планети зробити!

Цю кризу всесвітню вона лиш створила, 

Бо банки свої скрізь системно будує…

І буде так поки, аж доти наш розум

Не визна, що першопричина існує

В розподілі власності й має загрозу

Для всіх олігархів і тих хто панує…

…Й коли нерухоме й рухоме привласнить

Собі Федеральна Резервна Система, 

Тоді і потреба у доларах згасне, 

Тоді і закінчиться кризова тема!


ЗАГАДКА ПРИРОДИ

Я, біла тигриця – загадка природи!

Маскуюся скрізь в небезпечному вирі…

Я знати не хочу якої породи, 

Лиш хочу я жити спокійно в цім мирі!

Я біла тигриця – оскал мій зубатий!

Маскуюсь завжди в небезпечному цвіті, 

Не хочу я спокій для себе лиш мати, 

Лиш хочу не жити в блудливому світі!

Я біла тигриця – є символом року!

Маскуюся скрізь в небезпечній країні…

Оскал – протидійні корупції кроки, 

Ганьба! – Хто порушить закон в Україні.


НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Із віночка квітів пелюстка ряба

Незалежним кольором в око зорить, 

А в росинках сонячний зайчик стриба –

Незалежним полум’ям квітки горить!

Україно-квітко, народу свого, 

Ти – з віків, мов дар цвітолюбих облич, 

Що палають, ніби з пелюстки вогонь

І приносять Мир, що лунає, мов Клич!

Ти – є слова про справедливість носій, –

Сяєш в клумбі, що з квіт – незалежних Держав!

Ти – в серцях людей незалежність посій, 

Щоб її, як прапора кожен держав!


ІНТЕРНАЦІЯ

Ще за Шевченківських часів

духовна йде між нас інфляція, –

Плазує, ніби змієм розбратання, 

в кожну долю, націю, 

А у спотворенім бутті –

корупція та олігархія, 

Крізь коаліції та опозиції

повзе анархія…

Ще при Тарасовій добі, 

в скарбах поезій кожна нація

Шукала біль епох, 

немов гіркий продукт цивілізації, 

В якім, мов стяг, як герцю поклик, 

гідна предків інформація, 

Щоб об’єднатися в одне суспільство –

чинну інтернацію…

…Тому Шевченківські вірші

перекладає кожна нація, 

В яких поезія, мов магма, гнівом –

з серця, мов із кратера!

Тому й волаємо, як правди дзвін, 

за мир, за демократію, –

В якій, як герць, наймення вже звучить –

народна інтернація!

09.07.2018 Поезії / Вірш
Кодована Доля (Глава 3. частиеа 1.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович
Попередня публікація: 09.07.2018 Події / Історична подія
Кодована Доля (Глава 1. чатина 7.) / Історична подія | Василенко Андрій Антонович
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
16.07.2018 © Леонід Пекар / Оповідання
Елегантне рішення
16.07.2018 © Анатолій Валевський / Казка
Чарівна перлина. Частина-02
15.07.2018 © Наталія Старченко / Оповідання
Добрі чари
15.07.2018 © Анатолій Валевський / Казка
Чарівна перлина. Частина-01
12.07.2018 © Каранда Галина / Оповідання
П’ятниця, 13 (ЗНО, система «Вибір")
Нарис
09.07.2018
Кодована Доля (Глава 2. Чаастина 1)
30.04.2018 © Маргарита Проніна
Кого рятувати
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 7  Коментарів:
Тематика: Проза, нарис,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
16.07.2018 © Суворий
Німецька загроза продовжує нависати над Чехословаччиною (липень 1938)
15.07.2018 © Суворий
Ватикан: папа Римський таврує расизм (липень 1938)
14.07.2018 © Суворий
Історичний переліт Говарда Гюза довкола світу (липень 1938)
13.07.2018 © Суворий
Польський похід на українські дитячі садки (липень 1938)
12.07.2018 © Суворий
Ревіндикація православних церков римо-католицькою церквою в Польщі (липень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
27.11.2014 © Серго Сокольник
12.12.2014 © МИХАЙЛО БУЛГАКОВ
12.07.2018 © Каранда Галина
17.09.2014 © Софія
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди